Ухвала

від 06.02.2025 по справі 496/4624/21

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2549/25

Справа № 496/4624/21

Головуючий у першій інстанції Драніков С. М.

Доповідач Карташов О. Ю.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.02.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Карташова О.Ю.

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.

за участю секретаря судового засідання - Рудуман А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 23 вересня 2024 року

за заявою позивача ОСОБА_1 про витребування доказів та виклик свідка у цивільній справі за позо вом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «Біляївський ринок» Одеської облспоживспілки, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Біляївська міська рада Одеського району Одеської області про визнання недійсними договорів оренди землі та додаткової угоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дочірнього підприємства «Біляївський ринок» Одеської облспоживспілки, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Біляївська міська рада Одеського району Одеської області про визнання недійсними договорів оренди землі та додаткової угоди.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 19.07.2023 року закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду.

23.09.2024 року на адресу суду надійшла заява ОСОБА_1 , в якій він просить суд:

витребувати у Одеського районного управління поліції № 2 матеріали кримінальних проваджень №12021162250000280 від 03.04.2021 року та №12022162250000679 від 01.10.2022 року для ознайомлення з протиправними діями третіх осіб по захвату торгового павільйону та майна в ньому на території відповідача та участь відповідача в скоєнні цих злочинів проти прав та інтересів позивача, бо ці факти мають суттєве значення для обставин справи та думки суду на об`єктивне і неупереджене рішення по задоволенню позовних вимог;

допитати слідчого ОСОБА_2 про результат розслідування, покази якого мають суттєве значення по справі.

Крім того, у своїй заяві позивач просив підтвердити його конституційне право громадянина України правовий статус людини, тому розглядати як жива людина з недоторканністю української нації.

Ухвалою Біляївського районного суду Одеської області від 23 вересня 2024 року, заяву позивача ОСОБА_1 про витребування доказів та виклик свідка по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Дочірнього підприємства «Біляївський ринок» Одеської облспоживспілки, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Біляївська міська рада Одеського району Одеської області про визнання недійсними договорів оренди землі та додаткової угоди залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 оскаржив ухвалу в апеляційному порядку, просив скасувати ухвалу Біляївського районного суду від 23 вересня 2024 року та винести нове Рішення, задовольнивши її для всебічного та справедливого розгляду справи.

Учасники справи у судове засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому, в порядку ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Біляївського районного суду від 23 вересня 2024 року підлягає закриттю, як помилково відкрите, з таких підстав.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантії їх реалізації.

За приписами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частина 1 ст.42 ЦПК України вказує на те, що у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

При цьому, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї (ч.1 ст.84 ЦПК України).

Тобто, за змістом ст. 84 ЦПК України учасник справи у разі саме неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. При цьому за подання клопотання про витребування доказів судовий збір не сплачується.

Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням, заборона вчиняти певні дії щодо доказів та зобов`язання вчинити певні дії щодо доказів. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, визначені судом (ч.1 та ч.2 ст.116 ЦПК України).

За подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом (ч.3 ст.117 ЦПК України).

Процесуальний механізм забезпечення доказів, зокрема шляхом їх витребування, призначений для того, щоб отримати/зберегти ті докази, щодо яких існують достатні підстави вважати, що з часом їх може бути безповоротно втрачено. Забезпечення доказів це не тільки спосіб здобути докази, які стосуються предмету доказування і мають значення/потрібні для вирішення справи, але насамперед спосіб одночасно запобігти їх ймовірній втраті у майбутньому. Тобто, ризик такої втрати повинен ґрунтуватися на об`єктивних фактах і тільки в сукупності усіх наведених умов суд може вжити заходів для забезпечення доказів.

Учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (ч.2 ст. 352 ЦПК України).

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (ч. 2 ст. 353 ЦПК України).

Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення доказів, відмови в забезпеченні доказів чи скасування ухвали про забезпечення доказів (п. 2 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина перша-третя статті 367 ЦПК України).

Аналіз вказаних норм свідчить, що:

тлумачення та застосування положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. При цьому будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду;

законодавець розмежовує ухвали суду першої інстанції про витребування доказів та про забезпечення доказів. Якщо подається клопотання про забезпечення доказів шляхом їх витребування, тобто, за наявності підстав для забезпечення доказів та сплати судового збору за подання заяви про забезпечення доказів, то ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні такого клопотання може бути оскаржена в апеляційному порядку на підставі пункту 2 частини першої статті 353 ЦПК України;

ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про витребування доказів у переліку, визначеному пунктом 2 частини першої статті 353 ЦПК України, відсутня;

ухвала суду першої інстанції про відмову у задоволенні клопотання про витребування доказів не може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки, з урахуванням стадії розгляду справи, особа, яка подає апеляційну скаргу, не позбавлена можливості поновити свої права в інший спосіб шляхом оскарження в апеляційному порядку такої ухвали разом із рішенням суду першої інстанції (п.2 ч.1 ст.353 ЦПК України).

Зі змісту заяви ОСОБА_1 вбачається, що метою його звернення до суду першої інстанції із клопотанням витребувати у Одеського районного управління поліції № 2 матеріали кримінальних проваджень №12021162250000280, була неможливість самостійно надати/ознайомитися із матеріалами, а тому відсутні підстави вважати, що позивач звертався до суду першої інстанції із клопотанням про забезпечення доказів.

Крім того, колегія суддів зазначає, що також, предметом апеляційного оскарження є ухвала в частині, саме про відмову у задоволенні клопотання про виклик свідка.

Порядок виклику свідка передбачений також і ст. 91 ЦПК України, а саме частиною 2 вказаної статті визначено, що заява про виклик свідка має бути подана до або під час підготовчого судового засідання, а якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, - до початку першого судового засідання у справі.

Відповідно клопотанням звернення про допит свідків, як захід забезпечення доказів має відповідно до вимогам, визначених п.5 ч.1 ст. 117 ЦПК України, містити обґрунтування необхідності забезпечення доказів.

Водночас, у переліку ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, відсутня ухвала про відмову у допиті свідків, відтак така не може бути предметом оскарження в апеляційному порядку окремо від рішення суду, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, зокрема викладеному у постанові від 20 грудня 2019 року у справі N 306/513/16-ц.

Наведене узгоджується із змістом постанови Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі N 439/1347/19. Також у даній постанові зроблено покликання на правові висновки, висловлені Верховним Судом у постановах від 31 жовтня 2019 року у справі N 521/18597/18, від 20 грудня 2019 року у справі N 306/513/16-ц від 19 листопада 2020 року у справі N 520/14591/18.

Частина 3 статті 117 ЦПК України визначає, що за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом. Документ, що підтверджує сплату судового збору, додається до заяви.

Проте, квитанції про сплату судового збору позивачем до заяви не долучено.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (ч.2 ст.353 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов`язків цивільного характеру буде остаточно вирішено (справа «Балатський проти України» (BALATSKYY v. UKRAINE), рішення від 25 жовтня 2007 року). Також Суд неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (справа «Шульга проти України» (SHULGA v. UKRAINE), рішення від 02 грудня 2010 року) і запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (справа «Мусієнко проти України» (MUSIYENKO v. UKRAINE), рішення від 20 січня 2011 року).

Верховний Суд у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 вересня 2018 року у справі № 61-19138сво18 дійшов висновку, що право на апеляційне оскарження учасники справи можуть реалізувати у порядку, визначеному процесуальним законом, не зловживаючи їхніми процесуальними правами у спосіб подання апеляційної скарги на ухвалу, що не може бути оскаржена до ухвалення рішення по суті спору й окремо від такого рішення.

Такого ж висновку дійшла й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 623/3792/15-ц.

Верховний Суд виходить з того, що заперечення учасників процесу щодо наявності підстав щодо витребування доказів мають розглядатися судом при оскарженні рішення, ухваленого по суті спору.

У зв`язку із цим право на суд, одним із аспектів якого є право доступу, в аспекті апеляційного оскарження ухвал про відмову у призначенні експертизи та відмови у витребування доказів, підлягає обмеженню, яке застосовується з легітимною метою та зберігає пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

З огляду на вищезазначене, ухвали про відмову у задоволенні клопотання про відмову у витребуванні доказів підлягає оскарженню в апеляційному порядку одночасно з оскарженням рішення суду першої інстанції, ухваленого по суті спору.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі №520/14132/18.

Відповідно до п. 4 ч.5 ст. 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення.

Аналогічні правові висновки щодо порядку оскарження окремо від рішення суду по суті спору ухвал суду першої інстанції висловлено Великою Палатою Верховного Суду в ухвалах від 13 червня 2018 року у справі №522/14750/16, від 13 червня 2018 року у справі №761/6099/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі №623/3792/15-ц.

В ухвалі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті, і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, якої намагаються досягти.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою та запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. UnitedKingdom, заява 8225/78, § 57, від 13 лютого 2001 року у справі «Кромбах проти Франції» (Krombach v.France, заява 29731/96, § 96).

Обмеження права на апеляційне оскарження окремо від рішення суду щодо суті спору ухвал, не передбачених у частині першій статті 353 ЦПК України, є передбачуваним, оскільки чітко регламентується процесуальним законом. Звертаючись із апеляційною скаргою на ухвалу суду, що за законом не може виступати самостійним об`єктом апеляційного оскарження, учасник справи може спрогнозувати юридичні наслідки такого оскарження, визначені у пункту 4 частини п`ятої статті 357 цього Кодексу. Так, апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №127/13362/13-ц, від 15 квітня 2020 року у справі №757/30485/19, від 22 лютого 2021 року у справі №720/2072/19.

З огляду на наявність обмежень, передбачених законом підстав оскарження ухвал суду першої інстанції, та оскільки, апеляційним судом було помилково відкрито провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 23 вересня 2024 року, що не підлягає оскарженню в порядку апеляційного провадження окремо від рішення суду, тому колегія суддів вважає, що провадження підлягає закриттю, як помилково відкрите.

Апеляційний суд зауважує, що під час вирішення питання про закриття апеляційного провадження у справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а встановлюється наявність підстав чи відсутність таких підстав для їх апеляційного оскарження відповідно до вимог ст. 352, 358, 359 ЦПК України.

Керуючись ст. 352, 353, 362 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на Ухвалу Біляївського районного суду Одеської області від 23 вересня 2024 року, як помилково відкрите.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення.

Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий О.Ю. Карташов

Судді В.А. Коновалова

В.В. Кострицький