Постанова

від 20.02.2025 по справі 826/17974/14

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2025 року

м. Київ

справа №826/17974/14

адміністративне провадження № К/990/26903/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Білак М. В., Мельник-Томенко Ж. М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Одеській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та скасування наказу в частині, поновлення на службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2024 року (головуючий суддя Аліменко В. О., судді: Бєлова Л. В., Кучма А. Ю.),

І. Суть спору

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Одеській області (далі - ГУ МВС в Одеській області), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство юстиції України (далі - Мін`юст), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239о/с «По особовому складу» у частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік);

- поновити ОСОБА_1 з 28 жовтня 2014 року на службі в органах внутрішніх справ на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки;

- стягнути з МВС України на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 28 жовтня 2014 року і до винесення судом постанови по справі середнє грошове забезпечення, яке на момент звільнення отримував позивач на посаді заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки;

- зобов`язати МВС України проінформувати Мін`юст про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав про те, що оскаржувані накази відповідачів прийнято всупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України, а саме: підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» щодо порушення порядку звільнення позивача із займаної посади та частини третьої статті 1 цього Закону щодо порушення застосування критерія здійснення очищення влади (застосування заборони). Позивач вказував на те, що оскаржуваний наказ прийнято за формальними ознаками, оскільки службове розслідування не проводилось; будь-яких рішень, дій чи бездіяльності, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини позивач не вчиняв.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи.

ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ з 1991 року.

Наказом МВС України від 09 лютого 2011 року № 145 о/с, ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Управління МВС України в Чернігівській області - начальника міліції громадської безпеки.

08 травня 2014 року МВС України видано наказ № 822 о/с, яким полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531) призначено заступником начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальником міліції громадської безпеки, звільнивши його з посади заступника начальника Управління МВС України в Чернігівській області - начальника міліції громадської безпеки.

Наказом МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239 о/с «По особовому складу», згідно з підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та пунктом 62 «а» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік).

На підставі наказу МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239о/с «По особовому складу», ГУ МВС в Одеській області прийнято наказ від 31 жовтня 2014 року № 775 о/с «По особовому складу», яким полковника міліції ОСОБА_1 , заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, звільнено у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік) за пунктом 62 «а» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Уважаючи наказ про звільнення протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239 о/с «По особовому складу» у частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки, з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із поставленням на військовий облік). Здійснено вихід за межі позовних вимог та визнано протиправним і скасовано наказ ГУ МВС в Одеській області від 31 жовтня 2014 року № 775о/с «По особовому складу» у частині звільнення полковника міліції ОСОБА_1 (С-649531), заступника начальника ГУ МВС в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки у запас Збройних Сил. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки з 28 жовтня 2014 року. Стягнуто з ГУ МВС України в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 683 286,83 грн (шістсот вісімдесят три тисячі двісті вісімдесят шість гривень вісімдесят три копійки). Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення суми за один місяць у розмірі: 12 266,04 грн (дванадцять тисяч двісті шістдесят шість гривень чотири копійки). Зобов`язано МВС України надати до Мін`юста відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав до суду жодних доказів щодо здійснення ОСОБА_1 будь-якими рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. При цьому, суд зауважив про необхідність вийти за межі позовних вимог шляхом визнання протиправним та скасування наказу ГУ МВС в Одеській області від 31 жовтня 2014 року № 775о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 , оскільки він є похідним від наказу МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239о/с та прийнятий за відсутності законних підстав. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з ГУ МВС України в Одеській області на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 28 жовтня 2014 року по 11 серпня 2021 року у розмірі 683 286,83 грн.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2022 року апеляційну скаргу МВС України задоволено. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано, та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що аналіз документів щодо проходження ОСОБА_1 служби в органах внутрішніх справ, свідчить, що підставою для видання оскаржуваного наказу стала перевірка відомостей, зазначених в особовій справі позивача, якою встановлено, що останній, відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади» у період з лютого 2011 року по травень 2014 року обіймав посади, щодо яких встановлена заборона.

Однак, ураховуючи завдання адміністративного судочинства, а також норми міжнародного права та положення національного законодавства, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов висновку про необхідність врахування у цій справі вироку у справі № 750/4139/15-к, за яким Апеляційний суд Чернігівської області (з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 лютого 2018 року) визнав ОСОБА_1 винним у вчиненні кримінального правопорушення за статтею 340 Кримінального кодексу України та призначив останньому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки, на підставі статті 75 КК України звільнив останнього від відбування покарання з іспитовим строком 1 (один) рік. Шостий апеляційний адміністративний суд виснував, що кримінальне правопорушення, як встановлено у справі № 750/4139/15-к, мало місце, зокрема, 25 листопада 2013 року в районі скверу ім. Попудренка в м. Чернігові під час проведення, розпочатої 23 листопада 2013 року, безстрокової мирної акції «Я обираю ЄС». Викладене, на переконання судової колегії апеляційної інстанції, свідчить, що вироком суду, який набрав законної сили, встановлено вчинення позивачем протиправного порушення прав і свобод людини під час проведення мирних зібрань, що, у свою чергу, свідчить про наявність підстав для звільнення ОСОБА_1 відповідно до положень Закону України «Про очищення влади».

Постановою Верховного Суду від 03 травня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12 січня 2022 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду. Суд касаційної інстанції виходив з того, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи постанову від 12 січня 2022 року у письмовому провадженні без дотримання процедури надсилання позивачу копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та копії апеляційної скарги Міністерства внутрішніх справ України, позбавив позивача права на судовий захист.

За результатами нового розгляду, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано і прийнято нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про очищення влади» не передбачено додаткової перевірки для осіб, щодо яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону, у випадку відповідності їх приписам частини першої статті 3 Закону, а тому посилання суду першої інстанції на необхідність дотримання відповідачами передбаченої статтями 4-5 цього Закону процедури перевірки стосовно позивача, є помилковими. Крім того, Шостий апеляційний адміністративний суд послався на наявність обвинувального вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к. Також, суд апеляційної інстанції констатував, що за такої умови, з дотриманням принципу індивідуальної доведеності вини, ОСОБА_1 було правомірно звільнено з посади.

Постановою Верховного Суду від 19 лютого 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2023 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду. Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, оскільки ним не було вжито жодних заходів щодо вручення ОСОБА_1 примірника апеляційної скарги разом із додатками, про що йшлося у постанові Верховного Суду від 03 травня 2023 року.

За результатами нового розгляду, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2024 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 серпня 2021 року скасовано і прийнято нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що дійсно звільнення ОСОБА_1 проведено на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідних посадах. При цьому, встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою вказаної перевірки.

Водночас, Шостий апеляційний адміністративний суд наголосив, що вимоги статті 3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями статті 1 цього Закону, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. При застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади» мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. При цьому, дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Однак, виходячи із завдань адміністративного судочинства, позиції Європейського суду з прав людини та практики Верховного Суду в аналогічній категорії справ, суд не може не враховувати обставини, встановлені у вироку суду від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к, який набрав законної сили, оскільки відповідно до вимог статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, такий вирок є обов`язковим для адміністративного суду в частині того, чи мали місце відповідні дії особи та чи вчинені вони нею.

Ураховуючи те, що у справі № 750/4139/15-к встановлені факти вчинення позивачем кримінального правопорушення, передбаченого статтею 340 Кримінального кодексу України, які отримали свій вияв у вигляді прямого умислу на незаконне перешкоджання громадянам у реалізації їх прав на мирні зібрання, і такі дії мали місце 25 листопада 2013 року, тобто до моменту звільнення ОСОБА_1 із займаної посади 27 жовтня 2014 року, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про помилковість позиції суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для визнання протиправними та скасування наказу МВС України від 27 жовтня 2014 року № 2239 о/с «По особовому складу» та наказу ГУ МВС в Одеській області від 31 жовтня 2014 року № 775 о/с «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки.

З огляду на те, що позовні вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, то суд апеляційної інстанцій уважає, що в цій частині позовні вимоги задоволенню також не підлягають.

Поряд з цим, Шостий апеляційний адміністративний суд звернув увагу, що на виконання вимог Верховного Суду, викладених в постанові від 19 лютого 2024 року, судом апеляційної інстанції було направлено ОСОБА_1 копію апеляційної скарги з додатками (вкладення 6,5 МБ, т. 4 а. с. 27), у свою чергу, позивач підтвердив отримання апеляційної скарги (т. 4 а. с. 28). Крім того, судом апеляційної інстанції було повторно направлено ОСОБА_1 копію апеляційної скарги з додатками (вкладення 6,5 МБ, т. 4 а. с. 37) і позивач у відзиві на апеляційну скаргу зазначив, що йому надійшла повторна апеляційна скарга МВС України (т. 4 а. с. 51). Таким чином, після отримання судом апеляційної інстанції цієї справи для нового апеляційного розгляду, Шостим апеляційним адміністративним судом було вжито заходи щодо вручення ОСОБА_1 примірника апеляційної скарги разом із додатками, про що йшлося у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2024 року.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

11 липня 2024 року ОСОБА_1 за допомогою підсистеми «Електронний суд» направив на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування позиції скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, які мають істотне значення по суті справи на підставі недопустимих доказів, взявши за основу як доведення вини позивача, факти, що викладені у вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к.

ОСОБА_1 уважає, що такі докази є неналежні та недопустимі у цій справі, оскільки на момент винесення спірних наказів та звільнення позивача з займаної посади відповідно до положень Закону України «Про очищення влади», не існувало стосовно нього обвинувального вироку. На переконання скаржника, суд повинен досліджувати усі докази, які існували на момент звільнення ОСОБА_1 , а не ті, що можливо (ймовірно) будуть мати місце у майбутньому.

При цьому, позивач зазначив, що в оскаржуваних наказах не наведено жодного рішення, дії чи бездіяльності ОСОБА_1 , якими б здійснювалися заходи (та/або сприялося їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 або протиправне порушення прав і свобод людини, за вчинення яких позивач має нести індивідуальну відповідальність.

12 серпня 2024 року від МВС України до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у її задоволенні, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно встановив, що звільнення позивача проведено на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідній посаді і встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. Проте, ураховуючи, що дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади, Шостий апеляційний адміністративний суд правомірно взяв до уваги факти, які встановлені судом в обвинувальному вироку у справі № 750/4139/15-к, оскільки такі факти свідчать про вчинення позивачем протиправних дій, які виявилися у вигляді прямого умислу на незаконне перешкоджання громадянам у реалізації їх прав на мирні зібрання, які мали місце 25 листопада 2013 року, тобто до моменту звільнення ОСОБА_1

15 серпня 2024 року від Мін`юста також надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому третя особа просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , а постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2024 року залишити без змін. Зауважує, що преюдиція в адміністративному процесі заснована на правилі врахування фактів з позиції їх законності та обґрунтованості як встановлених обставин, що мають значення для вирішення справи. З огляду на це, третя особа вважає, що вирок суду у справі № 750/4139/15-к є обов`язковим для адміністративного судочинства в частині того, чи мали місце відповідні дії особи та чи вчинені вони нею.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Статтею 8 Основного Закону України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Частина друга статті 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Основного Закону України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

За змістом статті 43 Основного Закону України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За приписами частини другої статті 61 Конституції України установлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Частина друга статті 2 КАС України визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади». У випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади» (частина друга статті 36 КЗпП України).

Відповідно до статті 1 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).

Зі змісту частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII вбачається, що протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), до яких віднесено, зокрема, посади начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту (пункт 6 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII).

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) визначені статтею 3 Закону № 1682-VII, за пунктом 8 частини першої якої установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі .

Пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII визначено, що впродовж 10 днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Згідно вимог частини другої статті 5 Закону № 1682-VII Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України: 1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією; 2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом; 3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

Частиною дванадцятою статті 5 Закону № 1682-VII передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.

VІІ. Висновки Верховного Суду

Суд касаційної інстанції зазначає, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Спірні правовідносини виникли у зв`язку із звільненням позивача з займаної посади заступника начальника ГУ МВС України в Одеській області - начальника міліції громадської безпеки з підстав, передбачених підпунктом 1 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII, пунктом 62 «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

При цьому, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, спірні накази прийняті з урахуванням відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , як наслідок, підставою звільнення став факт перебування останнього на посаді, яка віднесена до переліку посад, щодо яких застосовуються заборони, передбачені Законом № 1682-VII.

Так, ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною другою і третьою статті 353 КАС України, а саме порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів).

Водночас, Верховний Суд звертає увагу, що суду касаційної інстанції не заборонено вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги, відповідної підстави касаційного оскарження, якщо таке необхідно з метою забезпечення сталості та єдності судової практики, задля правильного вирішення спору та для виключення у подальшому подібних ситуацій, які можуть слугувати для прийняття незаконного судового рішення та(або) вчинення суб`єктом владних повноважень протиправних дій чи бездіяльності.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до того, що вирок Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к (з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 лютого 2018 року) не є допустимих доказом під час вирішення судом спору в адміністративній справі № 826/17974/14, оскільки позивача було звільнено не з підстав вчинення ним незаконних дій щодо перешкоджання громадянам у реалізації їх прав на мирні зібрання, які мали місце 25 листопада 2013 року, а з підстав перебування позивача на посаді, яка віднесена до переліку посад, щодо яких застосовуються заборони, передбачені Законом № 1682-VII. На переконання скаржника, згаданий обвинувальний вирок був ухвалений Апеляційним судом Чернігівської області після прийняття МВС України спірного наказу, а тому не повинен враховуватися судами під час розгляду цієї справи.

Поряд з цим, за позицією суду апеляційної інстанції, у силу положень статті 78 КАС України такий вирок є обов`язковим для адміністративного суду в частині того, чи мали місце відповідні дії особи та чи вчинені вони нею (у цьому випадку - незаконні дії позивача, вчинені 25 листопада 2013 року, які виявилися у перешкоджанні громадянам у реалізації їх прав на мирні зібрання в районі скверу ім. Попудренка в місті Чернігові під час проведення, розпочатої 23 листопада 2013 року, безстрокової мирної акції «Я обираю ЄС».). Крім того, Шостий апеляційний адміністративний суд уважає, що врахування таких обставин буде відповідати меті Закону № 1682-VII, а також позиції Європейського суду з прав людини, за якою Суд визнає необхідним втручання у відношенні особи щодо застосування до неї процедур, передбачених Законом, у випадку, якщо поведінка особи, щодо якої було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві.

Що стосується аргументів ОСОБА_1 щодо недопустимості доказів, а саме: вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к, і встановлення судом апеляційної інстанції обставин, що мають істотне значення у цій справі, на підставі таких доказів, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Тобто, докази - це урегульована процесуальним законодавством, існуюча у певній процесуальній формі інформація (фактичні дані), яка надає можливість адміністративному суду, що розглядає справу, достеменно або певним чином відтворити та встановити усі обставини публічно-правового спору, які мають значення для правильного вирішення адміністративної справи.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням їхньої якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для ухвалення відповідного судового рішення.

Так, докази мають бути: належними (стаття 73 КАС України); допустимими (стаття 74 КАС України); достовірними (стаття 75 КАС України); достатніми (стаття 76 КАС України).

Поряд з цим, згідно зі статтею 74 КАС України (допустимість доказів) суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, допустимість характеризується через законність джерела отримання доказів, тобто суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.

До таких висновків щодо сутності доказів та, зокрема, визначення критеріїв їх допустимості дійшов Верховний Суд у постановах від 19 вересня 2022 року у справі № 280/8987/20 та від 22 червня 2023 року у справі № 420/5101/19.

Водночас, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. При цьому, суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

З огляду на викладене, колегія судів зауважує, що неналежні докази та недопустимі докази це різні поняття.

Наведені у касаційній скарзі доводи у цій частині фактично стосуються не ухвалення судом рішення з урахуванням недопустимих доказів (вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к), у розумінні статті 74 КАС України, а незгода позивача з результатом їх оцінки судом апеляційної інстанції. При цьому, скаржник взагалі не навів факти порушення закону, внаслідок якого було отримано ці докази. Єдиним аргументом позивача є лише те, що цей вирок не існував на момент його звільнення.

Таким чином, колегія суддів уважає, що аргументи касаційної скарги щодо порушення судом норм процесуального права, яке виявилося у встановлені обставин, які мають істотне значення у вирішенні цього спору, на підставі недопустимих доказів - вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к, є помилковими і такими, що не заслуговують на увагу.

Поряд з цим, Верховний Суд уважає за доцільне звернути увагу, що вирішальним питанням у цій справі є правомірність (протиправність) врахування судом апеляційної інстанції під час розгляду адміністративної справи, предметом позову якої є оскарження наказу про звільнення особи у відповідності до положень Закону № 1682-VII (на підставі відомостей, які містяться у матеріалах особової справи про її перебування на посаді, щодо якої встановлена заборона), судового рішення у іншій справі, яке набрало законної сили після звільнення такої особи, однак містить обставини, які були вчинені останнім під час обіймання відповідної посади і підпадають під критерії, установлені Законом № 1682-VII (у цьому випадку - вирок Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к).

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Так, Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що обов`язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з`ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 2 та частини четвертої статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі. Тобто, цей принцип зобов`язує суд до активної ролі в судовому процесі для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Відповідно до вимог статті 78 КАС України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

При цьому, колегія суддів зауважує, що нормами цієї статті КАС України не встановлено часового обмеження щодо строку прийняття вироку та врахування його судом в адміністративній справі. Водночас, є обов`язок для адміністративного суду врахувати вирок суду в кримінальному провадженні в частині того, чи мали місце відповідні дії особи та чи вчинені вони нею.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 03 серпня 2022 року у справі № 160/5671/21 зазначив, що за змістом частини четвертої статті 78 КАС України преюдиційного значення набувають лише встановлені судовим рішенням факти, а не правові висновки суду та/або результат розгляду конкретної справи. На користь такого висновку свідчить частина сьома статті 78 цього Кодексу, відповідно до якої правова оцінка, надана судом факту під час розгляду іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Згідно з постановою Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 826/3356/13-а преюдиційні факти потрібно відрізняти від оцінки обставин іншим судом. Преюдиційні факти - це явища дійсності, істинність яких вже було встановлено в рішенні, що виключає необхідність їх повторного з`ясування, тоді як юридична оцінка фактів - це оцінне судження, зроблене судом під час зіставлення факту з нормою права, яка регулює відповідну сферу правовідносин.

Разом з цим, колегія суддів уважає, що оцінка обставин ситуації має бути спрямована на встановлення фактів зіставленням суддею норм права та поведінки учасників справи на підставі операційних правил правозастосування з урахуванням «питань права» (у матеріальній / первинній і процесуальній / вторинній складових). Під впливом природи міркувань можна сформулювати такі результативні критерії оцінки, як додержання принципів впевненості в праві, справедливості, чесності та моральності; стандартів розумності, безсторонності, добросовісності; політичних цілей забезпечення загального блага, безпеки держави, суспільних інтересів. У межах процесуального розсуду при використанні преюдиційних категорій суддя має максимально повно та неупереджено дослідити «питання факту» щодо моделювання варіантів розвитку подій та емпіричного пізнання істини за рівнями імовірності, переконаності, абсолютної певності. Вказаний суб`єкт оцінки є залежним від попередніх рішень за напрямком «дефінітивного» тлумачення задля прийняття однозначного рішення.

Адміністративний суд має оцінювати преюдиційний зв`язок між судовими рішеннями щодо встановленого юридичного факту чи складу, наслідків або вимог, які випливають з одного й того ж правовідношення в первинному процесі. Зокрема, така преюдиція поширюється на випадки: 1) виникнення, зміни чи припинення основних правовідносин у первинному процесі, що впливають на використання преюдиційних категорій у похідних правовідносинах у наступному процесі; 2) виникнення не породженого первинними відносинами правовідношення, що містить взаємозалежні за преюдиційним зв`язком матеріально-правові норми; 3) визнання за позовом про присудження, зумовленого підтвердженими преюдиційними категоріями за первинним судовим рішенням тощо.

Таким чином, Верховний Суд висновує, що вирок суду у кримінальному провадженні є обов`язковим під час вирішення спору у порядку адміністративного судочинства, при цьому, з огляду на преюдиційність, як властивість судового рішення, такий вирок суду має обов`язкове значення для адміністративного суду лише в частині встановлених фактичних обставин, а не правової оцінки чи судових висновків. Крім того, законодавець не встановлює обов`язок того, що такий вирок повинен вже існувати на момент виникнення спірних правовідносин, які стали підставою адміністративного позову.

З огляду на викладене, Верховний Суд уважає, що Шостий апеляційний адміністративний суд правомірно врахував під час розгляду цієї справи наявність вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 01 червня 2017 року у справі № 750/4139/15-к. При цьому, суд апеляційної інстанції не досліджував обставини, які були встановлені у цьому вироку у розумінні «вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення за статтею 340 Кримінального кодексу України», а лише констатував факт доведеність вини та притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за умисні дії, спрямовані на перешкоджання громадянам у реалізації їх прав на мирні зібрання, які мали місце 25 листопада 2013 року в районі скверу ім. Попудренка в м. Чернігові під час проведення, розпочатої 23 листопада 2013 року, безстрокової мирної акції «Я обираю ЄС».

Поряд з цим, у взаємозв`язку з викладеними вище висновками, Верховний Суд зауважує, що одним із визначальних питань для вирішення цього публічно-правового спору є встановлення обставин вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, які можуть слугувати підставою для звільнення такої особи за приписами Закону № 1682-VII.

Як убачається з матеріалів справи та правильно враховано судом апеляційної інстанції, підставою звільнення ОСОБА_1 слугували відомості, зазначені в особовій справі про його перебування на відповідних посадах. При цьому, встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою вказаної перевірки.

Проте, як вже вище було зазначено, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон № 1682-VII, метою якого є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Системний аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Також із аналізу цих норм убачається, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, передбачених статтею 3 цього Закону, або посад (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення в цей період з відповідної посади за власним бажанням, незалежно від того, чи сприяла особа своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України, протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи будь-якої індивідуальної дії чи зв`язку особи з антидемократичними подіями.

Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності норм вказаного Закону приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.

Питання конституційності положень Закону у їх взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього Закону.

На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вказаного конституційного провадження не ухвалено.

Поряд з цим, Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» № 1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));

- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» № 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Згідно із частинами першою, другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

У відповідності до частини другої статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Частини перша, друга статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року, передбачають, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Статтею 2 Конвенції від 25 червня 1958 року № 111 «Про дискримінацію в галузі праці та занять» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація як законодавче обмеження за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

Крім іншого, у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17 остання зазначила, що мета застосування Закону України «Про очищення влади» для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і прав людини.

Верховний Суд визнав висновки викладені в рішенні Верховного Суду від 18 вересня 2018 року та постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, застосовними і у справі № 817/3431/14 (№ К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VІІ.

Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункт 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Відповідно до Рекомендації ПАРЄ «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» від 3 червня 1996 року (Doc. 7568) особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій (пункт «h»).

Тобто, з аналізу викладеного законодавства України, міжнародного законодавства та правової позиції Верховного Суду, колегія суддів зауважує, що звільнення особи на підставі Закону № 1682-VІІ є допустимим у разі існування таких факторів: перебування цієї особи на визначених в Законі № 1682-VІІ посадах; строк перебування на відповідній посаді, який визначається цим Законом; доведеності індивідуальної, а не колективної вини особи, яка піддається люстраційним процедурам (чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини).

Поряд з цим, положення статей 58, 61 і 62 Конституції України спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Вказані гарантії не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

Водночас, люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею.

Відповідальність у найширшому значенні є морально-психологічною якістю, яка знаходить своє вираження у різних формах: політичній (публічній), юридичній, моральній, соціальній. Юридична (правова) відповідальність за своїм змістом є вужчою від політичної, у певних випадках може збігатися з нею (політична відповідальність реалізується у формі правової і неправової відповідальності).

При цьому, незалежно від форми вираження, відповідальність обов`язково вміщує суб`єктивну (певний рівень усвідомлення, сприймання особою) та об`єктивну складову (власне зовнішній вираз, наслідки для особи, сприймання суб`єктами соціуму). Відповідальність у широкому значенні є елементом правового статусу будь-якого державного органу та посадової особи при здійсненні владних повноважень. Суб`єкти відповідальності - органи державної влади та їх посадові особи - несуть її відповідно до Конституції України перед основним джерелом публічної влади - народом.

Якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державне управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Крім того, у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 800/527/14 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що для вирішення цього та подібних спорів з метою дотримання принципів презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, визначених у статті 1 Закону України «Про очищення влади», та за наявності легітимної мети й пропорційності, передбачених статтею 8 Конвенції, необхідно досліджувати діяльність таких осіб на державній службі та встановлювати, чи були їхні дії, рішення чи бездіяльність спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки й оборони України, протиправне порушення прав і свобод людини.

Як убачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом апеляційної інстанції (з урахуванням висновків, викладених у вироку суду у справі № 750/4139/15), ОСОБА_1 , хоча й був звільнений на підставі відомостей, зазначених в особовій справі, проте перебуваючи на посаді заступника начальника ГУ МВС України в Чернігівській області - начальника міліції громадської безпеки був причетний до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_4 , а саме: перешкоджання громадянам у реалізації їх прав на мирні зібрання під час безстрокової мирної акції «Я обираю ЄС» (25 листопада 2013 року).

Так, стаття 39 Конституції України установлює, що громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.

У Рішенні Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року у справі № 1-30/2001, Суд виснував, що положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.

Право на мирні зібрання закріпленні у статтях міжнародного законодавства, зокрема:

- статті 20 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, за якою кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій;

- статті 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08 ) від 19 жовтня 1973 року, за якою визнається право на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров`я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб;

- статті 11 Конвенції, яка установлює, що кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об`єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави;

- статті 12 Хартії основних прав Європейського Союзу від 07 грудня 2000 року вказано: «кожна людина має право на свободу мирних зібрань та на свободу асоціації з іншими особами на всіх рівнях, зокрема, в політичній, профспілковій і суспільній сфері життя, що передбачає право кожної людини створювати спільно з іншими профпілки та вступати до них для захисту своїх інтересів».

Також, колегія суддів ураховує, що чинним законодавством України передбачено обов`язкове для всіх службовців публічної служби (у тому числі й військовослужбовцям та працівникам правоохоронних органів) складання присяги на вірність Україні та українському народу, а також встановлення юридичної відповідальності за порушення такої присяги.

З огляду на викладене колегія суддів зазначає, що передбачуваність наслідків власної діяльності посадової особи, як носія державної влади, є невід`ємним елементом відповідальності такої посадової особи, покладеної на неї саме Конституцією України. А тому вчиняючи умисно незаконні дії, які спрямовані на перешкоджання проведення мирних зібрань, ОСОБА_1 повинен був передбачувати і усвідомлювати наслідки таких дій.

Водночас, з матеріалів справи убачається, що ані під час розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій, ані у касаційній скарзі позивач не навів жодного аргументу щодо відсутності вини у вчиненні ним дій та(або) прийняття рішення чи бездіяльність, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки й оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Доводи позивача зводяться виключно на неможливість врахування вироку суду у кримінальній справі.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд уважає правильним твердження суду апеляційної інстанції про те, що оскаржуваний наказ відповідача відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений пропорційно, тобто з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить пропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що не є порушенням статті 8 Конвенції.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення цього позову.

Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи, що оскаржуване судове рішення, переглянуте судом касаційної інстанції в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду апеляційної інстанції, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2024 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська

Судді М. В. Білак

Ж. М. Мельник-Томенко