Постанова

від 18.02.2025 по справі 524/1010/23

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 524/1010/23 Номер провадження 22-ц/814/677/25Головуючий у 1-й інстанції Нестеренко С. Г. Доповідач ап. інст. Панченко О. О.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2025 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Панченка О.О.,

суддів Кузнєцової О.Ю., Одринської Т.В.,

при секретарі Філоненко О.В.,

за участю позивача ОСОБА_1 , її представника адвоката Остахова В.П.

представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Кириченко Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_2 - адвоката Кириченко Галини Володимирівни та ОСОБА_3 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року, ухваленого у складі головуючого судді Нестеренка С.Г., повний текст судового рішення виготовлено - 27 вересня 2024 року, та на ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права користування житлом, усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення, -

В С Т А Н О В И В :

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Зміст позовних вимог

У лютому 2023 року ОСОБА_1 у власних інтересах та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення.

В обгрунтування своїх вимог зазначала, що з 2000 року проживала разом з відповідачем ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу. У період перебування у фактичних шлюбних відносинах, а саме 23.02.2000 року, було придбано квартиру АДРЕСА_1 , в якій вони проживали разом ще до купівлі цієї квартири. Право власності на квартиру було зареєстровано на відповідача.

У подальшому спільними зусиллями та за спільні кошти в квартирі було здійснено капітальний ремонт, придбано побутову та техніку. Вважала, що квартира належить їм на праві спільної сумісної власності. Зареєструвала місце проживання у спірній квартирі позивач в 2006 році.

Зазначала, що 14 квітня 2007 року між нею та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, у якому народилися ІНФОРМАЦІЯ_1 дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_4 .

Наприкінці 2018 року між подружжям погіршилися відносини, почали виникали сварки та непорозуміння, після чергової сварки у вересні 2019 року ОСОБА_2 вперше вигнав її разом із сином з квартири.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 26.10.2020 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. Після припинення шлюбних відносин між ними, дочка ОСОБА_5 залишилася проживати разом з батьком, а син ОСОБА_4 залишився проживати з ОСОБА_1 .

Вказувала, що таке вселення та виселення її з квартири разом з сином продовжувалося упродовж 2019-2022 року, в квартирі залишалися речі її та сина.

09 вересня 2022 року ОСОБА_1 не змогла потрапити разом із сином до квартири, оскільки ОСОБА_2 змінив замки на вхідних дверях. Дочка весь цей час проживала разом з батьком.

Зазначала, що до теперішнього часу вона та син не мають іншого постійного житла, можливості користуватися спірним житлом разом із сином, завдяки відповідачу ОСОБА_2 , вони не мають.

Просила усунути їй та сину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 перешкоди в користуванні житлом шляхом їх вселення у квартиру АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на її користь понесені судові витрати.

13 квітня 2023 року ОСОБА_1 подано заяву про збільшення позовних вимог (т. 1 а.с. 75-77). Позивач просила визнати за нею право користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 . Усунути їй, ОСОБА_1 та сину ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 перешкоди в користуванні житлом шляхом їх вселення у квартиру АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на її користь понесені судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 серпня 2023 року залучено до участі у справі співвідповідача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , прож. АДРЕСА_2 .

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року позов ОСОБА_1 - задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , зі сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , квартирою АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до квартири АДРЕСА_1 .

Зобов`язано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не чинити перешкоди ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , у вселенні та користуванні ними квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 2147,20 грн.

Задовольняючи позовні вимогиОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання права користування житлом, усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення, місцевий суд виходив з того, що позивачка довела наявність перешкод у користуванні спірною квартирою.

Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що положення глави 32 ЦК України визначають поняття сервітуту як права обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язаного з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Однак, власник майна ОСОБА_2 не заявляв вимог про припинення сервітуту. Крім того, відповідачі не зверталися з відповідними позовами до позивача у її власних інтересах та в інтересах сина ОСОБА_4 про визнання їх такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись із таким вирішенням спору, представник ОСОБА_2 - адвокат Кириченко Галина Володимирівна подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 серпня 2023 року та рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

У своїй скарзі представник ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також на недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.

Також рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_3 .

Зазначає, що судом першої інстанції були допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи та унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи.

Вказує, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення всупереч вимогам ст.. 89 ЦПК України не надано належної оцінки зібраним доказам у справі, а тому суд дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.

06.12.2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Остахов В.П. надав Полтавському апеляційному суду відзив на апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Кириченко Галини Володимирівни та ОСОБА_3 , просив апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року - без змін.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до частини 1 статті 367 Цивільного процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши позивача ОСОБА_1 , її представника адвоката Остахова В. П. представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Кириченко Г.В., дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, приходить до наступного висновку.

Встановлені обставини справи

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 09.02.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу Ганночкою О.В., відповідач ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 95).

Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 у КП «Кременчуцьке «МБТІ» 23.02.2004 року (т. 1 а.с. 96).

14 квітня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб (т. 1 а.с. 19).

Від даного шлюбу сторони мають неповнолітніх дітей: дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Як вбачається з Витягів з реєстру територіальної громади від 20.10.2022 року та від 18.10.2022 року, ОСОБА_1 з 22.12.2006 року, а ОСОБА_4 з 07.05.2014 року були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 27-28).

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 26.10.2020 року у справі № 524/4878/20 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був розірваний. Під час розірвання шлюбу сторони не вирішували питання щодо визначення місця проживання дітей (т. 1 а.с. 20).

Після розірвання шлюбу, дочка ОСОБА_5 , 2007 р.н. висловила бажання залишитися проживати разом з батьком за адресою: АДРЕСА_2 . Син ОСОБА_4 , 2014 р.н. залишився проживати разом з матір`ю.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 17.11.2020 року у справі № 524/5918/20 стягнуто з ОСОБА_2 аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 в розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доход) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 23.09.2020 року і до досягнення дитиною повноліття.

Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 дійшов висновку про те, що позивач та малолітній ОСОБА_4 не втратили право користування спірною квартирою та мають право користування спірною квартирою.

З таким висновком місцевого суду колегія суддів погоджується, виходячи з наступних підстав.

Застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини

Стаття 3 СК України визначає, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя є шлюб (частина перша статті 36 СК України).

Разом з тим, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Частиною другою статті 74 СК України передбачено, що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу «Право спільної сумісної власності подружжя».

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім`ї.

Зі змісту пояснень ОСОБА_2 та доводів апеляційної скарги вбачається, що відповідач заперечує право позивачки на користування квартирою АДРЕСА_1 .

Отже між сторонами виник спір з приводу користування жилим приміщенням як між колишнім подружжям.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» ( рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Втручання у право на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення ( пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим у спірних правовідносинах права ОСОБА_2 як власника спірної квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

В даному випадку спір виник між власником квартири ОСОБА_2 та користувачем квартири ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбних відносин з власником житла.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою, третьою статті 64 ЖК України до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК України вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. У законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Наведені правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Суд першої інстанції інстанції, дотримуючись балансу захисту права власності відповідача на квартиру та права користування цим житлом позивачем, яка вже не є членом його сім`ї, проте тривалий час проживала у спірій квартирі, іншого житла не має, її місце проживання зареєстровано за адресою проживання відповідача, врахувавши те, що будь-які можливі негативні наслідки для власника квартири судом не встановлені, та встановивши, що ОСОБА_2 чинить позивачці перешкоди у користуванні спірним житлом, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 .

Згідно заяви власника житла ОСОБА_2 про зняття особи із задекларованого /зареєстрованого місця проживання (перебування), а саме за адресою АДРЕСА_2 , у знятті із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) ОСОБА_1 відмовлено (т.1 а.с.145).

Враховуючи, що ключі від нових замків на вхідних дверях позивачу не передавалися, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 позбавлені можливості вільно користуватися спірною квартирою, право користування якою уних виникло з часу вселення у спірну квартиру та в установленому законом порядку не припинено.

Стосовно вимог апеляційної скарги в частині оскарження ухвали Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 серпня 2023 року колегія суддів зазначає, що врахувавши ту обставину, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрував з ОСОБА_3 шлюб 30 червня 2023 року та остання проживає у спірній квартирі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про залучення як співвідповідача ОСОБА_3 .

Доводи апеляційних скарг зводяться до незгоди з висновками суду щодо встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частини першої статті 367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як передбачено пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідив надані сторонами докази, із дотриманням норм процесуального права, правильно застосував норми матеріального права і ухвалив законне та обґрунтоване рішення.

Отже, апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Кириченко Галини Володимирівни та ОСОБА_3 слід залишити без задоволення, а рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року та ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 серпня 2023 року - без змін.

Щодо судових витрат

За правилами частини першої статті 141ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат та відсутні підстави для розподілу судових витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Кириченко Галини Володимирівни та ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 18 вересня 2024 року та ухвалу Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 23 серпня 2023 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 18 лютого 2025 року.

Головуючий О.О. Панченко

Судді О.Ю. Кузнєцова

Т.В. Одринська