Постанова

від 26.02.2025 по справі 380/6843/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 380/6843/24 пров. № А/857/32787/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Мікули О.І., Пліша М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Західного офісу Держаудитслужби на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2024 року в справі № 380/6843/24 за адміністративним позовом Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби про визнання протиправною та скасування вимоги,-

суддя в 1-й інстанції Грень Н.М.,

час ухвалення рішення 08 листопада 2024 року,

місце ухвалення рішення м.Львів,

дата складання повного тексту рішення не зазначено,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2024 року Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Львівській області (далі позивач) звернулося в суд з адміністративним позовом до Західного офісу Держаудитслужби (далі - відповідач) про визнання протиправною та скасування вимоги Західного офісу Держаудитслужби № 131308-14/601-2024 від 19.01.2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям на загальну суму 1719326,00 гривень та здійсненого нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2024 року адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове відмову в задоволенні позову.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що в судді, призначеного до 30.09.2016 на посаду строком на п`ять років, що не здійснює правосуддя у зв`язку із закінченням строку на який його було призначено суддею, відсутні правові підстави на отримання доплат до посадового окладу, однак, під час ревізії Західним офісом було виявлено, що всупереч вищенаведеному Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Львівській області в період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано та виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, які не здійснювали правосуддя, на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якому висловив незгоду з її доводами. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, Західним офісом Держаудислужби проведено ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 за результатами якого складено акт № 131308-24/12 від 27.12.2023.

В акті ревізії № 131308-24/12 від 27.12.2023 зазначено, що ревізією встановлено, що упродовж припинення повноважень суддям, які не здійснювали правосуддя в місцевих загальних судах, здійснено витрати бюджетних коштів протягом ревізійного періоду на виплату суддівської винагороди в загальній сумі 11076773,83 гривень (в тому числі доплата за вислугу років 1719326,00 гривень). Також зазначено, що ТУ ДСА України в Львівській області в період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано та виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, які не здійснювали правосуддя, на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень.

Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Львівській області подано заперечення № 02-61/24 від 08.01.2024 до акту № 131308-24/12 від 27.12.2023 ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, у яких серед іншого зазначено, що «суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15). Така позиція також закріплена у рішенні Ради суддів України від 19.04.2019 № 21 «Про право суддів здійснювати правосуддя після спливу строку відсторонення та на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 № 11-р/2018»».

19.01.2024 заступником начальника Західного офісу Держаудитслужби Світланою Данчевською затверджено висновок на заперечення до акта ревізії від 27.12.2023 № 131308-24/12 окремих питань фінансово-господарської діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Львівській області за період з 01.01.2021 по 30.06.2023, яким заперечення не приймаються, оскільки відсутні правові підстави на отримання доплат до посадового окладу у судді, призначеного до 30.09.2016 на посаду строком на п`ять років, що не здійснює правосуддя у зв`язку із закінченням строку на який його було призначено суддею.

Західним офісом Держаудислужби складено вимогу № 131308-14/601-2024 від 19.01.2024 «Щодо усунення порушень законодавства» відповідної до якої, на підставі п. 7 ст. 10, ч. 2 ст. 15 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 № 2939-ХІІ, пп. 9 пункту 4, пп. 16 п. 6, п. 7 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2016 № 43, Західний офіс Держаудитслужби вимагає усунути виявлені порушення законодавства:

- забезпечити відшкодування відповідно до норм статей 130-136 КЗпП України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету, оскільки порушено ч. 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII та за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано і виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів, у яких закінчився 5-річний строк, на який їх було призначено, які не здійснювали правосуддя на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень;

- здійснити коригування нарахувань єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на нараховану винагороду присяжним відповідно до бази оподаткування, визначеної законом № 2464-VI;

- при розрахунку потреби в бюджетних асигнуваннях неухильно дотримуватись вимог Бюджетного кодексу України та Порядку № 228.

Вважаючи протиправною вимогу Західного офісу Держаудислужби про забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 КЗпП України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Предметом спору у цій справі є правомірність вимоги Західного офісу Держаудитслужби № 131308-14/601-2024 від 19.01.2024 «Щодо усунення порушень законодавства».

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26 січня 1993 року № 2939-XII (далі - Закон №2939-XII).

Згідно з частиною другою статті 2 Закону №2939-XII державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.

Пунктами 7, 10, 13 статті 10 Закону №2939-XII передбачено, що органу державного фінансового контролю надається право: пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів; при виявленні збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їх розмір у встановленому законодавством порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року № 43 затверджено Положення про Державну аудиторську службу України (далі - Положення №43).

Згідно з пунктом 6 Положення №43 Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред`являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов`язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства (підпункт 16); у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, визначати їхній розмір в установленому законодавством порядку (підпункт 23).

У частині другій статті 15 Закону № 2939-XII закріплено, що законні вимоги службових осіб органу державного фінансового контролю є обов`язковими для виконання службовими особами об`єктів, що контролюються.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що вимога органу державного фінансового контролю, спрямована на коригування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства, є обов`язковою до виконання. Стосовно відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об`єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги, оскільки такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, правова природа письмової вимоги контролюючого органу породжує правові наслідки, зокрема обов`язки для свого адресата, а відтак наділена рисами правового акту індивідуальної дії з урахуванням її змістовної складової, незалежно від форми документа, в якому вона міститься, і такий акт може бути предметом судового контролю в порядку адміністративного судочинства у разі звернення із відповідним позовом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №820/3534/16 дійшла висновку, що спір про правомірність вимог контролюючих органів, скерованих на адресу підконтрольних суб`єктів, є публічно-правовим та підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий висновок був сформульований Верховним Судом України у постанові від 23 лютого 2016 року по справі № 818/1857/14, і Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від цієї позиції.

За своєю правовою природоюреалізація контролюючим органом компетенціївчастині пред`явлення обов`язкових до виконання вимогі вчастині здійснення процедури стягнення заподіяних збитків передбачає наявність різних, окремих, незалежних процедур.

Таку правову позиція неодноразово висловлював Верховний Суд, зокрема, у постановах від 22.10.2020 у справі № 820/3089/17, від 31.05.2021 у справі № 826/18686/16, від 31.08.2021 у справі № 160/5323/20, від 02.11.2021 у справі № 420/6808/19, від 12.05.2022 у справі № 620/4169/20, від 22.12.2022 у справі № 826/13003/17, від 21.03.2023 у справі № 560/4370/22.

Законність і правильність обчислення розміру визначення збитків, зазначених у цій частині, може бути предметом перевірки у судовому порядку за позовом органу фінансового контролю до винних осіб, а не у справі за позовом підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Проте оскарження у судовому порядку індивідуально-правового акта, яким у цьому випадку є вимога Держаудитслужби, є гарантованим правом підконтрольного органу в розрізі завдань та принципів адміністративного судочинства.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 21.03.2023 у справі № 560/4370/22.

Отже, наведене в сукупності не виключає права підконтрольної установи на перевірку оскаржуваної вимоги в судовому порядку.

Подібні за змістом висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 22.12.2022 у справі № 826/13003/17, від 06.07.2023 у справі № 1740/2398/18.

Верховний Суд у постановах від 22 грудня 2022 року у справі №826/13003/17, від 06 липня 2023 року у справі №1740/2398/18, від 14 грудня 2023 року у справі № 1.380.2019.004998 звертав увагу на те, що зміст оскаржуваної вимоги в частині встановлених фінансових порушень хоч і вказує на забезпечення відшкодування збитків, проте не містить вимоги про їх стягнення.

Колегія апеляційного суду зазначає, що оскаржувана в цій справі вимога Західного офісу Держаудитслужби № 131308-14/601-2024 від 19.01.2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям на загальну суму 1719326,00 гривень та здійсненого нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету, вказує саме на забезпечення відшкодування збитків та надають право підконтрольній установі на оскарження у судовому порядку цієї вимоги.

Проаналізувавши зміст спірної вимоги, апеляційний суд констатує, що вона не містить вимоги про стягнення збитків хоч і вказує на забезпечення їх відшкодування, зокрема, такий визначений відповідачем спосіб усунення порушення, як забезпечення відшкодування відповідно до норм 130-136 Кодексу законів про працю України. Очевидно, що цей пункт спрямований на притягнення винних працівників, до матеріальної відповідальності у порядкустатей 130 - 136 КЗпП України.

Водночас ця вимога сформульована на виконання владних управлінських функцій відповідача. Так, пунктом 15 частини першоїстатті 10 Закону № 2939-XIIпередбачено, що органи державного фінансового контролю наділені повноваженнями порушувати перед керівниками відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій питання про притягнення до відповідальності осіб, винних у допущених порушеннях. Також згідно з пунктом 50 Порядку № 550 за результатами проведеної ревізії у межах наданих прав контролюючі органи вживають заходів для забезпечення, зокрема, притягнення до адміністративної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності винних у допущенні порушень працівників об`єктів контролю.

Отже, наведене в сукупності не виключає права підконтрольної установи на перевірку оскаржуваної вимоги в судовому порядку.

Подібним чином висловився Верховний Суд в постанові від 09 березня 2023 року в справі № 500/2489/21.

Щодо суті встановлених порушень законодавства, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, за висновками контролюючого органу, у ході проведення ревізії виявлені порушення законодавства, які на час її завершення не усунуті, зокрема: у порушення ч. 10 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII, Територіальним управлінням за період з 01.01.2021 по 30.06.2023 нараховано і виплачено доплату за вислугу років до посадового окладу 6 суддям місцевих загальних судів Львівської області, у яких закінчився 5-річний строк, на який їх було призначено, які не здійснювали правосуддя на загальну суму 1719326,00 гривень та здійснено нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень.

В цьому контексті суд апеляційної інстанції зазначає, що Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Згідно із статтею 130 Конституції України та частиною 2 статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII, суддівська винагорода регулюється законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини другої статті 135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

За правилами частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII, суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 (справа №1-7/2018(4062/15)) у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким «суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу», для цілей застосування окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIII зі змінами, а саме:

- частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Конституційний Суд України вказав, що за змістом положення частини десятої статті 133 Закону №2453-VI у редакції Закону №192-VIII суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу. Цим положенням передбачено два винятки, коли суддя, який не здійснює правосуддя, отримує всі доплати до посадового окладу, - це тимчасова непрацездатність та перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці.

Законом №2453-VI у редакції Закону №192-VIII передбачено низку випадків, коли суддя не здійснює правосуддя.

Такими випадками, зокрема, є: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності (частина четверта статті 49); відрядження судді для роботи у Вищій раді юстиції, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України (частина четверта статті 54); обов`язкове проходження суддею підготовки у Національній школі суддів України (частина шоста статті 55, стаття 87); застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя (пункт 4 частини першої статті 97); неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про звільнення судді з посади (відставку), переведення чи про його обрання безстроково (статті 76, 82, 112, 113, 114, 118, 120); перебування судді у щорічній оплачуваній чи додатковій оплачуваній відпустці (стаття 134).

Як зазначалось вище, Закон №2453-VI у редакції Закону №192-VIII втратив чинність на підставі Закону №1402-VIII (крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу ХII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402).

Проте Закон № 1402-VIII містить положення, які закріплюють аналогічні випадки, коли суддя не здійснює правосуддя (статті 49, 54, 55, 56, 82, 89, 109, 113, 116, 136, 147). Це, зокрема, тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя та позбавлення його права на отримання доплат до посадового окладу; відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України; у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, виявленням надмірного рівня судового навантаження у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами; обов`язкове проходження підготовки у Національній школі суддів України; неприйняття (несвоєчасне прийняття) відповідними державними органами рішення про його звільнення з посади (відставку); нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території. Крім того, суддя може не здійснювати правосуддя і з інших підстав, зокрема у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Конституційний Суд України звернув увагу на те, що питання отримання суддею винагороди до проходження ним кваліфікаційного оцінювання регулюється саме Законом № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, а випадки, коли такий суддя не здійснює правосуддя, визначаються Законом № 1402-VIII.

Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, згідно із Законом №1402-VIII нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та із неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду (частина перша статті 55); з обов`язковим проходженням підготовки для підтримання кваліфікації у Національній школі суддів України (частина восьма статті 56, частини перша, друга статті 89); з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді (частина третя статті 82, частини шоста, сьома статті 147).

Питання оплати праці судді, зокрема отримання чи неотримання ним доплат до посадового окладу, у одних випадках нездійснення ним правосуддя законодавчо врегульовані, а саме: відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя у випадку застосування до судді дисциплінарного стягнення, відрядження судді для роботи у Вищій раді правосуддя, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (у разі призначення судді членом цих органів), Раді суддів України, а також за заявою судді відрядження для роботи у Національній школі суддів України, мобілізація. Щодо інших випадків, коли суддя не здійснює правосуддя, зокрема з незалежних від нього причин або через обставини, що не обумовлені його поведінкою, відповідного законодавчого регулювання немає, а отже, за положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII у таких випадках суддя не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Проте якщо позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, то позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, є невиправданим та необґрунтованим.

Застосований законодавцем у положенні частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII підхід до об`єднання усіх випадків, коли суддя, який не здійснює правосуддя, не має права на отримання доплат до посадового окладу, не можна визнати виправданим, справедливим, оскільки такий підхід не враховує особливостей кожної категорії підстав нездійснення правосуддя, ступеня обумовленості таких підстав поведінкою судді та інших законодавчо визначених обставин, а отже, невиправдано призводить до звуження обсягу гарантій незалежності суддів у виді зниження рівня їх матеріального забезпечення.

Конституційний Суд України зазначив, що конституційне закріплення гарантій незалежності суддів спрямоване на унеможливлення будь-яких спроб впливу на суддю. Такий вплив є неприпустимим з огляду на положення частини другої статті 126 Конституції України.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що юридичне регулювання, встановлене положенням частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII, яке поширюється на суддів, які не здійснюють правосуддя через обставини, що не залежать від них особисто або не обумовлені їхньою поведінкою, звужує зміст та обсяг гарантій незалежності суддів, створює загрозу для незалежності як суддів, так і судової влади в цілому, а також передумови для впливу на суддів.

Отже, положення частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII для цілей застосування окремих положень Закону № 1402 суперечить частинам першій, другій статті 126 Конституції України.

Аналіз наведених норм свідчить, що положення частини десятої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону №192-VIII, які Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 за №11-р/2018 визнані неконституційними, були тотожними за змістом положенням частини десятої статті 135 Закону №1402-VIII.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08.06.2016 у справі №4-рп/2016 зазначав, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов`язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України (пункт 7 рішення №4-рп/2016).

Отже, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не може бути застосованою. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Указана норма Закону (частина десята статті 135 Закону №1402-VIII) вже аналізувалася Верховний Судом і правовий висновок щодо її правозастосування викладений у постанові від 13.10.2021 у справі № 120/1655/21-а. Так, відповідно до змісту вказаного висновку Верховного Суду «…суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 04.12.2018 №11-р/2018…».

Таким чином, суд зазначає, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, які не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплати до посадового окладу з дня ухвалення Рішення Конституційним судом України від 04.12.2018.

Судом встановлено, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Львівській області у наданих запереченнях до акту від 08.01.2024 року № 02-61/24 наголошувало, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу з дня ухвалення Рішення конституційним Судом України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15).

Крім того, суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про те, що 6 суддів місцевих судів Львівської області уникали проходження кваліфікаційного оцінювання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, або що не розпочато оцінювання з вини суддів.

Також в матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про те, що судді відмовилися від проходження кваліфікаційного оцінювання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Більш того, з наявних у матеріалах справи доказів убачається, що 6 суддів місцевих загальних судів Львівської області, отримували доплати за вислугу років відповідно до наказів голів відповідних судів у періоди, коли вони не здійснювали правосуддя саме з незалежних від них причин та обставин, а тому нарахування і виплата таким суддям протягом спірного періоду доплати до посадового окладу за вислугу років здійснена правомірно.

Згідно позиції Вищого адміністративного суду України висвітленої в ухвалі від 06.04.2016 № K/800/554/16, що відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» територіальне управління не наділене повноваженнями надавати оцінку наказам голови місцевого загального суду та повертати їх без виконання.

Також, Рада суддів України у рішенні від 03.09.2021 за № 35 наголосила, що будь-які обмеження виплат доплат до посадового окладу суддям, які не здійснюють правосуддя з незалежних від них підстав, є недопустимими та такими, що суперечать Конституції України та Рішенню Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 у справі №1-7/2018. В контексті питання виплати доплат таким суддям, дії Територіальних управлінь ДСА, судів, які здійснюють функції розпорядників бюджетних коштів, щодо припинення виплати доплат (а також намагання повернути вже виплачені доплати) суддям, що не здійснюють повноваження з незалежних від них причин, так само як і висновки щодо відсутності підстав для виплати доплат до посадового окладу таким суддям, здійснені органами Державної аудиторської служби України під час проведення ревізій фінансово-господарської діяльності ТУ ДСА України в різних областях та судах, свідчать про порушення гарантій незалежності суддів у виді матеріального забезпечення, що впливає на незалежність судді, та є протиправними та недопустимими. Крім того, припинення виплат зазначених вище доплат у 2021 році свідчить про порушення принципу «юридичної визначеності» та принципу «належного урядування».

Дослідивши обставини справи у відповідності до зазначених вище норм, колегія суддів підтримує правильний висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову шляхом визнання протиправним та скасування вимоги Західного офісу Держаудитслужби від 19.01.2024 № 131308-14/601-2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині забезпечення відшкодування відповідно до норм статей 130-136 Кодексу законів про працю України на користь Територіального управління матеріальної шкоди (збитків), заподіяної внаслідок зайвого нарахування доплати за вислугу років до посадового окладу суддям на загальну суму 1719326,00 гривень та здійсненого нарахування на оплату праці в сумі 370984,15 гривень, з подальшим перерахуванням коштів в дохід державного бюджету.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Відповідно дост. 316 КАС Українисуд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.

Враховуючи наведене вище, апеляційну Західного офісу Держаудитслужби слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Західного офісу Держаудитслужби залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 08 листопада 2024 року в справі № 380/6843/24 без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя А. Р. Курилець судді О. І. Мікула М. А. Пліш Повне судове рішення складено 26 лютого 2025 року.