Постанова

від 27.02.2025 по справі 460/3937/19

ЯВОРІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 460/3937/19

Провадження №1-кп/944/201/25

УХВАЛА

27.02.2025 рокум.Яворів

Яворівський районний суд Львівської області у складі:

головуючого судді ОСОБА_1

з участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

прокурора ОСОБА_3 ,

захисника ОСОБА_4 ,

обвинуваченого ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Яворові клопотання обвинуваченого ОСОБА_5 про визнання очевидно недопустимим доказом протоколу огляду місця події від 03.06.2019 у кримінальному провадженні, відомості щодо якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019140000000496 від 29.05.2019 про обвинувачення ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.368-3 КК України,

встановив:

в провадженні Яворівського районного суду Львівської області перебуває кримінальне провадження, відомості щодо якого внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань №12019140000000496 від 29.05.2019 про обвинувачення ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.368-3 КК України.

В судовому засіданні 27.02.2025 обвинувачений ОСОБА_5 заявив клопотання про визнання очевидно недопустимим доказом, а саме протоколу огляду місця події від 03.06.2019 у вказаному кримінальному провадженні.

Своєклопотання обґрунтовувавтим,що невід`ємним додатком, дослідженого в ході судового розгляду протоколу огляду місця події від 03.06.2019, є відеозапис на цифровому носії, який записувався за допомогою відеокамери «Panasonic» із цифровим носієм (флеш картою). Про що зазначено на третій сторінці протоколу, зокрема про застосування технічних засобів під час огляду. Проте, відеозапис на якому зафіксовано проведення огляду місця події, прокурор не надав для дослідження в судовому засіданні даного провадження. Відсутність відеозапису, який є частиною протоколу, унеможливлює його повну оцінку, а неможливість перегляду відеозапису спотворює оцінку доказу в розумінні ст.24 КПК України, що суперечить вимогам кримінального процесуального закону, а тому протокол огляду є очевидно недопустимим доказом.

В судовому засіданні захисник клопотання обвинуваченого підтримав з наведених у ньому підстав та просив його задовольнити.

Прокурор усудовому засіданнізаперечував протизадоволення вказаногоклопотання обвинуваченого,оскільки вважає,що відсутніпідстави длявизнання очевиднонедопустимим доказу,про якізазначає ОСОБА_5 .

Заслухавши думку захисника, обвинуваченого та прокурора, дослідивши подане клопотання, матеріали справи, суд дійшов висновку, що клопотання не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

Відповідно до частини 1 статті 22 КПК України, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Конституційний Суд України у рішенні №12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України, зазначив, що визнаватися допустимими і використовуватися як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

Аналогічна позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у інформаційному листі від 05 жовтня 2012 року № 223-1446/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», де зазначено, що відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими, а це відповідно до ч. 2ст. 89 КПКтягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Тобтокримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченомуст. 89 КПК України.

Відповідно до ст. 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Згідно із ч. 1 ст. 89 КПК України, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

А відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 89 КПК України, у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Частиною 1 ст. 87 КПК України визначено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 86 КПК України, допустимість доказів це придатність їх для використання у кримінальному процесі за формою. Вимогами допустимості доказів є законність джерела, способу отримання доказів, процесуальне оформлення ходу і результатів проведення слідчих дій, належний суб`єкт, що має право проводити процесуальні дії з отримання доказів.

Так, жоден доказ обвинувачення чи захисту не має наперед визначеної сили серед інших доказів і такі докази підлягають врахуванню судом на рівні з іншими доказами у справі.

Отже, для прийняття відповідного процесуального рішення оцінка доказів повинна проводитися не тільки з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, а й в їх сукупності, з врахуванням достатності та взаємозв`язку, без відокремлення один від одного в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Ознака очевидності чи неочевидності допустимості певного доказу є оціночним поняттям і вирішення даного питання відноситься виключно до дискреційних повноважень суду.

Крім того, особливе значення судом надається підтримці балансу інтересів учасників кримінального судочинства в рамках процесу доказування у кримінальному провадженні, що становить основний зміст кримінально-процесуальної діяльності.

Вирішення клопотання обвинуваченого до видалення суду для ухвалення остаточного судового рішення по суті кримінального провадження, на думку суду, буде обмежувати права однієї зі сторін, в даному випадку сторони обвинувачення, оскільки вказане рішення суду не підлягає оскарженню. Позбавивши права однієї зі сторін на надання та дослідження доказів, суд не забезпечить виконання завдань та засад кримінального провадження і, перш за все, змагальності сторін, свободи в поданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості.

У даному випадку прийняття і дослідження вказаних доказів, як реалізація права сторони, не може жодним чином непоправно нашкодити іншій стороні, оскільки суд у будь-який час може визнати не допустимим та не належним кожен доказ. Натомість неприйняття і недослідження певних доказів, на думку суду, може непоправно нашкодити інтересам правосуддя, оскільки правила допустимості доказів є як гарантією прав особи в кримінальному процесі, так і гарантією правосуддя.

Також суд зазначає, що в умовах змагальності процесу в багатьох випадках досить складно передбачити наперед напрямок розвитку подій під час судового розгляду, оскільки сторона захисту може вільно обирати свою тактику від повного визнання вини до повного її заперечення, вона може визнати певні фактичні обставини або навпаки висловити несподівані аргументи, які потребуватимуть перевірки, вона також може заперечувати допустимість чи достовірність одного, кількох або всіх доказів або навпаки не бачити в цьому сенсу тощо.

Саме така непередбачуваність змагального процесу потребує пошуку судом відповідного балансу конкуруючих інтересів держави, потерпілого, обвинуваченого та інших осіб у кожному конкретному випадку для того, щоб забезпечити справедливість процесу в цілому. Це також вимагає застосування такого підходу до тлумачення норм процесуального права, які мають відомий рівень абстрактності, щоб це не створило, ані невиправданих переваг однієї зі сторін процесу, ані невиправданих формальних перепон для реалізації сторонами своїх прав і обов`язків.

Як зазначив Європейський суд з прав людини, при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (рішення у справі «Walchli v. France»).

Також Європейський суд з прав людини звернув увагу, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, в тому числі елементи такого провадження, пов`язані з процедурою, повинні бути змагальними. Право на змагальність означає, що в кримінальному провадженні як стороні обвинувачення, так і стороні захисту повинна забезпечуватись можливість бути обізнаною про факт подання іншою стороною зауважень та коментувати подані зауваження та докази (рішення у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії»).

Крім того, висловивши свою думку щодо певних доказів та похідних від них, суд заздалегідь, до постановлення остаточного судового рішення, висловить свою позицію за вказаним кримінальним провадженням, що в цілому може поставити під сумнів неупередженість суду і здатності його об`єктивно розглянути кримінальне провадження.

Зважаючи на викладене вище, суд дійшов висновку, що заявлене клопотання обвинуваченого задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 84, 86, 87, 89, 94, 290, 369 372, 376 КПК України, суд,

ухвалив:

у задоволенні клопотання обвинуваченого ОСОБА_5 про визнання очевидно недопустимим доказом протоколу огляду місця події від 03.06.2019 - відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя ОСОБА_1