Постанова

від 19.02.2025 по справі 181/921/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1588/25 Справа № 181/921/22 Суддя у 1-й інстанції - Літвінова Л. Ф. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Петешенкової М.Ю.,

суддів Городничої В.С., Красвітної Т.П.,

при секретарі - Лопаковій А.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії»

на рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 07 жовтня 2024 року у складі судді Літвінова Л.Ф.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 27 травня 2016 року він перебував у трудових відносинах з відповідачем, працюючи на посаді вихователя. Згідно з наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21 квітня 2020 року № 120 він вибув до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом. Разом із тим, 22 квітня 2020 року наказом № 30-к/тр він був звільнений за власним бажанням з посади старшого вихователя ліцею, що суперечить положенням ч. 2 ст. 39 ЗУ «Про військовий обов`язок», ч.3 ст.119 КЗпП України, у розумінні яких, за ним повинно зберігатись як місце роботи так і середній заробіток.

09 листопада 2020 року він звернувся до відповідача із заявою про поновлення на роботі з підстав його незаконного звільнення, але в цьому йому було відмовлено, у зв`язку із чим вимушений звернутися до суду, оскільки вважає, що порушені його трудові права.

Рішенням Межівського районногосуду Дніпропетровськоїобласті від07жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку звернення до суду із позовною заявою у даній справі та у зв`язку з цим такий строк поновлено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» від 22 квітня 2020 року № 30-к/тр про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади.

Поновлено ОСОБА_1 на займаній посаді старшого вихователя Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» з 22 квітня 2020 року.

Стягнуто з Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток на час вимушеного прогулу з 23 квітня 2020 року до 07 жовтня 2024 року у розмірі 1174758, 60 грн.

Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого вихователя Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць.

Стягнуто з Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою « ІНФОРМАЦІЯ_2 » на користь держави судовий збір у розмірі 7618,42 грн.

Рішення суду мотивовано наявністю підстав для задоволення позову, оскільки звільнення позивача відбулося під час припису для проходження військової служби, при цьому роботодавець листом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 від 22 квітня 2020 року був повідомлений про неможливість звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що останній призваний на військову службу за контрактом, що передбачено частиною другою статті 39 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу», а тому твердження відповідача про дотримання ним як роботодавцем вимог законодавства при звільненні судом першої інстанції не було взято до уваги. Разом з цим, суд першої інстанції вважав за необхідне застосувати положення ст. 235 КЗпП України, в редакції, що діяла на 22 квітня 2020 року та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 квітня 2020 року по 07 жовтня 2024 року, тобто, по дату винесення рішення судом, у розмірі 1 174 758,60 грн. Суд першої інстанції вважав поважними причини пропуску строку, встановленого ст. 233 КЗпП України, враховуючи, що з 22 квітня 2020 року позивач перебував на службі в ЗСУ, де був учасником бойових дій. Крім того, по військовій частині було введено карантинні обмеження, які обмежували пересування військовослужбовців. Перший позов було подано до суду 15 грудня 2020 року, про що сторони не заперечували, наголосивши про втрату тієї цивільної справи на окупованій території.

Не погодившись з таким рішення суду, Луганський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, вважає, що рішення суду суперечить фактичним обставинам справи, ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позивач у період з 20 січня 2020 року по 21 квітня 2020 року перебував тривалий час на лікарняному, а 22 квітня 2020 року ним була подана заява про звільнення за власним бажанням. Суд першої інстанції не надав уваги поясненням свідків, допитаних в судовому засіданні, як підтвердили подання особисто позивачем такої заяви без примусу, враховуючи, що 22 квітня 2020 року позивача не було на робочому місці та він особисто дзвонив керівнику закладу з проханням підписати його заяву. В заяві про звільнення позивачем не зазначалось як підстава звільнення проходження військової служби, як і не вказувалось про направлення військкомату або укладення контракту з військовою частиною. Відповідачем була виконана заява позивача, в якій останній виразив своє волевиявлення на звільнення за власним бажанням, та ОСОБА_1 було звільнено за ст. 38 КЗпП України. Вказує, що судом першої інстанції не було дотримано безпосередності дослідження доказів в судовому засіданні та обмежено право відповідача ставити питання позивачеві по письмовим доказам. Закриваючи підготовче провадження, суд першої інстанції визначив порядок дослідження доказів у справі, однак, встановленого порядку не додержався. Крім цього, подані позивачем документи не відповідають положенням ст. 95 ЦПК України, є нечитабельними та не завірені належним чином, через що скаржник вважає такі докази неналежними та недопустимими.

Разом з цим, суд першої інстанції, стягуючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не витребував у відповідача довідку про доходи позивача, як це передбачено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженої постановою КМУ №100 від 08 лютого 1995 року.

Застосовуючи положення ст. 119 КЗпП України, суд першої інстанції, на думку скаржника, не врахував внесення змін до цієї статті, які набрали законної сили 19 липня 2022 року та вже після зазначеної дати було виключено з цієї статті вимоги про середній заробіток.

Суд першої інстанції не врахував, що, отримавши наказ про звільнення 22 квітня 2020 року, позивач звернувся до суду лише 15 грудня 2020 року, тоді як для подання цього позову встановлено положеннями ст. 235 КЗпП місячний строк щодо поновлення на роботі, а поважності причин такого пропуску строку позивачем доведено не було.

У грудні 2024 року ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Щасливого О.Р., скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, просив залишити його без змін, а в задоволенні апеляційної скарги відмовити.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджується, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності порушення трудових прав позивача, передбачених положеннями ст. 119 КзпП України.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Судом встановлено, що сторони у справі перебували у трудових відносинах, ОСОБА_1 працював у ліцеї на посаді старшого вихователя, що підтверджується копією трудової книжки.

Приписом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 від 21 квітня 2020 року ОСОБА_1 було запропоновано 22 квітня 2020 року вибути до в/ч НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття 23 квітня 2020 року, а 22 квітня 2020 року на ім`я начальника ліцею було направлено повідомлення про те, що за ОСОБА_1 за весь період служби зберігається місце роботи /посада/ та середній заробіток.

22 квітня 2020 року ОСОБА_1 на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням, визначивши особисто дату звільнення з 22 квітня 2020 року. Відповідно до резолюції на заяві звільнення працівника було погоджено з керівником ліцею.

На підставі вказаної заяви було видано наказ № 30к/тр від 22 квітня 2020 року, яким ОСОБА_1 того ж дня було звільнено за власним бажанням відповідно до ст.38КЗпП України з отриманням трудової книжки та виплатою заробітної плати.

Відповідно до витягів із наказів ОСОБА_1 , починаючи з 22 квітня 2020 року, перебував на військовій службі у різних містах країни за контрактом.

09 листопада 2020 року, ОСОБА_1 через свого представника звернувся до відповідача з заявою на ім`я начальника ліцею про відкликання заяви про його звільнення за власним бажанням, оскільки фактичною підставою звільнення було припис та наказ військового комісара. Крім цього, в заяві він просив поновити строк звернення з такою заявою, скасувати наказ, нарахувати та виплатити середню заробітну плату на підставі положень ст. 119 КЗпП України.

У відповідь на вказану заяву, відповідачем на адресу заявника направлено лист від 08 грудня 2020 року, в якому було роз`яснено, що відкликати заяву про звільнення після спливу більш ніж півроку від видачі наказу про звільнення неможливо, так як це буде суперечити чинному законодавству України. Вказані обставини справи підтверджуються матеріалами справи та не спростовуються сторонами.

Колегія суддів наголошує, що позивачем свідомо 22 квітня 2020 року було подано заяву про звільнення за власним бажанням, яка на час видання наказу не відкликана, а тому відповідач мав всі підстави для розірвання з працівником трудового договору на підставі ст.38КЗпП України в узгоджений сторонами строк.

Колегія суддів вважає, що підстав для відмови у припиненні трудових відносин між позивачем та відповідачем у останнього не було, враховуючи, що позивач у своїй заяві про звільнення не зазначав про припинення трудових відносин з підстав проходження військової служби.

Згідно із ч.1 ст.38КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

У розумінні положень ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Встановлений законом строк попередження про звільнення з роботи за власним бажанням має юридичне значення для сторін трудового договору.

Протягом цього строку працедавець має час знайти іншого працівника на його заміну. Водночас працівник до закінчення цього строку має упевнитися у своєму бажанні звільнитися з роботи, чи забрати подану ним заяву. В останньому випадку заява працівника втрачає свою юридичну силу і працівника не може бути звільнено відповідно дост. 38 КЗпП України.

У разі, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору (частина другавказаною статті).

Строк попередження про звільнення може бути скорочений, проте лише за погодженням між працедавцем і працівником. Одностороннє скорочення цього строку як працедавцем, так і працівником не допускається.

Отже, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та працедавцем, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Двотижневий строк попередження працівником працедавця про звільнення за власним бажанням обчислюється з наступного за днем подання заяви дня. Якщо в заяві про звільнення не зазначено дня, з якого він просить його звільнити, таким днем вважається той, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Тобто працівника можна звільнити навіть у день подання заяви про звільнення, але лише за його проханням.

З матеріалів справи вбачається, що отримавши припис про проходження військової служби починаючи з 22 квітня 2020 року позивач на ім`я начальника ліцею подав особисту заяву про його звільнення із займаної посади за власним бажанням з 22 квітня 2020 року без зазначення причин такого звільнення та прохання у застосуванні роботодавцем вимог ст. 119 КЗпП України.

Як вбачається зі змісту поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням, він особисто визначив дату звільнення саме з 22 квітня 2020 року і відповідачем було погоджено цю дату, про що свідчить відповідна резолюція адміністрації ліцею на заяві позивача.

Таким чином, підписавши заяву про звільнення, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк, та цей строк було узгоджено сторонами за трудовим договором. Тому розірвання працедавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до діючого законодавства.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи позивача про те, що зазначена заява не відповідає волевиявленню працівника та була написана ним під впливом необхідності проходження військової служби, адже будь-яких доказів цьому позивачем не надавалось.

Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.

Зміст поданої позивачем заяви про звільнення за власним бажанням, містить дату звільнення проте не містить причин звільнення. При цьому позивачем не заперечувалось написання заяви про звільнення у добровільному порядку, а заява про відкликання заяви про звільнення була подана стороною позивача вже після винесення наказу відповідача про звільнення позивача, що не може повернути сторони у попередній стан, враховуючи виконання сторонами оспорюваного позивачем наказу. Позивач залишив роботу, не наполягав на продовженні трудових відносин, тому його звільнення відповідало вимогам діючого трудового законодавства.

Доводи про те, що 09 листопада 2020 року позивач надав заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення, не заслуговують на увагу, так як працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації. У даному випадку вбачається, що позивачем взагалі не зазначено строку попередження, а заявлено про його звільнення у день подання заяви. Водночас, заяву про відкликання ним подано через шість місяців після звільнення, тобто поза межами навіть максимального строку попередження, визначеного ст. 38 КЗпП України.

Розглядаючи питання пропуску строку звернення до суду позивачем у відповідності до ст. 233 КЗпП, колегія суддів наголошує, що позивачем встановлений цією статтею строк не пропущений, враховуючи Прикінцеві положення КзпП України, за якими під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Так, колегія суддів відзначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 Про запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з подальшими змінами, з 12 березня 2020 року та до 01 липня 2023 року встановлювався карантин на всій території України.

Колегією суддів встановлено, що позивача було звільнено за його заявою про звільнення за власним бажанням 22 квітня 2020 року, тобто, під час дії карантину, який діяв і на час подання представником позивача 09 листопада 2020 року заяви до відповідача щодо скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 та нарахування і виплати останньому середнього заробітку.

Відповідь відповідача на заяву, датована 08 грудня 2020 року, що є днем, коли позивачеві відмовили у його вимогах, отже, саме з цього часу позивач дізнався про своє порушене право.

Враховуючи, що вперше позивач звернувся до суду з аналогічним позовом до відповідача (справа втрачена на окупованій території України, що сторони не заперечували) 15 грудня 2020 року, під час чого продовжувалась дія карантину, а, відтак, продовжувався строк, визначений ст. 233 КЗпП, тому не можна вважати цей процесуальний строк порушеним позивачем.

Навіть при повторному зверненні позивача з цим позовом у листопаді 2022 року продовжував діяти карантин, тому і продовжувались процесуальні строки, визначені ст. 233 КЗпП України, як це передбачено Прикінцевими положеннями КЗпП.

Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги той факт, що позивач, перебуваючи на бойових завданнях на військовій службі та знаходячись у військових частинах, не мав можливості звернутись раніше з повторним позовом, враховуючи укладення ним контракту строком на 3 роки, тобто, на момент подання повторного позову, що наразі розглядається, позивач перебував на військовій службі у різних містах зони бойових зіткнень.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачем не було пропущено строк, встановлений положеннями ст. 233 КзпП України, твердження скаржника про те, що трудові права позивача з боку відповідача не були порушені, колегія суддів вважає доведеними, адже позивач висловив своє волевиявлення, подавши особисто заяву про звільнення та особисто визначивши дату такого звільнення, що і було виконано його роботодавцем у розумінні положень ст. 38 КзпП України, а підстав для застосування положень ст. 119 КЗпП України, колегією суддів встановлено не було.

Європейський суд з прав людини вказав, що п.1ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» - задовольнити.

Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 07 жовтня 2024 року - скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 19 лютого 2025 року.

Повний текст судового рішення складено 03 березня 2025 року.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

Т.П. Красвітна