Постанова

від 26.02.2025 по справі 904/2253/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.02.2025 року м.Дніпро Справа № 904/2253/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 28.05.2024 (суддя Золотарьова Я.С.)

у справі № 904/2253/24

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про припинення повноважень

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 28.05.2024 у справі № 904/2253/24, в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати, а справу направити для розгляду по суті до суду першої інстанції.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що ухвала суду першої інстанції прийнята з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення про звільнення керівника підприємства, хоча і має наслідки в межах трудових правовідносин, стосується позбавлення повноважень на управління товариством. Тож спір має розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин.

Такий висновок зробив Касаційний цивільний суд Верховного Суду у справі №359/8573/20

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

01.10.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшла заява, в якій останній, зокрема, не визнає вимоги позивача, наводить своє обґрунтування заперечень щодо обставин спору та заперечує проти задоволення апеляційної скарги.

В судовому засіданні 26.02.2025 брав участь представник позивача (апелянта) в режимі відеоконеференції поза межами приміщення суду. Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не проінформував.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи та межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, з огляду на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує її розгляд, вважаючи за можливе здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представника відповідача.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника апелянта, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся з позовом до Господарського суду Дніпропетровської області до ОСОБА_2 , в якому просить суд:

1. Усунути ОСОБА_2 від виконання обов`язків директора Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо - будівельне підприємство Восток;

2. Тимчасово з метою забезпечення діяльності підприємства до проведення у встановленому законом порядку зборів учасників та вирішення відповідного питання визнати ОСОБА_1 виконуючим обов`язки директора Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-будівельне підприємство Восток;

3. Зобов`язати Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради замість запису Керівник юридичної особи, а також відомості про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, тощо: ОСОБА_3 змінити на запис Керівник юридичної особи, а також відомості про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, тощо ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову позивач зазначає про те, що позивач та відповідач володіють по 50% Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо - будівельне підприємство "Восток", при цьому відповідач є директором.

Втім, відповідач не виконує положення, встановлені Статутом Товариства. Також позивач вказує, що відповідно до листа Пенсійного фонду від 12.03.2024 року підприємство за 2024 рік звітність не подавало.

До того ж позивач вказав, що він сам намагався скликати загальні збори, оскільки відповідач підозрюється за ч. 3 ст. 426-2 Кримінального кодексу України, а також, на думку позивача, відповідач знаходиться під вартою.

Крім того, ОСОБА_1 посилається на судову практику щодо застосування статті 99 Цивільного кодексу України та на частину 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України.

Відтак, вищевказані обставини і стали причиною звернення ОСОБА_1 з цим позовом до суду.

Суд першої інстанції виснував, що цей спір не є спором, що виник з корпоративних відносин, в тому числі спір між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом) пов`язаний зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи. Такий висновок можна зробити, враховуючи що спір виник між учасником товариства з обмеженою відповідальністю та особою, яка виконує обов`язки директора цього товариства. Тобто перша позовна вимога спрямована не до особи, як учасника товариства, а як до посадової особи цього товариства директора.

При цьому суд зазначив, що друга позовна вимога це вимога до суду прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 виконуючим обов`язки директора товариства. Натомість таке рішення має право прийняти лише загальні збори товариства. Відтак, розгляд такої позовної вимоги жодним законом України не передбачено.

Господарський суд дійшов висновку, що спосіб захисту, який визначений ОСОБА_1 (перша та друга позовні вимоги) не можуть бути застосовані судом, оскільки вони суперечать закону. В свою чергу, ОСОБА_1 не наведено переконливого правового обґрунтування того, що суд має право розглядати позовні заяви з заявленими вимогами (перша та друга позовні вимоги).

Зважаючи на те, що перша та друга позовна вимоги не можуть бути розглянуті у господарському суді (як і в будь-якому іншому суді), судом було відмовлено у відкритті провадження у даній справі.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

За приписами ч.ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом встановлено, що предметом цього спору є усунення особи, що виконує обов`язки директора, від виконання цих обов`язків (перша вимога); визнання ОСОБА_1 виконуючим обов`язки директора товариства (друга вимога). Третя вимога - зобов`язання державного реєстратора внести зміни до відповідних записів (вимога має похідний характер від перших двох позовних вимог).

З Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є учасниками ТОВ «Виробничо-будівельне підприємство «Восток». Крім того, ОСОБА_2 є тимчасово виконуючим обов`язки директора.

При цьому фактично підставами для відмови у відкритті провадження судом першої інстанції визначено:

- обрання неналежного способу захисту прав (визначений позивачем спосіб захисту суперечить закону);

- порушення правил об`єднання позовних вимог;

- відсутність повноважень суду приймати рішення з заявлених позивачем вимог, які є виключною компетенцією загальних зборів.

Щодо висновку суду про те, що спосіб захисту, який визначений ОСОБА_1 (перша та друга позовні вимоги) не можуть бути застосовані судом, оскільки вони суперечать закону.

Згідно з ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За приписами ч.ч. 1, 2, 3, 5, 7 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.

Відповідно до частини 1 статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина 2 статті 5).

Згідно з положеннями статей 2, 4, 5 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту (правова позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду наведена в постанові від 09.10.2018р. у справі №910/2062/18).

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 року у справі № 525/505/16-ц).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові (аналогічний висновок викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 31.10.2019р. у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі № 910/7029/20).

Відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Верховного Суду від 24.02.2021 у справі № 233/3516/18-ц, від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19.

Таким чином, суд встановлює наявність або відсутність порушеного або оспорюваного права заявника та можливість його захисту в обраний спосіб під час розгляду справи по суті (при вирішенні спору) і відсутність (недоведеність) наявності у позивача відповідного права (охоронюваного законом інтересу), як і неналежність способу захисту є однією із самостійних підстав для прийняття рішення про відмову у позові.

Водночас, відкриття провадження у справі регламентовано нормами глави 2 розділу ІІІ ГПК України, які не наділяють суд повноваженнями при вирішенні питання про відкриття провадження у справі давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права, належності, допустимості та достатності доказів, на які посилається позивач у позовній заяві, визначати належних учасників справи.

Ці питання мають вирішуватись на інших стадіях господарського процесу.

Із положень п. 4, 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України в поєднанні з вимогами ст. ст. 4, 13, 14, 74 цього Кодексу випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси і яка у зв`язку із цим звертається за їх захистом до господарського суду, має зазначити в позовній заяві, яка особа порушила її права чи інтереси, яким чином відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.09.2024 у справі № 990/220/24 звернула увагу, що закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.

Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов`язкових процесуальних рішень, пов`язаних з визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною.

Водночас, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.

Отже, саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Варто також наголосити, що суд першої інстанції при вирішенні питання про відкриття провадження у справі не може надати оцінку достатності або недостатності всіх обставин, наявності або відсутності доказів. Ці всі питання можуть вирішуватись на інших стадіях судового процесу.

Такі обставини не можуть виступати підставою для залишення позовної заяви без руху та підставами повернення позовної заяви позивачу, оскільки розгляд і вирішення справ в господарських судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 31.08.2023 у справі №990/114/23 суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі не може вдаватися до оцінки викладених позивачем обставин справи та доказів.

Таким чином, суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі не має права давати оцінку обраному позивачем способу захисту порушеного права, доказам та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги, позаяк після відкриття провадження у справі суд першої інстанції в разі наявності підстав, визначених господарським процесуальним законодавством, може провести підготовче судове засіданні, у якому мають бути з`ясовані всі питання, визначені статтею 177 ГПК України, зокрема, щодо остаточної визначеності предмета спору, характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників; визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів тощо.

Натомість відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції фактично вдався до встановлення обставин справи та оцінки обраних позивачем способів захисту прав.

Крім того, господарський суд виснував, що спір виник між учасником товариства з обмеженою відповідальністю та особою, яка виконує обов`язки директора цього товариства. Тобто перша позовна вимога спрямована не до особи, як учасника товариства, а як до посадової особи цього товариства директора.

Натомість друга позовна вимога - це вимога до суду прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 виконуючим обов`язки директора товариства, рішення про що мають право прийняти лише загальні збори товариства.

При цьому суд зазначив, що ОСОБА_1 не наведено переконливого правового обґрунтування того, що суд має право розглядати позовні заяви з заявленими вимогами (перша та друга позовні вимоги).

Згідно ст. 173 ГПК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги). Суд з урахуванням положень частини першої цієї статті може за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи об`єднати в одне провадження декілька справ за позовами: 1) одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача; 2) одного й того самого позивача до різних відповідачів; 3) різних позивачів до одного й того самого відповідача. Об`єднання справ в одне провадження допускається до початку підготовчого засідання, а у спрощеному позовному провадженні - до початку розгляду справи по суті у кожній із справ. Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам. Суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання господарського судочинства. Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог. Про об`єднання справ в одне провадження, роз`єднання позовних вимог, про відмову в об`єднанні справ в одне провадження, роз`єднанні позовних вимог суд постановляє ухвалу. Справи, що перебувають у провадженні господарського суду, в разі об`єднання їх в одне провадження передаються на розгляд судді, який раніше за інших суддів відкрив провадження у справі. Якщо провадження у справах було відкрито в один день, справи, в разі об`єднання їх в одне провадження, передаються на розгляд судді, який першим прийняв рішення про їх об`єднання. Справи, об`єднані в одне провадження, роз`єднанню не підлягають.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" учасники товариства, зокрема, мають право брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства.

Загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства, крім питань, віднесених до виключної компетенції інших органів товариства законом або статутом товариства (частина 1 статті 30 Закону).

Відповідно до статті 99 Цивільного кодексу України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад…Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Згідно з частинами першою та другою статті 29 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" загальні збори учасників є вищим органом товариства. Кожен учасник товариства має право бути присутнім на загальних зборах учасників, брати участь в обговоренні питань порядку денного і голосувати з питань порядку денного загальних зборів учасників.

Отже, право брати участь в управлінні товариством може бути реалізовано учасником товариства при прийнятті участі у загальних зборах товариства, на яких вирішують ті чи інші питання діяльності товариства.

Відповідно до частини 13 статті 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" повноваження одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу можуть бути припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень лише шляхом обрання нового одноосібного виконавчого органу чи голови колегіального виконавчого органу або тимчасових виконувачів їхніх обов`язків.

Крім того, у п. 36 постанови Верховного Суду від 21.09.2021 у справі №127/24523/17, вказано, що усунення є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності.

Тобто спір між сторонами щодо усунення уповноваженим органом товариства члена виконавчого органу від виконання своїх повноважень є спором, що виник з корпоративних відносин.

Слід зауважити, що за приписами п. 2 ч. 5 ст. 174 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи також у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

Встановивши, що перша та друга позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку одного судочинства, суд першої інстанції, тим не менш, не повернув позовну заяву у зв`язку з порушенням правил об`єднання позовних вимог з означених правових підстав, а відмовив у відкритті провадження у справі.

При цьому судом було неправильно розтлумачено другу позовну вимогу, адже позивач просив суд не прийняти рішення про призначення Туманова С.Г. виконуючим обов`язки директора ТОВ Виробничо - будівельне підприємство Восток, а визнати його виконуючим обов`язки директора товариства, тобто встановити юридичний факт, що не стосується безпосередньо компетенції загальних зборів.

Таким чином, апеляційний суд доходить висновку про передчасність висновків суду першої інстанції про необхідність відмови у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 .

Отже, аргументи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної ухвали було допущено порушення норм процесуального права знайшли своє підтвердження.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Зокрема, у рішенні від 04.12.1995 у справі «Беллет проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11.11.1996 у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11.04.2013 у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).

Європейський суд з прав людини вказав, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20.02.2014).

У рішенні від 13.01.2000 у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» справі та у рішенні від 28.10.1998 у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Виходячи з викладеного, відмова у відкритті провадження у справі з підстав відсутності компетенції суду (будь-якої юрисдикції) розглядати даний спір унеможливило доступ позивача до правосуддя для повного захисту своїх прав та інтересів, про порушення яких він стверджував, що мало бути перевірено шляхом повноцінного судового розгляду справи по суті.

Принцип справедливості судового розгляду в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46).

Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014 no. 4436/07, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18.07.2006 та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21.04.2011).

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ГПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи все вищевикладене, апеляційну скаргу належить задовольнити: оскаржувану ухвалу скасувати, а справу направити до Господарського суду Дніпропетровської області для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку з передачею справи на розгляд суду першої інстанції, розподіл сум судового збору, пов`язаного з розглядом апеляційної скарги, має здійснюватися судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи по суті, згідно із загальними правилами ст. 129 ГПК України (див. постанову Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 918/907/22).

Керуючись ст. т. 129, 236, 269, 275-280, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 28.05.2024 у справі № 904/2253/24 задовольнити частково.

Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 28.05.2024 у справі №904/2253/24 скасувати.

Справу № 904/2253/24 направити для продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 04.03.2025

Головуючий суддяВ.Ф. Мороз

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко