Рішення

від 27.02.2025 по справі 462/4233/24

ФРАНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 462/4233/24

Провадження 2/465/893/25

РІШЕННЯ

Іменем України

27.02.2025 року м. Львів

Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючої - судді Марків Ю.С.

за участі секретаря судового засідання Мучинської Ю.О.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

представника третьої особи Петрійчука Т.М.,

представника третьої особи Гординського М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області», Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», з участю третіх осіб: Львівської багатопрофільної лікарні №19 Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області, начальника Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області Іваночка Володимира Степановича, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

22.05.2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області», Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», з участю третіх осіб: Львівської багатопрофільної лікарні №19 Філії державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській област, начальника філії державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області Іваночка Володимира Степановича, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою судді Франківського районного суду м. Львова Мартинишин М.О. від 22.07.2024 року відкрито спрощене позовне провадження у вказаній цивільній справі та призначено судове засідання.

12.11.2024 року на підставі протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, Розпорядження керівника апарату Франківського районного суду м. Львова №281/Р від 12.11.2024 року, та рішення зборів суддів №9 від 01.11.2024 р. вказану цивільну справу передано судді Марків Ю.С.

Ухвалою судді Франківського районного суду м.Львова Марків Ю.С. від 25.11.2024 прийнято до розгляду вказану цивільну справу та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 09 жовтня 2023 року прийнята на роботу завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 Філії державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби у Львівській області». Згідно з довідкою про звільнення серії ЛЬВ №22918, виданої начальником ДУ «Львівська установа виконання покарань (№19), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 19 квітня 2024 по 22 квітня 2024 року трималася під вартою в ДУ «Львівська установа виконання покарань (№19)», звідки звільнена на підставі ухвали Личаківського районного суду м. Львова від 19.04.2024 року про обрання запобіжного заходу тримання під вартою, у зв`язку із внесенням застави в розмірі 151400 грн. Вказує, що під час перебування під вартою в камеру, де утримувалася ОСОБА_1 , 22 квітня 2024 року приблизно 13-14 год. зайшов невідомий їй мужчина у військовій формі, ймовірно працівник ДУ «Львівської установи виконання покарань №19», тобто особою, яка пов`язана з відповідачем 1, який шляхом психологічного тиску (психологічного насильства) на ОСОБА_1 примушував її до написання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Психічне насильство виражалося у формі залякувань, що ОСОБА_1 не вийде з СІЗО та буде утримуватися у найгірших умовах, оскільки вчинене кримінальне правопорушення ОСОБА_1 негативно впливає на керівництво відповідача та установу виконання покарань. Це психічне та психологічне насильство викликало у ОСОБА_1 не звичайний страх, а становило таку небезпеку, яка підірвала її волю, а в умовах СІЗО становила реальну можливість втілення таких погроз; обстановка в камері СІЗО і обставини, за якими погрози сприймалися реально. Під серйозною погрозою для ОСОБА_1 малося на увазі бути залишеною під вартою надовго у нестерпних умовах перебування в установі, яка пов`язана з її роботою на посаді завідувача хірургічним відділенням Львівської багатопрофільної лікарні №19 Філії державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби у Львівській області», оскільки знаходилася за однією адресою - вул. Городоцька, 20, що і ДУ «Львівської установи виконання покарань №19». Тобто погрози і залякування від невідомого їй мужчини становили таке зло для ОСОБА_1 , яке вона не могла відвернути іншим шляхом, як тільки написати заяву про звільнення за власним бажанням, яку від неї вимагалося. Вважає, що не можна в такому разі вважати таке звільнення за власним бажанням, оскільки не було вільного волевиявлення ОСОБА_1 при написанні заяви про звільнення. ОСОБА_1 вважає, що вона написала заяву про звільнення за власним бажанням під сильним психологічним тиском на неї з боку адміністрації філії ЦОЗ ДКВС України у Львівській області, а тому позивач вважає, що вільного волевиявлення про звільнення за власним бажанням в умовах перебування під вартою в СІЗО в неї не було, а тому не погоджується з наказом про звільнення №68 к від 22.04.2024 року про звільнення ОСОБА_1 з 23 квітня 2024 року посади завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у Львівській області та вважає його протиправним. Окрім цього, 22.04.2024 року ОСОБА_1 була звільнена з ДУ «Львівська установа виконання покарань №19» біля 15-16 години та була забрана батьками на автомобілі додому. В цей день 22.04.2024 року позивач не була і не могла бути у філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області та не писала заяву про звільнення саме в адміністрації філії та не передавала заяви про звільнення через працівників Львівської багатопрофільної лікарні №19. Як вбачається із заяви, яку написала позивач 22.04.2024 року про звільнення за власним бажанням, у ній вона просить звільнити її 23.04.2024 року, однак жодним чином не обґрунтовує підстав, з якими викликана термінове звільнення згідно з вимогами, передбаченими ч.1 ст. 38 КЗпП України. Зазначається, що за працівником, який попередив власника або уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням, упродовж двотижневого строку зберігається право на залишення на роботі, за виключенням випадку, коли на його місце запрошену іншу особу, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Крім того, оскільки звільнення у порядку, передбаченому ст. 38 КЗпП України є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться, а також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, а він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин. При цьому, нормами чинного законодавства не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку. Вважає, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з порушенням вимог Кодексу законів про працю України, без дотримання його трудових прав, а отже оскаржувані накази підлягають скасуванню, а позивач підлягає поновленню на посаді, яку займав на момент звільнення, також підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Враховуючи вищевикладене, просить визнати незаконним та скасувати наказ №68 к-тр від 22.04.2024 року про звільнення ОСОБА_1 з 23 квітня 2024 року відповідно до ст. 38 КЗпП України з посади завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у Львівській області; поновити ОСОБА_1 , на роботі на посаді завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у Львівській області; стягнути з філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у Львівській області, на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 квітня 2024 року по дату винесення судового рішення у даній справі за виключенням податків та інших обов`язкових платежів; допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 , на посаді завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України у Львівській області та виплатити середній заробіток за один місяць, що складає 32779, 44 грн. за виключенням податків та інших обов`язкових платежів.

Не погоджуючись з поданим позовом від представників Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» та Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області» до суду надійшли відзиви на позовну заяву, в якому просили у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Відзиви мотивовані тим, що ОСОБА_1 була прийнята на посаду завідувача хірургічного відділення лікарні 09.10.2023, відповідно до наказу від 05.10.2023 № 164 к-тр та протягом перебування на посаді сумлінно виконувала свої обов`язки. Проте, 18.04.2024 в четвер та в п`ятницю 19.04.2024 ОСОБА_1 не з`явилась на роботу та не виходила на зв`язок, отже Відповідач 2 не знав причини відсутності працівника на роботі, про що складено відповідні акти від 18.04.2024 та 19.04.2024. Відповідач 1 намагався дізнатися причини відсутності позивачки на роботі прибувши 20.04.2024 за місцем її проживання, проте не отримав ніякої інформації. Вказує, що на позивачку, за її згодою, в період з 07.03.2024 до 07.06.2024, було покладено виконання обов`язків начальника Львівської багатопрофільної лікарні № 19 філії державної установи "Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України" на підставі наказу від 01.03.2024 № 40/к-тр. Посада начальника лікарні є керівною, тому є важливим перебування керівника або особи, яка тимчасово виконує його функції на робочому місці. Пізніше, цього ж дня, 20.04.2024, дізналися з місцевих новин про затримання позивачки та обрання судом міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в УВП. 22.04.2024, перебуваючи під вартою в ДУ "Львівська установа виконання покарань (№19)", ОСОБА_1 написала заяву про звільнення за власним бажанням з 23.04.2024. Наказом Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області» №68/к-тр від 22.04.2024 її звільнено з посади. Листом від 23.04.2024 ОСОБА_1 повідомлено про звільнення та про необхідність прибуття до Філії для розрахунку та отримання трудової книжки, який вона отримала 26.04.2024 поштою, однак до Філії прибула лише 20.05.2024. Зазначає, що наразі установи виконання покарань та ЦОЗ ДКВС України, в результаті проведеної пенітенціарної реформи в Україні, є окремими юридичними особами, тому нереалістично виглядають твердження позивачки, що невідомий мужчина у військовій формі, ймовірно працівник УВП здійснював на неї психологічний тиск, погрожував їй та залякував з метою того щоб вона написала заяву про звільнення. Разом з цим, така ситуація є нелогічною, оскільки працівники УВП не мають зацікавленості та жодного відношення до трудових відносин між позивачкою та ЦОЗ ДКВС України; працівники ЦОЗ ДКВС України не одягнуті у спеціальну форму, в яку одягнуті працівники УВП та й усього ДКВС. До УВП не можуть потрапити невідомі особи, а також вільно пересуватися по території, без перешкод заходити в камери до ув`язнених чи засуджених та чинити на них психологічний тиск. Місце роботи позивачки знаходилося за тією ж адресою, що й УВП, тому місце перебування в умовах несвободи було їй відоме і звичне у зв`язку з займаною нею посадою у лікарні, що не могло суттєво вплинути на прийняття рішення про звільнення. Не зважаючи на користування правничою допомогою адвоката, позивачка прийняла рішення про звільнення самостійно, оскільки не могла виконувати свої трудові обов`язки, перебуваючи в УВП. Зазначає, що однією з інших поважних причин, передбачених ст.38 КЗпП України, може вважатися і тримання особи під вартою, оскільки до ОСОБА_1 застосовано ухвалою Личаківського районного суду м. Львова запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а відтак вона не могла продовжувати роботу у лікарні та написала заяву про звільнення. Також вказує, що позивачем, крім власних пояснень, не надано жодних доказів, які б доводили відсутність вільного волевиявлення у написанні заяви на звільнення за власним бажанням, не долучено до матеріалів справи ні відео з камер спостереження, ні показів свідків, ні інших можливих доказів, а тому вважають, що позовні вимоги до ЦОЗ ДКВС України є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

В свою чергу, від представника позивачки до суду надійшли відповіді на відзиви, в яких вважає, що позов обгрунтований та такий, що підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Додатково зазначає, що жоден з відповідачів у відзивах на позовну заяву не пояснюють яким чином та через кого до відповідача 1 надійшла заява від позивачки про звільнення за власним бажанням. В цей день 22.04.2024 року позивач не була і не могла бути у філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області та не писала заяву про звільнення саме в адміністрації філії та не передавала заяви про звільнення через працівників Львівської багатопрофільної лікарні №19. До відзиву на позовну заяву долучені належним чином завірені копії актів про відсутність на роботі працівника (позивачки) від 18.04.2024, від 19.04.2024 та від 22.04.2024, однак дані акти до звільнення позивачки за власним бажанням, на думку представника позивачки, можуть лише свідчити про тиск на позивачку, що в разі не написання заяви про звільненням за власним бажанням, її буде звільнено з ініціативи адміністрації за прогул чи інше порушення виконання трудових обов`язків.

В подальшому, від представника відповідача Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» надійшли заперечення (на відповідь на відзив), в яких зазначає, що чинне законодавство України не вимагає особистої присутності працівника в момент написання заяви на звільнення. Позивачці було добре відомо спосіб передачі документів роботодавцю, враховуючи займану нею посаду завідувача хірургічного відділення лікарні. Заява на звільнення була написана нею власноручно в першій половині робочого дня 22.04.2024 з проханням звільнити її 23.04.2024. Наказ на звільнення був виданий того ж дня, 22.04.2024 о 16 годині 06 хв., що відображено автоматизованою системою документообігу та розміщено в нижньому лівому куті аркушу наказу про звільнення ОСОБА_4 від 22.04.2024 № 68/к-тр.

Окрім цього, письмові пояснення надійшли від представника третьої особи - начальника Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області ОСОБА_5 - адвоката Гординського М.В., в яких зазначається, що позивач безпідставно стверджує, що її звільнення з роботи було вимушеним і відбулось під тиском, а заява про звільнення була написана під впливом психологічного насильства. Вказує, що позивач подала заяву про звільнення за власним бажанням 22.04.2024, в якій чітко висловила своє бажання припинити трудові відносини з 23.04.2024; факт написання такої заяви позивачка не заперечує. Зазначає, що керівник вправі, за необхідності та наявності підстав звільнити працівника в обумовлену дату; у вказаному випадку керівник прийняв законне та правомірне рішення та "пішов назустріч" працівнику та видав наказ про звільнення з тієї дати, про яку клопотав працівник. В той же час, крім власних пояснень, ані позивач, ані її представник не надали суду жодних переконливих доказів, які б спростовували правомірність звільнення позивача або вказували на будь-які неприязні стосунки з Філією чи її керівником; позивачем не надано жодних доказів, які в своїй сукупності, поза розумним сумнівом, вказують на неправомірність звільнення позивача за власним бажанням. Враховуючи вищевикладене, просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Позивачка та її представник в судовому засіданні позов підтримали, просили такий задоволити з підстав, викладених у позовній заяві та відповідях на відзиви.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечила щодо задоволення позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просила відмовити у такому у повному обсязі.

Представники третіх осіб в судовому засіданні заперечили щодо позову, просили відмовити у задоволенні такого у повному обсязі.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного із доказів, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення заяв по суті окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає із наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право у порядку, що встановлений цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів та згідно ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Крім того, ч.1 ст.15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Право на судовий захист передбачено ст.55 Конституції України - права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному громадянину гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, інших громадян.

За змістом ст.ст.43,49,175 ЦПК України, позивач самостійно визначає предмет й підстави позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову.

Судом встановлено, що відповідно до копії наказу №164/к-тр від 05 жовтня 2023 року Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області ОСОБА_1 прийнято за основним місцем праці на посаду завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи "Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України" у Львівській області, з випробувальним терміном 3 місяці, з 09 жовтня 2023 року, з посадовим окладом 6133,00 грн. на місць, згідно наказу Міністерства праці та соціальної підтримки України від 05 жовтня 2005 року №308/519 "Про впорядкування умов праці закладів охорони здоров`я та установ соціального захисту населення".

Наказом Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області №40/к-тр від 01.03.2024 покладено на ОСОБА_1 , завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи "Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України" у Львівській області, виконання обов`язків начальника Львівської багатопрофільної лікарні №19 тієї ж філії, за її згодою, без увільнення від основної роботи, з 07 березня 2024 до 07 червня 2024 на час відсутності ОСОБА_6 .

Згідно Актів про відсутність на роботі працівника від 18.04.2024, 19.04.2024 та 22.04.2024 ОСОБА_1 , завідувач хірургічним відділенням була відсутня на роботі, свою відсутність ОСОБА_1 не пояснила, мобільний зв`язок відсутній.

22.04.2024 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення за власним бажанням з 23.04.2024 року. Заява про звільнення власноручно написана позивачем, датована22.04.2024 року та отримана відповідачем в той же день, 22.04.2024 року. В заяві про звільнення позивачем була вказана дата звільнення саме « з 23.04.2024».

Відповідно до положень ч.1ст.82 ЦПК Україниобставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

В п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року зазначено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність закону.

Факт написання 22.04.2024 року заяви власноручно позивачкою ОСОБА_1 нею не заперечується.

Того ж дня, наказом Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області №68/к-тр від 22 квітня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 філії Державної установи "Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України" у Львівській області за власним бажанням з 23.04.2024 року, згідно статті 38 Кодексу законів про працю України.

Листом №312-ЛВ-24 від 23.04.2024 Філією Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області» повідомлено ОСОБА_1 , що вона звільнена з посади завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні №19 ЦОЗ ДКВС України у Львівській області 23 квітня 2024 за власним бажанням (ст.38 КЗпП України), згідно поданої нею заяви. Повідомлено, що їй необхідно прибути до філії ЦОЗ ДКВС України у Львівській області для розрахунку та отримання трудової книжки.

Вказаний лист скеровано позивачці ОСОБА_1 рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, який нею отримано 26.04.2024, що також сторонами не заперечується.

Судом встановлено та також не оспорюється сторонами, що позивач впродовж 22-23 квітня 2024 (тобто до дати зазначеної в заяві про звільнення) не направляв на адресу відповідача заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за власним бажанням.

Відповідно до Книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області ОСОБА_1 отримала трудову книжку 20.05.2024, що підтверджується проставленням її власноручного підпису у відповідній графі, що також ніким не оспорюється.

Судом також встановлено та не оспорюється сторонами, що від дня написання заяви про звільнення за власним бажанням (22.04.2024) та до дня отримання трудової книжки (20.05.2024) позивачка на роботу не виходила.

Щодо тверджень ОСОБА_1 , що заяву про звільнення за власним бажанням вона написала під примусом та погрозами невідомого їй мужчини у військовій формі, який шляхом психологічного тиску на ОСОБА_1 примушував її до написання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, слід зазначити наступне.

Так, волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується з вчиненням фактичних дій (у даному випадку написання заяви).

Зі змісту поданої позивачем заяви про звільнення слідує, що вона особисто та власноруч вчинила дію, а саме, підписала 22.04.2024 року заяву про звільнення з зазначенням дати, з якої бажала припинити роботу чим заявила про своє особисте волевиявлення.

Так, відповідно до ст.12 та ст. 81 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Проте, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 не надала жодних належних, неспростовних і достатніх доказів того, що написана нею заява від 22.04.2024 року не відповідала її волевиявленню станом на момент її написання та на підтвердження позиції сторони позивачки щодо здійснення на неї тиску з боку будь-яких осіб.

Окрім цього, як вбачається з Довідки про звільнення серії ЛЬВ №22918 ОСОБА_1 трималась під вартою у ДУ "Львівська УВП (№19)" на підставі ухвали Личаківського районного суду м.Львова від 19.04.2024 з 19.04.2024 по 22.04.2024, звідки звільнена у зв`язку з внесенням застави.

Слід зазначити, що ОСОБА_1 будучи звільненою з ДУ «Львівська установа виконання покарань (№19) 22.04.2024 року, мала можливість при бажанні скерувати заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення у строк встановлений законом, однак таким не скористалась. В судовому засіданні пояснила, що перебувала у пригніченому стані у зв`язку з подіями, які передували її затриманню та поміщенню у СІЗО, відтак правом на відкликання попередньо поданої заяви не скористалась.

З приводу тверджень, якими ОСОБА_1 обгрунтовує свій позов, а саме: що її звільнення відбулося з порушенням порядку, встановленогост. 38 КЗпП України, а саме у її заяві про звільнення від 22.04.2024 року не зазначені обґрунтовані підстави, з якими пов`язане таке термінове звільнення; звільнення у порядку, передбаченому ст. 38 КЗпП України є одностороннім волевиявленням працівника, який подав заяву про звільнення за власним бажанням, то він у будь-який момент до закінчення двотижневого строку з моменту подачі заяви може її відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться; нормами чинного законодавства не передбачено право роботодавця приймати рішення про звільнення такого працівника до закінчення вказаного двотижневого строку, слід зазначити наступне.

Відповідно достатті 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 36 КЗпП Українивизначено підстави припинення трудового договору, пунктом 4 якої передбачено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Відповідно достатті 38 КЗпП Українипрацівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

За змістомстатті 38 КЗпП Українисторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності домовленості працівника можна звільнити навіть у день подачі заяви про звільнення.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що роботодавець, при звільненні застаттею 38 КЗпП України, вправі звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.

Відповідний правовий висновок містить постанова Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2020 року у справі №753/1181/18, де зазначено, що роботодавець при звільненні за ст. 38 КЗпП може звільнити працівника з займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.

Аналогічні за змістом правові висновки викладені Верховним Судом також у постановахвід 20 травня 2020 року у справі № 279/3334/17 (провадження № 61-38688св18), від 17 серпня 2022 року справі № 372/128/21 (провадження № 61-19849св21), від 21 грудня 2022 року у справі № 299/2706/20 (провадження № 61-3594св22), де зазначено, що за відсутності домовленості працівника і роботодавця про дату звільнення до закінчення двотижневого строку працівник не може бути звільнений у межах цього строку з дати, яку на власний розсуд обрав роботодавець. Працівник не може бути звільнений з дати, яка не відповідає домовленості.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 13 лютого 2025 року у справі №308/14313/19, у разі погодження роботодавця із вимогою працівника про розірвання на його вимогу трудового договору, відповідач має звільнити позивача саме тією датою, яка зазначена працівником у заяві про звільнення.

Суд не бере до уваги покликання сторони позивачки у позовній заяві на правову позицію Верховного Суду, викладену у Постанові від 18 грудня 2019 року у справі №752/12431/17 (провадження №61-42463св18), виходячи з наступного.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У наведеній стороною позивачки постанові суду касаційної інстанції та у даній справі встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні достатньо спільні риси між спірними правовідносинами, а тому суд зазначає, що викладена позиція суду касаційної інстанції, на яку покликається сторона позивачки є не релевантною до даних правовідносин та не підлягає застосуванню.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що доводи позивача про те, що роботодавець не мав законного права її звільняти з дати зазначеної в її заяві про звільнення та без обгрунтування причин такого звільнення є безпідставними та необґрунтованими, оскільки роботодавець звільнив ОСОБА_1 з дати, яка відповідала волевиявленню позивачки, а відтак й в межах домовленості сторін.

Що стосується твердження позивача про те, що працівникові надається безумовне право на відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і роботодавець не вправі звільнити особу до закінчення строку попередження, то вони не заслуговують на увагу, оскільки вказаний строк є гарантією для роботодавця для запрошення та працевлаштування на роботу іншого працівника, а не гарантією для залишення працівника, який подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

З приводу тверджень позивачки про те, що працівник не підлягає звільненню у випадку, коли двотижневий строк закінчився, а працівник не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин, що є фактично перешкодою для звільнення, то такі теж не заслуговують на увагу, оскільки, судом встановлено і не оспорюється сторонами, що позивачка з заявою про відкликання заяви про звільнення не зверталась, як і не з`являлась на робочому місці, ні 23.04.2024 року, ні впродовж наступного місяця аж до поки не з`явилась для отримання трудової книжки 20.05.2024.

Щодо доводів позивачки про те, що 22.04.2024 року вона не була і не могла бути у філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області та не писала заяву про звільнення саме в приміщенні адміністрації, не передавала заяви про звільнення через працівників Львівської багатопрофільної лікарні №19, слід зазначити, що нормами КЗпП України не передбачено, що заява про звільнення за власним бажанням повинна бути написана безпосередньо в приміщенні адміністрації роботодавця, як і не зазначено порядку отримання такої заяви від працівника.

З огляду на існуючу ревалентну судову практику, яка викладена в постановах Верховного Суду, заява роботодавцю про відпустку, звільнення, відкликання раніше поданої заяви, може бути надіслана будь-яким способом, в тому числі засобами поштового, електронного зв`язку, кур`єром, тощо.

Так, Верховний Суд у постанові від26 жовтня 2023 року у справі № 757/35570/21-ц (провадження № 61-6837св23) зробив такий висновок: «За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. Проте така ініціатива з наміром припинити трудові відносини в односторонньому порядку має бути доведена до відома роботодавця. Своє бажання щодо звільнення за статтею 38 КЗпП України працівник оформлює у письмовій довільній формі. Спосіб подання заяви на звільнення законодавством не обмежується. Отже, заяву можна надати особисто роботодавцю, надіслати поштою чи телеграмою. Відмова у звільненні є порушенням законодавства про працю, проте факт небажання роботодавця звільняти працівника треба підтвердити. Отже, у разі подання заяви про звільнення за власним бажанням працівникові потрібно надати документи, що підтверджують факт подання такої заяви та отримання її роботодавцем. Надіслання поштовим засобом зв`язку на адресу роботодавця заяви про звільнення за власним бажанням, хоча і є можливим варіантом сповіщення роботодавця про свої наміри працівником, проте без встановлення факту отримання ним такої заяви не свідчить про припинення між сторонами трудових відносин з дня надіслання такої заяви в обумовлений у ній строк».

За таких обставин суд вважає, що звільнення ОСОБА_1 з 23 квітня 2024 року відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи,які мають значення для правильного її вирішення, та доказів наданих сторонами, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про поновлення її на роботі, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, оскільки звільнення ОСОБА_1 було здійснено за ініціативою працівника з проханням звільнити її у визначену нею дату, а тому право на відкликання своєї заяви про звільнення у позивача було лише до моменту звільнення із зазначеної нею дати такого звільнення.

За таких обставин не підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.04.2024 року по 27.02.2025 року як такі, що є похідними від вимог про поновлення на посаді.

При вирішенні питання розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено, тому судові витрати по справі у вигляді судового збору у розмірі 1211,20 грн. слід покласти на позивача.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 263, 265, 354, Цивільного процесуального кодексу України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області», Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», з участю третіх осіб: Львівської багатопрофільної лікарні №19 Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області, начальника Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області Іваночка Володимира Степановича, про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Філія Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області», код ЄДРПОУ 42378478, адреса: м.Львів, вул.Архипенка, буд.1.

Відповідач: Державна установа «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України», код ЄДРПОУ 41713679, адреса: м.Київ, вул.Юрія Іллєнка, буд.81.

Третя особа: Львівська багатопрофільна лікарня №19 Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області, адреса: м.Львів, вул.Городоцька, буд.20.

Третя особа: начальник Філії Державної установи «Центр охорони здоров`я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області Іваночко Володимир Степанович, адреса: м.Львів, вул.Архипенка, буд.1.

Повний текст рішення виготовлено 04.03.2025.

Суддя Ю.С. Марків