Постанова

від 19.02.2025 по справі 761/27746/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 761/27746/21

провадження № 61-18418св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача Литвиненко І. В.,

суддів: Грушицького А. І., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - Київська міська рада,

відповідачі: ОСОБА_1 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко Олег Анатолійович,

третя особа - Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду

від 21 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І. у справі за позовом Київської міської ради до ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка Олега Анатолійовича, третя особа - Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та припинення права власності,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року Київська міська рада звернулась до суду з позовом, в якому просила:

- скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О. А. про державну реєстрацію прав, індексний номер: 52133243 від 04 травня 2020 року;

- припинити право власності громадянина ОСОБА_1 (номер запису права власності: 36401783) на нежитлову будівлю літ. А, площею 106,7 кв. м на

АДРЕСА_1 , реєстраційний номер: 2076213980000.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04 травня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Василенко О. А. за заявою ОСОБА_1 провів державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю, площею

106,7 кв. м на АДРЕСА_1 за заявником.

Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0134 га (кадастровий номер 8000000000:88:126:0008) на АДРЕСА_1 для будівництва та експлуатації магазину. Дата реєстрації права власності 17 січня 2020 року, номер запису 35079132.

Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відповідно до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності видав

ОСОБА_1 паспорт прив`язки тимчасової споруди № 06827-ШЧ.10190.930 на АДРЕСА_1 з функціональним призначенням: продаж продуктів та товарів широкого вжитку, площею 18 кв. м.

Паспорт прив`язки тимчасової споруди виданий на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 січня 2020 року за реєстровим № 180.

Разом з цим, фізична особа здійснила реєстрацію повідомлення про початок виконання будівельних робіт від 04 червня 2020 року № КВ 061201560120 «Реконструкція приміщень нежитлової будівлі літ. А на АДРЕСА_1 » (клас наслідків СС1).

Департамент міського благоустрою виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видав контрольну картку від 15 травня 2020 року № 20100046-Шв на тимчасове порушення благоустрою та його відновлення у зв`язку з встановленням тимчасової огорожі для утримання земельної ділянки в належному санітарному стані, яка була анульована на виконання протоколу доручень Київського міського голови від 28 липня 2020 року.

Земельна ділянка розташована в Центральному історичному ареалі міста (відповідно до Генерального плану міста Києва та проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804), в межах зони регулювання забудови пам`ятки садово-паркового мистецтва «Дендропарк Київського зоопарку» (рішення Виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 20 березня 1972 року № 363), відповідно до Зон охорони пам`ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення «Дендропарк Київського зоопарку» (рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 20 березня 1972 року № 363), затверджених наказом Департаменту культури виконавчого органа Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31 серпня 2017 року № 148.

За результатами перевірки електронної бази даних документообігу Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) встановлено, що погоджень проектів будівництва, реконструкцій, дозволів на проведення будь-яких робіт по об`єкту за вищевказаною адресою не надавалося. Дозвіл Міністерства культури та інформаційної політики України на проведення земляних робіт не реєструвався.

Земельна ділянка, яка належить на праві власності відповідачу є вільною від капітальної забудови, а отже, відомості у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2076213980000) внесені на підставі поданих недостовірних даних, що зумовлює відмову у державній реєстрації; повідомлення про початок виконання будівельних робіт 04 червня

2020 року № КВ 061201560120 зареєстроване на підставі поданих недостовірних даних, що у відповідності до частини шостої статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» зумовлює припинення набутого права.

Так як об`єкт нерухомості є самочинним будівництвом та зважаючи на відсутність дозволу на будівництво, державна реєстрація права власності на нерухоме майно з реєстраційним номером 2076213980000 є незаконною та порушує права територіальної громади міста Києва.

Рішення державного реєстратора не відповідає вимогам законодавства, оскільки при реєстрації права власності за відповідачем на об`єкт нерухомості не був наданий повний перелік документів, а тому є підстави для його скасування та припинення права власності відповідача на майно.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 08 червня 2023 року під головуванням судді Притули Н. Г. у задоволенні позову відмовив.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд вважав, що відповідач набув у власність ділянку, якою він правомірно користувався за цільовим призначенням тривалий час на підставі договору купівлі-продажу. На земельній ділянці, яка належить на праві власності відповідачу, розташований магазин відповідача. Продажем відповідачу у власність земельної ділянки права та інтереси держави, територіальної громади, сусідніх землекористувачів не порушуються, як і не порушуються їх права розташованим на зазначеній земельній ділянці магазином. Отже, втручання держави в право відповідача на мирне володіння майном - спірною нерухомістю (магазином), зважаючи на тривале добросовісне користування ділянкою відповідачем, який протиправних дій для заволодіння нею не вчиняв, має ознаки непропорційного втручання у право на мирне володіння майном.

Також суд першої інстанції вказував, що відповідач не надав доказів на підтвердження обставин, що земельна ділянка розташована в Центральному історичному ареалі міста та в межах зони регулювання забудови та зоні охорони пам`ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення «Дендропарк Київського зоопарку».

Київський апеляційний суд постановою від 21 листопада 2023 року апеляційну скаргу Київської міської ради задовольнив. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив.

Скасував рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Василенка О. А. про державну реєстрацію прав (індексний номер: 52133243 від 04 травня 2020 року).

Припинив право власності громадянина ОСОБА_1 (номер запису про право власності: 36401783) на нежитлову будівлю літ. «А», площею 106,7 кв. м на

АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2076213980000).

Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції вважав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки не врахував, що укладений договір купівлі-продажу від 17 січня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , предметом договору є земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:88:126:0008, проте інформація щодо розміщення на ній будь-якого об`єкта архітектурної форми чи будівлі відсутня. Також врахував, що експертно-грошова оцінка вартості об`єкта продажу складена лише на земельну ділянку.

21 листопада 2021 року ОСОБА_1 отримав паспорт прив`язки тимчасової споруди № 06827-ШЧ.10190.930 на АДРЕСА_1 з функціональним призначенням - продаж продуктів та товарів широкого вжитку, площею 18 кв. м.

Суд апеляційної інстанції вважав, що реконструкція тимчасової споруди площею

18 кв. м у об`єкт нерухомого майна загальною площею у 106,7 кв. м не може трактуватись як реконструкція об`єкта нерухомого майна, а також реєструватись у приватну власність на підставі статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» як на об`єкт нерухомості, що був закінчений будівництвом до 05 серпня 1992 року.

Матеріали справи не містять доказів того, що уповноважені органи надавали дозвіл на погодження проектів будівництва, реконструкцій, дозволів на проведення будь-яких робіт по об`єкту за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд апеляційної інстанції також врахував, що згідно з матеріалами аерофотозйомки території м. Києва, які містяться в Міській інформаційно-аналітичній системі забезпечення містобудівної діяльності «Містобудівний кадастр Києва» на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:88:126:0008 станом на 2019 рік відсутній «громадський будинок з господарськими (допоміжними) приміщенням будівлями та спорудами» площею 106,7 кв. м.

Врахувавши відсутність дозволу на будівництво нежитлової будівлі (літ. А) площею 106,7 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2076213980000) суд апеляційної інстанції визначив вказану споруду об`єктом самочинного будівництва.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У грудні 2023 року представник ОСОБА_1 адвокат Костенко М. І. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в якій просила оскаржене судове рішення скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилалась на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги вказують на те, що апеляційний суд не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/2020, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 15 серпня 2019 року у справі

№ 1340/4630/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 27 квітня

2021 року у справі № 917/670/20, 13 травня 2021 року у справі № 910/6393/20,

від 09 березня 2021 року у справі № 904/440/20, від 19 жовтня 2023 року у справі

№ 9901/43/21, від 09 червня 2021 року у справі № 826/2123/18, від 15 березня

2023 року у справі № 725/1824/20, оскільки вважає, що позивач, як орган місцевого самоврядування зобов`язаний діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Зауважує, що позивач не надав доказів, які б підтверджували порушення або оспорювання його прав.

Представник заявника вказує, що апеляційний суд також припустився порушення, оскільки не дослідив пропорційності втручання держави у право на мирне володіння майном відповідачем, що не узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 826/27173/15,

від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, від 22 березня 2023 року у справі № 727/4471/20, від 22 лютого 2023 року у справі № 202/8669/19, від 20 березня 2019 року у справі

№ 521/8368/15-ц, від 12 квітня 2023 року у справі № 205/7567/18, від 10 травня

2023 року у справі № 522/1884/18 та постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16, оскільки право власності є непорушним і ніхто не може бути позбавлений права власності протиправно.

Апеляційний суд також допустив порушення норм процесуального права, які виявились у тому, що він не дослідив усі зібрані у справі докази, в тому числі експертні висновки, що суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 22 грудня 2022 року у справі № 307/2170/18, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/63/17,

від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 03 травня 2022 року у справі

№ 363/4124/15-ц, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц.

Додатково представник заявника зауважує, що суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав оцінці висновкам експертів від 04 липня 2021 року № 19/111/24-25333 та від 23 жовтня 2021 року № СЕ-19/111-21/39907-БТ в який мова іде про те, що споруда площею 107 кв. м є об`єктом нерухомого майна та існувала до реконструкції.

Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У поданому у лютому 2024 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради просила у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржену постанову залишити без змін.

Вказує, що до Київської міської ради 04 жовтня 2021 року в черговий раз надійшло звернення мешканців будинку на АДРЕСА_1 щодо вирішення проблемного питання забудови прибудинкової території, а тому Київська міська рада в силу приписів Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» і є тим органом, на який в силу закону покладений обов`язок здійснювати контроль у сфері містобудування.

Земельна ділянка, на якій розташована спірна будівля знаходиться в межах Центрального історичного ареалу м. Києва.

Представник третьої особи вважає, що аргументи касаційної скарги про те, що спірна споруда була побудована до 1991 року, у зв`язку із чим прийняття її в експлуатацію не передбачалось, не підтверджується жодними доказами.

Жодних доказів того, що відповідач не здійснював самочинне будівництво матеріали справи не містять.

У поданому у лютому 2024 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник Київської міської ради просила у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржену постанову залишити без змін.

Вказує, що на момент звернення ОСОБА_1 до касаційного суду 28 листопада 2023 року, будучи обізнаним із наслідками апеляційного перегляду рішення місцевого суд, він здійснив відчуження спірної земельної ділянки на користь ТОВ «КПІ-8», що свідчить про його недобросовісність.

Представник Київської міської ради зауважує, що саме на Київську міську раду покладений обв`язок захищати інтереси мешканців територіальної громади.

Під час розгляду справи відповідач не надав жодних доказів того, що спірна споруда була побудована до 1991 року або реконструйована із об`єкта площею 18 кв. м, крім того, земельна ділянка, на якій розташована спірна споруда знаходиться в межах Центрального історичного ареалу м. Києва.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 10 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій та витребував справу із Шевченківського районного суду м. Києва.

05 лютого 2024 року цивільна справа № 761/27746/24 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 року призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Розпорядженням Київського міського голови від 19 вересня 2003 року №257 земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:88:126:0008, площа 0,0134 га) на АДРЕСА_1 вирішено продати суб`єкту підприємницької діяльності - фізичній особі ОСОБА_2 для будівництва та експлуатації магазину.

На підставі вказаного розпорядження 06 жовтня 2003 року Київська міська рада та суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В. З. та зареєстрований в реєстрі за № 974.

14 листопада 2003 року Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видало державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серія КВ №149424.

Зазначені акт, розпорядження та договір купівлі-продажу не оскаржувались.

17 січня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Погребняком О. А. за реєстровим № 175.

За вказаним договором ОСОБА_2 продала ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер: 8000000000:88:126:0008, площа (га): 0,0134, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд апеляційної інстанції встановив, що у договорі купівлі-продажу земельної ділянки відсутні будь-які посилання, що на вказаній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомого майна, які не введенні в експлуатацію чи будівельні матеріали.

Право власності на вказану земельну ділянку було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності

від 24 червня 2021 року, номер довідки 263077193.

Відповідно до вказаного Витягу за адресою: АДРЕСА_1 , розташована земельна ділянка, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1929471880000, кадастровий номер: 8000000000:88:126:0008, площа (га): 0,0134, дата державної реєстрації земельної ділянки: 14 листопада 2003 року, орган, що здійснив державну реєстрацію земельної ділянки: Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації), цільове призначення: для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, вид використання земельної ділянки: для будівництва та експлуатації магазину, право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна зареєстроване 17 січня 2020 року, номер запису про право власності: 38079132, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17 січня 2020 року № 175, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 50697731 від 17 січня 2020 року, прийняте приватним нотаріусом Погребняком О. А., Київський міський нотаріальний округ, форма власності: приватна, власник: ОСОБА_1 .

Після розгляду наданих реєстратору документів, реєстратор ухвалив 04 травня

2020 року рішення № 52133243 про реєстрацію права власності за відповідачем на будівлю, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд встановив, що на нерухоме майно був виготовлений Технічний паспорт на громадський будинок з господарськими (допоміжними) приміщеннями будівлями та спорудами 15 квітня 2020 року, інвентаризаційна справа № 18102018/к. Відповідно до вказаного Технічного паспорта, зазначене нерухоме майно є нежитловим приміщенням (будівлею), яке має з/б фундамент.

Відповідно до Довідки про показники об`єкта нерухомого майна, складеної ПП «Бюро технічної інвентаризації та оцінки», 15 квітня 2020 року була проведена технічна інвентаризація об`єкта нерухомого майна (громадська будівля) за адресою: АДРЕСА_1 , об`єкт має наступні характеристики: загальна площа - 106,7 кв. м; кількість основних кімнат - 4 (чотири) кімнати; поверхів - 1 (один); рік побудови 1991 рік.

04 червня 2020 року ОСОБА_1 подав до Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єкта з незначними наслідками (СС1), а саме про Реконструкцію приміщень нежитлової будівлі на АДРЕСА_1 , яке не скасоване.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Відповідно до частин першої, другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Колегія суддів зауважує, що державна реєстрація права приватної власності на спірне майно як на нерухоме майно підлягає скасуванню з огляду на те, що здійснено державну реєстрацію неіснуючих майнових прав на об`єкт, який виник внаслідок самочинного будівництва та не набув властивостей нерухомого майна.

Такі права, відповідно до вимог статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) не підлягають державній реєстрації.

Стаття 2 Закону № 1952-IV передбачає, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 5 Закону № 1952-IV у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі.

Якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію нерухомого майна, державна реєстрація прав на таке майно проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку, крім випадків, передбачених статтею 31 цього Закону.

Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на корисні копалини, рослини, а також на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії, крім меліоративних мереж, складових частин меліоративної мережі.

З матеріалів справи відомо, що Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) відповідно до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 листопада 2011 року № 244 видав ОСОБА_1 паспорт прив`язки тимчасової споруди № 06827-ШЧ.10190.930 на АДРЕСА_1 з функціональним призначенням: продаж продуктів та товарів широкого вжитку, площею 18 кв. м.

Апеляційний суд, врахувавши відсутність дозволу на будівництво нежитлової будівлі (літ. А) на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2076213980000) встановив, що відповідно до приписів статті 376 ЦК України спірна споруда площею 106,7 кв. м є об`єктом самочинного будівництва.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (наприклад, постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

У практиці Великої Палати Верховного Суду закріпився принцип реєстраційного підтвердження речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, пункт 98 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20). Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду

від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (підпункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (підпункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (підпункт 6.13) та інші).

Отже, державна реєстрація права приватної власності відповідача на нежитлове приміщення (літ. А) на АДРЕСА_1 , як на нерухоме майно - це офіційне визнання та підтвердження державою факту набуття ним права власності на таке майно.

Відповідний запис у Державному реєстрі створює для Київської міської ради, яка представляє відповідну територіальну громаду, перешкоди, оскільки самочинне спорудження такої споруди створює мешканцям вул. Гаврилишина Богдана, 5

у м. Києві труднощі у користування прибудинковою територією, а земельна ділянка, на якій здійснене самочинне будівництво, розташована в межах Центрального історичного ареалу м. Києва.

Наведеним також спростовується аргумент касаційної скарги про те, що позивач не надав доказів не довів існування обставин, які б підтверджували порушення його прав діями відповідача.

Процедура внесення державним реєстратором відомостей до Державного реєстру регламентована Законом № 1952-IV. За загальним правилом, у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав чи їх обтяжень, державний реєстратор повинен керуватися нормами Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення [див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пункті 127 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

Абзацами другим та четвертим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV передбачено, зокрема, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

За змістом пункту 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.

Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що право позивача порушене незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачем, з яким позивач не перебував у зобов`язальних відносинах, а державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідачів, що усуває для позивача перешкоди, спричинені такою державною реєстрацією.

При цьому в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. Натомість державний реєстратор вчиняє нову реєстраційну дію - внесення до Державного реєстру відомостей про припинення права власності відповідача на нерухоме майно на підставі судового рішення [див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 132, 133 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)].

Враховуючи, що державна реєстрація прав приватної власності ОСОБА_1 на самочинно збудовану нежитлову будівлю (літ. А) площею 106,7 кв. м на

АДРЕСА_1 , як на нерухоме майно була здійснена помилково, рішення про таку державну реєстрацію підлягає скасуванню.

З огляду на наведене Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову в частині вимог про скасування рішення державного реєстратора від 04 травня 2020 року, індексний номер: 52133243.

Щодо висновків судів в частині задоволення позовної вимоги про припинення права власності ОСОБА_1 на самочинно збудовану ним будівлю площею 106,7 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_1 колегія суддів зазначає наступне.

Як вже зазначалось Верховним Судом вище, відповідно до частини другої статті

376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Таким чином, оскільки право власності у ОСОБА_1 на самочинно збудовану ним будівлю площею 106,7 кв. м, яка розташована на

АДРЕСА_1 в силу вимог закону не виникло, висновки суду апеляційної інстанції про наявність підстав для припинення права власності ОСОБА_1 на неї помилкові.

З огляду на викладене колегія суддів вважає частково прийнятними арґументи касаційної скарги в цій частині.

Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову Київської міської ради в цій частині, проте помилився з мотивами такої відмови.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 17 квітня 2018 року у справі

№ 523/9076/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/2020, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, від 15 серпня 2019 року у справі

№ 1340/4630/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, від 27 квітня

2021 року у справі № 917/670/20, 13 травня 2021 року у справі № 910/6393/20,

від 09 березня 2021 року у справі № 904/440/20, від 19 жовтня 2023 року у справі

№ 9901/43/21, від 09 червня 2021 року у справі № 826/2123/18, від 15 березня

2023 року у справі № 725/1824/20 з посиланням на те, що позивач, як орган місцевого самоврядування зобов`язаний діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України колегія судді відхиляє, оскільки висновки суду касаційної інстанції у наведених представником справах викладені за фактичних обставин, які відмінні від фактичних обставин справи, яка є предметом касаційного перегляду.

Щодо доводу касаційної скарги про те, що право власності є непорушним і ніхто не може бути позбавлений права власності протиправно, а апеляційний суд не дослідив пропорційності втручання держави у право на мирне володіння майном відповідачем, що не узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 826/27173/15, від 02 листопада

2021 року у справі № 925/1351/19, від 14 грудня 2022 року у справі

№ 461/12525/15-ц, від 22 березня 2023 року у справі № 727/4471/20, від 22 лютого 2023 року у справі № 202/8669/19, від 20 березня 2019 року у справі

№ 521/8368/15-ц, від 12 квітня 2023 року у справі № 205/7567/18, від 10 травня

2023 року у справі № 522/1884/18 та постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16 колегія суддів доходить таких висновків.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника, оскільки певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У сфері, правовідносин, які складись між сторонами спору у цій справі, важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оскільки апеляційний суд встановив, що відповідач ОСОБА_1 створив приміщення (літ. А) площею 106,7 кв. м на АДРЕСА_1 внаслідок здійснення самочинного будівництва, право власності на яке у передбачений законом спосіб не набув, колегія суддів відхиляє означений аргумент касаційної скарги.

Верховний Суд також вважає необґрунтованими аргументи касаційної скарги про те, з апеляційний суд також допустив порушення норм процесуального права, які виявились у тому, що він не дослідив усі зібрані у справі докази, в тому числі експертні висновки, що суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 22 грудня 2022 року у справі № 307/2170/18, від 11 вересня 2019 року у справі

№ 922/393/18, від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/63/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 03 травня 2022 року у справі № 363/4124/15-ц, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц, оскільки висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на дослідженні всіх зібраних у справі доказах у їх сукупності, а доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідністю переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це перебуває поза межами його повноважень.

Посилання касаційної скарги на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав оцінці висновкам експертів від 04 липня 2021 року № 19/111/24-25333 та

від 23 жовтня 2021 року № СЕ-19/111-21/39907-БТ в який мова іде про те, що споруда площею 107 кв. м є об`єктом нерухомого майна та існувала до реконструкції колегія суддів відхиляє, оскільки такі твердження суперечать встановленим у справі фактичним обставинам.

Суд апеляційної інстанції встановив та правильно зауважував, що за результатами перевірки електронної бази даних документообігу Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) встановлено, що погоджень проектів будівництва, реконструкцій, дозволів на проведення будь-яких робіт по об`єкту за вищевказаною адресою не надавалося. Дозвіл Міністерства культури та інформаційної політики України на проведення земляних робіт не реєструвався.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Оскільки місцевий суд дійшов загалом правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимоги про припинення право власності

ОСОБА_1 (номер запису про право власності: 36401783) на нежитлову будівлю літ. «А», площею 106,7 кв. м на АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2076213980000), проте помилився щодо мотивів такої відмови, колегія суддів дійшла висновку, що постанову апеляційного суду в цій частині слід скасувати, а рішення суду першої інстанції -змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Також підлягає скасуванню постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат, а в іншій частині постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Оскільки за наслідками касаційного розгляду справи позовні вимоги Київської міської ради підлягають частковому задоволенню, з урахуванням частини десятої статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_1 на користь Київської міської ради підлягає стягненню 1 135 грн судового збору.

Керуючись статтями 141, 400, 406, 409, 410, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині вирішення позовної вимоги Київської міської ради про припинення права власності громадянина ОСОБА_1 (номер запису права власності: 36401783) на нежитлову будівлю літ. А, площею 106,7 кв. м на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер: 2076213980000 скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 червня 2023 року змінити, виклавши мотиви відмови у задоволенні означеної позовної вимоги у редакції цієї постанови.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року в частині вирішення питання розподілу судових витрат скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Київської міської ради 1 135 (одну тисячу сто тридцять п`ять) гривень судових витрат.

В решті постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Литвиненко

Судді А. І. Грушицький

Є. В. Петров

В. В. Пророк

В. В. Сердюк