Постанова

від 11.03.2025 по справі 903/693/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

11 березня 2025 року Справа № 903/693/24

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Петухов М.Г., суддя Гудак А.В. , суддя Олексюк Г.Є.

секретар судового засідання Приступлюк Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Північно-західного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви

на рішення Господарського суду Волинської області від 12.11.2024

(ухвалене о 11:08 год. у м. Луцьку, повний текст складено 22.11.2024)

у справі № 903/693/24 (суддя Гарбар І.О.)

за позовом Волинської обласної військової (державної) адміністрації

до Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир"

про зобов`язання повернути майно

за участю представників:

від позивача - Гаргола О.А.;

від відповідача - Пегза К.К.;

від третьої особи - Пикалюк В.Г.

ВСТАНОВИВ:

Волинська обласна військова (державна) адміністрація звернулася до Господарського суду Волинської області із позовом до Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви, в якому просила суд зобов`язати Релігійну громаду Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви (релігійна організація Свято-Успенський кафедральний собор Української православної церкви) повернути Волинській обласній військовій (державній) адміністрації культові будівлі, що розташовані у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, пам`ятки архітектури національного значення: Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№84/1, 84/2, 84/3), що є державною власністю, шляхом звільнення культових будівель та підписання відповідного акта приймання-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після закінчення строку дії Договору №101 про безоплатне користування релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського культовими будівлями, державною власністю, що знаходиться за адресою: м. Володимир-Волинський, вул. Соборна, 25, 27, відповідач продовжує користування майном.

Вказує, що користування майном після припинення договору найму є таким, що здійснюється не відповідно до його умов, тобто є неправомірним користуванням майном, а тому з 01.07.2024 у відповідача відсутні правові підстави для користування пам`ятками архітектури національного значення, яка належить до державної власності.

Господарський суд Волинської області рішенням від 12.11.2024 у справі № 903/693/24 позов задовольнив. Зобов`язав Релігійну громаду Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви повернути Волинській обласній військовій (державній) адміністрації культові будівлі, що розташовані у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, пам`ятки архітектури національного значення: Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№84/1, 84/2, 84/3), що є державною власністю, шляхом звільнення культових будівель та підписання відповідного акта приймання-передачі. Стягнув з Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви на користь Волинської обласної військової (державної) адміністрації 3 028 грн витрат по сплаті судового збору.

При ухваленні вказаного рішення суд першої інстанції виходив із того, що відповідач користується спірним майном без будь-якої правової підстави, оскільки термін дії Договору закінчився, а відповідач не вжив заходів з повернення майна позивачу у встановленому законом та Договором порядку, чим порушив права позивача як особи в управлінні якого знаходиться спірне майно на володіння, користування та розпорядження таким майном.

Також, суд відхилив, як помилкові, твердження відповідача, що Договір має бути чи є продовженим на новий строк на підставі прикінцевих та Перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Місцевий господарський суд зазначив, що відповідач не довів наявність будь-яких "правомірних очікувань" чи "законних сподівань" на подальше безоплатне (платне) користування спірним майном, а тому його неправомірна і суперечлива поведінка щодо неповернення державі майна, небажання привести користування майном у відповідність до вимог чинного законодавства, не може породжувати "правомірних очікувань", як і не може перешкоджати власникові у здійснення ним своїх правомочностей.

Розглядаючи спірні правовідносини місцевий господарський суд застосував відповідні положення ст. 19 Конституції України, ст. ст. 11, 15, 16, 398, 626, 627, 628, 638, 509, 785, 795, 827 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст. ст. 20, 179, 180, 283, 291 Господарського кодексу України, ст. ст. 1, 20, 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини", ст.17 Закону України "Про свободу совісті та релігійних організацій".

Не погоджуючись з вказаним рішенням до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулася Релігійна громада Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви, у якій просить рішення Господарського суду Волинської області від 12.11.2024 у справі № 903/693/24 скасувати та ухвалити нове, яким в позові відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована таким.

Спірний Договір було укладено сторонами на термін з 07.10.2019 по 01.07.2024, тому до спірних правовідносин при вирішенні питання про продовження строку дії договору оренди підлягають застосування норми Закону № 157-ІХ.

Статтею 19 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" визначенні випадки, у яких можливе прийняття рішення про відмову у продовження договору оренди, і в цій справі жодний із випадків не настав.

Поза увагою суду першої інстанції залишились аргументи відповідача з приводу відсутності посилання Волинської обласної військової адміністрації на ст. 19 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", що є прямою нормою, передбаченою пунктом 5 Постанови КМУ № 634.

У спірних правовідносинах наявний виняток, передбачений пунктом 5 Постанови КМУ №634, та відсутні передумови для виселення відповідача з орендованого приміщення під час дії воєнного стану, оскільки спірний Договір вважається продовженим з підстав і в порядку, визначених у пункті 5 Постанови КМУ № 634.

Волинською обласною військовою адміністрацією не було подано належних та переконливих доказів, що слугували б підставою для задоволення заявленого позову.

За наведеного скаржник вважає, що оскаржене рішення є необґрунтованим, протиправним, таким, що було ухвалене за неправильного застосування судом норм матеріального права та порушенням процесуальних норм права, а судом не було з`ясовано обставини, які мають значення для справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення, а тому таке судове рішення підлягає скасуванню.

Волинська обласна військова адміністрація подала суду апеляційної інстанції відзив, в якому вважає доводи, викладені в апеляційній скарзі необґрунтованими, безпідставними, такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, а апеляційну скаргу такою, що не підлягає до задоволення, виходячи з такого.

Договір припинив свою дію 01.07.2024, і враховуючи, що іншого Договору не укладено між сторонами, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у відповідача на теперішній час відсутні законні підстави для користування спірним об`єктом - Свято-Успенським кафедральним собором.

Як Законом України "Про оренду державного і комунального майна", так і Постановою КМУ № 634 не визначено конкретних дій щодо договорів позички, тому на правовідносини, що виникли з Договору №101 від 07.10.2019 не поширюється дія положення пункту 6-1 Розділу "Прикінцевих та перехідних положень" згаданого Закону.

Враховуючи чинне законодавство у сфері оренди яке регламентує відносини договорів оренди державного та комунального майна, останнє не визначає пролонгацію (продовження) за Договором №101 від 07.10.2019 про безоплатне користування культовими будівлями, та іншим майном, що є державною власністю шляхом визнання Договору оренди пролонгованим на період дії військового стану (додаткової угоди укладеної), як про це стверджує скаржник.

Також, судом першої інстанції досліджено та обґрунтовано взято до уваги, що скаржник 24.06.2024 звертався до Господарського суду Волинської області з позовом до Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви, м. Володимир-Волинський, в якому просив визнати укладеною з дня набрання чинності рішенням суду додаткову угоду №001 до договору №101 від 07.10.2019 про безоплатне користування релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського культовими будівлями, державною власністю, що знаходяться за адресою: м. Володимир, вул. Соборна, 25,27.

Господарський суд Волинської області ухвалою від 22.07.2024 повернув позивачу позовну заяву Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви, м. Володимир-Волинський з матеріалами на 26-ти арк., в т.ч. квитанцію до платіжної інструкції на переказ готівки №69859913 від 21.06.2024.

В подальшому, 29.08.2024 до Господарського суду Волинської області надійшла позовна заява б/н від 27.08.2024 Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимир-Волинський, в якій позивач просив визнати укладеною з дня набрання чинності рішенням суду додаткову угоду № 001 до договору № 101 від 07.10.2019 про безоплатне користування Релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського культовими будівлями державної власності, що знаходяться за адресою: м. Володимир, вул. Соборна, 25,27.

Господарський суд Волинської області ухвалою від 03.09.2024 надіслав Господарському суду міста Києва позовну заяву Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимир-Волинський до Волинської обласної військової адміністрації про визнання укладеною додаткової угоди до договору №101 від 07.10.2019.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 14.10.2024 повернув позовну заяву і додані до неї документи Релігійній громаді Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського, м. Володимир, Волинської області.

Судом першої інстанції при розгляді справи були дотримані вимоги Господарського процесуального кодексу України, крім того були враховані правові позиції Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

За наведеного позивач просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" не скористалися правом подати відзив на апеляційну скаргу відповідача, що відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судових засіданнях Північно-західного апеляційного господарського суду 28.01.2025 та 10.03.2025 представник скаржника підтримала доводи, наведені в апеляційній скарзі, стверджує, що судом першої інстанції при винесенні оскарженого рішення було порушено норми матеріального права. Пояснив, що Договір № 101 від 07.10.2019, не закінчив свою дію, так як є пролонгованим на строк дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану. Просила рішення Господарського суду Волинської області від 12.11.2024 у справі № 903/693/24 скасувати та ухвалити нове, яким в позові відмовити.

Представник позивача в судових засіданнях 28.01.2025 та 10.03.2025 заперечив проти доводів та вимог апеляційної скарги. Вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

В судовому засідання 10.03.2025 представник Адміністрації Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" заперечив проти апеляційної скарги. Просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при ухваленні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті залишити без змін, виходячи з такого.

Судом апеляційної інстанції встановлено та як убачається з матеріалів справи, що 07.10.2019 між Волинською обласною державною адміністрацією (далі за договором - державна організація) в особі т.в.о. голови облдержадміністрації Киричука Олександра Олексійовича, який діяв на підставі Закону України "Про місцеві державні адміністрації", з однієї сторони та Релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського (далі за договором - користувач) в особі настоятеля Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира- Волинська митрополита Володимира (Мельника Костянтина Павловича), і діяв на підставі Статуту релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинська, підписано Договір №101 (далі Договір; Договір № 101) про безоплатне користування релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського культовими будівлями, державною власністю, що знаходиться за адресою: м. Володимир-Волинський, вул. Соборна, 25, 27 (т. 1, а. с. 37-39).

Згідно п.1 Договору, Державна організація передає, а користувач приймає у безоплатне користування культові будівлі, що розташовані у м. Володимир-Волинський вулиця Соборна, 25, 27, пам`ятки архітектури національного значення: Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №84/1, 84/2 та 84/3), що є державною власністю. Склад і вартість майна, що передає користувачу згідно з цим договором: Свято-Успенський собор 7 352 780 грн (без ПДВ), будинок з дзвіницею 7 107 463 грн (без ПДВ) та мури з брамами - невідома.

Для передачі і повернення майна сторони утворюють комісію, головою призначається представник державної організації (п. 2 Договору).

У відповідності до п.4 Договору, вартість майна, що повертається користувачем державній організації, визначається на підставі передатного балансу, складеного за даними інвентаризації майна на дату його повернення, звіреного з актом приймання-передачі майна, складеного на дату його передачі. Майно вважається повернутим державній організації з дати підписання сторонами акта приймання-передачі.

Користувач зобов`язується: допускати представників державної організації для проведення перевірки цільового використання майна; у разі припинення цього договору повернути майно в належному стані, не гіршому, ніж під час передачі його у користування, з урахуванням фізичного зносу, або у стані, обумовленому цим договором (підпункти 2, 5 пункту 6 Договору).

У відповідності до п.п.13-14 договору, одностороння відмова від виконання умов договору не допускається. Зміна умов або розірвання договору може здійснюватися лише за погодженням сторін, крім випадків, передбачених пунктом 14 цього договору. Договір може бути розірвано державною організацією в односторонньому порядку у разі виявлення нею нецільового використання майна або його утримання у неналежному стані після відповідного попередження.

Згідно п.16 договору, договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 01.07.2024. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін.

Актом приймання-передачі від 07.10.2019 №1 до Договору 07.10.2019 №101 Волинською обласною державною адміністрацією передано, а користувачем релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимир- Волинського прийнято в безоплатне користування майно згідно з цим актом. Акт є невід`ємною частиною Договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю, від 07 жовтня 2019 року №101 (т. 1, а. с. 40-41).

Отже, строк дії укладеного сторонами Договору - 4 роки 8 місяців та 25 днів.

29.03.2024 керівник Свято-Успенського кафедрального собору УПЦ м. Володимира митрополит Володимир (Мельник К. П.) звернувся з заявою до Волинської ОВА (т. 1, а. с. 42-46), в якій просив:

1) надати шляхом укладення відповідного договору в письмовій формі релігійній громаді Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви можливість користуватися пам`ятками архітектури національного значення, що розташовані по вулиці Соборній, 25, 27 в місті Володимирі Волинської області: Свято-Успенським собором, будинком з дзвіницею та мурами з брамами (оборонні номери: 84/1, 84/2 та 84/3) насамперед на безоплатній основі;

2) у випадку відмови у задоволенні прохання пункту 1 резолютивної частини даної заяви - надати даній релігійній громаді можливість користування даними пам`ятками архітектури національного значення на відповідній строковій оплатній основі (оренди) з розміром річної орендної плати на рівні 0,01 % від вартості орендованого майна, визначеної шляхом проведення незалежної оцінки (без урахування податку на додану вартість).

24.04.2024 із листом вих. №3473/2-24 за результатом розгляду заяви релігійної громади Волинською ОВА надано відповідь та повідомлено про те, що згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна України" (далі - Закон 157-ІХ), введеного в дію з 01.02.2020, забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку. Таким чином, договір від 0710.2019, укладений між Волинською обласною державною адміністрацією та релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира про безоплатне користування релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира культовими будівлями, державною власністю до введення в дію Закону 157-ІХ, зберігає свою чинність та продовжує діяти до моменту закінчення строку, на який його було укладено - до 01.07.2024. Відповідно, цей договір не може бути продовжений за згодою сторін. Після закінчення строку дії договору безоплатного користування, ні Законом 157-ІХ, ні Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, не передбачено переважного права на укладення договору оренди майна, що є предметом такого договору, з попереднім користувачем. Відповідно до статей 6 та 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зазначено, що враховуючи викладене, зазначений договір буде припинено з 01.07.2024, а тому принагідно просили делегувати представника від релігійної організації до складу комісії з повернення майна, як це передбачено пунктом 2 чинного Договору. У випадку відсутності повідомлення про делегування представника, за принципом "мовчазної згоди" до складу комісії буде включено керівника релігійної органі

На виконання розпорядження начальника Волинської обласної військової адміністрації від 24.06.2024 № 273 "Про заходи щодо приймання-передачі культових споруд" і пунктів 2, 4, 5, 11, 13 та 16 Договору, наказом директора департаменту культури, молоді та спорту Волинської облдержадміністрації від 25.06.2024 №409 (т. 1, а. с. 55-56) утворено та затверджено комісію з приймання культових споруд - пам`яток архітектури національного значення, що знаходяться у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№ 84/1, 84/2 та 84/3), від релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира до Волинської обласної військової адміністрації (далі Комісія; т. 1, а. с. 54).

25.06.2024 вих. листом № 1387/02.3-14/2-24 Департамент культури, молоді та спорту Волинської облдержадміністрації письмово поінформував настоятеля релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира митрополита Володимира про те, що 01.07.2024 о 10:00 прибуде Комісія з приймання-передачі культових споруд, зазначених у Договорі (т. 1, а. с. 53).

В подальшому, 01.07.2024 користувачем забезпечено доступ до об`єктів культурної спадщини. За результатами їх огляду голова Комісії (Олександр Хвіщук) у присутності членів комісії запропонував керівнику Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира митрополиту Володимиру (Мельнику Костянтину Павловичу) підписати акт приймання-передавання культових споруд - пам`яток архітектури національного значення, що знаходяться у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№ 84/1, 84/2 та 84/3), від релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира до Волинської обласної військової адміністрації, однак він відмовився поставити свій підпис.

За фактом відмови користувача щодо повернення державного майна за актом приймання-передавання, Комісією складено акт фіксації відмови від підписання акта приймання-передавання культових споруд - пам`яток архітектури національного значення, що знаходяться у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№ 84/1, 84/2 та 84/3), від релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира до Волинської обласної військової адміністрації.

Мотивами відмови щодо повернення майна Волинській облдержадміністрації за актом приймання-передачі керівник Свято-Успенського кафедрального собору УПЦ митрополит Володимир (Мельник К. П.) визначив звернення до суду з цього питання та очікування його рішення. Також вказав, що жодних документів підписувати не буде, чекає відповіді на попередні звернення релігійної громади до Волинської обласної військової адміністрації та у подальшому діятиме у правовій площині.

При цьому зазначено, що комісією не оглянуто окремі приміщення об`єкту культурної спадщини (будинок з дзвіницею), оскільки, зі слів осіб, які супроводжували, вони використовуються як житлові, у них знаходяться особисті речі тих, хто там проживає, наявна кухня (т. 1, а. с. 58-59).

Враховуючи, що відповідач не повертає приміщення, передані за Договором, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, а також інші юридичні факти.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

В силу ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з ч. 1 ст. 760 ЦК України, предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права (ч. 1 ст. 761 ЦК України).

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором (ч. 1, 5 ст. 762 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) об`єктами оренди за цим Законом є нерухоме майно (будівлі, споруди, нежитлові приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств.

Статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) було врегульовано порядок укладання договорів оренди.

У відповідності до ч. 1-4 ст. 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) істотними умовами договору оренди є, зокрема, орендна плата з урахуванням її індексації.

Згідно із ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.

Відповідно до ст. 20 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент підписання Договору) орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватись у натуральній або грошово-натуральній формі.

Таким чином, апеляційний господарський суд відмічає, що з наведених вище норм ЦК України та Закону України "Про оренду державного та комунального майна" вбачається, що оренда безоплатною бути не може, оскільки наймодавець передає наймачу річ в користування за певну плату, яка може бути і мінімальною (символічною), але все-ж платою.

В той же час, за змістом Договору позивач передав, відповідач прийняв в безоплатне користування будівлі, що не може бути підпадати під орендні правовідносини.

Тому, позивачем невірно встановлено правову природу Договору, а також норми права, які регулюють спірні правовідносини.

У господарському процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, а ніж закон. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу novit curia.

Отже, згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Апеляційний господарський суд зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 827 ЦК України (в редакції чинній на момент підписання Договору) за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними (ч. 2 ст. 827 ЦК України).

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (ст. 179 ЦК України).

В силу ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Суд враховує, що за приписами ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійних організацій" (в редакції чинній на момент підписання Договору № 101) релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури. Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Вказана норма передбачає передання культових будівель та споруд саме у безоплатне користування релігійним організаціям, що відповідає правовій природі позичці.

Отже, Договір № 101 від 07.10.2019 за своєю правовою природою є договором позички.

За приписами ч. 3 ст. 828 ЦК України, договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

Статтею 793 ЦК України (в редакції чинній на момент підписання Договору) визначені вимоги до форми договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, згідно з якими договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Крім того, у відповідності до ст. 794 ЦК України (в редакції чинній на момент підписання Договору) право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

При цьому, суд апеляційної інстанції вказує, що вже після укладання Договору, а саме 27.12.2019 набрав чинності та 01.02.2020 був введений в дію Закон України № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна України", яким були внесені зміни, зокрема до ст. ст. 793, 794 ЦК України, а саме збільшено строк договору при якому необхідне нотаріальне посвідчення правочину та його державна реєстрація (більше п`яти років).

Згідно із ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Таким чином, вирішуючи спір у цій справі, слід з`ясувати чи підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації укладений сторонами Договір про безоплатне користування релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського культовими будівлями, державною власністю, що знаходиться за адресою: м. Володимир-Волинський, вул. Соборна, 25, 27.

Апеляційний господарський суд бере до уваги те, що Верховний Суд в постанові від 12.10.2023 у справі № 420/847/20 вказав, що визначення поняття "капітальна споруда" законодавство не містить, на чому наголошено й у роз`ясненнях Міністерства будівництва, архітектури та житлово - комунального господарства України від 01.10.2006 "Щодо визначення капітальності будівель". Водночас згідно з пунктом 1 Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 №507, спорудою є будівельні системи, пов`язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.

Враховуючи відсутність у законодавстві визначення поняття "капітальна споруда", колегія суддів звернула свою увагу на приписи ч. 1 ст. 181 ЦК України, згідно з якою до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Суд касаційної інстанції, враховуючи вищевикладене, до ознак капітальних споруд (об`єктів) відніс такі:

це споруда, будівля або інший об`єкт, будівельні системи, які належать до об`єктів будівництва, визначених у нормах абзацу п`ятого частини першої статті 4 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", завжди тісно пов`язані з земельною ділянкою, на якій вони розташовані, та мають фундаментну основу;

капітальну будівлю не може бути без негативних наслідків для конструкції розібрано і переміщено, адже в даному випадку всій споруді буде завдано непоправної шкоди;

створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт;

переміщення цих об`єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Колегія суддів наголосила, що наведені вище ознаки капітальної споруди не є вичерпними й можуть класифікуватися за іншими критеріями, визначеними законом, однак є основними і дозволяють ідентифікувати об`єкт капітального будівництва.

Як встановлено судом вище та не заперечується учасниками справи, що за Договором в безоплатне користування були передані культові будівлі, що розташовані у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, пам`ятки архітектури національного значення: Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№84/1, 84/2, 84/3).

При цьому, суд враховує, що культова будівля, споруда - це будівля або споруда, що є об`єктом нерухомого майна, спеціально призначена для задоволення релігійних потреб шляхом проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній, процесій, ритуалів, молитов, служінь, релігійних зібрань та забезпечення інших видів релігійної практики. Комплекс культових будівель - це топографічно визначена сукупність окремих або поєднаних між собою культових будівель, споруд, а також інших об`єктів, необхідних для забезпечення релігійної практики релігійної організації (ч. ч. 6-7 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійних організацій").

Учасники справи не заперечують, що Свято-Успенський кафедральний собор - об`єкт культурної спадщини національного значення і є державною власністю. Майновий комплекс пам`ятки охоплює Свято-Успенський собор (мур) 1156 року, будинок із дзвіницею (мур) 1494 року і мури з брамами 17 століття. Успенський собор (Мстиславів храм) (1156 рік) є пам`яткою архітектури України, входить до державного реєстру Національного культурного надбання (реєстраційний номер № 803) і охороняється державою.

Отже, суд апеляційної інстанції висновує, що передане в позичку майно - Свято-Успенський собор, будинок із дзвіницею, мури з брамами є культовими будівлями і спорудою, не можуть без негативних наслідків для конструкції розібрані і переміщені, адже в такому випадку таким спорудам буде завдано непоправної шкоди. Вказане дає можливість ідентифікації таких будівель і споруди, як капітальних.

Таким чином, проаналізували правову природу Договору № 101 від 07.10.2019, апеляційний господарський суд встановив, що умови цього договору опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає умовам договору позички.

Крім того, апеляційний господарський суд установив, що на підставі акта приймання-передачі від 07.10.2019 позивач передав, а відповідач прийняв у безоплатне користування майно, яке є предметом Договору № 101 від 07.10.2019.

Вище судом установлено, що сторонами Договір № 101 від 07.10.2019 укладався на 4 роки 8 місяців та 25 днів, тобто понад три роки, а тому такий правочин підлягав як нотаріальному посвідченню, так і державній реєстрації.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10.04.2024 у справі №911/638/23, від 10.04.2024 у справі № 924/318/23 та від 26.11.2024 у справі № 927/394/23, від 16.01.2025 у справі № 924/395/23.

В той же час, Договір №101 про безоплатне користування релігійною громадою Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира-Волинського культовими будівлями, державною власністю, що знаходиться за адресою: м. Володимир-Волинський, вул. Соборна, 25, 27 від 07.10.2019 всупереч приписам статей 793, 794 ЦК України як не був нотаріально посвідчений, так і не було здійснено його державної реєстрації.

За змістом ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, установлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

За змістом ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно зі ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу /набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою відповідно до свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 915/1567/21, від 18.09.2024 у справі №904/1710/23, від 11.07.2024 у справі № 905/1081/23.

Отже, в цьому випадку відсутня правова підстава для відповідача в користуванні майном - Свято-Успенським собором, будинком із дзвіницею, мурами з брамами.

Суд враховує, що матеріалами справи не підтверджено заявлення відповідачем у цій справі зустрічного позову або окремого позову, предметом якого було б визнання Договору № 101 від 07.10.2019 дійсним у порядку, встановленому ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування й розпорядження своїм майном.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачу в здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення з неправомірно займаних нежитлових приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Передбачений ст. 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном - підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

Отже, для задоволення вимог власника необхідно встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей; право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами. Саме таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №910/19865/17.

Положення статті 391 ЦК України підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. Такий правовий висновок, зокрема, викладено і в постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справи №6-92цс15.

Вище встановлено, що на виконання розпорядження начальника Волинської обласної військової адміністрації від 24.06.2024 № 273 "Про заходи щодо приймання-передачі культових споруд" і пунктів 2, 4, 5, 11, 13 та 16 Договору, наказом директора департаменту культури, молоді та спорту Волинської облдержадміністрації від 25.06.2024 №409 утворено та затверджено комісію з приймання культових споруд - пам`яток архітектури національного значення, що знаходяться у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№ 84/1, 84/2 та 84/3), від релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира до Волинської обласної військової адміністрації.

В подальшому, 25.06.2024 вих. листом № 1387/02.3-14/2-24 Департамент культури, молоді та спорту Волинської облдержадміністрації письмово поінформував настоятеля релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира митрополита Володимира про те, що 01.07.2024 о 10:00 год. прибуде Комісія з приймання-передачі культових споруд, зазначених у Договорі.

Проте, Релігійна громада Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви не підписала Акт приймання-передачі майна та не повернула позивачу Свято-Успенський собор, будинок із дзвіницею, мури з брамами.

Вказане підтверджується Актом від 01.07.2024 фіксації відмови від підписання акта приймання-передавання культових споруд - пам`яток архітектури національного значення, що знаходяться у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№ 84/1, 84/2 та 84/3), від релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви м. Володимира до Волинської обласної військової адміністрації (т. 1, а. с. 58-59).

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що станом на час звернення Волинської обласної військової (державної) адміністрації із позовом до суду першої інстанції та станом на час розгляду справи судом, державне майно - Свято-Успенський собор, будинок із дзвіницею, мури з брамами і надалі перебуває у користуванні Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно із ч. 1 ст. 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

При цьому, суд враховує, що позивачем в цій справі пред`явлено до відповідача вимогу зобов`язати повернути культові будівлі, що розташовані у м. Володимирі, вул. Соборна, 25, 27, пам`ятки архітектури національного значення: Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами (охоронні №№84/1, 84/2, 84/3), що є державною власністю, шляхом звільнення культових будівель та підписання відповідного акта приймання-передачі, що відповідає належному способу захисту.

Враховуючи вищевикладені норми законодавства та той факт, що Договір № 101 від 07.10.2019 є нікчемним, не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином, у тому числі не породжує у відповідача речового права (права користування) Свято-Успенським собором, будинком із дзвіницею, мурами з брамами, власниками яких є держава в особі Волинської обласної військової адміністрації, то позовні вимоги про зобов`язання відповідача повернути зазначені будівлі та споруду, є обґрунтованими.

За наведених обставин, суд апеляційної інстанції вказує, що відповідач помилково посилається на норми законодавства щодо оренди державного майна, оскільки невірно встановив суть спірних правовідносин та правову природу Договору.

Колегія суддів, за результатом вирішення спору, вважає за необхідне відмітити, що принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню, адже суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.

В цьому випадку судом не встановлено обставин, що свідчили б про порушення принципу змагальності та рівності сторін.

Також, відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом ч. 3 ст. 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначені принципи, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. Особи, дотримуючись зазначених принципів, повинні усвідомлювати та передбачати можливість настання певних наслідків при невиконанні передбачених законом обов`язків.

Згідно з частинами 1, 2 статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Відтак, Релігійна громада Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви бажаючи використовувати Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами, діючи добросовісно і розумно, повинна була не лише укласти Договір, а враховуючи узгоджений позивачем та відповідачем строк користування - нотаріально посвідчити такий правочин та здійснити його державну реєстрацію.

Окрім вказаного, суд зазначає, що згідно із ч. 4 ст.11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При цьому, матеріалами справи підтверджується, що спірне майно не є власністю Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви, так як, не належить релігійній організації на праві власності, адже спірне майно - Свято-Успенський собор, будинок з дзвіницею та мури з брамами є державною власністю.

Слід також зазначити, що у практиці ЄСПЛ неодноразово було відмічено, що законними очікуваннями є очікування на законних підставах продовження терміну дії договору.

Так, у рішенні ЄСПЛ у справі "Стретч проти Сполученого Королівства", Європейський суд з прав людини зазначив, що законними очікуваннями є очікування на законних підставах продовження терміну дії договору оренди, і це очікування є складовою частиною права власності заявника, наданого йому за договором оренди в розумінні зазначеної статті. ЄСПЛ дійшов висновку про те, що заявник мав право очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати, в цілях застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

У свою чергу, у рішенні ЄСПЛ по справі "Пайн Велі Девелопмент Лтд" та інші проти Ірландії" від 23.10.91 Європейський суд з прав людини зазначив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, вважає, що "правомірні очікування" у релігійної громади можуть виникати лише у випадку дотримання усіх вимог закону, зокрема, про нотаріальне посвідчення договору та його державну реєстрацію.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що відповідач у спірних правовідносинах виступає, як учасник цивільних правовідносин, а не як організація, утворена з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Тобто, неможливо стверджувати, що пред`явлення та задоволення позову про зобов`язання відповідача повернути спірне майно має на меті іншу мету, ніж захистити цивільне право держави на спірне майне, як-то обмеження використання відповідачем спірних приміщень, з релігійних мотивів/переконань.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів.

В силу приписів ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Місцевий господарський суд, розглядаючи спірні правовідносини, дійшов вірного висновку про задоволення позову, однак із інших підстав.

Суд апеляційної інстанції враховує принцип заборони повороту до гіршого разом із іншим правилом - quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги.

В цьому випадку відсутнє погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення (відповідача), оскільки рішенням суду першої інстанції було задоволено позов, однак з інших підстав.

Пунктом 2 частини 1 статті 275 ГПК України встановлено, що за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право змінити рішення.

За змістом п. п. 1, 4 ч.1 ст.277 ГПК України підставами для зміни рішення є нез`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч.4 ст.277 ГПК України).

Суд апеляційної інстанції зауважує, що доводи апеляційної скарги Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви щодо невірного висновку суду про задоволення позову не підтвердилися під час апеляційного провадження.

Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 12.11.2024 у справі № 903/693/24 необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 269, 270, 273, 275-279, 282 ГПК України, Північно-західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Релігійної громади Свято-Успенського кафедрального собору Української православної церкви залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Волинської області від 12.11.2024 у справі № 903/693/24 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення Господарського суду Волинської області від 12.11.2024 у справі №903/693/24 залишити без змін.

3. Справу № 903/693/24 надіслати Господарському суду Волинської області.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у випадках, строках та порядку встановлених статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "17" березня 2025 р.

Головуючий суддя Петухов М.Г.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Олексюк Г.Є.