Постанова

від 26.02.2025 по справі 175/144/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 175/144/19

провадження № 61-12291св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Сердюка В. В., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бірюкової Олени Миколаївни на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10 квітня 2024 року в складі судді Бєсєди Г. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року в складі колегії суддів Гапонова А. В.,Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Перфілова Олена Анатоліївна, Комунальне підприємство «Реєстрації нерухомості», ОСОБА_4 , Товарна біржа «Січеславська, Правова», про встановлення нікчемності правочинів, застосування наслідків недійсності правочинів, витребування майна з чужого незаконного володіння та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У січні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Перфілова О. А., Комунальне підприємство «Реєстрації нерухомості», ОСОБА_4 , Товарна біржа «Січеславська Правова», про встановлення нікчемності правочинів, застосування наслідків недійсності правочинів, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивований тим, що 07 вересня 2018 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О. А. було посвідчено договори купівлі продажу: житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (зареєстрований в реєстрі під № 3337); земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,15 га (зареєстровано в реєстрі під № 3343). За цими договорами продавцем був ОСОБА_3 , а покупцем - ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 на підставі довіреності від 31 серпня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Василевською I. O. На укладення вказаних договорів були отримані нотаріально посвідчені згоди подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_7 від 03 вересня 2018 року. Зазначені вище договори було укладено та оформлено із повним дотриманням вимог чинного законодавства.

17 вересня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 на підставі довіреності від 31 серпня 2018 року, було укладено договори про розірвання договорів купівлі-продажу від 07 вересня 2018 року в простій письмовій формі. Довіреність не уповноважувала повіреного ОСОБА_4 укладати договори про розірвання укладених ним договорів, а тому вказані правочини були вчинені з перевищенням повноважень.

27 вересня 2018 року державним реєстратором Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» право власності на будинок і земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3

28 вересня 2018 року державним реєстратором Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року № 6, посвідченого Товарною біржею «Січеславська, Правова», акта приймання-передачі нерухомого майна від 28 вересня 2018 року, посвідченого Товарною біржею «Січеславська, Правова», та свідоцтва члена біржі Товарної біржі «Січеславська, Правова» від 28 вересня 2018 року (права власності № 28146712) було зареєстровано перехід права власності на користь ОСОБА_1 .

Договір від 17 вересня 2018 року про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , договір від 17 вересня 2018 року про розірвання договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , та договір купівлі-продажу майна від 28 вересня 2018 року № 6, посвідчений Товарною біржею «Січеславська, Правова», були укладені в простій письмовій форм, та вчиненням вказаних правочинів порушені законні права та інтереси позивачки як власника земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:05:007:0319 і житлового будинку. Вказувала, що зазначені договори підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

10 квітня 2024 року рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Витребувано в ОСОБА_1 нерухоме майно з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна - 162922112214, об`єкт нерухомого майна - земельна ділянка з кадастровим номером 1221486200:05:007:0319, опис об`єкта - площа (га) 0,15, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель i споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 .

Витребувано в ОСОБА_1 нерухоме майно з реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна - 454116112214, об`єкт нерухомого майна - житловий будинок, об`єкт житлової нерухомості, загальна площа (кв. м): 168,6, житлова площа (кв. м) 58,6, матеріали стін - газобетон, опис: житловий будинок літ. А-1 з підвалом літ. під А-1, терасою літ. а-1, ґанком літ. а, входом у підвал літ. а1; спорудами № 1-4, літ. І (огорожі, замощення), за адресою: АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2

01 липня 2024 року додатковим рішенням Індустріального районного суду

м. Дніпропетровська вирішено питання про розподіл судових витрат.

27 серпня 2024 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10 квітня 2024 року та додаткове рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня

2024 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що довіреність від 31 серпня 2018 року, посвідчена приватним нотаріусом Василевською І. О., не уповноважувала повіреного ОСОБА_4 від імені ОСОБА_5 укладати договори про розірвання укладених ним договорів, зокрема й договорів від 17 вересня 2018 року про розірвання договору купівлі-продажу земельної ділянки та будинку від 07 вересня 2018 року. Договори від 17 вересня 2018 року про розірвання договорів купівлі-продажу земельної ділянки та будинку від 07 вересня 2018 року, предметом яких є нерухоме майно, підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню.Договори про розірвання договорів купівлі-продажу від 17 вересня 2018 року щодо земельної ділянки та житлового будинку, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , в простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення, з перевищенням повноважень є нікчемними, тому визнання оспорюваного правочину недійсним судом не вимагається.

Задоволення вимог про скасування рішень про державну реєстрацію прав є неналежним, зокрема неефективним, способом захисту права власника.

Спірне майно вибуло з власності позивача незаконно, поза його волею, тому обґрунтованим є втручання у мирне володіння ОСОБА_1 спірним майном, яке відповідає положенням національного законодавства і легітимній меті. Витребування майна можливе і в добросовісного набувача. Права добросовісного набувача у такому випадку захищені статтею 661 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, відповідно до якої у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Посилання представника ОСОБА_1 на боргові зобов`язання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 суд не приймає до уваги, оскільки зазначене не є предметом розгляду цієї справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

05 вересня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бірюкова О. М. через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року, в якій просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Також просить залишити спосіб забезпечення позову - арешт на нерухоме майно.

Доводи касаційної скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що договори від 07 вересня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є удаваними, адже спрямовані на приховання домовленостей щодо поділу майна, який не відбувся, оплата за договорами не здійснювалася. ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвали договори в простій письмовій формі. У справі відсутній договір розірвання правочину щодо житлового будинку, суд його не досліджував та не вирішив питання про застосування частини другої статті 220 ЦК України у випадку ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення договору. Суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц щодо застосування частини другої статті 220 ЦК України. Через відсутність у справі договору суд не міг дослідити довіреність, зазначену в ньому на підтвердження повноважень ОСОБА_4 розірвати договір.

ОСОБА_1 не був обізнаний про попередні дії щодо переходу права власності на спірну нерухомість, сприймав державну реєстрацію прав за ОСОБА_3 як достовірну й законну дію, а тому є добросовісним набувачем. У задоволенні позову ОСОБА_3 про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, укладеного 28 вересня 2018 року із ОСОБА_1 , суди в справі № 175/3609/20 відмовили. Ці судові рішення підтверджують правомірність набуття майна ОСОБА_1 .

У постанові Верховного Суду від 16 вересня 2021 року в справі № 686/10839/18 зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, може бути пред`явлена лише стороні недійсного правочину. У цій справі договір купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року є дійсним, а ОСОБА_1 - добросовісним набувачем за відплатним договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц та постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 725/1824/20 зазначено, що конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування в нього майна. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17 добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Наявність згоди ОСОБА_2 (позивачка та спадкоємиця ОСОБА_5 ) на укладення договору купівлі-продажу 28 вересня 2018 року її чоловіком ОСОБА_3 свідчить про те, що майно не загублене власником, не було викрадене, тобто вибуло з його володіння з його волі, що унеможливлює витребування майна в добросовісного набувача. Крім того, цей договір укладений з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором позики від 02 жовтня 2018 року. У постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року в справі № 939/1406/20 зазначено про обов`язковість преюдиціальних фактів.

Висновки судів про те, що договори від 17 вересня 2018 року про розірвання договорів купівлі-продажу щодо земельної ділянки й житлового будинку, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , у простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення, з перевищенням повноважень представника є нікчемними, тому визнання їх недійсними судом не вимагається, суперечать висновкам Верховного Суду від 23 травня 2024 року в справі № 518/520/20. Верховний Суд зазначив, що як нікчемний може бути кваліфікований лише договір, для якого імперативною нормою закону визначено обов`язковість його вчинення в письмовій формі з нотаріальним посвідченням.

Законом не передбачено вчинення правочину щодо розірвання договору виключно в нотаріальній формі. Крім того, відбулося повне виконання договору, ОСОБА_5 повернула ОСОБА_3 всі первісні оригінали документів, що дозволило здійснити повторну реєстрацію права власності на нерухомість та продати її ОСОБА_1 .

Суд витребував нерухомість на користь ОСОБА_2 , яка нотаріально посвідченою заявою надала згоду на відчуження цього майна ОСОБА_1 , тобто майно не вибуло з її володіння поза її волею. Суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19. Відповідно до висновків Верховного Суду в постанові від 27 травня 2020 року в справі № 641/9904/16-ц наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Такі ж висновки містить постанова Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/20.

Позов у справі спрямований на уникнення звернення стягнення на майно в рахунок погашення позики.

Обраний позивачкою спосіб захисту (визнання нікчемності договорів, скасування реєстраційних дій) не передбачений законом та не є ефективним, що є підставою відмови в позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17).

Спадщина після смерті ОСОБА_5 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак суд не витребував спадкову справу та не з`ясував коло спадкоємців і кредиторів. ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину не отримувала та право на спірне майно не набула.

Суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2020 року в справі № 522/14088/17, про те, що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Суди не дослідили зібрані в справі докази, необґрунтовано відхилили клопотання про дослідження доказів.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

07 вересня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , від імені якої діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності, був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку загальною площею 168,6 кв. м, житловою площею 58,6 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О. А., зареєстрований в реєстрі за № 3337.

Також 07 вересня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , від імені якої діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності, був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки загальною площею 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О. А., зареєстрований в реєстрі за № 3343.

17 вересня 2018 року було укладено договори про розірвання договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку від 07 вересня 2018 року в простій письмовій формі між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 на підставі довіреності від 31 серпня 2018 року, посвідченої приватним нотаріусом Василевською І. О. Довіреність не уповноважувала повіреного ОСОБА_4 укладати договори про розірвання укладених ним договорів.

27 вересня 2018 року державним реєстратором Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» проведено державну реєстрацію припинення права власності № 27821344 на підставі договору про розірвання договору купівлі-продажу від 17 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , в простій письмовій формі.

27 вересня 2018 року державним реєстратором Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» проведено державну реєстрацію припинення права власності № 27821312 на підставі договору про розірвання договору купівлі-продажу від 17 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , в простій письмовій формі.

27 вересня 2018 року державним реєстратором Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» право власності на будинок і земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3

28 вересня 2018 року державним реєстратором Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року № 6, посвідченого Товарною біржею «Січеславська, Правова», акта приймання-передачі нерухомого майна від 28 вересня 2018 року, посвідченого Товарною біржею «Січеславська, Правова», та свідоцтва члена біржі Товарної біржі «Січеславська, Правова» від 28 вересня 2018 року (права власності № 28146712) було зареєстровано перехід права власності на користь ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

Згідно з листом від 23 квітня 2019 року № 1408/02-14 Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори 23 квітня 2019 року була заведена спадкова справа щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 . Станом на 23 квітня 2019 року спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 є дочка - ОСОБА_2 .

Постановою Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 175/3609/20 (провадження № 61-1600св22) залишено без змін рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 05 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Товарної біржі «Січеславська, Правова» та Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості», третя особа - ОСОБА_2 , про встановлення нікчемності правочину, скасування державної реєстрації, застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, визнання недійсним та скасування акта приймання передачі майна. ОСОБА_3 , зокрема, просив: встановити нікчемність договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року № 6 щодо житлового будинку 168,6 кв. м та земельної ділянки 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 та посвідченого Товарною біржею «Січеславська, Правова».

Відмовляючи в позові, суди в справі № 175/3609/20 керувалися тим, що заявлені позивачем вимоги про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування у зв`язку з цим недійсним (нікчемним) договором реєстрації права власності не можуть розглядатись окремо від взятих ним зобов`язань за нотаріально посвідченим договором позики грошей в розмірі 200 000,00 доларів США із відсотками, що підтверджується копією укладеного 02 жовтня 2018 року договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також і розпискою ОСОБА_3 від 20 лютого 2019 року. За обставинами цієї справи - на момент її розгляду, договір від 02 жовтня 2018 року є дійсним, ніким не оскаржений, доказів виконання зобов`язань за цим договором позивачем не надано, та договір купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року № 6 є похідним від договору від 02 жовтня 2018 року, а також інших домовленостей, що були досягнуті між сторонами.

У справі № 175/3609/20 суди встановили, що на час укладення договору від 28 вересня 2018 року ОСОБА_3 перебував у шлюбі із ОСОБА_2 . Шлюб між ними було розірвано 04 березня 2019 року.

03 вересня 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу засвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 1826 заяву ОСОБА_2 про згоду подружжя на укладення договорів, відповідно до якої ОСОБА_2 дає згоду чоловіку - ОСОБА_3 на укладення та підписання договорів про продаж придбаного ними в період перебування у зареєстрованому шлюбі майна, а саме: житлового будинку, загальною площею 168,6 кв. м та земельної ділянки 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

28 вересня 2018 року між покупцем - ОСОБА_1 та продавцем - ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу майна № 6 - житлового будинку, загальною площею 168,6 кв. м та земельної ділянки 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу майна було зареєстровано Товарною біржею «Січеславська, Правова».

02 жовтня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондаренко Р. О., зареєстрований в реєстрі за номером 765.

Згідно з пунктом 1.1 вказаного договору на підставі раніше погоджених домовленостей позикодавець ОСОБА_1 передав позичальнику ОСОБА_3 позику в сумі 150 000,00 доларів США, а позичальник ОСОБА_3 за цим договором зобов`язався повернути зазначену суму позики в обумовлений строк.

За пунктом 2.3 вказаного договору повернення зазначеної в даному договорі суми позики може відбуватись за бажанням позичальника, але не пізніше 03 жовтня 2019 року.

Відповідно до пункту 1.2 договору позики позикодавець ( ОСОБА_1 ) вже придбав житловий будинок загальною площею 168,6 кв. м та земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:031 за адресою: АДРЕСА_1 , який належав позичальнику, на виконання зобов`язань за цим договором позичальником ( ОСОБА_3 ).

У нотаріально посвідченому договорі від 02 жовтня 2018 року № 765 у пункті 2.6 визначено, що в разі повернення позичальником достроково або у зазначений термін коштів, позикодавець зобов`язується повернути у власність шляхом переоформлення житловий будинок загальною площею 168,6 кв. м та земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:031, за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до умов пункту 2.7 вказаного договору за домовленістю сторін у разі неповернення та/або тільки часткового погашення позики позикодавець продає майно: житловий будинок загальною площею 168,6 кв. м та земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:031, за адресою: АДРЕСА_1 , будь-якій третій стороні для зарахування грошових коштів у рахунок компенсації за надану позику.

20 лютого 2019 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 додаткову позику на 50 000,00 доларів США, що підтверджується розпискою від 20 лютого 2019 року, в якій зазначено, що ця розписка складена до договору позики від 02 жовтня 2018 року № 765. Копія розписки міститься в матеріалах справи.

Верховний Суд у постанові від 11 жовтня 2023 року в справі № 175/3609/20 виснував, що на недобросовісність ОСОБА_3 вказує те, що за 20 днів до укладення договору купівлі-продажу з ОСОБА_1 він продав ті самі будинок та земельну ділянку своїй тещі ОСОБА_5 , а вона передала йому у власність Приватне підприємство «АЛМИРА ГРУПП».

Цей договір ОСОБА_3 теж оскаржував в судовому порядку на підставі статей 225, 233 ЦК України, посилаючись на те, що підписання ним оспорюваних договорів вчинено під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, а також в момент, коли він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Верховний Суд постановою від 01 червня 2022 року в справі № 175/4139/18 (провадження № 61-7879св21) залишив без змін постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, якою відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_3 , оскільки встановлено, що оспорювані ОСОБА_3 договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки були укладені ним свідомо та добровільно.

Зі змісту наведеної постанови Верховного Суду в справі № 175/4139/18 вбачається, що після переходу права власності до ОСОБА_5 на спірне нерухоме майно на підставі договорів купівлі-продажу від 07 вересня 2018 року вона цього ж дня здійснила за собою реєстрацію права власності.

Проте 27 вересня 2018 року державний реєстратор Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Семенуха І. О. здійснив державну реєстрацію припинення права власності ОСОБА_5 на земельну ділянку загальною площею 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Підстава припинення: договір про розірвання договору купівлі-продажу від 17 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , у простій письмовій формі.

27 вересня 2018 року державний реєстратор Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Семенуха І. О. зареєстрував право власності за ОСОБА_3

27 вересня 2018 року державний реєстратор Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Семенуха І. О. провів державну реєстрацію припинення права власності ОСОБА_5 на житловий будинок загальною площею 168,6 кв. м, житловою площею 58,6 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Підстава припинення: договір про розірвання договору купівлі-продажу від 17 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_5 , у простій письмовій формі.

27 вересня 2018 року державний реєстратор Дніпровської філії Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Семенуха І. О. зареєстрував право власності за ОСОБА_3 .

Із Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що в лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про визнання абсолютного права власності на об`єкт довірчої власності нерухомого майна та стягнення грошових коштів та просив суд визнати абсолютне право власності на об`єкт довірчої власності нерухомого майна: земельної ділянки, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, площею 0,15 га, за адресою: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 162922112214; житловий будинок, загальною площею 168,6 кв. м, житловою площею 58,6 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 454116112214 за ОСОБА_1 ; зарахувати до об`єкта довірчої власності в сумі 1 400 000,00 грн на погашення заборгованості за грошовою позикою, що виникла у відповідачів на підставі договору позики від 02 жовтня 2018 року і розписки від 20 лютого 2019 року; стягнути солідарно з відповідачів на виконання цивільно-правових зобов`язань за грошовою позикою залишок суми заборгованості в розмірі 22 602,71 доларів США, яка складається із неповернутої суми - 200 000,00 доларів США, і частково невідшкодованих процентів та інфляційних витрат у розмірі 26 602,71 доларів США.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2024 року відкрито провадження в справі № 202/2918/24.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що:

- ОСОБА_3 та ОСОБА_5 розірвали договори від 07 вересня 2018 року в простій письмовій формі. У справі відсутній договір розірвання правочину щодо житлового будинку, суд його не досліджував та не вирішив питання про застосування частини другої статті 220 ЦК України у випадку ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення договору. Суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц щодо застосування частини другої статті 220 ЦК України. Через відсутність у справі договору суд не міг дослідити довіреність, зазначену в ньому на підтвердження повноважень ОСОБА_4 розірвати договір;

- висновки судів про те, що договори від 17 вересня 2018 року про розірвання договорів купівлі-продажу щодо земельної ділянки й житлового будинку, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , у простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення, з перевищенням повноважень представника є нікчемними, тому визнання їх недійсними судом не вимагається, суперечать висновкам Верховного Суду від 23 травня 2024 року в справі № 518/520/20. Верховний Суд зазначив, що як нікчемний може бути кваліфікований лише договір, для якого імперативною нормою закону визначено обов`язковість його вчинення в письмовій формі з нотаріальним посвідченням;

- законом не передбачено вчинення правочину щодо розірвання договору виключно в нотаріальній формі. Крім того, відбулося повне виконання договору, ОСОБА_5 повернула ОСОБА_3 всі первісні оригінали документів, що дозволило здійснити повторну реєстрацію права власності на нерухомість та продати її ОСОБА_1 .

Верховний Суд вважає наведені доводи частково обґрунтованими, з огляду на таке.

У постанові від 23 травня 2024 року в справі № 518/520/20, яку зазначає заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що як нікчемний може бути кваліфікований лише договір, для якого імперативною нормою закону визначено обов`язковість його вчинення в письмовій формі з нотаріальним посвідченням.

У цій справі наведені вище висновки Верховного Суду дотримані.

Відповідно до статті 657 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення правочинів щодо розірвання договорів купівлі-продажу) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Згідно зі статтею 654 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення правочинів щодо розірвання договорів купівлі-продажу) зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Тобто безумовним є висновок про те, що як договір купівлі-продажу житлового будинку й земельної ділянки укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, так і правочин щодо розірвання такого договору має бути нотаріально посвідчений. Тому доводи касаційної скарги про те, що законом не передбачено вчинення правочину щодо розірвання договору виключно в нотаріальній формі, спростовуються змістом статей 654 та 657 ЦК України.

Правовим наслідком відсутності такого нотаріального посвідчення є нікчемність правочину, адже відповідно до частини першої статті 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

У пунктах 94, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Безпідставним є посилання заявника на частину другу статті 220 ЦК України, відповідно до якої якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

У цій справі вимоги про визнання дійсними договорів від 17 вересня 2018 року про розірвання договорів купівлі-продажу земельної ділянки й житлового будинку від 07 вересня 2018 року з підстав ухилення ОСОБА_5 від їх нотаріального посвідчення не становлять предмет позовних вимог. Такий позов не пред`являвся й в іншому провадженні.

Однією з умов визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин. Під час розгляду справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість. Саме собою небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини другої статті 220 ЦК України.

Тобто підстави дійсності правочину відповідно до частини другої статті 220 ЦК України мають доводитися в порядку доказування, що виходить за межі заявленого в цій справі позову.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц, на яку посилається заявник, взагалі не містить висновку щодо застосування частини другої статті 220 ЦК України.

Однак висновки судів про те, що договори від 17 вересня 2018 року про розірвання договорів купівлі-продажу щодо земельної ділянки й житлового будинку, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , яку представляв ОСОБА_4 , в простій письмовій формі, без нотаріального посвідчення, з перевищенням повноважень представника є нікчемними, ґрунтуються на обставинах, що не підтверджені матеріалами справи.

Договір від 17 вересня 2018 року про розірвання договору купівлі-продажу житлового будинку в матеріалах справи відсутній, про його наявність суди виснували з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 6, а. с. 35), проте сам договір не був предметом дослідження судами.

Суди встановили нікчемність наведеного правочину без дослідження його змісту.

Крім того, відсутність нотаріального посвідчення договору має наслідком його нікчемність, а перевищення повноважень представника сторони договору (стаття 241 ЦК України) свідчить про оспорюваність правочину й необхідність доведення його недійсності. Для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником власника майна з перевищенням повноважень, необхідно встановити наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що представник такої особи діяв недобросовісно або нерозумно.

Суди залишили без уваги, що позов у цій частині містить дві підстави - недотримання форми посвідчення договорів та їх укладення представником із перевищенням повноважень, що потребує дослідження взаємовиключних обставин. За таких умов підстави позову підлягають уточненню.

Щодо обраного позивачкою способу захисту необхідно зазначити таке.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що в постанові Верховного Суду від 16 вересня 2021 року в справі № 686/10839/18 зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, може бути пред`явлена лише стороні недійсного правочину. У цій справі договір купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року є дійсним, а ОСОБА_1 -набувачем за відплатним договором. Обраний позивачкою спосіб захисту (визнання нікчемності договорів, скасування реєстраційних дій) не передбачений законом та не є ефективним, що є підставою відмови в позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17).

Верховний Суд висновує про безпідставність наведених доводів, адже ОСОБА_2 заявила не про реституцію (стаття 216 ЦК України), а про витребування майна від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Саме собою посилання на висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 про те, що спосіб захисту має бути ефективним, не свідчить про те, що в цій справа позивачка обрала неналежний спосіб захисту.

Належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за нікчемним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача.

Особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Відтак заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіннянерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) виснувала, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див. пункт 72 вказаної постанови).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власникамає місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за нікчемний договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. Відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною нікчемного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі.

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, зокрема документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19, від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц).

Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за нікчемним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Вимога про витребування майна в цій справі заявлена правильно, однак суди задовольнили її без дослідження усіх необхідних обставин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц та постанові Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 725/1824/20, на які посилається заявник, зазначено, що конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, наведеній у касаційній скарзі, якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, зокрема про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування в нього майна.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17, на який посилається заявник, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що: перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності врозумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім підтвердити добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання в право мирного володіння майном.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що не був обізнаний про попередні дії щодо переходу права власності на спірну нерухомість, сприймав державну реєстрацію прав за ОСОБА_3 як достовірну й законну дію, а тому є добросовісним набувачем. У задоволенні позову ОСОБА_3 про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, укладеного 28 вересня 2018 року із ОСОБА_1 , суди в справі № 175/3609/20 відмовили. Ці судові рішення підтверджують правомірність набуття майна ОСОБА_1 та є преюдиційними.

Суди обмежилися загальним висновком про те, що ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем, проте не досліджували обставини про те, чи міг він,набуваючи у володіння спірне нерухоме майно, вочевидь знати і передбачати, що це майно вибуло з власності ОСОБА_5 поза її волею та що стосовно такого майна в подальшому існуватиме спір. Не надали оцінки тому факту, що спірне майно було зареєстроване за відчужувачем ОСОБА_3 27 вересня 2018 року.

Обставини набуття спірної нерухомості ОСОБА_1 у контексті добросовісності останнього набувача та пропорційності втручання в майнові права сторін спору суди не дослідили, висновок про витребування майна з чужого незаконного володіння ґрунтується на обставинах, які належним чином не встановлені та не перевірені.

Крім того, на підставі частини першої статті 388 ЦК України майно може бути витребувано від добросовісного набувача саме власником.

07 вересня 2018 року було зареєстровано перехід права власності до ОСОБА_5 на житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О. А. від 07 вересня 2018 року за реєстровим № 3337 (право власності № 27821312).

Проте в матеріалах справи відсутні докази про реєстрацію за ОСОБА_5 переходу права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 1221486200:05:007:0319.

Заявник у касаційній скарзі посилається також на те, що:

- наявність згоди ОСОБА_2 (позивачка та спадкоємиця ОСОБА_5 ) на укладення договору купівлі-продажу 28 вересня 2018 року її чоловіком ОСОБА_3 свідчить про те, що майно не загублене власником, не було викрадене, тобто вибуло з його володіння з його волі, що унеможливлює витребування майна в добросовісного набувача. Крім того, цей договір укладений з метою забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_3 за договором позики від 02 жовтня 2018 року. У постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року в справі № 939/1406/20 зазначено про обов`язковість преюдиціальних фактів;

- суд витребував нерухомість на користь ОСОБА_2 , яка нотаріально посвідченою заявою надала згоду на відчуження цього майна ОСОБА_1 , тобто майно не вибуло з її володіння поза її волею. Суд не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19. Відповідно до висновків Верховного Суду в постанові від 27 травня 2020 року в справі № 641/9904/16-ц наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Такі ж висновки містить постанова Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/20;

- позов у цій справі спрямований на уникнення звернення стягнення на майно в рахунок погашення позики.

Верховний Суд зазначає, що позов про витребування майна пред`явлений ОСОБА_2 як правонаступником ОСОБА_5 , яка придбала житловий будинок і земельну ділянку на підставі договорів 07 вересня 2018 року, що, на думку позивачки, розірвані без волі ОСОБА_5 , у зв`язку з чим майно вибуло з володіння дійсного власника.

ОСОБА_2 замінила ОСОБА_5 як правонаступник у матеріальних правовідносинах та не є стороною ні договорів купівлі-продажу від 07 вересня 2018 року, на підставі яких витребовується майно, ні договорів від 17 вересня 2018 року про їх розірвання.

Тобто в спірних правовідносинах у контексті статті 388 ЦК України досліджується саме воля ОСОБА_5 на вибуття майна з її володіння за договорами від 17 вересня 2018 року, а не наявність волі ОСОБА_2 на продаж цього майна ОСОБА_1 за наступним після нікчемного договором від 28 вересня 2018 року.

Проте відсутність волевиявлення ОСОБА_5 на розірвання договорів про купівлю-продаж будинку й земельної ділянки також судами не встановлена, адже суди не дослідили договір про розірвання договору купівлі-продажу житлового будинку (відсутній в справі) та не перевірили наявність у представника ОСОБА_5 повноважень на вчинення такого правочину.

У постанові Верховного Суду від 12 січня 2023 року в справі № 939/1406/20, яку зазначає заявник, вказано про обов`язковість преюдиціальних фактів, однак у цій справі жодна зі сторін не заперечує встановлені постановою Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 175/3609/20 (провадження № 61-1600св22) обставини про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Товарної біржі «Січеславська, Правова» та Комунального підприємства «Реєстрація нерухомості», третя особа - ОСОБА_2 , про встановлення нікчемності правочину, скасування державної реєстрації, застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, визнання недійсним та скасування акта приймання передачі майна.

Відмовляючи в позові, суди в справі № 175/3609/20 керувалися тим, що заявлені позивачем вимоги про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування у зв`язку з цим недійсним (нікчемним) договором реєстрації права власності не можуть розглядатись окремо від взятих ним зобов`язань за нотаріально посвідченим договором позики грошей в розмірі 200 000,00доларів США із відсотками, що підтверджується копією укладеного 02 жовтня 2018 року договору між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також і розпискою ОСОБА_3 від 20 лютого 2019 року. За обставинами справи - на момент її розгляду договір від 02 жовтня 2018 року є дійсним, ніким не оскаржений, доказів виконання зобов`язань за цим договором позивачем не надано, та договір купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року № 6 є похідним від договору від 02 жовтня 2018 року, а також інших домовленостей, що були досягнуті між сторонами.

У цій справі Верховний Суд висновує, що відмова у встановленні нікчемності договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року № 6, як і наявність боргових зобов`язань між сторонами, не свідчать про безумовну правомірність усього ланцюга правочинів щодо житлового будинку загальною площею 168,6 кв. м та земельної ділянки 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, на підставі яких право власності на спірне майно перейшло до останнього набувача - ОСОБА_1 .

Це також не виключає недобросовісність позичальників щодо забезпечення позики майном, яке їм не належить та було відчужене третій особі - ОСОБА_5 раніше (07 вересня 2018 року).

Кожен епізод відчуження майна має оцінюватися окремо, судові рішення в справі № 939/1406/20 не визначають дійсність правочинів розірвання договорів про купівлю-продаж будинку й земельної ділянки, оскільки в справі № 939/1406/20 указані договори не були предметом оспорення.

Щодо інших доводів касаційної скарги, необхідно зазначити таке.

Заявник зазначає, що спадщина після смерті ОСОБА_5 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак суд не витребував спадкову справу та не з`ясував коло спадкоємців і кредиторів.

Такі доводи не можуть бути самостійною підставою скасування оскаржуваних судових рішень, адже згідно з листом від 23 квітня 2019 року № 1408/02-14 Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори 23 квітня 2019 року була заведена спадкова справа щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 . Станом на 23 квітня 2019 року спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 є дочка - ОСОБА_2 .

Тобто суд встановив особу спадкоємця першої черги ОСОБА_5 та її правомочність бути позивачем у справі. Необхідність витребування спадкової справи заявник не вмотивував.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Відсутність реєстрації права власності не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених главою 29 ЦК України, зокрема й шляхом витребування спадкового майна з чужого незаконного володіння.

Тому доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину не отримувала та право на спірне майно не набула, є безпідставними.

Необґрунтованими є також доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2020 року в справі № 522/14088/17, про те, що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, адже витребування майна в ОСОБА_1 пов`язується із неможливістю його продажу ОСОБА_3 , оскільки дійсним власником нерухомості була ОСОБА_5 .

Доводи ОСОБА_1 про те, що суди не дослідили зібрані в справі докази, необґрунтовано відхилили клопотання про дослідження доказів, підлягають врахуванню судами за нового розгляду справи, в якій не встановлено необхідних для її вирішення обставин.

Заявник у касаційній скарзі просить залишити спосіб забезпечення позову - арешт на нерухоме майно, накладений ухвалою Дніпропетровського районного суду від 28 лютого 2019 року, однак указана ухвала не є предметом касаційного перегляду.

Крім того, порядок скасування заходів забезпечення позову визначений статтею 158 ЦПК України, відповідно до якої суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи. За результатами розгляду клопотання про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, постановляється ухвала. У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення. У випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.

Верховний Суд висновує, що оскаржувані судові рішення в частині витребування майна підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для уточнення підстав позову, дослідження обставин набуття спірної нерухомості ОСОБА_1 у контексті добросовісності останнього набувача та пропорційності втручання в майнові права сторін спору, договору від 17 вересня 2018 року про розірвання договору купівлі-продажу житлового будинку та наявності / відсутності волі ОСОБА_5 на укладення цього договору.

Доводів про скасування судових рішень в частині відмови в позові касаційна скарга не містить, тому Верховний Суд, з огляду на межі касаційного оскарження, не переглядає судові рішення поза вимогами про витребування майна.

Додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою, тому додаткове рішення суду першої інстанції про розподіл судових витрат підлягає скасуванню.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бірюкової Олени Миколаївни задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 10 квітня 2024 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року в частині витребування майна та додаткове рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2024 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко В. В. Сердюк І. М. Фаловська