Постанова

від 11.03.2025 по справі 916/5753/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2025 року

м. Київ

cправа № 916/5753/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

прокуратури - Томчук М. О.,

позивача - Дзюба В. Ю.,

відповідача-2 - Гуща В. О.,

розглянувши у закритому судовому засіданні касаційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 (судді: Принцевська Н. М. - головуючий, Колоколов С. І., Савицький Я. Ф.) у справі

за позовом керівника Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича та Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській та Миколаївській областях,

про визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову

1.1. У грудні 2023 року керівник Одеської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до фізичної особи-підприємця Димитрова Олега Степановича (далі - ФОП Димитров О. С.) та Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" (далі - Концерн) про визнання недійсним договору про надання послуг від 24.05.2023 № ВКС-1240 (далі - договір від 24.05.2023, оспорюваний договір), укладеного між відповідачами; зобов`язання ФОП Димитрова О. С. звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. "Ю", приміщення № 5 буд. літ. "М1", приміщення № 5 буд. літ. "З", площею 247 м2 та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 м2.

1.2. Прокурор на обґрунтування позову посилався на те, що оспорюваний договір є удаваним правочином, що вчинений з метою приховати інший правочин, який сторони насправді вчинили, а саме договір оренди державного майна; умови такого договору та зміст правовідносин його сторін свідчать про те, що їх волевиявлення було спрямоване на надання орендареві (ФОП Димитрову О. С.) права оплатного користування майном для здійснення підприємницької діяльності та отримання прибутку від використання цього майна, що охоплюється правовою природою орендних правовідносин та водночас суперечить суті правовідносин з надання послуг; на порушення вимог орендного законодавства процедури укладення оспорюваного договору, саме як договору оренди державного майна, сторони не дотримались, відповідних дозволів на укладення правочину не отримали; оспорюваний правочин не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна; оцінка державного майна для визначення орендної плати не проводилася. Отже, за доводами прокурора, у спірних правовідносинах при укладенні оспорюваного договору сторони не дотримались вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 638 Цивільного кодексу України, а тому вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215, 235 цього ж Кодексу, а орендоване майно підлягає звільненню.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 у позові відмовлено.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із встановлених обставин обрання прокурором неналежного способу захисту прав держави у спірних правовідносинах. Зокрема, за висновками суду, строк дії оспорюваного договору вже закінчився, цей правочин є виконаним, а тому обраний прокурором спосіб захисту у виді зобов`язання ФОП Димитрова О. С. звільнити спірне приміщення не можна вважати наслідком недійсності договору адже, по-перше, це є лише односторонньою дією однієї сторін за правочином та не є двосторонньою реституцією, а по-друге, у цьому випадку прокурором взагалі не зазначив особу, на користь якої ФОП Димитров О. С. має звільнити приміщення. Водночас у будь-якому випадку ФОП Димитров О. С. не може бути зобов`язаний звільнити спірне приміщення на користь Міністерства оборони України, оскільки останнє передало це майно Концерну для володіння, використання та розпорядження відповідно до мети своєї господарської діяльності на свій розсуд і в порядку, що не суперечить чинному законодавству України.

2.2. За наслідками апеляційного перегляду цієї справи згідно з постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 вказане рішення господарського суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким позов прокурора задоволено повністю. Визнано недійсним договір від 24.05.2023, укладений між відповідачами, та зобов`язано ФОП Димитрова О. С. звільнити закриту територію за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. "Ю", приміщення № 5 буд. літ. "М1", приміщення № 5 буд. літ. "З", площею 247 м2 та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 м2. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості прокурором підстав представництва інтересів держави в особі визначеного ним уповноваженого органу у наведеному випадку та установив, що оспорюваний договір не є договором про надання послуг зберігання, оскільки він не містить умов щодо здійснення Концерном діяльності товарного складу у розумінні норм статті 294 Господарського кодексу України, статей 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 9 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва". За оспорюваним договором Концерн фактично передав нерухоме майно (приміщення та територію), визначене для певного замовника для розміщення та складування ним свого майна за плату, що встановлена, виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей. Такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном, а отже на підставі оспорюваного договору Концерн передав ФОП Димитрову О. С. правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування, що охоплюється правовою природою саме орендних правовідносин. Звідси суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що у наведеному випадку відповідачі насправді уклали удаваний правочин - договір оренди державного майна, який намагалися приховати під договір про надання послуг зі зберігання товару.

Таким чином, оскільки договір від 24.05.2023 є договором оренди, суд вказав, що при вирішенні питання щодо спростування презумпції його дійсності слід виходити з положень законодавства, якими врегульовано процедуру укладення договорів оренди державного майна, зокрема, Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483. Враховуючи ці положення, суд апеляційної інстанції констатував, що в матеріалах цієї справи відсутні будь-які докази на підтвердження дотримання визначеного законодавством порядку надання державного майна в оренду, зокрема щодо прийняття рішення про намір передати майно в оренду; внесення інформації про потенційний об`єкт оренди до ЕТС (електронної торгової системи); прийняття рішення про включення потенційного об`єкта оренди до одного із Переліків; опублікування інформації про потенційний об`єкт оренди щодо якого прийнято рішення про включення до одного з Переліків, в ЕТС; розміщення в ЕТС оголошення про передачу майна в оренду; проведення аукціону на право оренди майна або передача об`єкта в оренду без проведення аукціону, укладення та публікація в ЕТС договору оренди з умовами про розподіл орендної плати між державним бюджетом та балансоутримувачем.

Водночас суд апеляційної інстанції установив, що на порушення вимог статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оспорюваний договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна; крім того, у матеріалах справи немає доказів, що при укладанні такого договору було проведено оцінку майна для визначення орендної плати.

За таких встановлених обставин, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що при укладенні оспорюваного договору не було дотримано обов`язкових вимог чинного законодавства, яке регулює питання надання в оренду державного майна, а тому погодився з доводами прокурора про те, що оспорюваний правочин є таким, що суперечить закону, та підлягає визнанню недійсним. Разом із тим, суд апеляційної інстанції визнав помилковим висновок суду першої інстанції про закінчення строку дії оспорюваного договору; зазначив, що матеріали цієї справи не містять доказів повернення ФОП Димитровим О. С. орендованого державного майна, тому дійшов висновку про обґрунтованість заявленої прокурором вимоги про зобов`язання вказаного відповідача звільнити орендоване приміщення. При цьому, у наведеному випадку вимога про звільнення приміщення є самостійною позовною вимогою, яка заявлена від імені власника, який є фактичним володільцем майна до особи, яка створює перешкоди у користуванні чи розпорядженні цим майном. У спірних правовідносинах ця вимога є належною та ефективною, оскільки повністю відновлює порушене право держави в особі Міністерства оборони України на спірне приміщення.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 у цій справі, Концерн звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати вказану постанову, а рішення Господарського суду Одеської області від 19.06.2024 залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України; стверджує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував (1) положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та не врахував висновків Верховного Суду щодо застосовування вказаної норми права, викладених у постановах від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 07.07.2021 у справі № 914/1577/19, від 17.08.2020 у справі № 913/73/19, стосовно обґрунтованості прокурором підстав представництва інтересів держави у цій справі; (2) положення Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва", а також положення Розділу 2 "Зберігання на товарному складі" Глави 66 "Зберігання" Цивільного кодексу України без врахування правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 910/1801/21 щодо правової природи договору; (3) статей 98, 104 Господарського процесуального кодексу України без врахування висновку Верховного Суду щодо їх належного дотримання, який викладено у постанові від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17 щодо рівноцінності висновку експерта з іншими засобами доказування, оскільки суд безпідставно відхилив поданий Концерном висновок експерта в галузі права, в якому науковці виснували про те, що укладений між відповідачами у цій справі договір є договором про надання послуг зі зберігання майна; (3) не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15 (щодо визначення предмета та підстав позову позивачем, а не судом), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (стосовного того, що судове рішення не може породжувати стан невизначеності і вимагати від сторін вчинення подальших узгоджених дій для вичерпання конфлікту), від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 (щодо способу захисту шляхом визнання недійсним правочину), від 22.02.2024 у справі № 990/150/23 щодо дій позивача (визнання в позові яке саме право та охоронюваний закон порушено) та суду (перевірка доводів, на яких ґрунтується позов) при зверненні з позовом) та проігнорував, що обраний прокурором у цій справі спосіб захисту є неефективним, створює невизначеність у відносинах сторін та (у разі передання цього майна на користь позивача) унеможливлює подальше його використання балансоутримувачем - Концерном; (4) пункту 3 статті 3, статті 627 Цивільного кодексу України без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18, від 11.06.2020 у справі № 281/129/17, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, від 12.06.2024 у справі № 910/2252/22 щодо ієрархічності застосування нормативно-правових актів України та пріоритетності змісту кодексу над законом України, а також (5) висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 910/1801/21 щодо тлумачення і змісту правочину, від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц щодо недійсності правочину; (6) статей 213, 637 Цивільного кодексу України без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 126/3476/16-ц щодо тлумачення правочину.

На обґрунтовування наявності підстави для касаційного оскарження згідно з положеннями пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме пунктів 18- 20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, щодо визначення суб`єкта на якого покладається першочергова вимога звернутися про включення майна до Переліку відповідного типу, враховуючи, що наявний інший правочин між балансоутримувачем і потенційним орендарем, який не укладений відповідно до Закону України "Про Фонд державного майна України", але сторони договору вважають, що правочин за минулий час укладено правомірно.

3.2. Одеська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону у відзиві на касаційну скаргу заперечує проти її задоволення, скаргу вважає необґрунтованою, наголошує на правомірності висновків суду апеляційної інстанції та законності прийнятої ним постанови у справі. У зв`язку з цим просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувану у справі постанову залишити без змін.

3.3. Від Міністерства оборони України відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

4.2. Переглядаючи справу в апеляційному порідку відповідно до вимог статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції установив та це підтверджено матеріалами справи, що згідно з даними Реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань філія "Південна" Концерну як відокремлений підрозділ здійснює вид діяльності - "52.10 Складське господарство".

Відповідно до пункту 1.1 статуту Концерну, затвердженого Міністром оборони України 29.12.2012, Концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності та утвореним відповідно до актів законодавства України. Функції з управління Концерном та контроль за його діяльністю здійснює Міністерство оборони України.

За змістом пунктів 2.2, 6.1 статуту Концерн має відокремлене майно, яке є державною власністю та закріплене за ним на праві господарського відання. Водночас відповідно до пункту 2.11 статуту Концерн має право здійснювати право господарського відання майном Концерну з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством.

Згідно з витягом з єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, засновником Концерну є Міністерство оборони України.

У пункті 1.5 Положення "Про філію "Південна" Концерну "Військторгсервіс" філія є відокремленим структурним підрозділом Концерну.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 20.12.2023 № 359328505 у державній власності в особі Міністерства оборони України знаходяться будівлі та споруди складського комплексу, загальною площею 8369,5 м2, розташовані за адресою: м. Одеса, пров. Житомирський 4, буд. 21А.

24.05.2023 між Концерном в особі філії "Південна" (виконавець) та ФОП Димировим О. С. (замовник) укладено договір про надання послуг № ВКС-1240, предметом якого відповідно до заяви про акцепт публічного договору є надання виконавцем замовнику послуг із розміщення майна та надання послуг на закритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, приміщення № 4, 5 буд. літ. "Ю", приміщення № 5 буд. літ. "М1", приміщення № 5 буд. літ. "З", площею 247 м2 та рампи на відкритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, площею 11 м2.

Згідно з пунктом 3.1 договору в порядку та на умовах, визначених ним, виконавець зобов`язується надати замовнику послуги з метою сприяння останньому в тимчасовому розміщенні товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна замовника або майна третіх осіб, визначеного на розсуд замовника, а саме:

- тимчасове розміщення та складування на відкритому майданчику та у приміщеннях виконавця майна замовника під час здійснення їх приймання від постачальників, а також з метою їх сортування, комплектування партій товарів та їх подальшого відправлення автомобільним транспортом, та іншої законної господарської діяльності;

- можливість використання адреси, вказаної у пункті 3.2 цього договору, для зазначення як поштової адреси замовника та допуск на територію виконавця постачальників та перевізників, що здійснюють доставки замовнику, а також покупців та перевізників, що приймають майно від замовника;

- доступ працівників замовника до джерела електричної енергії з напругою 230 В +/- 6% і частотою току 50 ГЦ з виходом, обладнаним євро-розеткою в робочий час виконавця (з 8:30 до 17:30, обідня перерва з 13:00 до 13:45; вихідні дні - субота та неділя, святкові та неробочі дні згідно з чинним законодавством), або в будь-який інший час за попередньою домовленістю сторін з метою тимчасового підключення комп`ютерної та іншої офісної техніки замовника;

- доступ працівників замовника в робочий час замовника або в будь-який інший час за попередньою домовленістю сторін до сантехнічного вузла виконавця.

Відповідно до пункту 3.2 договору послуги за цим договором надаються на закритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, приміщення № 4,5 буд. літ. "Ю", приміщення № 5 буд. літ. "М1", приміщення № 5 буд. літ. "З", площею 247 м2 та рампі на відкритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21а, площею 11 м2.

За змістом пунктів 4.1.1, 4.1.2, 4.1.3 оспорюваного договору виконавець зобов`язався надати замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/ або іншого майна замовника відповідно до розділу 3 цього договору; надати доступ працівникам замовника на територію виконавця, де опрацьовуються вантажі замовника впродовж усього строку дії цього договору; щомісяця складати та надавати замовникові акти приймання-передачі наданих послуг, а також виставляти рахунки на оплату послуг та інших платежів за таким договором; надати можливість замовнику забрати його майно та документацію з території виконавця після закінчення/дострокового припинення договору за умови відсутності заборгованості.

Відповідно до пункту 4.1 публічного договору про надання послуг виконавець має право: (пункт 4.1.3) самостійно визначати та змінювати на своїй території місце для опрацювання вантажів замовником; (пункт 4.1.4) перевіряти фактичний місячний обсяг майна, опрацьованого замовником на території виконавця під час завезення таких вантажів на територію виконавця; (пункт 4.1.5) не приймати на розміщення радіоактивних, отруйних, вибухонебезпечних предметів (речовин), рідини і гази, що знаходяться під тиском, а також речі, які відповідно до діючого законодавства України є такими, що не підлягають (обмежені) в цивільному обігу; (пункт 4.1.10) відмовитись від прийняття для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна у випадках відсутності вільних місць у складських приміщеннях або на території виконавця; невідповідності технічних властивостей приміщення складу або території виконавця особливим умовам розміщення майна; якщо майно заборонено до передачі для розміщення на території виконавця; якщо замовник має непогашену заборгованість перед виконавцем за раніше надані послуги.

Згідно з пунктом 4.2 публічного договору про надання послуг виконавець зобов`язується: (пункт 4.2.1) надати замовнику приміщення та/або територію для розміщення товарно-матеріальних цінностей та/або іншого майна замовника у відповідності до розділу 3 цього договору; (пункт 4.2.2) надати доступ працівникам замовника на територію виконавця, де опрацьовуються вантажі замовника впродовж усього строку дії цього договору; (пункт 4.2.4) надати можливість замовнику забрати його майно та документацію з території виконавця після закінчення/дострокового припинення договору за умови відсутності заборгованості.

Відповідно до пункту 4.4 публічного договору про надання послуг замовник має право: (пункт 4.4.2) опрацьовувати (приймати, складувати, зберігати, комплектувати, сортувати, відвантажувати тощо) вантажі на території виконавця.

Договір укладено строком до 31.12.2023.

Апеляційний господарський суд також установив, що за укладеним 24.05.2023 договором Концерн надав ФОП Димитрову О. С. послуги з розміщення майна на закритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. "Ю", приміщення № 5 буд. літ. "М1", приміщення № 5 буд. літ. "З", площею 247 м2 та рампі на відкритій території за адресою: м. Одеса, пров. 4-ий Житомирський, 21А, площею 11 м2. У свою чергу, ФОП Димитров О. С. на виконання умов вказаного договору оплачував послуги за ним, що підтверджується актом звіряння взаємних розрахунків, підписаним сторонами договору.

4.3. Посилаючись на удаваність укладеного між відповідачами у справі правочину, тобто такого, що вчинений з метою приховати правочин, який сторонами дійсно насправді було вчинено (у наведеному випадку договір оренди державного майна), прокурор в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся з позовом у цій справі про визнання недійсним договору від 24.05.2023 та зобов`язання підприємця звільнити приміщення закритої території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, приміщення № 4, 5 буд. літ. "Ю", приміщення № 5 буд. літ. "М1", приміщення № 5 буд. літ. "З", площею 247 м2 та рампу на відкритій території за адресою: м. Одеса пров. 4-ий Житомирський 21А, площею 11 м2.

4.4. Місцевий господарський суд у позові відмовив. Натомість суд апеляційної інстанції за наслідками перегляду справи в апеляційному порядку скасував рішення господарського суду першої інстанції та прийняв нове, яким позов прокурора задовольнив повністю.

4.5. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

4.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржену постанову у межах доводів і вимог касаційної скарги, погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення вимог заявленого позову та при цьому виходить із такого.

Щодо наявності правових підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах

4.7. Стаття 1311 Конституції України унормовує, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 3, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано статтею 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19 зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справах № 923/199/21, № 922/1830/19).

Згідно з частиною 4 статті 23 Закону "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

У постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків: "Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Водночас невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо про причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Зі змісту постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, на яку теж посилається скаржник у касаційній скарзі, вбачається: "Зважаючи на вищевикладене, встановлюючи підстави представництва прокурора, суд повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання ним обов`язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази, щодо обставин які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.

Зокрема, такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на:

- отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру";

- інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про таке порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів;

- отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій) необхідних для здійснення представництва в суді.

При цьому, якщо в процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямовано на отримання документів та/або інформації щодо можливого порушення і пов`язано саме зі з`ясуванням факту наявності або відсутності порушення, то обов`язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання відповідному органу можливості відреагувати протягом розумного строку на повідомлення при поданні відповідного позову прокурором, що відповідає змісту приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру", усталеній практиці Європейського суду з прав людини та Верховного Суду".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.07.2021 у справі № 914/1577/19, на яку вказує скаржник у касаційній скарзі, зазначено: "6.14. Колегія суддів також звертає увагу на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 20.01.2021 у справі № 927/468/20 та від 11.03.2021 у справі № 910/3158/19, згідно з яким часовий проміжок, що минув між повідомленням позивача та поданням позову у справі, не завжди є вирішальним у питанні дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру". Критерій "розумності", який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначатися з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально. До таких чинників належать, зокрема, але не виключно, обізнаність позивача про наявність правопорушення та вжиті ним заходи з моменту такої обізнаності, спрямовані на захист інтересів держави. 6.15. Відтак, дійшовши висновку про недотримання Прокурором розумних строків, які надають можливості відповідним органам відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, поза увагою апеляційного господарського суду залишились обставини того, що Рада була обізнана про таке порушення інтересів, яке відбулось значно раніше звернення Прокурора до Позивача з повідомленням про намір подати до суду позов, та протягом тривалого періоду (більше півтора року)".

Водночас зі змісту постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.08.2020 у справі № 913/73/19, на яку теж містить посилання касаційна скарга, вбачається: "Прокуратурою не дотримано порядку повідомлення, передбаченого частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки Прокурором не надана можливість у розумні строки відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення, натомість, не отримавши відповіді Північно-східного офісу Держаудитслужби, Прокурор подав позовну заяву, датовану 25.01.2019, через 7 днів після відправлення повідомлення органу, уповноваженому державою здійснювати функції у спірних відносинах, у день отримання останнім повідомлення від 21.01.2019. Крім того, Прокуратурою не надано доказів того, що Північно-східний офіс Держаудитслужби знав про порушення інтересів держави та не вживав будь-яких заходів спрямованих на захист таких інтересів".

4.8. Встановлені судом апеляційної інстанції обставини свідчать, що, звертаючись до суду з позовом, прокурор стверджував про порушення інтересів держави внаслідок укладення відповідачами оспорюваного договору як удаваного правочину. За доводами прокурора, укладенням цього правочину під видом договору про надання послуг сторони насправді замаскували договір оренди державного майна, який має укладатися з дотриманням встановленого законодавством чіткого порядку, недотримання якого призводить до бюджетних втрат, порушує прозору конкурсну процедуру; внаслідок укладення договору спричинено шкоду економічним інтересам держави. Органом, уповноваженим державою здійснювати захист її інтересів у спірних правовідносинах, який, однак, його не здійснює, прокурор визначив Міністерство оборони України, з посиланням, зокрема, на його функції, повноваження та компетенцію, передбачені Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, а також статут Концерну.

Так, згідно з пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, Міністерство оборони України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період.

Пунктом 5 цього Положення на Міністерство оборони України покладено обов`язок організовувати планово-фінансову роботу в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах і організаціях, які належать до сфери його управління, здійснювати контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечувати організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку.

Разом із тим, за змістом пунктів 1.1, 5.1 статуту Концерну, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 15.11.2018 № 574, Концерн є державним господарським об`єднанням, заснованим на державній власності у формі концерну. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України. Концерн здійснює свою діяльність на основі та відповідно до законодавства України і статуту Концерну, який затверджується уповноваженим органом управління. Концерн має право в установленому порядку від свого імені укладати договори (угоди), вчиняти інші правочини, набувати майнових та немайнових прав, виконувати зобов`язання, бути позивачем та відповідачем у суді відповідно до законодавства.

Відповідно до пунктів 1.5, 1.13 Положення "Про філію "Південна" Концерну філія є відокремленим структурним підрозділом Концерну, код ЄДРПОУ 35123222, створеним відповідно до наказу Генерального директора Концерну. У відносинах з державними органами, суб`єктами господарської діяльності та іншими контрагентами філія виступає від імені Концерну як представник його інтересів перед третіми особами, та діє в межах повноважень, наданих чинним законодавством України, цим Положенням та за змістом довіреності, виданої на ім`я начальника філії.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно від 20.12.2023 № 359328505 у державній власності в особі Міністерства оборони України знаходяться будівлі та споруди складського комплексу, загальною площею 8369,5 м2, розташованого за адресою: м. Одеса, пров. Житомирський 4, буд. 21А.

4.9. Таким чином, зважаючи на викладене, Міністерство оборони України як орган, уповноважений державою на здійснення контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечення ефективного і цільового використання бюджетних коштів, як орган, до сфери управління якого належить Концерн, є компетентним у спірних правовідносинах та має повноваження щодо захисту інтересів держави у них, про що підставно було зауважено судом апеляційної інстанції в оскарженій у справі постанові.

4.10. Між тим, як встановив апеляційний господарський суд, Міністерство оборони України, знаючи про порушення прав та інтересів держави та маючи відповідні повноваження для їх захисту, належного захисту таких прав та інтересів не здійснило.

У листі від 02.11.2023 № 5-4-6735ВИХ-23, наявному у справі та адресованому Міністерству оборони України, прокурор повідомляв про виявлені зловживання уповноважених осіб Концерну при укладенні низки правочинів щодо державного майна, зокрема й оспорюваного договору; у листі-відповіді (на вказаний лист прокурора) Управління корпоративної політики Міністерства оборони України від 13.11.2023 № 03/1620, зокрема, просило прокурора у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами вжити заходів, спрямованих на захист інтересів Міністерства оборони України.

У подальшому (27.12.2023) прокурор в порядку положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом у цій справі, в якому зазначив про необхідність вжиття ним заходів, спрямованих на захист інтересів держави в цьому випадку у зв`язку з бездіяльністю уповноваженого органу - Міністерства оборони України у спірних правовідносинах, пов`язаних з ефективним використанням державного майна.

4.11. Враховуючи викладені прокурором у позовній заяві обґрунтування, встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи та беручи до уваги характер спірних правовідносин, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у цій справі прокурор обґрунтовано та з дотриманням вимог статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" подав позовну заяву в інтересах держави в особі визначеного ним позивача -Міністерства оборони України, а протилежні доводи касаційної скарги Концерну цього не спростовують та визнаються необґрунтованими. Неузгодженості із процитованими у касаційній скарзі правовими висновками щодо правильності застосовування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладеними у постановах Верховного Суду від 26.05.2021 у справі № 926/14/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 07.07.2021 у справі № 914/1577/19, від 17.08.2020 у справі № 913/73/19, у наведеному випадку немає.

Щодо суті спору

4.12. Згідно з частинами 1- 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (постанови Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22, від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права.

Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов`язаних між собою прав і обов`язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21 (918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22).

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (постанови Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).

4.13. Як уже зазначалося, предметом позову у цій справі є, зокрема, вимога про визнання недійсним договору, укладеного між Концерном та ФОП Димитровим О. С., який на переконання відповідачів є договором про надання послуг зберігання, в той час як прокурор і позивач наполягають на тому, що це удаваний правочин, який насправді є договором оренди державного майна.

4.14. Надаючи правову кваліфікацію природі оспорюваного правочину у контексті наведених доводів сторін, суд апеляційної інстанції проаналізував положення статей 936, 937, 938, 942, 943, 946, 947, 949, 950, 953, 955, 956, 957, 959, 961 Цивільного кодексу України, статті 294 Господарського кодексу України, статей 2, 9 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" та дійшов висновку про те, що для договору зберігання характерними є такі ознаки: здійснення передачі речі поклажодавцем зберігачу; зберігання речі саме зберігачем особисто або ж передання її для цього іншій особі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду; наявність у зберігача обов`язку з повернення речі в схоронності за спливом строку зберігання або на першу вимогу поклажодавця; внесення плати за зберігання за оплатним договором; наявність відповідальності зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі. У разі ж якщо договір зберігання, укладається з професійним зберігачем, який здійснює свою діяльність як товарний склад, договір зберігання має й додаткові ознаки, а саме: обов`язок товарного складу оглянути товар; право поклажодавця оглядати товар або його зразки, брати проби протягом усього часу зберігання; обов`язок для товарного складу видавати складські документи.

Проте, як установив апеляційний господарський суд, спірні правовідносини сторін, що склалися між ними, під вказані ознаки не підпадають. За оспорюваним договором Концерн фактично передає нерухоме майно (приміщення та територію) визначене для певного замовника, для розміщення та складування ним свого майна, за плату, що встановлюється виходячи із конкретної площі, виділеної для цих цілей. Водночас такий спосіб використання (розміщення та складування товару) неможливий без фактичного володіння цим нерухомим майном. Отже, за умовами оспорюваного договору Концерн передає іншій стороні правомочності володіння і користування майном, тобто фактичне панування над річчю та юридично забезпечену можливість такого панування, що охоплюється правовою природою саме орендних правовідносин, а не правовідносин, що виникають за договорами зберігання. Волевиявлення сторін при укладенні оспорюваного договору було направлено не на зберігання державного майна, а на користування підприємцем державним майном для власних потреб

Підтвердженням такого висновку слугує і визначена у пункті 5.4 публічного договору умова щодо здійснення компенсації комунальних послуг балансоутримувачу, оскільки притаманна така умова саме правовідносинам з оренди державного та комунального майна і яка встановлюється згідно з пунктом 5 Методики розрахунку орендної плати за державне майно, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2021 № 630.

З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції наголосив на спрямованості волі сторін оспорюваного договору на встановлення інших цивільно-правових (орендних) відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором про надання послуг, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин щодо найму нерухомого майна, яке належить до державної власності.

4.15. За таких фактичних обставин апеляційний господарський суд виснував, що оспорюваний договір в дійсності є удаваним правочином і правовідносини сторін за ним є орендними та регулюються, зокрема, спеціальним Законом України "Про оренду державного та комунального майна", Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, а також відповідними підзаконними нормативно-правовими актами.

4.16. У зв`язку з викладеним та з огляду також на існування принципу publicum privatorum pactis mutari non potest (публічне право не може бути змінено приватними угодами) Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на можливість застосовування у цьому випадку принципу "свободи договору". Колегія суддів суду касаційної інстанції наголошує, що використання принципу "свободи договору" за наявності чіткого правового регулювання конкретних правовідносин не може бути використано для уникнення необхідності його дотримання, а приватно-правові інструменти не повинні створювати ілюзію дотримання законодавства та добросовісності дій учасників договірних відносин.

У цій частині Верховний Суд також зауважує, що посилання на приписи Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва", а також на положення Розділу 2 "Зберігання на товарному складі" Глави 66 "Зберігання" Цивільного кодексу України суд апеляційної інстанції зробив виключно у розрізі пояснень щодо додаткових ознак, які притаманні договорам зберігання, які укладаються з професійними зберігачами і такі посилання жодного впливу на результат розгляду цієї справи не мали, правовою основою оскарженої постанови не були.

Водночас посилання скаржника на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 07.07.2022 у справі № 910/1801/21, є нерелевантними, адже правовідносини у зазначеній справі (стягнення заборгованості за договором про надання рекламних послуг) не подібні тим, що мають місце у цій справі, що розглядається.

З огляду на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції вважає безпідставними доводи скаржника про помилковість застосування судом апеляційної інстанції положень Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" та Розділу 2 "Зберігання на товарному складі" Глави 66 "Зберігання" Цивільного кодексу України до спірних правовідносин.

4.17. Стосовно аргументів скаржника про порушення судом апеляційної інстанції приписів статей 98, 104 Господарського процесуального кодексу України та неврахування висновку Верховного Суду щодо їх належного дотримання, викладеного у постанові від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17, то такі аргументи суд касаційної інстанції вважає безпідставними, позаяк зазначені норми процесуального права не регулюють питань, пов`язаних зі змістом висновку експерта у галузі права чи його оцінки.

Такі питання врегульовано у статтях 108, 109 Господарського процесуального кодексу України, якими чітко передбачено, що учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону, аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.

Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи.

Висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду. Суд може посилатися в рішенні на висновок експерта у галузі права як на джерело відомостей, які в ньому містяться, та має зробити самостійні висновки щодо відповідних питань.

Отже, враховуючи наведені положення процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції правомірно відхилив посилання відповідача на науково-правовий висновок, зазначивши, що він має консультативний характер і не є обов`язковим для суду. Водночас суд апеляційної інстанції, у свою чергу, зробив самостійні висновки щодо відповідних питань права та правозастосування у спірних правовідносинах і наведених норм Господарського процесуального кодексу України жодним чином не порушив.

Звідси висновки Верховного Суду із постанови від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17 при дотриманні судом апеляційної інстанції вимог статей 108, 109 Господарського процесуального кодексу України у цій справі врахуванню не підлягали.

4.18. Разом із тим Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень статей 213, 637 Цивільного кодексу України, без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 126/3476/16-ц. У зазначеній справі предметом позову було тлумачення змісту договорів оренди землі, що свідчить про неподібність до тих правовідносин, які розглядаються у цій справі, оскільки суттєво відрізняються за предметами і підставами позову, способом захисту, а також фактично-доказовою базою (встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами). Отже, застосування норм права наведених скаржником за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення не можуть бути релевантними до обставин цієї справи.

4.19. Аналізуючи положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 з огляду встановлені обставини цієї справи, суд апеляційної інстанції виходив із того, що визначений наведеними нормативно-правовими актами порядок передачі державного майна в оренду у спірних правовідносинах відповідачами дотримано не було. Також суд апеляційної інстанції установив, що на порушення вимог статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оспорюваний договір не містить такої істотної умови як орендна плата за використання орендованого майна і крім того, матеріалами справи не підтверджено, що при укладанні спірного договору було проведено оцінку майна для визначення орендної плати. При укладенні оспорюваного договору не було дотримано обов`язкових вимог чинного законодавства, яке регулює питання надання в оренду державного майна; оспорюваний правочин є таким, що суперечить закону та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

4.20. Заперечуючи наведені висновки, скаржник у касаційній скарзі узагальнено стверджує про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 1, 4, 5 Закону України "Про Фонд державного майна України", статей 4, 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", пунктів 18- 20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, оскільки не врахував, що у спірних правовідносинах передумовою для внесення об`єкта нерухомості до Переліку об`єктів першого типу є звернення Фонду державного майна України до Міністерства оборони України та отримання позитивного рішення на користь Концерну, а тому у будь-якому випадку за відсутності доказів вчинення вказаних дій останній не може визнаватися таким, що порушив встановлену законодавством процедуру передачі державного майна в оренду.

4.21. Втім, суд касаційної інстанції з такими твердженнями не погоджується та вважає, що, наводячи ці аргументи, скаржник по суті намагається перекласти власну відповідальність за недотримання порядку передачі державного майна в оренду на Фонд державного майна України чи Міністерство оборони України, хоча насправді ухилення від цієї процедури є якраз однією з основних причин з якої сторони вдаються до конструкції удаваного правочину і саме з цієї причини Фонд державного майна України та Міністерство оборони України могли навіть не знати про існування оспорюваного договору. Більше того, у спірних правовідносинах зазначені обставини не впливають на вирішення спору, адже предмет доказування у спорі про визнання недійсним оспорюваного договору не формують.

Враховуючи викладене, підстави для формування висновку Верховного Суду щодо правильності застосування положень пунктів 18- 20, 28 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, у наведеному випадку відсутні.

4.22. Звідси підстава касаційного оскарження визначена у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та наведена скаржником у касаційній скарзі не отримала підтвердження, що виключає можливість скасування оскаржуваного судового рішення з цієї підстави. З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги в цій частині відхиляються Верховним Судом.

Щодо способу захисту

4.23. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

4.24. Як уже зазначалося, звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор заявив дві позовні вимоги, а саме про визнання недійсним договору та про зобов`язання ФОП Димитрова О. С. звільнити займані приміщення закритої та відкритої території, які суд апеляційної інстанції за наслідками перегляду справи в апеляційному порядку задовольнив.

4.25. Суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку ефективності та належності обраному прокурором способу захисту порушених прав держави, зазначив, що у наведеному випадку заявлення власником вимоги про визнання недійсним правочину одночасно у поєднанні із вимогою про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторного позову) на підставі статті 391 Цивільного кодексу України, за відсутності доказів звільнення нерухомого майна ФОП Димитровим О. С., відповідає критеріям ефективного способу захисту, визначеним усталеною практикою Верховного Суду, а саме: 1) застосування такого способу захисту реально відновить наявне суб?єктивне право, яке порушене; 2) обраний спосіб захисту відповідає характеру правопорушення; 3) застосування такого способу захисту відповідає цілям судочинства; 4) застосування такого способу захисту не суперечить принципам верховенства права; 5) застосування такого способу захисту не суперечить принципу пропорційності та процесуальної економії, зокрема, не породжує стан невизначеності та не спонукає позивача до повторного звернення за захистом до суду.

4.26. Водночас апеляційний господарський суд визнав безпідставними висновки суду першої інстанції про обрання прокурором неефективного способу захисту через незазначення у позовній заяві суб`єкта на користь якого повинно бути звільнено приміщення, оскільки позов заявлено в інтересах держави в особі Міністерства оборони України як власника майна, котрому і належатиме право звернення рішення суду до виконання як стягувачу, якому кореспондуватиме відповідний обов`язок відповідача - ФОП Димитрова О. С.

4.27. Як свідчить зміст касаційної скарги, скаржник посилається на те, що наведені висновки суду зроблено без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 22.02.2024 у справі № 990/150/23 щодо способу захисту.

Проте, розглянувши вказані доводи, колегія суддів Верховного Суду вважає їх необґрунтованими, позаяк висновки суду касаційної інстанції, про неврахування яких судом апеляційної інстанції стверджує скаржник, надавалися Верховним Судом у неподібних цій справі правовідносинах.

Так, у справі № 902/1592/15 розглядався спір про скасування пункту додатку до рішення сесії міської ради та визнання укладеним договору оренди земельної ділянки. У справі ж № 209/3085/20 вирішувався спір про поділ майна подружжя, а у справі № 990/150/23 позов заявлявся про визнання протиправним висновку Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

У жодній із зазначених справ суд касаційної інстанції не висновував щодо належності способів захисту, які прокурор обрав у цій справі, що розглядається, та за обставин, які б мали спільні цьому спору риси. Більше того, обраний прокурором спосіб захисту у виді вимоги про зобов`язання ФОП Димитрова О. С. звільнити займані приміщення не стосується скаржника та ніяк не впливає на його статус балансоутримувача цього об`єкта. Звідси доводи Концерну щодо подальшої невизначеності у відносинах сторін чи то неможливості користування державним майном є безпідставними.

4.28. Щодо посилань скаржника на постанову Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 (позов про визнання недійсним рішення тендерного комітету та договору на виконання робіт), то колегія суддів їх теж відхиляє, адже ця справа та справа № 916/5753/23 відрізняються за предметами і підставами позовів, способами захисту, а тому вказане для порівняння судове рішення не є релевантним до обставин цієї справи № 916/5753/23.

4.29. Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (спір про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру), від 12.06.2024 у справі № 910/2252/22 (спір про відміну державної реєстрації припинення банку та зобов`язання приватного нотаріуса внести запис про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи), від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18 (за позовом фізичних осіб до товариства з обмеженою відповідальністю про захист прав споживача), від 11.06.2020 у справі № 281/129/17 (спір про визнання прилюдних торгів та свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів недійсними у межах процедури виконавчого провадження), адже вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається. У контексті наведеного колегія суддів також зазначає, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Висновки у наведених скаржником справах та у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, не можуть вважатися у наведеному випадку подібними через те, що такі висновки у зазначених справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у зазначених справах доказів та встановлених фактичних обставин.

Разом із тим, посилання скаржника на загальні висновки Верховного Суду у наведених вище постановах (зокрема, щодо обмеженості свободи договору, про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у цивільно-правовій нормі, тлумачення договору), носять суто декларативний характер і також не свідчать про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права у справі, в якій подано касаційну скаргу. Апеляційний господарський суд в оскарженій постанові у справі, серед іншого, дослідив обставини справи, надав оцінку діям учасників спірних правовідносин, а також умовам оспорюваного договору на відповідність їх вимогам закону, урахувавши відповідні положення Цивільного кодексу України (статті 3, 6, 627 Цивільного кодексу України) та зазначені принципи, про що свідчить зміст оскарженого судового рішення.

4.30. Отже, Верховний Суд констатує, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, теж не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень із цієї підстави.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.2. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку суду апеляційної інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позову, в зв`язку з чим оскаржена у справі постанова підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування оскаржуваної постанови у справі та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за її подання слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Південна" залишити без задоволення.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 05.12.2024 у справі № 916/5753/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак