Постанова від 26.02.2025 по справі 902/862/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2025 року

м. Київ

cправа № 902/862/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Случа О. В.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

«Вінницького приватного православного

навчально-виховного комплексу святого Миколая» - Арустамян А. Е.,

Вінницької міської ради - Вініцької Б. А.,

Релігійної громади

Хрестовоздвиженського храму УПЦ м. Вінниці - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу (із урахуванням нової редакції касаційної скарги) «Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу святого Миколая»

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 (у складі колегії суддів: Філіпова Т. Л. (головуючий), Бучинська Г. Б., Василишин А. Р.)

у справі № 902/862/23

за позовом «Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу святого Миколая»

до Вінницької міської ради,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Релігійної громади Хрестовоздвиженського храму УПЦ м. Вінниці,

про визнання незаконними та скасування пункту 1 і підпункту 1.2 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2023 року «Вінницький приватний православний навчально-виховний комплекс святого Миколая» звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до Вінницької міської ради про визнання незаконними та скасування пункту 1 та підпункту 1.2 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677.

Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю оспорюваних пункту 1 та підпункту 1.2 рішення міської ради від 26.05.2023 № 1677.

Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 03.07.2023, зокрема, залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Релігійну громаду Хрестовоздвиженського храму УПЦ м. Вінниці (далі - Релігійна громада).

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 18.10.2023 позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 1 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійним громадам, визнання договору оренди припиненим та про скасування пунктів рішень міської ради», яким Релігійній громаді припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 2,0000 га, кадастровий номер 0520688900:05:001:0102, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, за адресою: вул. Миколи Ващука, м. Вінниця (державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ № 019770, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 990367305101, номер запису про інше речове право: 15730928), та пункт 1.2 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійним громадам, визнання договору оренди припиненим та про скасування пунктів рішень міської ради», яким скасовано пункт 1 додатку 3 до рішення міської ради від 29.04.2016 № 254 про надання дозволу на укладання договору суперфіцію Релігійній громаді Хрестовоздвиженського храму УПЦ м. Вінниця з «Вінницьким приватним православним навчально-виховним комплексом святого Миколая» на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 0520688900:05:001:0102, у м. Вінниці.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 рішення Господарського суду Вінницької області від 18.10.2023 скасовано. Прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.

Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, у грудні 2024 року «Вінницький приватний православний навчально-виховний комплекс святого Миколая» подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України, просить постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 скасувати, а рішення Господарського суду Вінницької області від 18.10.2023 залишити в силі.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.01.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 902/862/23 за касаційною скаргою «Вінницький приватний православний навчально-виховний комплекс святого Миколая» на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.02.2025.

Вінницька міська рада у відзиві на касаційну скаргу посилається на законність та обґрунтованість постанови суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Релігійна громада у судове засідання свого представника не направила.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.

Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення Релігійній громаді ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, а також те, що Релігійна громала не зверталась до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника Релігійної громади.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників «Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу святого Миколая» та Вінницької міської ради, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судом апеляційної інстанції установлено, що на підставі рішення Якушинецької сільської ради від 31.03.2010 Релігійній громаді 06.07.2011 видано Державний акт ЯЯ № 01977 на право постійного користування земельною ділянкою площею 2,0000 га, кадастровий номер 0520688900:05:001:0102, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, за адресою: вул. Миколи Ващука, м. Вінниця.

Відповідно до пункту 1 додатку 3 до рішення Вінницької міської ради від 29.04.2016 № 254 «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічних документацій із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), технічних документацій із землеустрою щодо поділу (об`єднання) земельних ділянок, надання дозволу на проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок несільськогосподарського призначення та укладення договору суперфіцію» Релігійній громаді було надано дозвіл на укладання договору суперфіцію з «Вінницьким приватним православним навчально-виховним комплексом святого Миколая» на земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 0520688900:05:001:0102 у м. Вінниці, що перебуває в постійному користуванні Релігійної громади відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ №019770 від 06.07.2011, для громадських та релігійних організацій (для будівництва Православного медичного центру).

26.07.2016 між Релігійною громадою та «Вінницьким приватним православним навчально-виховним комплексом святого Миколая» було укладено договір суперфіцію.

Цей договір був погоджений Вінницькою міською радою та зареєстрований в Департаменті комунальних ресурсів 26.07.2016 за № 01817.

26.05.2023 Вінницька міська рада, керуючись Земельним кодексом України, Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка за законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», враховуючи рішення Вінницької обласної ради від 28.04.2023 № 547 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій на території Вінницької області», прийняла рішення № 1677 «Про припинення права постійного користування земельними ділянками релігійним громадам, визнання договору оренди припиненим та про скасування пунктів рішень міської ради», яким:

- припинено Релігійній громаді право постійного користування земельною ділянкою площею 2,0000 га, кадастровий номер 0520688900:05:001:0102, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, за адресою: вул. Миколи Ващука, м. Вінниця (Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ № 019770, виданий 06.07.2011, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 990367305101, номер запису про інше речове право: 15730928) (пункт 1.1);

- скасовано пункт 1 додатку 3 до рішення міської ради від 29.04.2016 № 254 про надання дозволу на укладання договору суперфіцію Релігійній громаді з «Вінницьким приватним православним навчально-виховним комплексом святого Миколая» на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 0520688900:05:001:0102, у м. Вінниці (підпункт 1.2).

Незаконність, на думку позивача, пункту 1 та підпункту 1.2 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677 стало підставою для звернення його до суду з відповідними позовними вимогами.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції з огляду на їх обґрунтованість.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення, суд апеляційної інстанції, встановивши, що Релігійна громада у встановлений строк не внесла зміни, передбачені Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», до своєї офіційної назви і не подала відповідних змін до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, дійшов висновку, що статут Релігійної громади втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому в розумінні пункту «в» частини 2 статті 92 Земельного кодексу України (далі -ЗК України) Релігійна громада не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а відтак не може вважатися суб`єктом права постійного користування спірною земельною ділянкою. За таких обставин, а також ураховуючи те, що правовідносини щодо суперфіцію є похідними від користування спірною земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції виснував про відмову у задоволенні позову.

«Вінницький приватний православний навчально-виховний комплекс святого Миколая» у поданій касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послався на неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування положень статей 3, 144 Конституції України, статей 26, 59, 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в України» у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 521/17710/15-а, від 22.01.2019 у справі № 371/957/16-а, від 13.03.2019 у справі № 542/1197/15-а, постановах Верховного Суду України від 04.06.2013 у справі № 21-64а13, від 25.05.2016 у справі № 21-5459а15, відповідно до яких органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Також «Вінницький приватний православний навчально-виховний комплекс святого Миколая» у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, зазначає про необхідність відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, відповідно до яких у разі порушення релігійною організацією вимог Закону у вигляді невиконання норм частин 7, 8 статті 12 Закону України від «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до перехідних та прикінцевих положень Закону України від «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України» має кінцевим правовим наслідком втрату статусу релігійної організації та припинення діяльності релігійної організації.

Наголошуючи на необхідності відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, скаржник посилається на те, що єдиним правовим наслідком невнесення змін до статуту релігійної організації в частині найменування є втрата чинності статуту релігійної організації в частині її найменування; положення статті 12 Закону України від «Про свободу совісті та релігійні організації» не встановлюють правового наслідку у вигляді втрати статуту релігійної організації та припинення її діяльності у разі втрати статутом чинності в частині найменування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши постанову суду апеляційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Спір у цій справі виник у зв`язку з тим, що, на думку позивача, відповідач прийняв оспорюване рішення з порушенням процедури, норм чинного законодавства, за неналежних підстав, чим порушив право позивача на користування спірною земельною ділянкою.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 1.1 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677, Верховний Суд зазначає наступне.

Питання правомірності прийняття органами місцевого самоврядування рішень про припинення прав постійного користування земельними ділянками релігійних організацій за аналогічних підстав було предметом дослідження Верховного Суду у справах № 911/1476/23, № 911/1474/23, № 911/1472/23, № 911/1406/23, № 911/1477/23, № 911/1473/23, № 917/1061/23, № 902/924/23, № 902/834/23.

За результатами їх розгляду сформовано правову позицію щодо правомірності припинення органом місцевого самоврядування права постійного землекористування таких організацій через втрату ними статусу релігійної організації в силу невиконання приписів статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Так, відповідно до цієї правової позиції, Верховний Суд, з урахуванням системного аналізу змісту положень пункту 6 статті 3 та частин 1, 3 статті 90 ЦК України, пункту «в» частини 2 статті 92 ЗК України, статей 12-14, 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», пункту 4 розділу II «Перехідні та прикінцеві положення» Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації» та статей 9, 16, 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», дійшов висновку, що в разі очевидної недобросовісної поведінки релігійної організації, яка полягає в порушенні релігійною організацією обов`язку, покладеного на неї Законом України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо внесення відповідних змін до статуту в установлений цим Законом строк), який визнано конституційним, право постійного землекористування такої організації може бути припинено органом місцевого самоврядування в зв`язку із втратою постійним землекористувачем статусу релігійної організації, який (статус) на підставі пункту «в» частини 2 статті 92 ЗК України надається виключно тим суб`єктам, чий статут (положення) зареєстровано у встановленому законом порядку, оскільки зумовлена невиконанням імперативних вимог Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» втрата чинності статутом релігійної організації в частині, в якій визначається повна офіційна назва такої організації, призводить до припинення господарської та інших видів діяльності релігійної організації.

Отже, у разі порушення вимог спеціального закону, який безпосередньо регулює статус і діяльність релігійних організацій, відповідна релігійна організація в розумінні пункту «в» частини 2 статті 92 ЗК України не може вважатися такою, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, тобто припиняє свою діяльність як учасник цивільних, господарських та інших відносин (без найменування юридична особа взагалі не може існувати як суб`єкт права), а тому втрачає як статус релігійної організації, так і статус суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Щодо доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі, про необхідність відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, Верховний Суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів для такого відступлення.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави (рішення від 18.01.2001).

Верховного Суду у своїх постановах неодноразово наголошував на тому, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду, суд повинен мати ґрунтовні підстави - попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, постанови Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13).

Відповідно до частини 1 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Отже, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Водночас, зі змісту поданої касаційної скарги вбачається, що вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23 щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також не навів вагомих, вмотивованих, обґрунтованих та достатніх аргументів для такого відступлення.

При цьому, доводи скаржника про необхідність відступлення від висновків, викладених у зазначених вище постановах Верховного Суду, фактично зводяться до власного суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, якими врегульовано спірні правовідносини, та власних заперечень щодо таких висновків.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Наведене положення кореспондується як із приписами пункту 8 частини 1 статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», за змістом якої підставою для відмови в державній реєстрації є невідповідність найменування юридичної особи вимогам закону, так і з вимогами частини 1 статті 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якої в реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Відповідно до частини 7 статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому ЗК України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

Оскільки судом апеляційної інстанції достовірно встановлено той факт, що Релігійна організація у встановлений строк не внесла передбачені Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» зміни до своєї офіційної назви і не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на державну реєстрацію, ураховуючи правові висновки, викладені Верховним Судом у постановах від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23 та від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23, від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23 та у подальшому застосовані, зокрема, в постановах Верховного Суду від 17.09.2024 у справі № 911/1472/23, від 22.10.2024 у справі № 911/1406/23, від 22.10.2024 у справі № 911/1477/23, від 22.10.2024 у справі № 911/1473/23, від 14.01.2025 у справі № 902/924/23 , від 04.02.2025 у справі № 902/834/23 про те, що у разі невиконання релігійною організацією імперативних вимог Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» її статут втрачає чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації, а тому у розумінні пункту «в» частини 2 статті 92 ЗК України Релігійна громада не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, через те наразі не може вважатися набувачем права постійного користування спірною земельною ділянкою.

Верховний Суд зауважує, що Релігійна громада, ухилившись від виконання вимог закону, повинна була передбачити питання юридичної відповідальності організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини та спрогнозувати наслідки у вигляді втрати права користування земельною ділянкою на праві постійного користування з мотивів, які вже наводилися Судом.

Враховуючи викладене, відсутні правові підстави для відступлення від висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 11.09.2024 у справі № 911/1476/23, від 11.09.2024 у справі № 917/1061/23 та від 17.09.2024 у справі № 911/1474/23, а тому наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконним та скасування підпункту 1.2 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677, Верховний Суд зазначає таке.

Конституційний Суд України у рішенні від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини 14 статті 46, частин 1, 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, на виконання пункту 1 додатку 3 до рішення Вінницької міської ради від 29.04.2016 № 254, між Релігійною громадою та «Вінницьким приватним православним навчально-виховним комплексом святого Миколая» 26.07.2016 було укладено договір суперфіцію.

Разом з тим, відповідно до положень частини 1 статті 102-1 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору суперфіцію) право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

З огляду на те, що зазначений договір суперфіцію укладено з порушенням положень ЗК України (не з власником земельної ділянки), які є чітко сформульованими, доступними і зрозумілими, право користування спірною земельною ділянкою у позивача не виникло, а тому висновок суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасування підпункту 1.2 рішення Вінницької міської ради від 26.05.2023 № 1677 є правомірним.

За таких обставин відсутні підстави вважати позивача добросовісним користувачем спірної земельної ділянки. Відповідно безпідставними є посилання скаржника на порушення статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ураховуючи наведене, безпідставними є також і посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 521/17710/15-а, від 22.01.2019 у справі № 371/957/16-а, від 13.03.2019 у справі № 542/1197/15-а та у постановах Верховного Суду України від 04.06.2013 у справі № 21-64а13, від 25.05.2016 у справі № 21-5459а15.

Таким чином, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження.

Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржника щодо неправильного застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для скасування оскарженого судового рішення.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу «Вінницького приватного православного навчально-виховного комплексу святого Миколая» залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 31.10.2024 у справі № 902/862/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

О. В. Случ