Вирок

від 19.03.2025 по справі 953/9807/24

КОЛОМАЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 953/9807/24

Провадження № 1-кп/953/522/25

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2025 року м. Харків

Київський районний суд м. Харкова в складі:

головуючої судді ОСОБА_1 ,

за участю секретаря ОСОБА_2

прокурорів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

обвинуваченого ОСОБА_8

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні зали судових засідань Київського районного суду м. Харкова кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024221130001194 від 01.08.2024 року, за обвинуваченням:

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,уродженцям.Харків, громадянина України, із вищою освітою, одруженого, який працює на посаді провідного інженера-радіофізика Радіастрономічного інституту НАН України, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , має на утриманні двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_9 , 2008року народження, та ОСОБА_10 , 2024року народження, раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336КК України,

ВСТАНОВИВ:

Органами досудового розслідування ОСОБА_8 обвинувачується у тому, що він в умовах воєнного стану під час загальної мобілізації, оголошеної на території України Указом Президента №65/2022 від24.02.2022року у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, ухилився від призву на військову службу за таких обставин.

08.07.2024року ОСОБА_8 , який є військовозобов`язаним відповідно до ч.9 ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від25.03.1992року №2232-XII (зі змінами), прибув до ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі також ІНФОРМАЦІЯ_3 ), розташованого по АДРЕСА_2 . У приміщенні РТЦК та СП обвинувачений пройшов військово-лікарську комісію (далі ВЛК), за результатами якої згідно з довідкою ВЛК №3/297 був визнаний придатним до військової служби. У цей же день о 17год. 40хв. ОСОБА_8 відмовився за власними переконаннями від отримання повістки про виклик на 12.07.2024 о10год.00хв. до ІНФОРМАЦІЯ_4 та подальшого відправлення у розпорядження командира курсів підготовки і підвищення кваліфікації ІНФОРМАЦІЯ_5 . Працівники ІНФОРМАЦІЯ_4 довели до відома обвинуваченого текст повістки і задокументували відповідним актом відмову від її отримання.

12.07.2024року ОСОБА_8 , будучи придатним до військової служби, не маючи правових підстав для відстрочки від призову на таку службу під час мобілізації, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, умисно з метою ухилення від призову на військову службу за мобілізацією не прибув без поважних причин до ІНФОРМАЦІЯ_4 у зазначену у повістці дату. Цими діями обвинувачений порушив вимоги ч.3 ст.22Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від21.10.1993року №3543-XII (далі Закон №3543-XII), згідно з якими під час мобілізації громадянин зобов`язаний з`явитись до військової частини або на збірний пункт територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманому ним документі.

У подальшому 24.09.2024року ОСОБА_8 надав до ІНФОРМАЦІЯ_4 письмову заяву про відмову від призову на військову службу за мобілізацією.

Допитаний всудовому засіданніобвинувачений ОСОБА_8 свою винуватістьу вчиненнікримінального правопорушенняне визнаві повідомивсуду такіобставини.Влітку 2024рокувін з`явивсядо ІНФОРМАЦІЯ_4 для оновленнявійськово-обліковихданих,і виконавцю вимогузакону.Через кількаднів йоговикликали доРТЦК таСП,і колиобвинувачений прибув,двоє озброєнихвійськовослужбовців одразуповели йогона медичнийогляд ВЛК,який вінпройшов меншніж за20хвилині буввизнаний придатнимдо військовоїслужби.Після цьогопрацівники РТЦКнамагалися вручитийому «бойову»повістку,але вінвідмовився відотримання цьогодокумента зміркувань сумління.Обвинувачений з2016рокує членомрелігійної організації«Релігійна громадаєвангельських християн-баптистів«Харківська церква«Благодать».Його релігійніпереконання безумовноне допускаютьпозбавляти життяінших людей,брати дорук зброю,навіть длясамозахисту абоз навчальноюметою,а такожносити військовуформу іскладати військовуприсягу. Те, що він є вірянином церкви «Благодать», підтверджено довідкою зазначеної релігійної організації. Він міг би погодитися на альтернативну (невійськову) службу за умови, якби вона мала цивільний характер і не вимагала носити зброю. Зазначене він повідомляв працівникам ІНФОРМАЦІЯ_4 і на підтвердження своїх слів надав їм довідку церкви «Благодать». Проте службові особи РТЦК та СП відповіли, що в умовах воєнного стану релігійні переконання не звільняють його від призову за мобілізацією, а положення Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» не застосовуються. Повідомляв він працівникам ТЦК і про те, що працює інженером-радіофізиком Радіоастрономічного інституту, який виготовляє системи радіолокації для Державної прикордонної служби України. Тому обвинувачений вважає, що не підлягає мобілізації ще і тому, що працює у критично важливій для оборони галузі. Керівництво інституту за місцем його роботи з травня 2024року намагалося забезпечити бронювання працівників, проте цю процедуру не було завершено. Водночас ОСОБА_8 переконаний, що виконуючи свою професійну функцію на висококваліфікованій роботі у тилу, він є значно ефективнішим і може зробити більший внесок у забезпечення обороноздатності країни, ніж на полі бою.

Свідок ОСОБА_11 начальник відділення офіцерів запасу і кадрів ІНФОРМАЦІЯ_4 дав суду такі показання. У липні 2024року військовозобов`язаний ОСОБА_8 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_6 для оновлення даних. Його було направлено для проходження ВЛК, за результатами якої визнано придатним до військової служби. У подальшому, з урахуванням того, що обвинувачений не має законного права на відстрочку від призову, вони з колегою намагалися вручити ОСОБА_8 повістку про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_4 для подальшого відправлення на курси підготовки і підвищення кваліфікації у Військовій академії м.Одеса. Проте від отримання повістки ОСОБА_8 відмовився, посилаючись на релігійні переконання, а також на те, що він за родом своєї діяльності у тилу забезпечує потреби Збройних Сил України. Водночас відповідно до чинного законодавства під час мобілізації в умовах воєнного стану релігійні переконання не звільняють його від виконання військового обов`язку, а також не дають права на альтернативну (невійськову) службу. Окрім наведеного, ОСОБА_8 надав довідку про те, що він працює інженером-радіофізиком Радіоастрономічного інституту. Однак він не був заброньований у порядку, визначеному постановою Кабінету міністрів України №76 від 27.01.2023року (зі змінами, внесеними постановою Уряду від08.05.2024року №520), а тому підлягав призову за мобілізацією на загальних підставах. Відмову ОСОБА_8 від отримання повістки вони з колегою задокументували відповідним актом. У подальшому обвинувачений у зазначені в повістці дату і час до РТЦК не прибув. Зі скаргами на дії працівників ТЦК ОСОБА_8 до компетентних органів чи уповноважених службових осіб не звертався.

Свідок ОСОБА_12 штаб-сержант відділення офіцерів запасу і кадрів ІНФОРМАЦІЯ_4 дав суду такі показання. Приблизно у липні 2024року військовозобов`язаний ОСОБА_8 пройшов ВЛК, після чого його було направлено на курси військової підготовки для подальшого розподілу у бойову бригаду. Від отримання повістки обвинувачений відмовився, мотивуючи це релігійними переконаннями. Пояснив, що він як віруюча людина не візьме до рук зброю. Вони з ОСОБА_11 довели зміст повістки до відома військовозобов`язаного і зафіксували факт відмови від отримання цього документа актом встановленої форми. У вказані у повістці дату і час ОСОБА_8 до ІНФОРМАЦІЯ_4 не з`явився.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_13 голова військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_4 повідомив суду такі обставини. Обвинуваченого він не пам`ятає й обставин проходження ним ВЛК не пригадує, оскільки у складі комісії щоденно оглядає дуже велику кількість військовозобов`язаних. Після пред`явлення йому у судовому засіданні копії довідки №3/297 свідок підтвердив, що зазначені у цьому документі відомості про проходження ОСОБА_8 обстеження та медичного огляду і його результати відповідають дійсності. Водночас дати обстеження обвинуваченого він не пам`ятає. ВЛК визначає придатність військовозобов`язаних до військової служби у такому порядку. Спочатку особа отримує від ТЦК направлення, медична сестра фіксує анкетні дані, проводиться забір біологічного матеріалу (крові та сечі) для аналізів і після цього військовозобов`язаний проходить усіх профільних фахівців. Станом на липень 2024року забір матеріалу для лабораторних досліджень у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_4 не здійснювався, на аналізи лікарі направляли військовозобов`язаних в інші заклади. Кожен фахівець з`ясовує, чи немає скарг на стан здоров`я, і робить висновок за результатами обстеження, що фіксується у відповідній картці. Якщо за результатами огляду особа визнається придатною до військової служби, відповідний висновок оформлюється довідкою військово-лікарської комісії, що подається до ТЦК.

Свідок ОСОБА_14 пресвітер релігійної організації «Релігійна громада євангельських християн-баптистів «Харківська церква «Благодать» дав суду такі показання. ОСОБА_8 прийняв хрещення у церкві «Благодать» у 2016році і з цього час є постійним членом релігійної громади. Приблизно у червнілипні 2024року обвинувачений розповів йому, що отримав у ТЦК повістку, проте як християнин вважає для себе принципово неприйнятним брати участь у бойових діях і носити зброю. Оскільки церква євангельських християн-баптистів належить до Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від10.11.1999року №2066(зі змінами), він на прохання ОСОБА_8 видав йому довідку відповідного змісту для надання до ТЦК. У подальшому обвинувачений розповідав, що службові особи ІНФОРМАЦІЯ_4 відмовилися приймати у нього цей документ. Він як священнослужитель благословляє вибір тих вірян, які відмовляються від військової служби з міркувань християнського сумління. Разом із тим, у час, коли країна потерпає від збройної агресії, їх релігійна організація не проповідує безумовного пацифізму і не вважає абсолютно неприпустимим захист Вітчизни зі зброєю у руках. Деякі їх віряни стали до лав ЗСУ, і церква також благословляє їх рішення, молиться за них, допомагає одягом, продуктами харчування. Брати чи не брати до рук зброю належить до сфери вільного вибору кожного. Документа, у якому було б сформульовано офіційну позицію церкви «Благодать» щодо допустимості чи недопустимості участі у бойових діях за необхідності відсічі збройній агресії проти країни і позбавлення людини життя на полі бою, не існує.

Крім цього, у судовому засіданні було досліджено надані сторонами письмові докази.

В анкеті для осіб офіцерського складу від24.06.2024року ОСОБА_8 повідомив ІНФОРМАЦІЯ_4 свої актуальні персональні дані. Зокрема, зазначив, що за фахом є інженером електронної техніки, працює на посаді провідного інженера-радіофізика Радіоастрономічного інституту Національної Академії наук України. На запитання щодо ставлення до військової служби та причин відповідної позиції відповів: «віруючий» (а.с.29).

Згідно з довідкою військово-лікарської комісії ІНФОРМАЦІЯ_4 №3/297 від20.09.2024року медичний огляд ОСОБА_8 ВЛК було проведено 20.09.2024року, за результатами чого визнано його практично здоровим і придатним до військової служби (а.с.32).

Заявою від08.07.2024року ОСОБА_8 повідомив ІНФОРМАЦІЯ_7 про те, що є членом релігійної організації і для нього через релігійні переконання неприйнятно брати до рук зброю і давати присягу, що унеможливлює проходження ним військової служби під час мобілізації (а.с.36).

Довідкою Релігійної організації «Релігійна громада євангельських християн-баптистів «Харківська церква «Благодать» №100 від27.02.2024року підтверджено, що ОСОБА_8 прийняв водне хрещення у 2016році та є членом церкви євангельських християн-баптистів. За зареєстрованим Статутом релігійна громада належить до релігійного напрямку євангельських християн-баптистів. Віровчення релігійної організації не допускає користування зброєю. Тому за церковною належністю та власними релігійними переконаннями ОСОБА_8 не може брати в руки зброю (а.с.44).

За довідкою Радіоастрономічного інституту НАН України від17.01.2024року №237 25/1 зазначений інститут є головною науковою організацією в Україні у галузі радіоастрономічних та радіофізичних досліджень космічного простору. ОСОБА_8 працює на посаді провідного інженера-радіофізика відділу електронних НВЧ приладів, є провідним спеціалістом у галузі радіолокаційних систем і виконує особливо важливі роботи у цьому напрямку на замовлення Державної прикордонної служби України (а.с.39).

Листом від08.07.2024року №237-344/9 Радіоастрономічний інститут НАН України звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_4 з приводу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язаного і повідомив зазначену вище інформацію щодо посади ОСОБА_8 і професійної функції, яку він виконує. У зверненні було акцентовано увагу на тому, що обвинувачений задіяний у виготовленні і тестуванні блоків цифрової обробки сигналів радіолокаторів, і призов ОСОБА_8 на військову службу суттєво вплине на рівень робіт у цьому напрямку. Водночас радіолокаційні прилади виготовляються на замовлення Державної прикордонної служби України (а.с.38).

Аналогічні дані адміністрація Радіоастрономічного інституту НАН України повідомила Харіківському районному управлінню поліції №1 ГУНП в Харківській області у листі №237-393/1 від14.08.2024року. Водночас у цьому листі було зазначено, що військовозобов`язаний працівник інституту ОСОБА_8 не заброньований (а.с.40).

Актом від08.07.2024року начальник відділення офіцерів запасу і кадрів ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_11 та штаб-сержант відділення офіцерів запасу і кадрів ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_12 задокументували відмову ОСОБА_8 від отримання повістки про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_4 на 10.00год. 00хв. 12.07.2024року для направлення на курси підготовки та підвищення кваліфікації до Військової академії м.Одеса. Як причини відмови в акті зазначено релігійні переконання та роботу. Текст повістки було доведено до відома ОСОБА_8 та ознайомлено його з наведеним актом під підпис (а.с.30).

Крім цього, відмову обвинуваченого від отримання зазначеної вище повістки і попередження його про кримінальну відповідальність за ухилення від призову за мобілізацією було зафіксовано в акті №11, складеному представниками ІНФОРМАЦІЯ_4 старшим солдатом ОСОБА_15 , молодшим сержантом ОСОБА_12 та майором ОСОБА_16 (а.с.35).

Повідомленням про кримінальне правопорушення від29.07.2024року №8308 за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 було поінформовано Харківське районне управління поліції №1 ГУНП в Харківській області про вчинення ОСОБА_8 злочину, передбаченого ст.336ККУкраїни (а.с.26).

За даними витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі ЄРДР) за наведеним вище повідомленням 01.08.2024року до ЄРДР було внесено відомості про кримінальне правопорушення, передбачене ст.336ККУкраїни, відкрито кримінальне провадження №12024221130001194 і розпочато досудове розслідування (а. с.11).

Вирішуючи питання, які підлягають з`ясуванню під час ухвалення вироку, суд керується такими нормами процесуального права.

Завданнями кримінального провадження згідно зі ст.2 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України) є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

До завдань кримінального судочинства, перелік яких наведено у ч.1 ст.7 КПКУкраїни, належать, зокрема, верховенство права, законність, презумпція невинуватості і забезпечення доведеності вини.

Відповідно до засади верховенства права, зміст якого розкрито у ст.8 зазначеного Кодексу, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Засада законності за змістом ч.1 ст.9КПКУкраїни передбачає обов`язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого та інших службових осіб органів державної влади під час кримінального провадження неухильно додержуватися Конституції, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Як передбачено частиною2 цієї ж статті, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов`язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

Зміст засади презумпції невинуватості і забезпечення доведеності вини згідно зі ст.62Конституції України та ст.17КПКУкраїни полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Згідно з п.п.1, 2 ч.1 ст.91КПКУкраїни доказуванню у кримінальному провадженні підлягають насамперед подія кримінального правопорушення та винуватість особи у його вчиненні, зокрема, форма вини, мотив і мета дій, поставлених обвинуваченому за провину.

На підставі ч.1 ст.94 вказаного вище Кодексу слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності , а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для визнання обвинувачення доведеним.

Відповідно до ст.85зазначеного вище Кодексу належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Критерієм допустимості доказів згідно з ч.1 ст.86КПКУкраїни є отримання його у порядку, встановленому цим Кодексом.

Ухвалюючи вирок, суд, керуючись п.п. 13 ч. 1 ст.368КПКУкраїни, повинен вирішити насамперед такі питання: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і чи винен обвинувачений у його вчиненні.

Оцінивши показання обвинуваченого, свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та письмові докази дані заповненої ОСОБА_8 анкети для осіб офіцерського складу, заяви обвинуваченого про неможливість мобілізації через релігійні переконання, довідки про проходження ним ВЛК і визнання придатним до військової служби, актів відмови ОСОБА_8 від отримання повістки, довідок про його місце роботи і належність до релігійної організації, листівРадіоастрономічного інституту НАН України, суд вважає ці докази належними за критеріями, визначеними у ст.85КПКУкраїни. Адже вони підтверджують обставини, що належать до предмета доказування у кримінальному провадженні: оновлення ОСОБА_8 військово-облікових даних у ІНФОРМАЦІЯ_4 , проходження ним медичного огляду та обстеження ВЛК і визнання придатним до військової служби; відсутність в обвинуваченого підстав для відстрочки від призову, визначених ст.23Закону №3543-XII; спробу службових осіб РТЦК вручити ОСОБА_8 повістку і відмову обвинуваченого від отримання цього документа, що зумовлено релігійними переконаннями; належність ОСОБА_8 до релігійної організації й інші відомості про його особу, які мають істотне значення для прийняття у справі законного й обґрунтованого судового рішення.

Жодних об`єктивних даних про порушення встановленої КПКУкраїни процедури одержання таких доказів під час судового розгляду не встановлено, й обвинувачений на відповідні обставини не посилався. Отже, керуючись ч.1 ст.86КПКУкраїни, суд визнає ці засоби доказування допустимими як такі, що отримані у передбачений кримінальним процесуальним законом спосіб.

Обставини, повідомлені у показаннях обвинуваченим, свідками ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , а також дані анкети для осіб офіцерського складу, актів відмови ОСОБА_8 від отримання повісток, довідок про місце його роботи і належність до релігійної організації, листівРадіоастрономічного інституту НАН України сумнівів у своїй дійсності не викликають. З огляду на викладене суд оцінює ці докази як достовірні. Дані заяви ОСОБА_8 до ІНФОРМАЦІЯ_4 про неможливість мобілізації через релігійні переконання суд вважає достовірним доказом офіційного повідомлення обвинуваченим мотиву своєї відмови від проходження військової служби за призовом.

Отже, за підсумками аналізу й оцінки зазначених вище доказів суд визнає доведеними такі факти: у вказаний в обвинувальному акті час ОСОБА_8 прибув до ІНФОРМАЦІЯ_4 для оновлення даних; його було направлено для проходження ВЛК, обвинувачений пройшов медичний огляд, обстеження і був визнаний придатним до військової служби; 08.07.2024року посадові особи ІНФОРМАЦІЯ_4 намагалися вручити ОСОБА_8 повістку про виклик до зазначеного РТЦК та СП на 12.07.2024року о 10год.00хв. для подальшого направлення на курси військової підготовки, проте обвинувачений відмовився від отримання повістки і в подальшому не з`явився за викликом з мотивів своїх релігійних переконань вірянина Харківської церкви «Благодать». Наведених фактів сторони кримінального провадження не заперечують.

Даючи діям ОСОБА_8 правову оцінку, суд виходить із такого.

Об`єктивну сторону злочину, передбаченого ст.336ККУкраїни, становлять дії військовозобов`язаного, що полягають в ухиленні від призову на військову службу під час мобілізації.

Об`єктом цього правопорушення у широкому розумінні є суспільні відносини, що стосуються переведення ЗСУ та інших воєнізованих формувань на організацію воєнного часу, а економіки, промисловості, діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, соціальної та інших сфер і галузей у країні на функціонування у період воєнного стану.

Суб`єктивна сторона зазначеного злочину характеризується прямим умислом. Тобто особа усвідомлює протиправність, суспільно небезпечний характер своїх дій і бажає діяти таким чином для уникнення проходження військової служби за призовом під час мобілізації.

Разом із тим, вирішення питання про наявність чи відсутність у діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення потребує розмежування недобросовісних дій особи, спрямованих на ухилення від виконання військового обов`язку, і сумлінної відмови від військової служби як способу реалізації свого права на свободу совісті.

Під час розгляду зазначеного питання суд керується такими нормами міжнародного права, правозастосовчими орієнтирами міжнародних установ щодо їх застосування і положеннями національного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.65Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком кожного громадянина. Проте Основний Закон не містить положень, які б обмежували способи виконання такого обов`язку лише службою у військових структурах.

Водночас необхідність застосовувати зброю і навіть брати її до рук може вступати у гострий непереборний конфлікт з міркуваннями сумління людини, зумовленими її світоглядом та віросповіданням, свобода яких захищається статтею35Конституції України. Тому одним із аспектів права, гарантованого цією статтею, є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно до ч.4 ст.35Конституції України у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення частини 4 статті 35 Конституції України згідно з частиною 3 статті 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Наведена конституційно-правова норма не містить жодних застережень, які б передбачали можливість обмеження в умовах воєнного стану права на заміну військової служби альтернативною (невійськовою).

Конкретні підстави і порядок такої заміни унормовано Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від12.12.1991року №1975-XII (надалі Закон №1975-XII). Згідно зі ст. 2 цього закону право на альтернативну (невійськову) службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Проте згідно ч.1 ст.1 Закон №1975-XII альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у статті 15 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 1825 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон № 1975-XII не передбачає. Водночас жодний нормативно-правовий акт не містить і прямої заборони здійснення такої заміни в умовах воєнного стану.

Отже, на рівні національного законодавства України Конституція гарантує право людини на альтернативну (невійськову) службу у разі несумісності її релігійних переконань з виконанням військового обов`язку без жодних винятків або застережень, проте спеціальний закон не регулює питання, пов`язані з реалізацією цього права в особливий період.

Разом із тим, як унормовано ст.19Закону України «Про міжнародні договори України» від29.06.2004року №1906-IV, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від16.12.1966року, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради УРСР від19.10.1973року (надалі Пакт), кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та віровчень. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір.

Відступ відположень статті18згідно зчастинами 1,2статті 4Пакту недопускається навітьпід часнадзвичайного становищав державі,при якомужиття націїперебуває підзагрозою. На цьому наголосив Комітет з прав людини ООН (далі Комітет) у своїх рекомендаціях органам влади держав за підсумками розгляду індивідуальних скарг у справах «Назаров та ін. проти Туркменистану» (п. 7.3), «Давлетов проти Туркменистану» (п. 6.3), «Дурдієв проти Туркменистану» (п.7.3), «Чон-бум Бе та ін. проти Республіки Корея» (п. 7.3), «Петромелідіс проти Греції» (п. 9.3). У цих рекомендаціях Комітет визнав право людини на сумлінну відмову від військової служби складовою права сповідувати свою релігію та переконання, зазначивши, що хоча і таке право прямо не згадується у статті18, проте випливає з неї, оскільки обов`язок застосовувати смертоносну силу може вступати в серйозні протиріччя зі свободою совісті.

Статтею9Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від04.11.1950року, ратифікованої Україною 17.07.1997року (далі також Конвенція, ЄКПЛ) кожному гарантовано свободу сповідувати свою релігію або переконання. Зазначене право підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, право людини сповідувати свою релігію або переконання може бути обмежене виключно за сукупності таких умов, як: законність; легітимна мета інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення наведених вище законних цілей.

Європейський суд з прав людини (надалі ЄСПЛ, Суд) у своїй практиці сформував орієнтири, за якими відмова від військової служби є переконанням, що досягає достатнього ступеня сили, серйозності, послідовності та важливості, щоб на нього поширювалися встановлені статтею 9Конвенції гарантії, у випадках, коли така відмова мотивована серйозним і непереборним конфліктом між обов`язком служити в армії та совістю людини або її щирими та глибокими, релігійними чи іншими переконаннями (зокрема, рішення у справах: «Баятян проти Вірменії» (Bayatyan v. Armenia) від 27.10.2009 року, заява №23459/03, пункт 110; «Папавасілакіс проти Греції» (Papavasilakis v.Greece) від15.09.2016року, заява №66899, пункт36; «Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану»(Mushfig Mammadov et Autres c. Azerbaidjan)від 17.10.2019 року, заяви №14604/08 та 3 інших, пункт 74; «Канатлі проти Туреччини» (Kanatli v.Turkiye)від12.03.2024року, заява № 18382/15, пункт 42).

Зокрема, за обставинами справи «Баятян проти Вірменії» заявник був членом зареєстрованої у встановленому законом порядку релігійної організації, віровчення якої не допускає користування зброєю. Через свої релігійні переконання він відмовився від військової служби, за що національний суд притягнув заявника до кримінальної відповідальності і призначив покарання у виді позбавлення волі. Зазначене ЄСПЛ оцінив як втручання у право людини на свободу совісті та релігії, гарантоване ст.9Конвенції. Оцінюючи правомірність відповідного втручання, Суд виходив з обов`язку держави довести, що воно було виправдане нагальною суспільною потребою. На час подій, що мали місце у даній справі, законодавство держави-відповідача про порядок виконання військового обов`язку не встановлювало жодних винятків для осіб, релігійні переконання яких несумісні з його виконанням, і не передбачало можливості альтернативної (невійськової) служби. За наведених обставин ЄСПЛ визнав, що кримінальне переслідування заявника і призначення покарання без урахування його поглядів і переконань не можуть розглядатися як необхідні у демократичному суспільстві, а відтак констатував порушення права людини за ст.9Конвенції.

У рішенні у справі «Адян та інші проти Вірменії» (Adyan and Others v. Armenia, заява №75604/11) від12.10.2017року Суд встановив недотримання права заявників Свідків Єгови, яких було засуджено до кримінального покарання за відмову від проходження і військової, й альтернативної (невійськової) служби, за ст.9 ЄКПЛ. Відповідну оцінку діям держави ЄСПЛ дав з огляду на те, що у її правовій системі альтернативна служба не мала справді цивільного характеру, оскільки знаходилася під наглядом військових структур, тоді як віросповідання заявників не дозволяло їм працювати безпосередньо або опосередковано на військових.

У наведеному вище рішенні ЄСПЛ виходив із того, що право на сумлінну відмову від військової служби було б ілюзорним, якби державі дозволялося організовувати та втілювати в життя систему альтернативної служби у такий спосіб, що не пропонуватиме ні в законодавстві, ані на практиці справді цивільну за своєю природою альтернативу військовій службі і таку, що не була б за своїм характером засобом залякування або покарання (п.67). За обставин цієї справи Суд зауважив, що хоча роботи у порядку проходження альтернативної (невійськової) служби виконувалися у цивільних закладах і мали цивільну природу, військові структури брали активну участь у нагляді за їх виконанням і тими, хто виконував роботи. ЄСПЛ визнав, що альтернативна служба ні ієрархічно, ані інституційно не була відокремлена від військової, а від осіб, що її проходили, вимагалося носити форму і проживати на місці несення служби (п.10). З огляду на викладене Суд дійшов висновку, що влада не спромоглася гарантувати таку систему альтернативної (невійськової) служби, яка би враховувала потреби заявників, зумовлені міркуваннями сумління, і забезпечувала справедливий баланс між дотриманням їх права на свободу віросповідання та інтересами суспільства.

Правові позиції міжнародної судової установи щодо ст.9Конвенції свідчать про наявність у держави позитивного обов`язку створити систему альтернативної служби, яка повинна бути відокремлена від військової структури, не мати карального характеру і залишатися у розумних часових межах. Доступ до альтернативної служби має бути недискримінаційним і регулюватися справедливими та прозорими механізмами.

Дійсно, Україна станом на зараз потерпає від збройної агресії Російської Федерації, що стало підставою для введення на всій території нашої держави воєнного стану. Зазначене становить суспільну небезпеку, що загрожує життю нації і згідно зі ст.15Конвенції дозволяє договірній стороні у певних межах відступати від її зобов`язань за цим міжнародно-правовим актом. Проте відповідний відступ може здійснюватися виключно з дотриманням умов та у спосіб, що визначені вказаною статтею.

Зокрема,згідно зіст.15ЄКПЛпід часвійни абоіншої суспільноїнебезпеки,яка загрожуєжиттю нації,будь-якаВисока ДоговірнаСторона можевживати заходів,що відступаютьвід їїзобов`язаньза цієюКонвенцією,виключно втих межах,яких вимагаєгострота становища,і заумови,що такізаходи несуперечать іншимїї зобов`язаннямзгідно зміжнародним правом. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов`язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи (далі Генеральний секретар) про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря про час, коли такі заходи перестали вживатися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Відповідно до ст.3Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні»у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану,можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України,а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів осіб,передбачені ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015року №389 (далі Закон №389).

Нотою від28.02.2022року Постійне представництво України при Раді Європи на підставі ст.15 Конвенції повідомило Генерального секретаря про тимчасовий відступ нашої держави від своїх міжнародних зобов`язань за ст.ст. 3, 8(3), 9, 12, 13, 17, 19, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27 Пакту, а також ст.ст.4(3), 8, 9, 10, 11, 13, 14, 16 Конвенції, ст.ст.1, 2, 3Додаткового протоколу до Конвенції, ст.2 Протоколу №4 до Конвенції.

Наведене дозволяє констатувати, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджувалися обмеження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантованого ст.35Конституції нашої держави. Відповідно, і у порядку ст.15ЄКПЛ Україна не відступала від своїх міжнародних зобов`язань за ст.18 Пакту і ст.9Конвенції щодо захисту права на свободу совісті та релігії. Відступ за ст.9ЄКПЛ стосувався лише права на свободу думки, що відповідає конституційному праву за ст.34Основного Закону.

Водночас нотою від05.04.2024року Постійне представництво України при Раді Європи поінформувало Генерального секретаря про скорочення переліку міжнародних зобов`язань, від яких наша держава відступила у зв`язку із введенням воєнного стану. Зокрема, з цього переліку було виключено ст.9Конвенції в аспекті права на свободу думки. З урахуванням зазначеного у період з 21.05.2024року до 12.08.2024року (що відповідає часу вчинення дій, поставлених ОСОБА_8 за провину), актуальним залишався відступ України від своїх міжнародних зобов`язань лише за статтями 12, 17, 19, 21, 25Пакту, статями 8, 10, 11 Конвенції, статтями 1, 2, 3 Додаткового протоколу та статтею 2 протоколу №4 до Конвенції.

Втручання у право людини на свободу віросповідання не охоплюється і заходами правового режиму воєнного стану, перелік яких наведено у ст.8 Закону №389.

Отже, в умовах зазначеного вище правового режиму чинне законодавство не дає жодних підстав для обмежень прав людини за ст.35Конституції України, і наша держава не інформувала Раду Європи про відповідні обмеження за ст.18 Пакту і ст.9Конвенції у частині права на свободу совісті та релігії за процедурою, визначеною ст.15 ЄКПЛ.

Виходячи з викладеного дія в Україні воєнного стану не може виправдовувати будь-які звуження змісту й обсягу права на свободу віросповідання, гарантованого ст.35Конституції України, ст.18Пакту і ст.9Конвенції, у тому числі в аспекті права на сумлінну відмову від військової служби.

Крім цього, станом на зараз на розгляді Конституційного Суду України перебуває конституційна скарга ОСОБА_17 на предмет відповідності частині4 статті35Конституції України положень частини1 статті1Закону України №1975XII, за якою 24.09.2024року відкрито конституційне провадження. Підставою для звернення з конституційною скаргою стало засудження заявника за ст.336ККУкраїни за вчинення кримінального правопорушення за обставин, подібних обставинам цієї справи, і застосування судом у вироку, який набрав законної сили, оспорюваного законодавчого припису. В обґрунтування конституційної скарги ОСОБА_17 посилається на те, що оскільки положення ч.1 ст.1 Закону№1975XII передбачають можливість заміни альтернативною (невійськовою) службою лише строкової військової, якої станом на зараз в умовах воєнного стану не існує, це унеможливлює реалізацію визначеного у ч. 4 ст.35Конституції України права громадянина на відповідну заміну у разі несумісності його релігійних переконань з виконанням військового обов`язку.

На запит Конституційного Суду України у цій справі Європейська комісія за демократію через право (Венеційська комісія) 18.03.2025року опублікувала висновок №CDL-AD(2025)006 щодо реалізації в Україні в умовах воєнного стану права на альтернативну (невійськову) службу. У вказаному висновку комісія виходила з того, що відмова від військової служби за переконаннями ґрунтується на праві на свободу думки, совісті та релігії, коли воно суперечать обов`язку застосовувати силу і позбавляти людей життя. Сама природа такої відмови передбачає, що вона не може бути повністю виключена навіть у воєнний час, хоча держави мають обмежену свободу розсуду, особливо в умовах загальної мобілізації. Однак Венеційська комісія вважає, що за жодних обставин відмовник за переконаннями не може бути змушений носити або використовувати зброю, навіть для самооборони країни (п.72).

Акцентовано увагу у висновку і на тому, що обов`язок усіх громадян із захисту Вітчизни, передбачений статтею 65 Конституції України, на практиці не вимагає користування військовою зброєю кожним із громадян чи їх включення у систему військового командування; тобто сумлінні відмовники можуть, будучи солідарними із співгромадянами, виконувати цей обов`язок в інший спосіб (п.53).

Не погодилася Венеційська комісія і підходом, відповідно до якого незабезпечення можливості альтернативної (невійськової) в умовах воєнного стану не становить істотного втручання у право людини на свободу віросповідання з огляду на можливість навіть під час війни проходити військову службу і виконувати функцію, не пов`язану з використанням зброї. Адже такий підхід ігнорує самі факти включення особи до військової структури і передачі під військове командування, що суперечить релігійним переконанням багатьох сумлінних відмовників (п.51).

Разом із тим, ЄСПЛ визнає допустимими з точки зору дотримання права людини за ст.9 Конвенції вимоги компетентних органів держави щодо певного рівня доказування для обґрунтування прохання особи, яка бажає скористатися своїм правом на сумлінну відмову від військової служби (зокрема, рішення у справах: «Енвер Айдемір проти Туреччини»(Enver Aydemir v. Turkiye) від 07.06.2016 року, заява № 26012/11, пункти 78, 81; «Дягілєв проти Росії» від 10.03.2020 року, заява № 49972/16, пункт 62; «Канатлі проти Туреччини», згадане вище). Зазначені вимоги спрямовані на запобігання зловживанням правом, коли особи під приводом релігійних переконань намагаються уникнути виконання військового обов`язку.

Відповідно доправової позиціїКасаційного кримінальногосуду ускладі ВерховногоСуду,сформульованої упостанові від02.05.2024рокуу справі№344/12021/22 (провадження №51-90 км 24), досягнення справедливого балансу між правом людини за статтею 9 Конвенції і статтею 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї. Адже право на свободу віросповідання має як зовнішній, так і внутрішній аспекти, й об`єднання з іншими людьми у релігійні організації як соціальні структури є лише однією з альтернативно можливих форм його зовнішнього вираження. Проте відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань.

Отже, у наведеній постанові Верховний Суд не виключає можливості здійснення громадянином права на сумлінну відмову від військової служби навіть під час дії воєнного стану, при чому відповідним правом можуть скористатися не лише члени зареєстрованих в установленому законом порядку релігійних організацій, а й інші особи, якщо доведуть наявність відповідних релігійних переконань і їх непереборний конфлікт з обов`язкам захищати Вітчизну зі зброєю у руках.

За результатами аналізу й оцінки безпосередньо сприйнятих і досліджених у судовому засіданні показань обвинуваченого ОСОБА_8 , свідка ОСОБА_14 , даних довідки Релігійної організації «Релігійна громада євангельських християн-баптистів «Харківська церква «Благодать» суд встановив, що ОСОБА_8 з 2016 року є постійним членом зазначеної релігійної організації. За зареєстрованим статутом релігійна громада належить до релігійного напрямку євангельських християн-баптистів та її віровчення не допускає користування зброєю.

Євангельські християни-баптисти включені до затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від10.11.1999року (зі змінами) Переліку релігійних організацій з відповідним віровченням, члени яких до настання у країні особливого періоду мали право на альтернативну (невійськову) службу за Законом №1975XII. Отже, позиція релігійної організації про несумісність її віровчення з використанням зброї була офіційно задекларована і зафіксована державою в установленому чинним законодавством порядку.

Згідно з послідовними показаннями у судовому засіданні обвинуваченого він як віруюча людина на основі власного тлумачення Біблії через призму своєї релігії вважає для себе безумовно неприйнятним застосовувати смертельну силу, брати до рук зброю, носити військову форму і давати військову присягу. Реалізувати своє право на альтернативну (невійськову) службу ОСОБА_8 не в змозі тому, що чинне станом на сьогодні законодавство і механізм його реалізації не може гарантувати звільнення його від необхідності виконувати наведені вище дії. Водночас поглядам обвинуваченого не суперечить цивільна за своїм характером служба, спрямована на забезпечення потреб оборони країни, і він фактично виконує такі роботи у межах своєї професійної функції.

Про свої переконання, які зумовлюють відповідне ставлення до військової служби і неможливість її проходження за мобілізацією, ОСОБА_8 неодноразово усно і письмово повідомляв працівників ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджено даними досліджених у судовому засіданні анкети для осіб офіцерського складу від24.06.2024року, адресованої цьому органу заяви обвинуваченого від08.07.2024року, а також акту від08.07.2024року про відмову ОСОБА_8 від отримання повістки про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_4 для подальшого направлення на курси підготовки до військової служби (а.с.29, 30, 36).

Свідок ОСОБА_14 у судовому засіданні підтвердив позицію ОСОБА_8 , яку церква підтримує.

За наведених обставин щирість обвинуваченого жодних сумнівів у суду не викликає.

Виходячи з викладеного за підсумками розгляду кримінального провадження суд дійшов висновку про наявність у ОСОБА_8 глибоких, щирих і послідовних релігійних переконань, які вступають у непереборний конфлікт з виконанням військового обов`язку. З такими поглядами ОСОБА_8 несумісне не лише летальне використання зброї, а і сама необхідність брати її до рук, складати військову присягу і носити військову форму.

З огляду на викладене, на думку суду, обвинувачений має право на сумлінну відмову від військової служби і заміну її на альтернативну (невійськову), яка б відповідала стандартам застосування ст.9Конвенції, сформованим практикою ЄСПЛ і окресленим у висновку Венеційської комісії №CDL-AD(2025)006 від18.03.2025року.

Не ставлять під сумнів наявність у ОСОБА_8 права на альтернативну (невійськову) службу і показання у судовому засіданні свідка ОСОБА_14 пресвітера церкви «Благодать» про те, що в умовах необхідності відсічі зовнішній агресії їх релігійна організація не проповідує безумовного пацифізму, абсолютної неприпустимості захисту Вітчизни зі зброєю у руках і благословляє рішення тих вірян, які стали до лав ЗСУ.

Адже, по-перше, «Харківська церква «Благодать» належить до релігійної громади євангельських християн-баптистів, що входить до Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №2066 від10.11.1999року (зі змінами). Станом на зараз постанова Уряду, якою затверджено відповідний Перелік, залишається чинною. Та обставина, що віровчення церкви не допускає користування зброєю, підтверджена і довідкою №100 від27.02.2024року за підписом пресвітера ОСОБА_14 .

По-друге, ОСОБА_14 у своїх свідченнях зазначив, що в умовах воєнних дій у країні питання про допустимість чи недопустимість для себе військової служби церква залишає на вільний розсуд кожного вірянина. Документів, у яких Харківською церквою «Благодать» було б висвітлено це питання, не існує.

Разом із тим, стаття35Конституції України не містить положень, які б ставили реалізацію права людини на альтернативну (невійськову) службу у залежність від позиції з даного приводу релігійної організації чи навіть від входження до відповідних соціальних структур. Натомість у конституційно-правовій нормі законодавець пов`язує виникнення відповідного права лише з релігійними переконаннями самого громадянина. Їх вираження є проявом моральної і духовної автономії людини як необхідної умови індивідуального самовизначення, формування самостійного світогляду, міркувань власного сумління, без чого неможливе повноцінне здійснення права на свободу совісті.

В умовах воєнного стану Закону №1975XII не передбачає можливості реалізації гарантованого ч.4 ст.35Конституції України права громадянина на альтернативну (невійськову) службу, яка була б цивільною за своїм характером, ієрархічно й інституційно незалежною від військових структур і могла гарантувати, що людина не зазнає примусу використовувати зброю.

Водночас положення ч.4 ст.35Конституції України згідно з частиною 3 статті 8Основного Закону є нормами прямої дії. Недосконалість спеціального законодавства, що не встановлює механізму забезпечення конституційного права громадянина, є сферою відповідальності держави, і перекладання негативних наслідків таких прогалин на людину неприпустиме.

Аналізуючи поведінку ОСОБА_8 , суд бере до уваги і те, що він дотримувався встановлених чинним законодавством правил військового обліку, зокрема, добровільно з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_8 , оновив свої дані і пройшов ВЛК. Тобто обвинувачений діяв добросовісно, виконуючи приписи спеціальних нормативно-правових актів аж до спроби працівників ТЦК вручити йому повістку для подальшого направлення на підготовку до військової служби, яка суперечить його релігійним переконанням.

Виходячи з викладеного суд оцінює дії обвинуваченого не як кримінально каране ухилення від призову на військову службу за мобілізацією, а як спосіб здійснення свого права на сумлінну відмову від такої служби в умовах незабезпечення державою, всупереч ч.4 ст.35КонституціїУкраїни,ст.9Конвенції іст.18Пакту, можливості її заміни альтернативною (невійськовою).

За обставин цієї справи притягнення громадянина до кримінальної відповідальності за відмову від військової служби з мотивів релігійних переконань навіть в умовах воєнного стану не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві і пропорційним легітимній меті захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і конституційного ладу держави.

Разом із тим, обвинувачений за родом своєї діяльності у тилу може брати і бере участь у відсічі збройної агресії Російської Федерації в інший спосіб, ніж на полі бою зі зброєю у руках. Зокрема, за даними довідки і листів Радіоастрономічного інституту НАН України ОСОБА_8 обіймає в інституті посаду провідного інженера-радіофізика відділу електронних НВЧ приладів, є провідним спеціалістом у галузі радіолокаційних систем і виконує особливо важливі роботи з виготовлення і тестування таких систем на замовлення Державної прикордонної служби України.

Дійсно, обвинуваченого не було заброньовано у порядку, визначеному постановою Кабінету міністрів України №76 від 27.01.2023року (зі змінами, внесеними постановою Уряду від08.05.2024року №520). Проте, на думку суду, виконання ОСОБА_8 своєї професійної функції за місцем роботи більше сприятиме справедливому балансу між його правом на свободу віросповідання і суспільним інтересом у виді забезпечення обороноздатності держави, ніж примус обвинуваченого до військової служби і кримінальне покарання за відмову від її проходження.

Крім цього, об`єктивну сторону кримінального правопорушення, передбаченого ст.336ККУкраїни, може становити ухилення від призову на військову службу за мобілізацією, здійсненого у межах встановленої законом процедури.

Згідно з п.2 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від16.05.2024року №560 (далі Порядок №560), на військову службу під час мобілізації, на особливий період призиваються резервісти та військовозобов`язані, які придатні до військової служби за станом здоров`я та не мають права на відстрочку від такого призову з підстав, визначенихстаттею23Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Як унормовано п.95Порядку №560, військовозобов`язані, призванні на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, які раніше не проходили військову службу, направляються до навчальних частин (центрів) для проходження базової загальновійськової підготовки.

Придатність військовозобов`язаного до військової служби визначається за результатами медичного огляду військово-лікарською комісією, проведено у спосіб, визначений Положенням про військово-лікарську експертизу у Збройних Силах України, затвердженим Наказом Міністерства оборони України № 1109/15800 від17.11.2008року (зі змінами) (далі Положення №1109/15800).

Отже, як призову на військову службу під час мобілізації, так і направленню військовозобов`язаного на курси підготовки до такої служби повинен передувати медичний огляд для визначення придатності до військової служби.

Як передбачено п.3.1глави3 розділуІІ Положення №1109/15800 (у редакції, чинній станом на липень 2024року), медичний огляд військовозобов`язаних проводиться за рішенням керівників ТЦК та СП ВЛК ТЦК та СП на збірних пунктах районних (міських) ТЦК та СП або за місцем провадження медичної практики у закладах охорони здоров`я комунальної або державної форми власності лікарями, які включаються до складу ВЛК ТЦК та СП.

Згідно з п.3.4 глави3 розділуІІ Положення №1109/15800 (у редакції, чинній станом на липень 2024року) перед оглядом військовозобов`язаних їм проводиться загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, серологічний аналіз крові на: антитіла до вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ), поверхневий антиген до вірусу гепатиту «В» (HbsAg), загальні антитіла до вірусу гепатиту «С» (anti-HCV), реакція мікропреципітації з кардіоліпіновим антигеном або загальні антитіла до блідої трепонеми (RW); визначається група крові та резус-належність, проводяться рентгенологічне обстеження органів грудної клітини, ЕКГ. Особам старшим 40 років обов`язково проводиться вимір внутрішньоочного тиску, дослідження крові на цукор. Інші дослідження проводяться за показаннями.

Направлення для проведення вказаних лабораторних та інструментальних досліджень може здійснюватися лікарями із закладів охорони здоров`я комунальної або державної форми власності, які залучаються для проведення медичного огляду військовозобов`язаних.

Під час дії правового режиму воєнного стану кожен військовозобов`язаний оглядається профільними медичними фахівцями, перелік яких наведено в абзаці3 п.3.2 глави3 розділуІІ Положення №1109/15800.

На підставі п.3.8 глави3 розділуІІ Положення №1109/15800 під час дії особливого періоду постанови ВЛК районних, міських ТЦК та СП про придатність військовозобов`язаного до військової служби приймаються згідно з главою20 цього розділу й оформлюються довідкою військово-лікарської комісії.

Відповідно до обвинувального акта ОСОБА_8 пройшов військово-лікарську комісію 08.07.2024року, і після її проходження у той же день, будучи придатним до військової служби згідно з довідкою ВЛК №3/297, відмовився від отримання повістки про виклик до ІНФОРМАЦІЯ_4 на 12.07.2024року для подальшого направлення на курси військової підготовки та підвищення кваліфікації.

Разом із тим, постанова ВЛК про придатність ОСОБА_8 до військової служби, оформлена довідкою ВЛК№3/297,датована 20.09.2024року. Картка обстеження та медичного огляду ОСОБА_8 містить записи про обстеження його профільними лікарями 05.07.2024року. Проте згідно з наведеною вище довідкою медичний огляд військовозобов`язаного ВЛК завершила 20.09.2024року.

Крім цього, під час перевірки стану здоров`я військовозобов`язаних з точки зору придатності до військової служби законодавець визнає обов`язковим проведення лабораторних та інструментальних досліджень, перелік яких наведено у п.3.4 глави3 розділуІІ Положення №1109/15800, зокрема, аналізів крові, сечі, рентгенологічного обстеження органів грудної клітини, ЕКГ, а для осіб старше 40років також вимірювання внутрішньоочного тиску.

Згідно з поясненнями у судовому засіданні ОСОБА_8 жодні з наведених вище досліджень під час проходження ним ВЛК не проводилися, а сама процедура обстеження тривала менше 20хвилин. Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_13 голова ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_4 повідомив лише загальний порядок визначення придатності військовозобов`язаних до військової служби, проте конкретних обставин медичного огляду ОСОБА_8 свідок не пам`ятає.

Показання з даного приводу обвинуваченого суд бере до уваги з огляду на те, що у картці його обстеження та медичного огляду не зазначено результатів загального, біохімічного та серологічного аналізів крові, групи крові та резус-фактора, загального аналізу сечі, флюорографії органів грудної клітини та ЕКГ, а відповідні графи таблиці пункту9 «Результати додаткових методів обстеження» взагалі не заповнені (а.с.33, 34).

Наведене викликає обґрунтовані сумніви у тому, що на час спроби працівників ІНФОРМАЦІЯ_4 вручити ОСОБА_8 повістку про виклик для подальшого направлення на курси військової підготовки саме станомна 08.07.2024року було прийнято остаточне рішення про його придатність до військової служби за результатами медичного огляду ВЛК, проведеного у встановленому законом порядку. Ці сумніви суд тлумачить на користь обвинуваченого, і вони не дозволяють констатувати дотримання працівниками РТЦК та СП визначеної законодавством процедури призову громадянина на військову службу, а відтак і оцінювати поведінку ОСОБА_8 як кримінально протиправну.

Виходячи з викладеного суд дійшов висновку про відсутність у діях обвинуваченого складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336ККУкраїни, що згідно з п.2 ч.1 ст.284ККУкраїни є безумовною підставою для закриття кримінального провадження. У разі встановлення підстав для прийняття такого рішення за підсумками судового розгляду суд на підставі ч.1 ст.373КПКУкраїни ухвалює виправдувальний вирок.

Окрім наведеного, у судовому засіданні було досліджено такі документи, подані стороною обвинувачення:

-вимогу Управління інформаційно-аналітичної підтримки ГУНП в Харківській області, згідно з якою ОСОБА_8 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався (а.с.41);

-довідку Комунального некомерційного підприємства «Обласний психоневрологічний диспансер №3» про те, що обвинувачений впродовж останніх п`яти років за медичною допомогою до цього закладу не звертався (а.с.42) ;

-довідку Комунального некомерційного підприємства Харківської обласної ради «Обласна клінічна наркологічна лікарня» №9751 від17.09.2024року про неперебування ОСОБА_8 на диспансерному (профілактичному) обліку (а.с.43).

Проте оскільки суд ухвалює виправдувальний вирок, дані наведених вище документів не мають правового значення для прийняття рішення за підсумками судового розгляду.

Цивільного позову у справі не заявлено.

Процесуальних витрат у кримінальному провадженні не понесено, речові докази відсутні.

Керуючись ст.ст.369,370,373,374,376 КПК України, суд

УХВАЛИВ:

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,визнати невинуватим і виправдати у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.336ККУкраїни,на підставіп.2ч.1ст.284, ч.1ст.373КПКУкраїниу зв`язкуз відсутністюв йогодіях складукримінального правопорушення.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги через Київський районний суд м. Харкова.

Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Головуюча суддя ОСОБА_1