Постанова

від 12.03.2025 по справі 613/571/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2025 року

м. Київ

cправа № 613/571/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Зуєва В.А.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Колодяжної А.В.,

Головного управління Держгеокадастру у Харківській області - не з`явився,

ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 (у складі колегії суддів: Медуниця О.Є. (головуючий), Істоміна О.А., Попков Д.О.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 (суддя Суслова В.В. (Усата В.В.)

у справі № 613/571/18

за позовом Заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області

до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Харківській області

про визнання незаконним наказу, визнання недійсним договору, скасування реєстрації та повернення земель,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2018 року Заступник керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області (далі - прокурор) звернувся до Богодухівського районного суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_1 , в якому просив:

- визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Держземагенства у Харківській області від 26.09.2014 № 2312-СГ про надання в оренду земельних ділянок ОСОБА_1 ;

- визнати недійсним договір оренди землі від 29.12.2014 укладений між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області та ОСОБА_1 щодо оренди земельних ділянок загальною площею 24,6074 га, а саме: земельної ділянки площею 12,1225 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0580; земельної ділянки площею 8,7004 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0581; земельної ділянки площею 3,7845 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0579;

- скасувати рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 №18489951, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8321426 від 30.12.2014 про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320881000:01:000:0579) за ОСОБА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 №18486838, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8320238 від 30.12.2014 про реєстрацію право оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320881000:01:000:0580) за ОСОБА_1 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 № 18488764, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8320815 від 30.12.2014 про реєстрацію права оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320881000:01:000:0581) за ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути земельні ділянки (кадастрові номери 6320881000:01:000:0580, 6320881000:01:000:0581, 6320881000:01:000:0571), загальною площею 24,6074 га, вартістю 646 190,05 грн, які розташовані за межами населених пунктів Вінницько-Іванівської сільської ради на території Богодухівського району державі в особі ГУ Держгеокадастру;

- зобов`язати ГУ Держгеокадастру внести зміни до земельно-облікових документів.

Позовні вимоги обґрунтовано обставинами порушення вимог законодавства при передачі спірних земельних ділянок в оренду ОСОБА_1 , оскільки відповідачка вже отримувала від ГУ Держгеокадастру земельну ділянку для ведення фермерського господарства, а отже надання в оренду наступної земельної ділянки мало бути проведено за встановленою процедурою земельних торгів (аукціону).

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 18.12.2020 позов задоволено частково.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18.09.2023 рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 18.12.2020 скасовано; провадження у справі закрито.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 20.09.2023 справу № 613/571/18 передано до Господарського суду Харківської області за встановленою юрисдикцією.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 мотивувальну частину рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 у справі №613/571/18 скасовано, викладено її в редакції цієї постанови. Резолютивну частину рішення залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у жовтні 2024 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випаду, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить передати справу № 613/571/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 № 613/571/18 в частині відмови у задоволенні позовних вимог прокурора про: - скасування рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 № 18489951, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8321426 від 30.12.2014 про реєстрацію право оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320881000:01:000:0579) за ОСОБА_1 ; - скасування рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 № 18486838, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8320238 від 30.12.2014 про реєстрацію право оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320881000:01:000:0580) за ОСОБА_1 - скасування рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 № 18488764, на підставі якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право оренди № 8320815 від 30.12.2014 про реєстрацію право оренди на земельну ділянку (кадастровий номер 6320881000:01:000:0581) за ОСОБА_1 ; - зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельні ділянки (кадастрові номери 6320881000:01:000:0579, 6320881000:01:000:0580, 6320881000:01:000:0581) загальною площею 24,6074 га, вартістю 646 190,05 грн, які розташовані за межами населених пунктів Вінницько-Іванівської сільської ради на території Богодухівського району державі в особі ГУ Держгеокадастру, а ГУ Держгеокадастру внести зміни до земельно-облікових документів. Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити. В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 № 613/571/18 залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 11.11.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 613/571/18 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.12.2024.

ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 у відзивах на касаційну скаргу зазначають про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 11.12.2024 зупинено касаційне провадження у справі № 613/571/18 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 917/1476/23.

Ухвалою Верховного Суду від 16.01.2025 поновлено провадження у справі № 613/571/18 та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.02.2025.

25.02.2025 Харківська обласна прокуратура через систему «Електронний суд» подала клопотання, у якому просила зупинити касаційне провадження у справі № 613/571/18 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 922/2185/19.

Ухвалою Верховного Суду від 26.02.2025 розгляд касаційної скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 у справі № 613/571/18 відкладено на 12.03.2025.

ГУ Держгеокадастру та ОСОБА_1 у судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез`явлення представника сторони не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Суд відмовив у задоволенні клопотання Харківської обласної прокуратури про зупинення касаційного провадження у справі № 613/571/18 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 922/2185/19, оскільки клопотання не обґрунтовано належними обставинами, які є підставою для зупинення касаційного провадження у справі. При цьому суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що особа, яка ініціювала оскарження судових рішень у справі шляхом подачі касаційної скарги, відповідно до норм процесуального закону має вживати заходів для скорочення періоду судового провадження.

Заступник керівника Харківської обласної прокуратури заявив клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палам Верховного Суду з підстав, передбачених частиною 5 статті 302 ГПК, оскільки, на думку прокурора, існує виключна правова проблема, що полягає у різному підході судів щодо належного способу захисту порушеного права власності держави щодо земельних ділянок, які надавались для ведення фермерського господарства, але, при цьому, за відсутності підстави, визначеної частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини 5 статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Під час передачі справ як таких, що містять виключну правову проблему, на розгляд Великої Палати Верховного Суду, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) та неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, в тому числі внаслідок неоднакової судової практики. Кількісний критерій ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. За якісним критерієм виключна правова проблема полягає, зокрема, у відсутності сталої судової практики, необхідності застосування інституту аналогії, необхідності здійснення судового тлумачення норм закону. За своєю правовою природою виключна правова проблема має зачіпати фундаментальні (конституційні, конвенційні) права та свободи, про що неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду.

Прокурор у клопотанні не зазначив, в чому саме полягає відсутність, суперечливість, неповнота, невизначеність (неясність, нечіткість) та неефективність правового регулювання правовідносин у питанні щодо належного способу захисту порушеного права власності держави щодо земельних ділянок, які надавались для ведення фермерського господарства, але, при цьому, за відсутності підстави, визначеної частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України.

Суд касаційної інстанції не знаходить підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа № 917/1476/23, правовідносини у якій подібні з правовідносинами у справі, що розглядається, була повернута на розгляд відповідній колегії Касаційного господарського суду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що у ході вивчення правомірності передачі в оренду земельних ділянок, розташованих на території Богодухівського району, Богодухівським відділом Дергачівської місцевої прокуратури встановлено, що 26.09.2014 Головним управлінням Держземагенства у Харківській області видано наказ № 2312-СГ «Про надання в оренду земельних ділянок», за яким Євтушенко Т.В. надано в оренду для ведення фермерського господарства, строком на 30 років, земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення, розташовані за межами населених пунктів Вінницько-Іванівської сільської ради на території Богодухівського району Харківської області, загальною площею 24,6074 га, у тому числі: - земельна ділянка площею 12,1225 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0580, зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.09.2014 року (згідно інформації реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 458037663208); - земельна ділянка площею 8,7004 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0581, зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.09.2014 року (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 457966463208): - земельна ділянка площею 3,7845 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0579, зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 19.09.2014 року (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 458047263208).

29.12.2014 між Головним управлінням Держземагенства у Харківській області на підставі наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області №2312-СГ від 26.09.2014 та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі строком на 30 років, згідно з яким Євтушенко Т.В. надано в оренду для ведення фермерського господарства земельні ділянки державної власності сільськогосподарського призначення, загальною площею 24,6074 га, розташовані за межами населених пунктів Вінницько-Іванівської сільської ради на території Богодухівського району Харківської області а саме: - земельна ділянка площею 12,1225 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0580, сільськогосподарські угіддя (рілля); - земельна ділянка площею 8,7004 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0581, сільськогосподарські угіддя (рілля); - земельна ділянка площею 3,7845 га кадастровий номер 6320881000:01:000:0579, сільськогосподарські угіддя (рілля).

Згідно з пунктом 5 договору нормативна грошова оцінка земельних ділянок відповідно до витягів з технічної документації про нормативно грошову оцінку складає 646 190,05 грн.

Відповідно до копії акта приймання-передачі земельних ділянок згідно з договором оренди землі, який є невід`ємною частиною договору оренди землі від 29.12.2014, ГУ Держземагенства у Харківській області передало, а ОСОБА_1 прийняла земельні ділянки загальною площею 24,6074 га, а саме: земельна ділянка з кадастровим номером 6320881000:01:000:0580, площею 12,1225 га, сільськогосподарські угіддя (рілля), земельна ділянка з кадастровим номером 6320881000:01:000:0581 площею 8,7004 га, сільськогосподарські угіддя (рілля), земельна ділянка з кадастровим номером 6320881000:01:000:0579, площею 3,7845 га, сільськогосподарські угіддя (рілля), які знаходяться за межами населених пунктів Вінницько-Іванівської сільської ради на території Богодухівського району Харківської області.

На підставі наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області від 26.09.2014 № 2312-СГ та договору оренди землі від 29.12.2014 зареєстровано право оренди на спірні земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Також установлено, що 24.04.2019 було створено Фермерське господарство «МРІЯ-Є» (ідентифікаційний код 42971075; далі - ФГ «МРІЯ-Є»), засновником та головою якого є ОСОБА_1 .

Разом з тим, як було встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 також є засновником та головою Селянського (фермерського) господарства «Еліта» (далі - СФГ «Еліта»), ідентифікаційний код юридичної особи: 14105918, місцезнаходження: Харківська область, Богодухівський район, м. Богодухів , провулок Робітничий, 13, вид діяльності : 01.11 Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур. Дата державної реєстрації, дата та номер запису в Єдиному державному реєстрі про включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичну особу у разі, коли державна реєстрація юридичної особи була проведена до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань» 24.01.2002, 29.04.2005, 1450120 0000 000146.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи СФГ «Еліта», ідентифікаційний код юридичної особи 14105918, місцезнаходження: Харківська область, Богодухівський район, м. Богодухів, провулок Робітничий, 13, зареєстроване 24.01.2002, номер запису про включення відомостей про юридичну особу до ЄДР 1450120 0000 000146.

У листі Слобожанської ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області від 22.02.2018 №40/9/20-11-04 наведено інформацію про те, що СФГ «Еліта» (код ЄДРПОУ 14105918) перебуває на обліку в Слобожанській ОДПІ ГУ ДФС у Харківській області з 05.11.1992, керівник Євтушенко Т.В., основний вид діяльності 01.11 Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур.

У відповіді відділу у Богодухівському районі ГУ Держгеокадастру у Харківській області від 21.02.2018 №10-20-0.23,12-244/104-18 наведено інформацію про те, що в користуванні СФГ «Еліта» обліковується всього земель: - на території Степнянської сільської ради 168,7046 га, в тому числі: згідно даних Державного земельного кадастру - 119,3649 га, з них ріллі - 119,3649 га (договори оренди на земельні частки ( паї) з громадянами); - відповідно до державного акта на право постійного користування землею І-ХР №036488, виданого на ім`я ОСОБА_1 , для ведення селянського (фермерського) господарства - 49.32 га, з них рілля 49,32 га; - на території Вінницько-Іванівської сільської ради 15,2728 га, в тому числі: згідно даних Державного земельного кадастру 15,2728 га, з них рілля 15,2728 га (договори оренди на земельні частки (паї) з громадянами).

Відповідно до державного акта на право постійного користування землею, виданого громадянину України ОСОБА_1 на підставі рішення І сесії ХХІІІ скликання Степнянської сільської ради Богодухівського району Харківської області від 28.11.2001, останній надано у постійне користування земельну ділянку площею 49,3 га, що розташована на території Степнянської сільської ради, для ведення селянського (фермерського) господарства. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №272 від 19.12.2001.

Прокурор в обґрунтування вимог позову зазначав, що ОСОБА_1 є засновником та головою СФГ «Еліта», зареєстрованого 24.01.2002 за номером 1 450 120 0000 000146 (ідентифікаційний код юридичної особи - 14105918). При цьому для ведення вказаного фермерського господарства у користування ОСОБА_1 вже надавались земельні ділянки за рахунок земель державної власності, тобто до моменту відведення ГУ Держземагентства в Харківській області у користування ОСОБА_1 земельних ділянок, що є предметом спору у цій справі, у користуванні ОСОБА_1 вже знаходились земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної форми власності, отримані на позаконкурсній основі.

За твердженням прокурора, повторна передача спірних земельних ділянок в оренду ОСОБА_1 з порушенням норм законодавства, поза встановленою процедурою земельних торгів (аукціону) є підставою для визнання незаконним і скасування наказу Головного управління Держземагенства у Харківській області №2312-СГ від 26.09.2014; визнання недійсним договору оренди землі від 29.12.2014 щодо оренди зазначених земельних ділянок загальною площею 24,6074 га, скасування рішення про державну реєстрацію від 30.12.2014 про реєстрацію права оренди за ОСОБА_1 на спірні земельні ділянки та зобов`язання відповідачки повернути земельні ділянки (кадастрові номери 6320881000:01:000:0580, 6320881000:01:000:0581, 6320881000:01:000:0571), загальною площею 24,6074 га, вартістю 646 190,05 грн власнику, а також зобов`язання ГУ Держгеокадастру внести зміни до земельно-облікових документів.

Суд першої інстанції в задоволення позову відмовив та мотивував таке рішення тим, що повторне отримання ОСОБА_1 земельних ділянок для створення фермерського господарства на позаконкурентних засадах суперечить закону, отже оспорюваний договір оренди укладений без дотримання конкурентних засад за відсутності для цього підстав, визначених частиною 3 статті 134 ЗК, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, такий договір в силу частин 1, 2 статті 228 ЦК є нікчемним, отже позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним та скасування наказу ГУ Держземагенства у Харківській області №2312-СГ від 26.09.2014, суд зазначив, що наказ реалізований виконанням, на цій підставі був укладений договір оренди землі, а отже наказ вичерпав свою дію повністю після реалізації та його скасування не призведе до усунення порушень.

Позовні вимоги про скасування рішень про реєстрацію прав оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не є належним способом захисту, що є підставою для відмови в їх задоволенні.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі земельні ділянки господарський суд зазначив, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним; спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з негаторним позовом.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання ГУ Держгеокадастру внести зміни до земельно-облікових документів, місцевий господарський суд зазначив, що ця вимога є похідною, необґрунтованою та безпідставною.

Стосовно позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами в ході розгляду справи, господарський суд зазначив, що оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі з інших підстав, викладених у рішенні суду, то питання щодо спливу строку позовної давності судом не вирішується.

Прокурор оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку лише в частині відмови в задоволення позовних вимог про скасування рішень про державну реєстрацію права оренди на спірні земельні ділянки за ОСОБА_1 , зобов`язанні останньої повернути ці земельні ділянки ГУ Держгеокадастру, а ГУ Держгеокадастру - внести зміни до земельно-облікових документів.

У частині відмови у визнанні договору оренди землі недійсним рішення господарського суду прокурором не оскаржувалося, тому суд апеляційної інстанції не переглядав рішення саме в частині результату розгляду цієї позовної вимоги.

Суд апеляційної інстанції змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та зазначив, що надає оцінку обраному прокурором способу захисту (виходячи з доводів і вимог позовної заяви та апеляційної скарги), оскільки інші позовні вимоги, які прокурор в апеляційній скарзі просить задовольнити - про скасування рішень про державну реєстрацію, зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельні ділянки та зобов`язання ГУ Держгеокадастру внести зміни до земельно-облікових документів - є похідними від вимоги про визнання договору недійсним.

При цьому, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції (в оскаржуваній частині), суд апеляційної інстанції зазначив, що висновок суду першої інстанції про нікчемність договору оренди землі від 29.12.2014 є помилковим, оскільки цей правочин є оспорюваним (враховуючи, що його було укладено до 03.04.2016 - дати набрання чинності Законом № 1012-VIII про внесення відповідних змін).

Решту позовних вимог, які просить задовольнити прокурор, було заявлено як похідні від вимоги про визнання договору оренди недійсним, в порядку застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), проте, оскільки цей договір недійсним не визнано і в цій частині рішення не оскаржується, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог, похідних від вимоги про визнання цього договору недійсним (яку не було задоволено господарським судом).

Крім того, суд апеляційної інстанції установив, що на час надходження матеріалів цієї справи до суду першої інстанції і відкриття Господарським судом Харківської області 08.11.2023 провадження у справі № 613/571/18 було створено і зареєстровано ФГ «МРІЯ-Є» (про що свідчить інформація з відкритих джерел, якими є дані Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань), до якого перейшло право користування спірними земельними ділянками. Про те, що право користування земельними ділянками перейшло до ФГ «МРІЯ-Є», прокурор мав можливість довідатися та звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про заміну відповідача, проте цього зроблено не було, причин не вчинення таких процесуальних дій прокурором не наведено.

Оскільки на час розгляду цієї справи місцевим господарським судом спірні земельні ділянки перебували у користуванні у ФГ «МРІЯ-Є», а не у ОСОБА_1 , до якої пред`явлено позов про їх повернення, то суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.

У поданій касаційній скарзі прокурор підставу касаційного оскарження судових рішень обґрунтував тим, зокрема, що при вирішенні спору суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 116, 121, 123, 124, 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статей 1, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статті 391 ЦК, порушили норми процесуального права (статті 4, 11, 13, 14, 73, 74, 76-79, 86, 162, ст. 236, 237 ГПК) та не врахували висновки Верховного Суду:

викладені у постановах від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23 щодо застосування частини 2 статті 215, частин 1, 2 статті 228 ЦК;

викладені у постановах від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20 щодо застосування статей 14, 73, 74, частини 1 та пунктів 4, 5 частини 3 статті 162, частини 1 статті 237 ГПК стосовно принципу «jura novit curia» («суд знає закони»);

викладені у постановах від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, постановах Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 917/1416/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20 щодо застосування статей 1, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 121, 123, 134 ЗК;

викладені у постановах від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц щодо застосування статей 261, 267, 391 ЦК;

викладені у постановах від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23 щодо застосування статті 391 ЦК;

викладені у постановах від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19, від 03.08.2022 у справі № 645/3067/19, від 17.08.2022 у справі № 450/441/19, від 22.08.2022 у справі № 597/977/21, від 16.01.2024 у справі № 905/5/21 щодо застосування статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

викладені у постановах від 18.01.2022 у справі № 34/425, від 13.04.2021 у справі № 910/11702/18 щодо застосування статті 52 ГПК.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У частині першій 1 статті 14 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Позивач як особа, яка подала позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

У справі, що розглядається, предметом касаційного оскарження є судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування рішень про державну реєстрацію права оренди на спірні земельні ділянки за ОСОБА_1 , зобов`язання останньої повернути ці земельні ділянки ГУ Держгеокадастру, а ГУ Держгеокадастру - внести зміни до земельно-облікових документів.

При цьому прокурор доводить, що договір оренди, про визнання недійним якого було також заявлено позовну вимогу, є нікчемним правочином в силу частин 1, 2 статті 228 ЦК, про що зазначив суд першої інстанції, проте в цій частині рішення місцевого господарського суду прокурор не оскаржує.

Так, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац 1 частини 2 статті 215 ЦК); якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (такі висновки наведено в пунктах 71-73 постанови Великої Палати Верховного Суду постанови від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц).

У пунктах 74, 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 сформульовано висновки про те, що такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів; за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов`язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення як обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення. Подібний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 469/3134/19.

З огляду на викладене Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 з метою визначення судами нікчемних правочинів, які порушують публічний порядок (в контексті заволодіння майном фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади), наголосив на необхідності достеменного встановлення судом того, чи існують певні законодавчо визначені обставини, за наявності яких такий правочин загалом може бути укладено, але з порушеннями такого законодавства (недійсний правочин) чи укладення такого правочину неможливе за будь-яких обставин (нікчемний правочин) як такого, що порушує публічний порядок.

Верховний Суд у постанові від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, вирішуючи питання щодо правомірності договору оренди земельної ділянки від 19.10.2016, наданої для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, у випадку неодноразової реалізації такого права, зазначив, що Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» (далі - Закон № 1012-VIII), який набув чинності з 03.04.2016, було внесено зміни до частини 2 статті 134 ЗК шляхом викладення абзацу 16 у такій редакції: «передачі громадянам земельних ділянок для сінокосіння і випасання худоби, для городництва». Отже, з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1012-VIII визначено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини 2 статті 134 ЗК, що виключаються цим Законом.

Договір оренди землі укладений в період, коли законодавством загалом допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів, за умов повторного надання земельної ділянки фізичній особі для створення фермерського господарства, є оспорюваним, оскільки обставини отримання заявником земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) один раз чи більше не є очевидними і встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства (такі висновки наведено в постановах Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 629/6198/21 та від 21.05.2024 у справі № 622/1061/21, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19).

З огляду на викладене у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що договір оренди землі від 29.12.2014 є оспорюваним правочином, оскільки відповідно до встановлених фактичних обставин справи відповідачка отримала спірні земельні ділянки до набрання чинності Законом України від 18.02.2016 № 1012-VIII «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів», тобто у період, коли законодавством допускалося надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства без проведення земельних торгів. Однак обставини отримання відповідачкою земельних ділянок за пільговою процедурою (без дотримання конкурентних засад) з метою, визначеною Законом України «Про фермерське господарство», не є очевидними і встановити це можливо лише під час перевірки заяви громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства (зокрема, перевірки дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство) (подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 629/6198/21, від 21.05.2024 у справа № 622/1061/21, від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, від 17.09.2024 у справі № 922/1830/19).

Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про нікчемність договору оренди землі від 29.12.2014 і у зв`язку із цим відмовив у задоволенні цієї позовної вимоги, це судове рішення в зазначеній частині не було предметом перегляду суду апеляційної інстанції, а прокурор судове рішення в цій частині не оскаржує, то суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості в силу положень статті 300 ГПК перевірити правильність застосування цим судом відповідних норм права.

Щодо належного відповідача у справі за позовом про повернення земельної ділянки, суд касаційної інстанції зазначає таке.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону у разі недійсності правочину (близький за змістом висновок викладено в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов`язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації. Подібні висновки неодноразово викладались Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 26.06.2019 у справі № 628/778/18, від 02.10.2019 у справі № 922/538/19.

З моменту реєстрації фермерського господарства та набуття статусу юридичної особи обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа (голова чи керівник фермерського господарства), а фермерське господарство як юридична особа (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц та від 30.06.2020 у справі № 927/79/19).

За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 4-376цс18, пункт 66), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09.02.2021 у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2).

Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20).

Судом апеляційної інстанції установлено, що на час надходження матеріалів цієї справи до суду першої інстанції і відкриття Господарським судом Харківської області 08.11.2023 провадження у справі № 613/571/18 відповідачкою було створено і зареєстровано ФГ «МРІЯ-Є» (про що свідчить інформація з відкритих джерел, якими є дані Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань), до якого перейшло право користування спірними земельними ділянками, права та обов`язки орендаря цих земельних ділянок за договором оренди землі. Про такі обставини, зокрема, що право користування земельними ділянками перейшло до ФГ «МРІЯ-Є», прокурор мав можливість довідатися та звернутися до суду першої інстанції з клопотанням про заміну відповідача, проте цього зроблено не було, причин не вчинення таких процесуальних дій прокурором не наведено.

Однак прокурор заявив позовну вимогу про зобов`язання ОСОБА_1 повернути державі спірні земельні ділянки, в той час коли користувачем спірних земельних ділянок є ФГ «МРІЯ-Є», тобто така позовна вимога заявлена до неналежного відповідача, що є самостійною підставою для відмови у позові.

При цьому суд касаційної інстанції також враховує, що чинним ГПК передбачена заміна судом відповідача на належного або залучення іншого співвідповідача виключно за клопотанням позивача. За власною ініціативою суду без відповідного клопотання позивача господарський суд не уповноважений здійснювати зазначені процесуальні дії.

Суд апеляційної інстанції також установив, що прокурор не довів наявності об`єктивних обставин, що перешкоджали б йому своєчасно звернутися з відповідним клопотанням до місцевого господарського суду.

Водночас за змістом клопотання, поданого прокурором до апеляційного суду, заявник просить не про заміну неналежного відповідача належним, а про залучення до участі у справі № 613/571/18 ФГ «МРІЯ-Є» як правонаступника ОСОБА_1 та про викладення у зв`язку з цим в іншій редакції позовної вимоги про повернення земельних ділянок, проте суд апеляційної інстанції обґрунтовано зауважив, що у цьому випадку має місце не правонаступництво на підставі додаткових угод до договору оренди землі, на які посилався прокурор, а перехід права оренди до фермерського господарства в силу закону (положень статті 8 Закону України «Про фермерське господарство»), тому суд апеляційної інстанції правомірно відмовив у задоволенні клопотання прокурора про залучення правонаступника.

Оскільки на час розгляду цієї справи місцевим господарським судом спірні земельні ділянки перебували у користуванні ФГ «МРІЯ-Є», а не у ОСОБА_1 , до якої пред`явлено позов про їх повернення, то суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.

Будь-яких доводів, які б спростовували зазначені висновки суду апеляційної інстанцій, окрім посилання лише на безпідставність таких висновків суду, прокурором у касаційній скарзі не наведено, отже, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права при вирішенні цієї справи, які відповідно до вимог процесуального законодавства є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень.

Таким чином суд касаційної інстанції вважає необґрунтованим та безпідставними доводи касаційної скарги прокурора про порушення судом апеляційної інстанції положень статті 52 ГПК та не врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.01.2022 у справі № 34/425, від 13.04.2021 у справі № 910/11702/18 щодо застосування статті 52 ГПК, оскільки судом апеляційної інстанції у цій справі не встановлено обставин, які є підставою для процесуального правонаступництва.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених прокурором вимог з мотивів, наведених у постанові суду апеляційної інстанції.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

Суд касаційної інстанції відхиляє посилання прокурора в касаційній скарзі на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень частини 2 статті 215, частин 1, 2 статті 228 ЦК та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.04.2019 у справі № 463/5896/14-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23, щодо застосування цієї норми права при вирішенні спорів, оскільки, як зазначалося вище у справі, що розглядається, встановлено обставини того, що договір оренди землі, укладений між відповідачами, є оспорюваним правочином, що підтверджується практикою Верховного Суду при вирішенні спорів саме у подібних правовідносинах, на яку правомірно послався суд апеляційної інстанції.

Посилання прокурора на неправильне застосування судами положень статей 261, 267, 391 ЦК в контексти позовної давності, суд касаційної інстанції вважає помилковим, оскільки у цій справі відповідачами хоча і було заявлено про застосування позовної давності, проте суди попередніх інстанцій питання щодо спливу строку позовної давності не вирішували з огляду на відмову в позові.

Доводи прокурора щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції статей 14, 73, 74, частини 1 та пунктів 4, 5 частини 3 статті 162, частини 1 статті 237 ГПК стосовно принципу «jura novit curia» («суд знає закони»), про застосування якого зазначено в постановах Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, від 02.11.2022 у справі № 685/1008/20, суд касаційної інстанції вважає безпідставними, оскільки у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції правомірно зазначив, що посилання прокурора на принцип «jura novit curia» («суд знає закони») за конкретних обставин цієї справи і доводів прокурора про нікчемність правочину не є належним аргументом, оскільки у цьому випадку різне тлумачення характеру позову має місце виключно внаслідок суперечливої процесуальної поведінки прокурора, який в апеляційній скарзі фактично змінив підставу позову в частині зазначених позовних вимог, що суперечить нормам процесуального закону.

Доводи прокурора про неправильне застосування судами статей 1, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 121, 123, 134 ЗК, 391 ЦК, статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та не врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, від 15.01.2020 у справі № 627/1351/18, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, постановах Верховного Суду від 17.09.2020 у справі № 917/1416/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20, від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у справі № 922/1130/23, від 28.10.2020 у справі № 910/10963/19, від 03.08.2022 у справі № 645/3067/19, від 17.08.2022 у справі № 450/441/19, від 22.08.2022 у справі № 597/977/21, від 16.01.2024 у справі № 905/5/21, також не можна визнати обґрунтованими, оскільки висновки, зроблені в оскаржуваних судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчать про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які послався скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами за інших установлених процесуальних обставин, які зумовили прийняття відповідного рішення.

При цьому висновки суду апеляційної інстанції, наведені в оскаржуваній постанові, у справі, що розглядається, не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених скаржником постановах, оскільки відповідне питання в кожному конкретному випадку вирішувалося судом в залежності від встановлених обставин кожної справи, а також наданих сторонами доказів і наведених ними аргументів.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у зазначених вище постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, що розглядається, зазначені скаржником доводи про неправильне застосування судами попередніх інстанцій наведених норм матеріального та процесуального права з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них. Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.09.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 25.01.2024 у справі № 613/571/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: Н.О. Багай

В.А. Зуєв