Постанова від 18.03.2025 по справі 320/10968/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/10968/24 Головуючий у 1 інстанції: Марич Є.В.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2025 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Аліменка В.О.

Ключковича В.Ю.

За участю секретаря Заміхановської Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора Костіна A.C. №191-ц від 16.02.2024;

- поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді, рівнозначній начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з 20.02.2024;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 20.02.2024 до моменту поновлення на публічній службі;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що позивач не відноситься до жодної з категорій прокурорів для яких встановлений обов`язок проходити атестацію, згідно з приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ. Так, апелянт зазначає, що він не займав посаду у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах станом на день набрання чинності Законом № 113-ІХ. Також, вказує, що непроходження позивачем атестації не пов`язане з наявністю поважних причин, до яких належать тимчасова непрацездатність, відпустка по догляду за дитиною, відрядження для участі в роботі інших органів на постійній основі, тощо. Крім того, апелянт звертає увагу на те, що попереднє його звільнення (на підставі наказу Генерального прокурора №452ц від 07.02.2020) не пов`язане з проходженням атестації, а тому, не пов`язане з настанням підстав, передбачених 1 і 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. Оскільки, попереднє звільнення позивача мало місце після набуття чинності Законом №113-ІХ, позивач не відноситься до категорії прокурорів, на яких покладений обов`язок проходження атестації на підставі підпункту 4 пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. Враховуючи зазначене, апелянт стверджує, що не відноситься до жодної з чотирьох категорій прокурорів на яких покладений обов`язок проходження атестації на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

30 вересня 2024 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Офісу Генерального прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

13 березня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Офісу Генерального прокурора надійшли додаткові пояснення разом з довідкою про середню заробітну плату ОСОБА_1 .

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Генеральної прокурори України від 13.05.2019 № 337-вк ОСОБА_1 призначено на посаду начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, увільнивши із займаної посади, на підставі подання заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора.

Наказом Генерального прокурора від 21.06.2019 №458-вк ОСОБА_1 увільнено з посади начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України та зараховано в розпорядження до вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби.

В подальшому, відповідно до наказу Міністра оборони України від 13.12.2019 № 709, ОСОБА_1 звільнено з військової служби та наказом Генерального прокурора від 20.12.2019 № 1167-вк виключено зі списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора від 20 грудня 2019 року № 1201-вк ОСОБА_1 з 24.12.2019 призначено на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора від 07 лютого 2020 року № 452ц скасовано з моменту видання наказ Генерального прокурора від 20.12.2019 № 1201-вк про призначення ОСОБА_1 на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, як помилково виданий.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року у справі №640/5475/20 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 04 березня 2021 року скасовано та прийнято нове, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. від 07 лютого 2020 року №452-ц. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з 07 лютого 2020 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 07 лютого 2020 року по 09 червня 2021 року в сумі 426611,52 гривень. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

На виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2021 та виконавчого листа Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.06.2021 у справі №640/5475/20, наказом Генерального прокурора від 01.02.2024 №126ц скасовано наказ Генерального прокурора від 07.02.2020 № 452ц та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з 07 лютого 2020 року.

Також, наказом Генерального прокурора від 01.02.2024 № 127ц ОСОБА_1 тимчасово визначено робоче місце в Спеціалізованій прокуратурі у сфері оборони Офісу Генерального прокурора за адресою: вул. Антоновича, 2-а, м. Київ.

Наказом Генерального прокурора від 16.02.2024 №191ц ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України та органів прокуратури у зв`язку з неподанням у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір, у зв`язку із цим, пройти атестацію (підпункт 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури») з 19 лютого 2024 року.

Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII).

До 25 вересня 2019 року частиною 1 статті 7 Закону України «Про прокуратуру» визначалось, що систему прокуратури України становлять: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX (далі - Закон №113-IX) були внесені зміни у названий Закон та запроваджено реформування системи органів прокуратури.

За приписами п. 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

У відповідності пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, положення щодо проходження атестації, передбаченої цим розділом, поширюються на прокурорів та слідчих органів прокуратури, які:

1) на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах;

2) на день набрання чинності цим Законом займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, але з поважних причин, до яких належать тимчасова непрацездатність, відпустка по догляду за дитиною, відрядження для участі в роботі інших органів на постійній основі тощо, не проходили атестацію;

3) звільнені з органів прокуратури у зв`язку з настанням підстав, передбачених підпунктами 1 і 2 пункту 19 цього розділу, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах;

4) звільнені до набрання чинності цим Законом з органів прокуратури, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах.

Прокурори та слідчі органів прокуратури, зазначені в підпунктах 1-4 цього пункту, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації.

Проходження атестації особами, зазначеними в підпункті 3 цього пункту, розпочинається з етапу, на якому було прийнято рішення про неуспішне її проходження.

Згідно пункту 8 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, положення щодо проходження прокурорами атестації, передбачені цим розділом, не поширюються на:

1) Генерального прокурора, а також прокурорів, яких після набрання чинності цим Законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1-15 частини першої статті 39 Закону України "Про прокуратуру";

2) осіб, які призначаються за результатами добору на посаду прокурора відповідно до пункту 20 цього розділу;

3) керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, його першого заступника, заступника, керівників підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, їх заступників, прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, які займають свої посади станом на день набрання чинності цим Законом. Такі прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури переводяться на аналогічні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора;

4) осіб, яких призначено на посади першого заступника, заступника Генерального прокурора у період з 30 серпня 2019 року.

Нормами пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX закріплено, що атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 7 цього розділу.

Положеннями пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX передбачено, що прокурори та слідчі органів прокуратури, зазначені в підпунктах 1-4 пункту 7 цього розділу, мають право у строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX установлено, що прокурори та слідчі органів прокуратури, зазначені в підпунктах 1-4 пункту 7 цього розділу, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора за умови настання однієї з таких підстав:

1) неподання прокурором чи слідчим органів прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію;

2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації;

3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора чи слідчого органів прокуратури, який успішно пройшов атестацію;

4) ненадання прокурором чи слідчим органів прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваним наказом Генерального прокурора від 16.02.2024 №191ц ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України та органів прокуратури у зв`язку з неподанням у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір, у зв`язку із цим, пройти атестацію (підпункт 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури») з 19 лютого 2024 року (а.с. 46).

Отже, підставою для звільнення позивача з посади визначено неподанням ним у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір, у зв`язку з цим, пройти атестацію

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не подано у порядку, визначеному чинним законодавством, до відповідача заяви про переведення на відповідну посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, яка містила б відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що неподання позивачем у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір, у зв`язку із цим, пройти атестацію, в силу вимог пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, є підставою для звільнення з посади прокурора та органів прокуратури. Відтак, оскаржуваний наказ №191-ц від 16.02.2024 відповідачем видано правомірно, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені діючим законодавством України.

Разом з тим, апелянт вказує, що він не відноситься до жодної з категорій прокурорів для яких встановлений обов`язок проходити атестацію, згідно з приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.

Надаючи оцінку вищевказаним висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає, що для правильного вирішення спору ключовим, у даному випадку, є питання, чи поширюються на ОСОБА_1 положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX в частині необхідності проходження атестації.

Як було вищезазначено, пунктом 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX встановлено, що положення щодо проходження атестації, передбаченої цим розділом, поширюються на прокурорів та слідчих органів прокуратури, які:

1) на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах;

2) на день набрання чинності цим Законом займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, але з поважних причин, до яких належать тимчасова непрацездатність, відпустка по догляду за дитиною, відрядження для участі в роботі інших органів на постійній основі тощо, не проходили атестацію;

3) звільнені з органів прокуратури у зв`язку з настанням підстав, передбачених підпунктами 1 і 2 пункту 19 цього розділу, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах;

4) звільнені до набрання чинності цим Законом з органів прокуратури, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах.

Як стверджує апелянт, станом на день набрання чинності Законом № 113-ІХ він не займав посаду у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах.

Так, Закон № 113-IX набрав чинності 25 вересня 2019 року.

Водночас, матеріали справи свідчать, що наказом Генерального прокурора України від 21.06.2019 №458-вк, полковника юстиції ОСОБА_1 з 21 червня 2019 року увільнено з посади начальника управління процесуального керівництва Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України та зараховано в розпорядження Генерального прокуратура України до вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби (а.с. 23).

Наказом Генерального прокурора від 06 грудня 2019 року №1085-вк позивача призначено на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (а.с. 26).

Таким чином, у період з 21.06.2019 по 06.12.2019 (в тому числі, станом на дату набрання чинності Законом №113-ІХ) позивач не був прокурором, у відповідності до приписів Закону України «Про прокуратуру», оскільки, був увільнений з адміністративної посади та перебував у розпорядженні Генерального прокурора в якості військовослужбовця.

Крім того, згідно Витягу з протоколу №5 засідання першої кадрової комісії від 219 жовтня 2019 року, кадровою комісією встановлено, що ОСОБА_1 на дату проведення атестації не обіймав жодної прокурорсько - слідчої посади і на нього не поширюється дія норм Порядку проходження прокурорами атестації (а.с. 25).

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що він не відноситься до категорії прокурорів, на яких покладений обов`язок проходження атестації на підставі підпункту 1 пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.

Також, непроходження позивачем атестації не пов`язане з наявністю поважних причин, до яких належать тимчасова непрацездатність, відпустка по догляду за дитиною, відрядження для участі в роботі інших органів на постійній основі, тощо.

У зв`язку з цим, позивач не відноситься до категорії прокурорів, на яких покладений обов`язок проходження атестації на підставі підпункту 2 пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

З приводу положень підпункту 3 пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, які передбачають, що положення щодо проходження атестації, передбаченої цим розділом, поширюються на прокурорів, які звільнені з органів прокуратури у зв`язку з настанням підстав, передбачених підпунктами 1 і 2 пункту 19 цього розділу, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі, у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, слід зазначити наступне.

Так, наказом Генерального прокурора від 20 грудня 2019 року № 1201-вк ОСОБА_1 з 24.12.2019 призначено на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (а.с. 27).

В подальшому, наказом Генерального прокурора від 07.02.2020 № 452ц скасовано з моменту видання наказ Генерального прокурора від 20.12.2019 № 1201-вк про призначення ОСОБА_1 на посаду начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, як помилково виданий (а.с. 29).

Однак, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 червня 2021 року у справі №640/5475/20, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. від 07 лютого 2020 року №452-ц та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з 07 лютого 2020 року.

На виконання постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2021 у справі № 640/5475/20, виконувачем обов`язків Генерального прокурора 01.02.2024 видано наказ №126ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді (а.с. 44).

Колегія суддів звертає увагу на те, що в наказі Генерального прокурора від 07.02.2020 № 452ц відсутнє посилання на те, що підставою його видання стали підпункти 1 і 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.

Отже, відповідачем не доведено, що попереднє звільнення ОСОБА_1 з посади пов`язане з настанням підстав, передбачених 1 і 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

Беручи до уваги викладене, ОСОБА_1 не відноситься до категорії прокурорів, які звільнені з органів прокуратури у зв`язку з настанням підстав, передбачених підпунктами 1 і 2 пункту 19, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді.

Також, позивач не був звільненим з посади до набрання чинності Закону № 113-ІХ, оскільки, його попереднє звільнення мало місце 07.02.2020, а тому, на нього не поширюються положення підпункту 4 пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

Як зазначив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 22 вересня 2022 року у справі № 580/34/20 та від 22 вересня 2022 року у справі №640/23456/19, зі змісту пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ (в редакції чинній на час звільнення позивача) слідує, що на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII можуть бути звільнені лише прокурори у визначених цим пунктом випадках, які на день набрання чинності Законом №113-ІХ займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що ОСОБА_1 не відноситься до жодної з чотирьох категорій прокурорів, на яких покладений обов`язок проходження атестації на підставі пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

Як наслідок, наказ Генерального прокурора від 16.02.2024 №191ц про звільнення ОСОБА_1 на підставі підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, у зв`язку з неподанням у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір, у зв`язку із цим, пройти атестацію є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді, рівнозначній начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з 20.02.2024, слід зазначити наступне.

Визначаючи спосіб захисту прав ОСОБА_1 , які були порушені внаслідок незаконного звільнення, колегія суддів враховує, що Закон України «Про прокуратуру» не визначає правових наслідків незаконного звільнення прокурора з посади. У зв`язку з цим, при виборі способу поновлення прав позивача колегія суддів керується Кодексом законів про працю України.

Згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі, у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Зазначена норма права вказує на те, що суд, встановивши факт звільнення без законної на те підстави, зобов`язаний поновити працівника на раніше займаній посаді.

Відповідно до ст. 240-1 КЗпП України, у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 493 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

Кодекс законів про працю України не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст. 235 та у ст. 240-1 КЗпП України. Відтак, суд встановивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, що викладена в постановах від 11 лютого 2021 року у справі № 640/21065/18, від 27 квітня 2021 року у справі № 826/8332/17, від 31 травня 2021 року у справі № 0840/3202/18.

Також, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 12 травня 2022 року у справі №140/13530/20 від 19 травня 2022 року у справі №120/4728/20-а зазначив наступне: «…Повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатись у здійснення дискреційних повноважень державного органу».

З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 слід поновити на посаді, з якої його було звільнено, а саме, на посаді начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною 2 статі 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).

Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 27.02.2025 №21-130зп, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 , обчислена виходячи з виплат, що передували звільненню 19.02.2024, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», становить 2 363,64 грн.

У період з 20 лютого 2024 року по 18 березня 2025 року був 281 робочий день.

Таким чином, стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі у розмірі 664 182,84 грн. (2 363,64 (середньоденний заробіток позивача) х 281 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу).

Щодо вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, слід зазначити наступне.

Положення ч.ч. 1-2 ст. 134 КАС України визначають, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI (далі - Закон №5076-VI).

У відповідності до частини 1 статті 26 Закону №5076-VI, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги; документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI, видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

В силу вимог ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями частини 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції позивачем надано:

- Договір про надання правничої (правової) допомоги від 04 березня 2024 року №04/03, укладений між ОСОБА_1 (далі - Клієнт) та адвокатом Добрянською Ольгою Дем`янівною (далі - Адвокат);

- Додаткову угоду від 04 березня 2024 року №1 до Договору про надання правничої (правової) допомоги №04/03 від 04 березня 2024 року;

- Акт надання послуг від 05 березня 2024 року №1 до Договору про подання правничої (правової) допомоги №04/03 від 04 березня 2024 року.

Відповідно до пункту 1.1 Договору про надання правничої (правової) допомоги від 04 березня 2024 року №04/03, Клієнт доручає, а Адвокат приймає на себе зобов`язання надавати правничу (правову) допомогу Клієнту в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Згідно Додаткової угоди від 04 березня 2024 року №1 до Договору про надання правничої (правової) допомоги №04/03 від 04 березня 2024 року, Клієнт доручає, а Адвокат приймає на себе зобов`язання надати правничу (правову) допомогу з оплатою у фіксованому розмірі: написання позовної заяви щодо визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора Костіна А.Є. №191-ц від 16.02.2024, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вартість 4 000,00 грн.

Надання ОСОБА_1 послуг з правничої допомоги підтверджується Актом надання послуг від 05 березня 2024 року №1 до Договору про подання правничої (правової) допомоги №04/03 від 04 березня 2024 року.

Слід зазначити, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Вирішуючи питання про стягнення витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що заявлені до відшкодування позивачем витрати на правничу допомогу у розмірі 4 000,00 грн. є обґрунтованими та співмірними складності справи та фактичному об`єму виконаної роботи.

Крім того, колегія суддів враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі №826/841/17, згідно якої, метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення, понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб`єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а тому рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення адміністративного позову частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє належне підтвердження в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 серпня 2024 року скасувати та прийняти нове рішення.

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 16 лютого 2024 року №191ц.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління представництва інтересів держави у воєнній сфері Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України з 20 лютого 2024 року.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 664 182 (шістсот шістдесят чотири тисячі сто вісімдесят дві) грн. 84 коп.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 4 000 (чотири тисячі) грн. 00 коп.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Аліменко В.О.

Ключкович В.Ю.

Повне судове рішення складено 20.03.2025 р.