Постанова

від 28.03.2025 по справі 420/1811/24

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 березня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/1811/24

Головуючий І інстанції: Василяка Д.К.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення суду - 23.08.2024р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області, Рубіжанського міського суду Луганської області та третіх осіб - Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

15.01.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до ТУ ДСА України в Луганській області, Рубіжанського міського суду Луганської області та третіх осіб - ДСА України, ДКСУ, в якому, з урахування уточнення позовних вимог, просив суд:

- скасувати наказ в.о. голови Рубіжанського міського суду Луганської області від 04.09.2023р. №10-ПД;

- визнати протиправними дії ТУ ДСА України в Луганській області щодо ненарахування та невиплати йому суддівської винагороди з 01.09.2023р. по день фактичного звільнення з військової служби або оголошення рішення про демобілізацію;

- зобов`язати ТУ ДСА України в Луганській області провести нарахування та виплату йому за період з 01.09.2023р. по день фактичного звільнення з військової служби або оголошення рішення про демобілізацію.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 працює на посаді судді Рубіжанського міського суду Луганської області, доказом чого є Указ Президента України від 24.09.2016р. №410/2016. Втім, за вересень 2023р. суддівська винагорода йому не нараховувалася та не виплачувалася на підставі увільнення від роботи у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації, що, власне, і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 23.09.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23.08.2024р. та прийняти нове, яким його позовні вимоги - задовольнити повністю.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.09.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

01.10.2024р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Учасники даної справи, належним чином повідомлені про її розгляд, правом подання відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористалися.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 Указом Президента України «Про призначення суддів» від 24.09.2016р. №410/2016 призначений на посаду судді Рубіжанського міського суду Луганської області строком на п`ять років.

10.10.2016р. наказом голови Рубіжанського міського суду Луганської області №88-ОС ОСОБА_1 зараховано до штату Рубіжанського міського суду Луганської області.

04.09.2023р. наказом в.о. голови Рубіжанського міського суду Луганської області за №10-ПД позивача увільнено від роботи з 26.06.2023р. у зв`язку із призивом на військову службу по мобілізації на період воєнного стану зі збереженням місця роботи, посади по день його фактичного звільнення з військової служби або оголошення рішення про демобілізацію.

01.11.2023р. ОСОБА_1 звернувся до начальника ТУ ДСА України в Луганській області із заявою, в якій він просив розглянути питання нарахування та виплати його суддівської винагороди; здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди за попередній період та здійснювати такі нарахування і виплату в подальшому: надати ґрунтовну відповідь з посиланням на норми чинного законодавства або позицію суду, щодо неможливості нарахування, як судді, суддівської винагороди починаючи з вересня 2023р.; надати роз`яснення та алгоритм дій у разі незгоди з позицією ТУ ДСА в Луганській області щодо рішень Ради Суддів України від 14.03.2022р. №10 та 05.08.2022р. №24; надати інформацію щодо відповідальних осіб, які приймають рішення та здійснюють нарахування і виплату суддівської винагороди, з урахуванням зазначених у листі питань; повідомити про розгляд листа та надати відповідь на зазначені питання із наданням необхідної розгорнутої інформації електронною поштою.

29.11.2023р. листом ТУ ДСА України в Луганській області №808/23-вих. позивача повідомлено, що нарахування та виплату суддівської винагороди припинено відповідно до наказу в.о. голови Рубіжанського міського суду Луганської області від 04.09.2023р. №10-ПД. Зазначеним наказом не передбачено збереження за позивачем суддівської винагороди на час увільнення від роботи.

За вересень 2023р. позивач теж не отримував суддівську винагороду.

Не погоджуючись із такими діями та рішенням відповідача, позивач звернулася до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із необґрунтованості та недоведеності позовних вимог і, відповідно, відсутності підстав для їх задоволення.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Так, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII визначено організацію судової влади і здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд,.

У силу ст.4 Закону №1402-VIII, судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та Законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до ч.1 ст.135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

За приписами ч.2 цієї статті, суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.

Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Засади та порядок фінансування судів установлені ст.ст.148 та 149 Закону №1402-VIII.

Згідно з ч.ч.3,4 ст.148 Закону №1402-VIII, функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, ДСА України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності ВККС України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони, а також ДСА України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА України.

Відповідно до вимог ч.1 ст.149 Закону №1402-VIII, суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

При цьому, «Положенням про ТУ ДСА України в Луганській області» (затв. наказом ДСА України 25.09.2015р.) регламентовано те, що основним завданням територіального управління ДСА України є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів та фінансове забезпечення місцевих загальних судів з метою створення належних умов для діяльності судів, суддів цих судів і забезпечення роботи органів суддівського самоврядування.

Територіальне управління здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності територіального управління та місцевих загальних судів.

Заходи по фінансовому забезпеченню місцевих загальних судів включають в себе і нарахування та виплату суддівської винагороди.

За приписами ч.2 ст.24 Закону №1402-VІІІ голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.

Нарахування, у тому числі суддівської винагороди суддям, здійснюється на підставі наказів голів суддів, табелів обліку робочого часу, копії яких передаються судами управлінню для виконання.

Поряд із тим, слід звернути увагу на те, що Законом №1402-VІІІ не було врегульовано питання призову суддів на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду та виплати суддівської винагороди.

Натомість, зазначені вище питання врегульовано ст.119 КЗпП України, Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII і «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992р. №2232-XII.

Зокрема, за правилами ч.2 ст.39 Закону №2232-XII, призов резервістів і військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993р. №3543-XII. Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації, а також (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.ч.3,4 ст.119 КЗпП України.

У силу ч.3 ст.119 КЗпП України (в редакції до внесених змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022р. №2352-IX) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону №2011-XII.

Так, Законом №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022р., внесено зміни до ч.3 ст.119 КЗпП України, а саме слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Тобто, з 19.07.2022р. законодавцем не передбачено виплату грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону №2011-XII.

Спір же у даній справі фактично виник у зв`язку із невиплатою суддівської винагороди судді (позивачу), мобілізованому до лав Збройних Сил України, за яким відповідно до приписів ч.3 ст.119 КЗпП України, чинної на момент його увільнення від роботи, зберігалися лише місце його роботи та посада.

Визначаючись щодо обґрунтованості поданої ОСОБА_1 апеляційної скарги, колегія суддів вважає за доцільне зазначити таке.

Однією з ключових гарантій належного здійснення правосуддя є забезпечення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Як уже зазначалося судом вище, гарантії незалежності суддів, визначені Конституцією України та Законом №1402-VIII, є невід`ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України, а також забезпечують здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також й конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Дану правову позицію щодо гарантій незалежності суддів Конституційний Суд України висловив у низці постанов, зокрема у рішеннях від 20.03.2002р. №5-рп/2002, від 01.12.2004р. №19-рп/2004, від 11.10.2005р. №8-рп/2005, від 22.05.2008р. №10-рп/2008, від 03.06.2013р. №3-рп/2013, а також від 04.12.2018р. №11-р/2018.

У рішенні від 04.12.2018р. №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у ст.130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

У межах цієї справи суд 1-ї інстанцій встановив, що наказом в.о. голови Рубіжанського міського суду Луганської області від 04.09.2023р. №10-ПД позивач був увільнений від роботи з 26.06.2023р. у зв`язку із призивом на військову службу по мобілізації.

Відповідно до вказаного наказу, за позивачем зберігалися місце роботи та посада по день його фактичного звільнення з військової служби або оголошення рішення про демобілізацію, згідно з ч.3 ст.119 КЗпП України.

Разом із тим, як уже згадувалося раніше, Законом №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022р., було внесено зміни до ч.3 ст.119 КЗпП України. Вказані зміни виключили норму щодо нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 19.07.2022р.

А тому, суд зауважує, що суддівська винагорода позивачу за спірний період не нараховувалася та не виплачувалася на підставі зазначеного наказу.

Судова колегія наголошує, що згідно зі ст.ст.148,149 Закону №1402-VIII, ТУ ДСА України діє як розпорядник бюджетних коштів для місцевих судів та виконує накази голів судів, зокрема, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди. У цьому контексті, зазначене управління не виступає самостійним суб`єктом у прийнятті рішень щодо виплат, а виконує покладені на нього функції.

Частиною 2 ст.24 Закону №1402-VIII визначено, що голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження. Голова суду, який в межах спірних правовідносин, фактично виконує владні управлінські функції, має керуватися виключно чинним законодавством України, діяти виключно на підставі, в порядку та у спосіб, які передбачені діючим законодавством.

Так, на момент видання наказу від 04.09.2023р. за №10-ПД, яким позивача увільнено від роботи з 26.06.2023р. у зв`язку із призивом на військову службу та фактично припинено нарахування йому середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації, таке припинення нарахування середнього заробітку особам, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, було встановлено приписами ч.3 ст.119 КЗпП України в редакції Закону №2352-ІХ.

Відповідно, в.о. голови Рубіжанського міського суду Луганської області в межах виконання обов`язків по адміністративній посаді мав і був зобов`язаний застосувати приписи КЗпП України.

У той же час, позивачем, при формулюванні його позовних вимог, не наведено обґрунтування протиправності вказаного наказу, таких підстав (для його скасування) не встановив і суд 1-ї інстанції. Позивачем не було надано і жодного доказу на підтвердження протиправності спірного наказу в.о. голови Рубіжанського міського суду Луганської області від 04.09.2023р. за №10-ПД в контексті співвідношення повноважень в.о. голови суду, встановлених у ч.ч.1 та 2 ст.24 Закону №1402-VIII, із обов`язками голови суду як суб`єкта владних повноважень діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оскільки протиправність цього наказу не встановлена під час судового розгляду даної справи, судова колегія дійшла висновку про відсутність у цьому спорі протиправних дій (бездіяльності) з боку відповідача в частині нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у спірному періоді, а також відсутність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати йому суддівську винагороду.

Слід звернути увагу, що аналогічної правової позиції з цього спірного питання дотримується також і Верховний Суд, зокрема, у постановах 23.11.2023р. у справі №340/5033/22 та від 30.11.2023р. у справі №340/5054/22, які було застосовано судом апеляційної інстанції при ухваленні даного судового рішення. Вказані висновки в подальшому були підтримані Верховним Судом і у постановах від 20.03.2024р. у справі №340/5692/22, від 22.03.2024р. у справі №280/1011/23 та від 01.10.2024р. у справі №400/12207/23 за подібних правовідносин.

У відповідності до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, що викладені в постановах Верховного Суду.

Як наслідок, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.

До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок відносно обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 серпня 2024 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 28.03.2025р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: М.П. Коваль

В.О. Скрипченко