Постанова

від 01.04.2025 по справі 482/2043/20

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

01.04.25

22-ц/812/401/25

Справа №482/2043/20

Провадження № 22-ц/812/401/25

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

25 березня 2025 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Ковальським Є.В.,

за участі представників відповідачів - Ярмуша В.В., Дмитренка І.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в

апеляційну скаргу

ОСОБА_1 ,

подану адвокатом Ярмушем Віталієм Вікторовичем

на рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2024року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Сергієнком С.А., повний текст рішення складено 20 грудня 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Новоодеська державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним та поділ спадкового майна

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Новоодеська державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним та поділ спадкового майна.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що 19 січня 2019 року Новоодеською державною нотаріальною конторою їй та відповідачам видано свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті чоловіка, батька та діда ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , по 1/3 частині кожному на житловий будинок в АДРЕСА_1 .

Державний нотаріус, видаючи свідоцтво про право на спадщину, виходив із принципу рівності часток кожного з спадкоємців на спадкове майно та вважав, що спадкове майно належало спадкодавцю на праві власності відповідно до договору дарування будинку, посвідченого Новоодеською державною нотаріальною конторою 14 червня 1973 року, про що вказано в свідоцтві про право на спадщину за законом.

Погоджуючись на отримання вищевказаного свідоцтва вона (позивач) не усвідомлювала наслідки отримання такого свідоцтва на спадщину і в таких долях, оскільки не знається на законах.

Ознайомившись більш детально з усіма обставинами придбання майна спадкодавцем позивач вважає, що вищевказане свідоцтво від 19 січня 2019 року не відповідає чинному законодавству і дійсним обставинам справи, і не може залишатися в силі.

Так, у свідоцтві вказано, що спадкове майно належало спадкодавцеві на підставі договору дарування, посвідченого Новоодеською нотаріально конторою 14 червня 1973 року. Відповідно до договору дарування житловий будинок разом з надвірними спорудами і його загальна житлова площа становила 32.7 м.2, його страхова оцінка становить 2069,99карбованців (СРСР).

Вона та її майбутній чоловік ОСОБА_4 познайомилися у середині 1994року та стали проживати разом однією сім`єю, і вести спільне господарство. У 1997 році зареєстрували шлюб.

Коли вони почали проживати разом, то у власності чоловіка був будинок на АДРЕСА_1 .

Цей будинок він зруйнував по вікна, зняв повністю дах і стелю, так як будинок був низький і там були слижі, і залишилась тільки частина задньої стінки будинку та частина передньої частини будинку. Все інше було добудовано ОСОБА_4 .

Коли позивач прийшла жити до ОСОБА_4 , то в будинку не можна було жити. Вони обладнали дві кімнати для житла, поклеївши шпалери, постелили підлогу і перейшли туди жити.

Ні в неї, ні у спадкодавця грошей на добудову будинку, а точніше оздоблювальних робіт в будинку не було, враховуючи, що спадкодавець в цей час купив квартиру своїй першій дружині та дітям. Крім того він сплачував аліменти на двох дітей, що становило 33 відсотки від усіх його видів заробітку.

Позивач з чоловіком під новою частиною будинку збудували підвал літ.А п/д, зробивши його заливку та вимурувавши ошийок цього підвалу.

Ними були встановлені перегородки в ванній кімнаті та туалеті.

Крім того, вони разом у веранді, кухні, ванній кімнаті, туалеті залили бетоном підлогу.

Також у передпокої, на веранді, кухні, ванній кімнаті, туалеті зварили арматуру для встановлення стелі і залили в цих приміщеннях бетоном стелю, які за нестачею грошей не упорядкували і на теперішній час.

У 2002 році вона продала квартиру, яка була зареєстрована на її батька ОСОБА_5 . На ці гроші вона з чоловіком побудували гараж у дворі на плані О-1, також збудували дві теплиці з котельними літ. Е-1, Ж-1, 3-1, К-1.

Так як частину майна її чоловіка вони придбали (побудували) разом, то вважає, що воно є спільною сумісною власністю подружжя і його слід поділити між співвласниками для чого перед видачею свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус повинна була виділити їй у власність частину спільного сумісного майна подружжя, а інше поділити між спадкоємцями та видати свідоцтво про право на спадщину за законом.

Вважає, що якби нотаріус діяла за законом, то частка спадкоємців в спадковому майні була значно іншою.

На думку позивача спільна сумісна власність подружжя становить 2/6 частин майна або по 1/6 кожному з подружжя.

Зважаючи на те, що спадкова маса становить 5/6 частин майна, що частка кожного спадкоємця становить 5/18 часток спадкового майна, тобто частка позивача в спільному майні подружжя, з врахуванням вимог статті 1226 ЦК України, становить 1/6 або 3/18, частка у спадщині 5/18, а разом 8/18 часток. Частка інших спадкоємцям буде становити по 5/18 часток майна кожному.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просила визнати частково недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані 19 січня 2019 року за реєстровими номерами 1-86, 1-89,1-92 відповідно, на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на 1/3 частину житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою АДРЕСА_1 , кожному, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

визнати за нею право власності на 8/18 часток, за ОСОБА_3 , ОСОБА_1 по 5/18 частко за кожним житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2024 року позов задоволено.

Визнано частково недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом, видані 19 січня 2019 року за реєстровими номерами 1-86, 1-89, 1-92 відповідно, на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на 1/3 частину житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою АДРЕСА_1 , кожному, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 8/18 часток житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , з яких 3/18 часток - частка у спільному майні подружжя та 5/18 часток - у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 5/18 часток житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/18 часток житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керуючись принципом переваги більш вагомих доказів, зважаючи на розмір позовних вимог ОСОБА_2 , які на думку суду є доволі скромними (так позивач просить збільшити належну їй частку в спірному домоволодінні з 5/18 до 8/18, врахувавши фактичні зміни (будівництво і перебудову) цього майна в період її шлюбу із спадкодавцем за яких вона набула право на 3/18 частин домоволодіння як на спільне майно подружжя), а також об`єми проведених подружжям робіт по перебудові і будівництву нерухомого майна, які прослідковуються із технічної документації на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою АДРЕСА_1 і свідчать, що початковий об`єкт нерухомості «розчинився» врезультаті трансформації якої зазнав, зокрема, у період перебування позивача та її чоловіка ОСОБА_4 у шлюбі, суд приходить до висновку, що суттєве збільшення вартості майна ОСОБА_4 хоча не було підтверджене висновком експерта, проте знайшло підтвердження іншими дослідженими судом доказами в тій мірі (житловий будинок збільшився у площі в два рази (площа основи), під ним побудовано і облаштований підвал, на прибудинковій території перебудовано старі будівлі і побудовано низку нових), що дозволяє зробити висновок про виникнення у позивача права принаймні на 3/18 частин цього майна як її частку у спільній власності подружжя, про що і просить позивач.

За таких обставин, із урахуванням частки ОСОБА_2 у спільному майні подружжя (3/18 частини спірного майна) спадкова маса після смерті ОСОБА_4 складалася із 15/18 частин житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою АДРЕСА_1 .

Із урахуванням вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що свідоцтва про право на спадщину за законом, видані 19 січня 2019 року за реєстровими номерами 1-86, 1-89, 1-92 відповідно, на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на 1/3 частину житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою АДРЕСА_1 , кожному, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , підлягають визнанню недійсними частково, в частині зазначених часток у спадковому майні.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Ярмуш В.В. вказує, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому просив про його скасування та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Так, зазначає, що предметом позову у цій справі є 2/6 часток спільного майна подружжя, або по 1/6 кожному з подружжя. Тобто, на думку позивача, зі спадкової маси (майна) потрібно виключити 1/6 майна, яка належить позивачу ОСОБА_2 , як частка у спільному майні подружжя. Зазначену частку саме в такому розмірі позивач визначила на власний розсуд і не підтверджено жодними доказами. В ході розгляду справи позивач та суд першої інстанції віднесли до зазначених 2/6 часток майна подружжя майно, яке було реконструйоване та збудоване по АДРЕСА_1 за час спільного проживання та шлюбу ОСОБА_2 та спадкодавця ОСОБА_4 .

Суд першої інстанції при ухваленні рішення погодився з твердженнями позивача і відніс 2/6 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 до спільного майна подружжя.

Такі висновки є помилковими виходячи з того, що в ході судового розгляду справи, допиту свідків та дослідження доказів встановлено, що спірне спадкове майно будувалось та реконструювалось починаючи з 1985 року, тобто набагато раніше знайомства і шлюбу спадкодавця з позивачем, і залишається частково недобудованим до сьогоднішнього дня.

Шлюб між позивачем ОСОБА_2 та спадкодавцем ОСОБА_4 зареєстровано у 1997 році. До цього часу, а саме до 17 квітня 1996 року, спадкодавець ОСОБА_4 перебував у шлюбі з ОСОБА_6 .

У своєму рішенні суд посилається на покази свідків про те, що добудови і реконструкції будинку проводились за час спільного проживання позивача зі спадкодавцем. Згідно матеріалів інвентаризаційної справи житлового будинку та технічного паспорта на будинок рік збудування, переліченого в позові та рішенні суду, майна - 1995 рік. Тобто, предмет позову частково був створений за час спільного проживання, а не шлюбу з позивачем. При цьому суд помилково застосував норми Сімейного кодексу України, а не Кодексу про шлюб та сім`ю України.

Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Водночас саме позивач повинен доводити ступень своєї трудової участі у спорудженні домоволодіння передбаченими ЦПК України засобами доказування. Зазначене узгоджується з висновками викладеними в постанові Верховного Суду України №163/754/17 від 24.04.2019 року.

Також звертає увагу, що згідно із статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач у своєму позові посилається на 2/6 частки спільного майна подружжя, але чому саме така частка нічим не підтверджено.

Позивач по справі заявив у позові клопотання про проведення судової будівельної експертизи для визначення частки спільного нажитого майна подружжя.

19 квітня 2021 року судом по справі призначено будівельно-технічну експертизу, проведення якої доручено експертам Миколаївської торгово - промислової палати, але позивач відмовився від її оплати. Суд дійшов припущення про виникнення у позивача права принаймні на 3/18 частки майна як її частку у спільній власності подружжя, посилаючись на доволі скромні позовні вимоги, про що зазначив у рішенні суду. Жодних доказів щодо наявності саме такої частки майна у спільній власності подружжя матеріали справи не містять.

Крім того, вважає, що позивачем обрано невірний спосіб захисту звернувшись до суду з позовними вимогами щодо визнання недійсним частково свідоцтв про право на спадщину та визнання права власності в порядку спадкування. Статтею 1300 ЦК України передбачено самостійний спосіб захисту спадкових прав, як внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки воно є таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції достовірно і повно встановив, що вона(позивач) і спадкодавець ОСОБА_4 як до шлюбу (перебували у фактичних шлюбних стосунках без укладання шлюбу з 1994 року),так і після укладення шлюбу, разом спільною працею і коштами будували, перебудовували, облаштовували житловий будинок та господарські будівлі та споруди за спірною адресою. Внаслідок чого житловий будинок збільшився у площі у два рази з 60 м2 до 122 м2.

Також зазначає, що оскільки предметом спору у цій справі є майно, включене до свідоцтва про право власності на спадщину, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, а тому застосування до спірних правовідносин підлягає правовий висновок щодо застосування положень статті 1301 ЦК України, викладений у постанові Верховного Суду №2-1316/2227/11 від 14 листопада 2018 року, а не висновки, викладені у постанові Верховного Суду ОП КЦС у справі №504/3606/14-ц від 04 листопада 2024 року.

Відповідач ОСОБА_3 та третя особа - Новоодеська державна нотаріальна контора Миколаївської області правом на подачу відзиву не скористалися.

Позивач ОСОБА_2 , відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та третя особа Новоодеська державна нотаріальна контора Миколаївської області про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Позивач та третя особа направили до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності: позивач просила залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, а третя особа просила прийняти рішення на розсуд суду.

Зважаючи на викладене та приписи частини 2 статті 372 ЦПК України справу розглянуто за відсутності вищевказаних учасників справи.

Представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Ярмуш В.В. апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_7 - адвокат Дмитренко І.М. апеляційну скаргу визнав, не заперечував проти її задоволення.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що ОСОБА_4 на підставі договору дарування, посвідченого Новоодеською державною нотаріальною конторою 14 червня 1973 року за реєстровим №1084 належав житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1 , загальною житловою площею 32.7 м2 (т.1 а.с.164-165).

15 липня 2011 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесені відомості про об`єкт нерухомого майна: реєстраційний номер майна: 34146972; тип майна: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 93.2 м2, житловою площею 52.4 м2 , власником якого є ОСОБА_4 на підставі дублікату договору дарування №5-27 від 13 липня 2011 року, замість втраченого договору дарування від 14 червня 1973 року №1084, посвідченого Новодеською державною нотаріальною конторою (т.1 а.с.166).

ОСОБА_4 перебував у шлюбі з ОСОБА_6 , який розірвано 17 квітня 1996 року, про що зроблено запис №52 Новоодеським районним відділом реєстрації актів громадянського стану Миколаївської області. 16 квітня 1998 року свідоцтво про розірвання шлюбу видано ОСОБА_6 (т.1 а.с.118).

25 червня 1997 року ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 (т.1 а.с. 12).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (т.1 а.с.6).

Після його смерті відкрилася спадщина на належне йому майно - житловий будинок з господарськими спорудами та будівлями за адресою АДРЕСА_1 .

30 січня 2018 року за заявою ОСОБА_1 про прийняття спадщини, який є онуком спадкодавця та спадкоємцем за правом представлення на частку спадщини дочки спадкодавця (матері заявника) ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , державним нотаріусом Новоодеської державної нотаріальної контори Миколаївської області відкрито спадкову справу №20/2018 щодо майна померлого ОСОБА_4 .

Із заявами про прийняття спадщини після смерті спадкодавця ОСОБА_4 до Новоодеської державної нотаріальної контори також звернулися: 13 березня 2018 року син спадкодавця - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 дружина спадкодавця - ОСОБА_2 .

19 січня 2019 року спадкоємцям державним нотаріусом Новоодеської державної нотаріальної контори Миколаївської області видано свідоцтва про право на спадщину за законом: реєстраційний №1-86 ОСОБА_2 , реєстраційний №1-89 - Калакуцькому Роману Валентинову, реєстраційний №1-92 - Васєву Максиму Юрійовичу, кожному по 1/3 частини житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями за адресою АДРЕСА_1 . На земельній ділянці розташовано житловий будинок за літ.А-1, житловою площею 52.4 м2, загальною площею 93.2 м2, гаражі Б-1 та О-1, літня кухня В-1, сараї Г-1 та Д-1, котельні Е-1, К-1 та Л-1, теплиці Ж-1 та З-1, літній душ М-1, убиральня Н-1, споруди №1, огорожа №2,3( т.1 а.с.143-176).

Матеріали вказаної спадкової справи до майна померлого ОСОБА_4 не містять заяви спадкоємця померлого ОСОБА_2 про виділ частки в спільному майні подружжя.

При зверненні до суду з цим позовом, позивачка як на підставу для визнання недійсним вказаних свідоцтва про право на спадщину за законом, виданих всім спадкоємцям, і їй в тому числі, посилалася, зокрема на те, що вказаними свідоцтвами порушено її права, оскільки вважає частку спірного нерухомого майна таким, що належало їй та спадкодацю на праві спільної сумісної власності подружжя, оскільки було реконструйоване у період їхнього проживання з 1994 року та перебування у шлюбі з 1997 року, і його слід було поділити між співвласниками, для чого перед видачею свідоцтв про право на спадщину за законом нотаріус повинна була виділити їй у власність частину спільного сумісного майна подружжя, а інше поділити між спадкоємцями та видати свідоцтва про право на спадщину за законом. Позивач вважає, що частка спільної сумісної власності подружжя становить 2/6 майна або по 1/6 частці кожному з подружжя. Спадкова маса становить 5/6 часток спадкового майна. А відтак, частка кожного спадкоємця становить 5/18 часток, а її частка буде становить 1/6 частку або 8/18 (3/18+5/18).

Натомість відповідачі заперечували зазначене, посилаючись на те, що позивач не довела її внесок у розбудову спадкового майна, і що вона не має права на частину цього майна, як частку у спільному майні подружжя.

Ухвалюючи оскаржене судове рішення та визнаючи спірні свідоцтва про право на спадщину частково недійсними, суд першої інстанцій виходили з того, що за час спільного проживання було збільшено вартість майна одного із подружжя унаслідок спільних зусиль подружжя, а відтак є підстави для визнання 3/18 частки спільним майном подружжя.

Колегія суддів не погоджується з вказаним висновком суду з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 розділу VII "Прикінцевих положень" СК України, зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України(далі -ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина першастатті 58 Конституції України), нормиСК Українизастосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Відповідно до статті 13 КпШС України права і обов`язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов`язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.

Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормамиКпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Згідно із частиною першоюстатті 24 КпШС Українимайно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2частини першої статті 57 СК України).

Відповідно до роз`яснень, що містяться в пункті 12постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України»(у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17Закону України «Про власність», відповідних нормЦК Української РСРта з урахуванням пункту 5постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей22,28,29 КпШС Українив цих випадках не застосовуються.

Частиною другоюстатті 112ЦК УРСР1963року визначено,що сумісноювласністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону «Про власність»,статті 22 КпШС України),а ймайно,придбане внаслідокспільної працічленів сім`ї,або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.

Згідно зі статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.

Вказане узгоджується із висновком викладеним у Постанові Верховного Суду України від 11.03.2015 року у справі 6-211цс14.

Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 1 січня 2004року. КпШСУРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

Отже, для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку у спірному майні, набутому до 1 січня 2004 року, ця особа має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу без визначення ступеня її участі працею та коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання за нею права власності на половину спірного майна.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах від 25 грудня 2013 року (справа № 6-135цс13) і від 11 березня 2014 року (справа № 6-211цс14), яка згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України має враховуватися судами при застосуванні норм права.

Підтримавши вказаний правовий висновок, Верховний Суд у постанові від 1 червня 2022 року (справа №127/2073/20) зазначив, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим судам під час вирішення спору щодо визнання нерухомого майна об`єктом спільної сумісної власності осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання цих осіб у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане ними внаслідок спільної праці. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

З аналізу викладених роз`яснень норм законодавства, які діяли на час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, як про це стверджує позивач, та на час проведення реконструкції ОСОБА_4 спірного будинку, суд зобов`язаний достовірно встановити проведення такої реконструкції їх спільною працею.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом третім вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 3статті 12 ЦПК Українивизначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 1статті 76 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2ст. 77 ЦПК України).

Так,позивач напідтвердження проведенняспільною працеюіз спадкодавцемперебудови належногойому житловогобудинку заадресою АДРЕСА_1 вказує на те, що того часу, коли вона стала проживати з ОСОБА_4 , то в будинку не можна було жити. Вони обладнали дві кімнати для житла, поклеяли шпалери, постелили підлогу і перейшли туди жити.

Під новоючастиною будинкузбудували підвалліт.Ап/д,зробивши йогозаливку тавимурувавши ошийок цього підвалу.

Крім того, вони разом у веранді, кухні, ванній кімнаті, туалеті залили бетоном підлогу, встановлені перегородки в ванній кімнаті та туалеті, у передпокої, на веранді, кухні, ванній кімнаті, туалеті зварили арматуру для встановлення стелі і залили в цих приміщеннях бетоном стелю, які за нестачею грошей не упорядкували і на теперішній час.

Суд першоїінстанції,вирішуючи цей спір,дослідив технічну документаціюна житловийбудинок згосподарськими спорудамита будівлямиза адресою АДРЕСА_1 (технічного паспорту виготовленого станом на 22 січня 2019 року, архівну справи інвентаризаційний номер 224/8902, реєстровий номер 445 книга 3 на підставі якої видавались технічні паспорти на будинок АДРЕСА_1 ), констатував, що інвентаризація вказаного домоволодіння проводилася 28.10.1967 року, 01.08.1985 року та 20.09.2006 року.

Так, станом на 1985 рік вищевказане домоволодіння мало такі ключові параметри: площа основи будинку А-1 60 м2, а все домоволодіння складалося із житлового будинку А-1, сараю Б-1, літньої кухні В-1, тамбуру в1, сараю Г-1, гаражу Д-1, споруд №1-2, огорожі №3-5, (аркуші №1-26 архівної справи інвентаризаційний номер 224/8902).

Станом на 20 вересня 2006 року вищевказане домоволодіння мало такі параметри: площа основи будинку А-1 122 м2, а все домоволодіння складалося із житлового будинку А-1, підвалу під будинком Ап/д 1, гаражу Б-1, літньої кухні В-1, сараю Г-1, сараю Д-1, сараю Е-1, теплиці Ж-1, теплиці З-1, сараю К-1, сараю Л-1, літнього душу М-1, убиральні Н-1, Гаражу О-1, теплиці П-1, трубопроводу №1, огорожі №2, воріт №3 (аркуші №27-30 архівної справи інвентаризаційний номер 224/8902), ці ж будівлі і споруди входили до складу домоволодіння станом на 2 листопада 2011 року (а.с №65)

При цьому у описі конструктивних елементів будинку А-1 та описі конструктивних елементів господарських будівель і споруд (підвалу під будинком Ап/д 1, гаражу Б-1, літньої кухні В-1, сараю Г-1, сараю Д-1, сараю Е-1, теплиці Ж-1, теплиці З-1, сараю К-1, сараю Л-1, літнього душу М-1, убиральні Н-1, Гаражу О-1, теплиці П-1) (аркуші №32 -33 архівної справи інвентаризаційний номер 224/8902) вказано рік побудови основних конструктивних елементів будинку та конструктивних елементів господарських будівель і споруд - 1995.

З огляду на викладене можна дійти висновку, що спірний будинок зазнавав перебудови ще в період перебування спадкодавця ОСОБА_4 у шлюбі з ОСОБА_6 .

Як вбачається із довідки- характеристики Новоодеським РБТІ від 26 липня 2018 року, наданої нотаріусу для оформлення спадкових прав, копії технічного паспорту на житловий будинок, виданого сторонам після отримання свідоцтв про право на спадщину 22 січня 2019 року, рік побудови спірного житлового будинку, загальною площею 93.2 кв.м., житловою площею 52.4 кв.м. та господарських будівель та споруд - 1995 ( т.1 а.с.9-11,163) .

Право власності на житловий будинок ОСОБА_4 у Державному реєстрі речових прав прав на нерухоме майно зареєстровано 15 липня 2011 року, підставою набуття - дублікат договору дарування №5-27 від 13 липня 2011 року, виданого замість втраченого договору дарування від 14 червня 1973 року №1084.

Відповідно до приписів статті 44 КпШС України, шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 перебував у шлюбі з ОСОБА_6 , який розірвано 17 квітня 1996 року, про що зроблено запис №52 Новоодеським районним відділом реєстрації актів громадянського стану Миколаївської області. 16 квітня 1998 року свідоцтво про розірвання шлюбу видано ОСОБА_6 (т.1 а.с.118).

З огляду на викладене, до 17 квітня 1996 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не могли мати спільний сімейний бюджет, адже жінка та чоловік можуть одночасно бути лише в одному шлюбі, то ж усі доходи спадкодавця до розлучення могли становити спільну сумісну власність подружжя з ОСОБА_6 . Право на повторний шлюб у позивачки та спадкодавця виник лише після припинення попереднього шлюбу спадкодавця. Позивачка стала членом сім`ї ОСОБА_4 лише з 25 червня 1997 року.

А відтак, на підтвердження своїх аргументів проте, що з 1994 року до реєстрації шлюбу 25 червня 1997 року вона із спадкодавцем проживала однією сімєю та за її особисті кошти та кошти спадкодавця проводили перебудову спірного нерухомого майна, позивач мала надати докази, з яких можливо було б встановити факт внесення нею певних коштів на придбання нею будь-яких будівельних матеріалів, необхідних для реконструкції цього об`єкту, тощо.

Проте ОСОБА_2 не надала суду жодних доказів участі власними коштами у проведенні перебудови цього житлового будинку у вказаний період.

Згідно із частиною першоюстатті 24КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2частини першої статті 57 СК України).

Згідно частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружися ( аналогічні положення містить і стаття 25 КпШС України).

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта. Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14 січня 2019 року (справа №755/16633/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №214/6174/15-ц зробила висновок, що істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружися на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружися чи іншого з подружжя, який не є власником.

При цьому слід врахувати, що якщо будинок (майно) був у власності одного з подружжя, то згідно зі статтею 25 КпШС, частиною 1 статті 62 СК України його можна визнати їхньою спільною сумісною власністю у тому разі, коли його цінність ( а не склад господарських будівель, що є приналежністю будинку) або іншого майна істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових витрат другого з подружжя або їх обох.

Із матеріалів справи вбачається, що нерухоме майно - житловий будинок, який є предметом спору, набуте спадкодавцем ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 14 червня 1973 року, реконструкцію спірного житлового будинку, проведено будівельні та ремонтні роботи якого відбувалися у 1995 році, тобто до реєстрації шлюбу з позивачаем.

На час відкриття спадщини спадкодавцю належав житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 93.2 кв.м., житловою площею 52.4 кв.м.

В тое же час, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів виконання позивачем перебудов житлового будинку та побудування нових господарських споруд під час її подружнього життя з ОСОБА_4 , внаслідок нібито її спільної праці із ним.

З врахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку про не доведення позивачем належними та допустимими доказами факт її трудових та фінансових затрат, внаслідок яких було здійснено реконструкцію спірного житлового будинку, проведено будівельні та ремонтні роботи, що істотно збільшило його вартість, а тому відсутні підстави в розумінні норм статті 22 КпШС, частитни 1 статті 62 СК України для визнання частини будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

На ці обставини та норми чинного законодавства суд першої інстанції не звернув уваги.

Отже, набуття ОСОБА_2 права власності на частку житлового будинку як спільного сумісного майна подружжя не доведено.

За такого апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції проте, що за час перебування позивача у шлюбі зі спадкодавцем фактично за участю кожного з подружжя спірне нерухоме майно істотно збільшилося у розмірі та у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя, а тому змінився правовій режим нерухомого майна, відповідно до якої 3/18 частки цього майна є часткою у спільній власності подружжя.

Посилання позивача у позові на продаж нею належної її батькові квартири у 2002 році та будівництво за ці кошти з чоловіком гаражу у дворі на плані О-1, двох теплиць з котельними літ.Е-1,Ж-1,3-1,К-1, колегія суддів відхиляє, оскільки з огляду на характеристику будівель та споруд в технічному паспорті, вказані господарські будівлі за спірною адресою побудовано у 1995 році.

Крім того,колегія суддівзауважує,що показаннясвідків,допитаних усуді першоїінстанції,не єбезумовною тасамостійною підставоюдля задоволенняпозову,оскільки встановленняі доведеннязазначених позивачемв позовнійзаяві обставинповинне підтверджуватисьдостатніми таналежними доказами,які усвоїй сукупності,зокрема,разом,а нелише тількиіз показаннямисвідків даютьзмогу дійтивисновку пронаявність абовідсутність обставинсправи,які входятьдо предметадоказування.

Жодних належних,достовірних,достатніх тадопустими доказівтого,що булоздійснено реконструкціюспірного житловогобудинку,проведено будівельніта ремонтніроботи,що істотнозбільшило йоговартість дореєстрації шлюбута зачас перебуванняпозивача ушлюбі зспадкодавцем матеріалисправи немістять.

Таким чином, виходячи з наведеного вище, колегія суддів дійшла висновку, про відсутність правових підстав для визнання частини житлового будинку, який є предметом спору у цій справі, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. За такого доводи апеляційної скарги в цій частині є обгрунтованим та заслуговують на увагу.

Відповідно достатті 15ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Застаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвизнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієїКонвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 ( пункт 57, ), від 11 вересня 2018 року у справі№ 905/1926/16 ( пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц ( пункт 89)).

Відповідно достатті 1216 ЦК Україниспадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК Українипередбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини першоїстатті 1220 ЦК Україниспадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (частина третястатті 1223 ЦК України).

Статтею 1217 ЦК Українипередбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені устаттях 1261-1265 цього Кодексу.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 1296ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

У статті 1300 ЦК України встановлено, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Згідно зістаттею 1301 ЦК Українисвідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України, на який поширюється позовна давність.

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11, від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Свідоцтво про право на спадщину підлягає визнанню недійсним у випадку доведення існування «вад» на момент його видачі, які свідчать про те, що особа, якій видано свідоцтво, не мала права на спадкування (особа не є спадкоємцем, спадкоємці попередньої черги прийняли спадщину, заповіт є нікчемним тощо).

Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину проводиться за умови наявності у спадкоємця, якому воно видане, права на спадкування, однак віншому розмірі, з огляду на невраховані права на спадщину інших спадкоємців. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину можливе як на підставі рішення суду, так і за згодою усіх спадкоємців, які прийняли спадщину.

Виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати, виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, є підставою для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його недійсним.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі №504/3606/14-ц (пункти 108-110), який наведено апелянтом як підстава для апеляційного оскарження.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанцій не звернув належної уваги на те, що у випадку незгоди спадкоємця з частками у праві на спадщину, зазначеними у відповідному свідоцтві на спадщину, виданому іншому спадкоємцеві, належним способом захисту слід вважати внесення змін до такого свідоцтва, а не визнання його недійсними.

Колегія суддів акцентує увагу на тому, що звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, ОСОБА_2 не оспорювала право відповідачів на спадкування спірного нерухомого майна, як спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_4 , а не погоджувалася з визначеною у свідоцтвах про право на спадщину часткою у спадщині.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо відсутності правових підстав для визнання недійсними спірних свідоцтв про право на спадщину.

Водночас, колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги, що зазначене є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 .

Враховуючи встановленіапеляційним судомобставини -належність спірногожитлового будинкуспадкодавцеві направі особистоївласності,недоведення позивачемістотного збільшеннярозміру спірного майна,що булоб підставоюдля визнаннячастини житловогобудинку,об`єктомправа спільноїсумісної власностіподружжя,та змінучасток спадкоємціву спадковомумайні,колегія суддівприходить довисновку проте,що свідоцтвапро правона спадщинувидані державнимнотаріусом Новоодеськоїдержавної нотаріальноїконтори здотриманням нормЦК України,Закону України«Про нотаріа»та Порядкувчинення нотаріальнихдій нотаріусамиУкраїни,затвердженого наказомМіністерства юстиціїУкраїни 22лютого 2012року №296/5,зареєстрованого вМіністерстві юстиціїУкраїни 22лютого2012р.за№282/20595.За такого,заявлений позивачем позов є недоведеним, тому відсутні підстави для його задоволення.

Відповідно достатті 376 ЦПК Українипідставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Таким чином, оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та неправильно застосовані норми матеріального права, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволені заявлених позивачем вимог.

Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК Українипостанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За такого з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 належить стягнути 5044 грн. 80коп. судових витрат по сплату судового збору за подачу ним апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Ярмушем Віталієм Вікторовичем, задовольнити.

Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2024року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволені позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Новоодеська державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним та поділ спадкового майна, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5044 (п`ять тисяч сорок чотири) грн. 80 коп. судових витрат.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 01 квітня 2025 року.