Постанова

від 01.04.2025 по справі 463/8853/24

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 463/8853/24 Головуючий у 1 інстанції: Мармаш В. Я.

Провадження № 22-ц/811/417/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача Вереса В.М., представника відповідача Бень Т.Т.

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вм.Львові цивільнусправу заапеляційною скаргою Державного авіапідприємства "Львівські авіалінії" на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2025 року в складі судді Мармаша В.Я. в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» про стягнення середнього заробітку,-

встановив:

У вересні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» про стягнення середнього заробітку, просив стягнути середній заробіток за період з 23.10.2022 по 20.09.2024, який йому належить та всіх виплат, на які позивач має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством через невиконання судового рішення в сумі 136 543,60 грн.

Вимоги обгрунтовані тим, з 1969 року працював в Державному авіапідприємстві «Львівські авіалінії» на посаді техніка з ТО ПС (АіРЕО) категорії «С», з якої його п`ять разів звільняли. Незаконність кожного свого звільнення оскаржував до суду, за результатами розгляду яких були ухвалені відповідні судові рішення.

Крім цього, рішеннями Личаківського районного суду м.Львова від 01.12.2011, від 11.06.2012, від 09.10.2012, від 13.11.2020, а також від 16.06.2022 стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та заборгованість по заробітній платі. Оскільки при звільненні позивачу не було виплачено всіх належних йому до виплати сум, відповідні виконавчі листи, видані на підставі відповідних судових рішень, були подані позивачем у виконавчу службу, однак судові рішення не виконані, заборгованість по заробітній платі не погашена, а відповідач виконати вказані судові рішення в добровільному порядку відмовляється. Зважаючи на те, що судові рішення про стягнення на користь позивача заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки у розрахунку на сьогоднішній день не виконані, просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки у розрахунку за період з 23.10.2022 по 20.09.2024 в розмірі 136 543,60 грн (158 грн середньоденна зарплата*725 робочих днів*1.192), з урахуванням інфляційних втрат.

Оскаржуваним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2025 року позов ОСОБА_1 до Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» про стягнення середнього заробітку задоволено частково.

Стягнуто з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії»на користь ОСОБА_1 114 550,00 (сто чотирнадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят) гривень середнього заробітку.

Стягнуто з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» на користь держави 1 016,08 (одна тисяча шістнадцять гривень вісім копійок) грн судового збору.

Рішення суду оскаржив відповідач Державне авіапідприємство «Львівські авіалінії», з таким не погоджується, вважає незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального рава, а висновки суду не відповідають обставинам справи.

Покликаючись на судові рішення у справах № 463/11819/21 та № 463/3792/17, зазначає, що заборгована заробітна плата в розмірі 16841,11 грн. перерахована на розрахунковий рахунок позивача.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд залишив поза увагою виконання 04.01.2024 правонаступником ДАП «Львівські авіалінії» зобов`язання по сплаті заборгованості із заробітної плати перед ОСОБА_1 , таким чином стягнення на користь позивача середнього заробітку після 04.01.2024, а саме з 05.01.2024 по 20.09.2024, є незаконним.

Звертає увагу на правові позиції Великої палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, відтак зазначає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є заробітною платою, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, таким не є і такі мають різну правову природу.

Зокрема, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати та є спеціальним видом відповідальності.

З врахуванням наведеного, суд не застосував процесуальні норми, якими встановлено процесуальні строки для звернення до суду з відповідними вимогами.

Крім цього, з врахуванням внесених у ст. 117 КЗпП України змін, стягнення середнього заробітку обмежено періодом не більше як за шість місяців.

Зважаючи на стягнення середнього заробітку на користь позивача більше ніж за 115 місяців, відповідальність, яка передбачена ст. 117 КЗпП України стягнута багатократно, тому позовні вимоги підлягають відхиленню.

Покликаючись на зміни у законодавстві, які набрали чинності 19.07.2022, зазначає, що строк давності, визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП України закінчується після спливу тримісячного терміну з моменту втрати чинності положення ст. 117 КЗпП України у старій редакції, відтак, тримісячний строк для звернення позивача до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку сплив 19.10.2022.

За умови застосування до спірних правовідносин висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №5023/2756/11, строки позовної давності минули 04.04.2024, оскільки погашення заборгованості із заробітної плати відбулося 04.01.2024.

Таким чином, у двох випадках позовна заява подана з пропуском тримісячного строку, встановленого ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Окремо звертає увагу на те, що погашення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку за рішеннями суду не було здійснено у 2023 році з об`єктивних причин.

При цьому, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку, який був стягнутий на користь позивача та сплачений останньому, більше ніж у двадцять разів перевищує розмір заборгованої зарплати.

Також зазначає, що внаслідок накладених арештів на майно та кошти, підприємство позбавлене будь якої можливості здійснення банківських операцій, тобто господарської діяльності.

Вважає, що стягнення з відповідача додатково середнього заробітку за час затримки розрахунку у відповідному розмірі із врахуванням стягнутого та виплаченого позивачу середнього заробітку, набуває рис карального характеру та не відповідає принципам співмірності та справедливості.

Покликаючись на судову практику, зазначає, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Судові витрати покласти на позивача.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ОСОБА_2 на підтримку доводів скарги, а також пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3 на заперечення таких, преперевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити враховуючи таке.

Згідно із ч. 1 ст.4ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст.13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи оскаржуванерішення,місцевий судвиходив зтого,що законом передбачено обов`язок роботодавця в день звільнення працівника видати йому належно оформлену трудову книжку і виплатити всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації.

У разі невиконання такого обов`язку для роботодавця наступають негативні наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП, відповідно до якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Відтак, для стягнення з ДАП «Львівські авіалінії» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку визначальним є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Суд звернув увагу, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 16.06.2022 по справі №463/11819/21, яке набрало законної сили, вирішено стягнути з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 37 130,00 грн, починаючи з 13.11.2020 по 22.10.2022.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що обраховування позивачем розміру середнього заробітку за час затримки у розрахунку у даній справі, починаючи із 23.10.2022 є правильним.

Розраховуючи середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , суд взяв до уваги розмір середньоденної заробітної плати 158,00 грн. визначений позивачем, оскільки такий відповідачем не спростований.

Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає стягненню з ДАП «Львівські авіалінії» на користь позивача, починаючи з 23.10.2022 по 20.09.2024 становить 114 550,00 грн (158 грн середньоденна зарплата х 725 робочих днів).

Щодо врахування строків для заявлення вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, суд вказав, що на час ухвалення судом рішення у даній справі ДАП «Львівські авіалінії» не виплатили ОСОБА_1 належні йому на день звільнення суми, неодноразові звернення ОСОБА_1 до суду із заявами про виплату належних сум та ухвалення судами рішень про стягнення належних ОСОБА_1 сум, невиконання протягом тривалого часу виконавчих листів, виданих на виконання судових рішень, а також з урахуванням того, що невиплата працівникові при звільненні всіх належних йому сум є триваючим правопорушенням, суд дійшов висновку, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з позовом.

Що стосується вимоги про стягнення суми індексації, нарахованої на суму середнього заробітку за час затримки у розрахунку за період з 23.10.2022 по 20.09.2024 в розмірі 21 993,60 грн, то суд вважав, що вказана вимога не підлягає до задоволення, оскільки середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є заробітною оплатою, так як є видом відповідальності та має разовий характер, а відтак не є тими грошовими коштами, які підлягають індексації в порядку ст.2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».

Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд стягнув судовий збір в розмірі 1 016,08 грн (83,89% від 1 211,20 грн.) з відповідача в дохід держави, відповідно до частки задоволених позовних вимог.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке.

Законодавство про працю складається з Кодексу законівпро працюУкраїни та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (стаття 4 КЗпП України).

Крім цього, положення ЦК України застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства (ч. 1 ст. 9).

Згідно із частиною 2 статті 3КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст.ст. 2-1, 5-1КЗпП України держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин, крім цього, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною другоюстатті 2 КЗпП Українипередбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно зістаттею 22 КЗпП Українивідповідно доКонституції Українибудь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Державним авіаційним підприємством «Львівські авіалінії».

Наказами керівника Державного авіаційного підприємства «Львівські авіалінії» від 29.09.2010 №298/к, від 04.07.2011 №172/к позивача ОСОБА_1 звільнено з роботи.

У правовідносинах між сторонами існує ряд судових рішень, які набрали законної сили.

Так, рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 01.12.2011 у справі №2-4369/11 позов ОСОБА_1 задоволено частково, наказ №172/К від 04.07.2011 державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» скасовано, ОСОБА_1 поновлено на посаді техніка ТО ПС (АіРЕО) кат. С АТБ державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» з 4 липня 2011 року, стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 04.07.2011 по 11.11.2011 в розмірі 6832,18 грн. та 2000 грн. моральної шкоди.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 11.06.2012 у справі №№2/1312/1533/12 позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» заборгованість по заробітній платі на суму 16 841,11 грн.

Як вбачається з копії платіжної інструкції №0100027435 від 04.01.2024 ДП «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» здійснено виплату позивачу заборгованість по заробітній платі у розмірі 16 841,11 грн (а.с. 47).

Крім цього, рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 09.12.2012 у справі №2/1312/650/2012 позов ОСОБА_4 задоволено та стягнуто з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» заборгованість по заробітній платі з врахуванням індексації та компенсації за час вимушеного прогулу в розмірі 129 901 грн.

З метою виконання вказаних вище судових рішень Личаківський районний суд м. Львова видавав виконавчі листи, однак такі залишились невиконаними, що констатовано у постанові Львівського апеляційного суду від 13.11.2020 у справі №463/3792/17.

Зокрема, постановоюЛьвівського апеляційного суду від 13.11.2020 по справі №463/3792/17 апеляційну скаргу Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» задовольнено частково.

Заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 341 596 грн.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» в дохід держави судовий збір у розмірі 5123 грн. 94 коп.

Ухвалюючи зазначене рішення, апеляційний суд виходив з того, що на часухвалення апеляційнимсудом судовогорішення уданій справіДАП «Львівськіавіалінії» невиплатили ОСОБА_1 належні йомуна деньзвільнення суми,тому стягнув з ДАП «Львівські авіалінії» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 341596.00 грн., у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вказане рішення суду позивачем також було пред`явлено до примусового виконання, яке, як вбачається з копії постанови про закінчення виконавчого провадження ВП №64366564 від 28.08.2023, виконане (а.с. 54).

Також, рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 16.06.2022 у справі №463/11819/21 позов ОСОБА_4 задоволено та стягнуто з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії» заборгованість по заробітній платі з врахуванням індексації та компенсації за час вимушеного прогулу за період з 13.11.2020 по 22.10.2021 в розмірі 37 130,00 грн.

Зазначене рішення суду також було пред`явлено до примусового виконання, яке, як вбачається з копії постанови про закінчення виконавчого провадження ВП №69550755 від 31.10.2023, виконане (а.с. 48).

Звертаючись з позовними вимогами позивач свої доводи фактично зводить до того, що при звільненні йому не було виплачено всіх належних йому до виплати сум, відповідні виконавчі листи були подані позивачем у виконавчу службу, однак судові рішення не виконані, заборгованість по заробітній платі не погашена, а відповідач відмовляється виконати вказані судові рішення в добровільному порядку, просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки у розрахунку за період з 23.10.2022 по 20.09.2024.

Зважаючи на те, що рішенням суду позовні вимоги задоволено частково, при цьому, рішення оскаржується лише відповідачем, колегія суддів слідуючи принципу диспозитивності та вимогам ст. 367 ЦПК України, перевіряє законність оскаржуваного рішення виключно в частині задоволених вимог.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Відповідно до частини першоїстатті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною першоюстатті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Колегія суддів виходить з того, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (ст. 43 Конституція України).

Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості (статті 115 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116 КЗпП) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.

Стаття 2 Закону України «Про оплату праці»у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно ізст. 22 ЗУ «Про оплату праці»суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

У рішенні від 15.10.2023 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми основної та додаткової заробітної плати, у тому числі премії, індексація заробітноїплати такомпенсація втратичастини заробітноїплати узв`язку зпорушенням строківїї виплати та інші надбавки, належні до сплати працівникові, належать до структури заробітної плати.

У рішенні КонституційногоСуду Українивід 15.10.2013за №9-рп/2013 зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 2 ст.233КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

Підсумовуючи колегія суддів констатує, що вимоги працівника про стягнення заробітної плати (основної та додаткової заробітної плати, у тому числі премії, стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати) не обмежені будь-яким строком.

В свою чергу, відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені статтею 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Встановленийстаттею 117 КЗпП Українимеханізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Між тим, працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Наведена позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.

За положеннями статті 117 КЗпП України обов`язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку проте, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 (провадження № 14-47цс21), середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 753/12524/16 (провадження № 61-3251св20), від 16 лютого 2022 року у справі №760/18090/20 (провадження № 61-19211св21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 зроблено правовий висновок про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, має разовий характер та не входить до фонду оплати праці (постанови Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 694/215/16-ц, провадження № 61-37406св18, від 09 червня 2021 року у справі № 569/11319/19, провадження № 61-7911св20).

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначеностаттею 233 КЗпП України.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП (яка діяла до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

01 липня 2022 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України №2352-ІХ«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набув чинності 19 липня 2022 року, за яким статтю 233 КЗпП було змінено.

Згідно із новою редакцією зазначеної норми працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частина перша).

Аналіз зміненої норми свідчить про те, що законодавець принципово змінив правовий підхід до вирішення спорів про стягнення заборгованості по заробітній платі, по суті трансформувавши частину другу у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, яка дозволяла звертатися з такими позовами без обмеження будь-яким строком, у частину першу, у редакції, що діє після 19 липня 2022 року, яка обмежила таке право трьома місяцями.

Урішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012у справі№ 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положеньст. 233 КЗпП Україниу взаємозв`язку з положеннями статей117,237-1цьогоКодексувказано, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 1ст. 233 КЗпП Україниу взаємозв`язку з положеннями статей116,117цьогоКодексуслід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Аналіз матеріалів справи дає підстави для беззаперечного висновку про те, що на момент звернення до суду із даним позовом (вересень 2024 року), сплинув тримісячний строк, визначенийст. 233 КЗпП України, на підставі якої у працівника є право на звернення до суду для вирішення трудового спору, зокрема, у питанні про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (21.03.2012 - дата звільнення) та з часу виконання рішень суду про попереднє стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та виплати заборгованої заробітної плати (01.04.2024).

З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку про те, що право позивача на стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який за своїм змістом не є заробітною платою, відтак обмежене строком відповідно достатті 233 КЗпП України, не може бути поновлене, оскільки позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду, що свідчить про підставність доводів апеляційної скарги та помилковість висновків суду першої інстанції.

Таким чином, правильно встановивши спірні правовідносини та те, що стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що право на таку вимогу обмежене процесуальнми строком, тому дійшов помилкового висновку про часткову підставність позовних вимог.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначила, що відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

З урахуванням фактичних обставин даної справи, колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги про те, що стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку, при наявності доказів про сплату роботодавцем заборгованості по заробітній платі та виконання судових рішень про такі ж наслідки, може розцінюватися як подвійна відповідальність роботодавця, яка не може бути застосована у спірних правовідносинах, оскільки покладе на роботодавця надмірний тягар, що суперечитиме принципам справедливості та співмірності у трудових відносинах.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст.374ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження та заслуговують на увагу, оскаржуване рішення необхідно скасувати з ухваленням у справі нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги, що стосуються накладених арештів на майно та кошти підприємства, як боржника через що останнє позбавлене будь якої можливості здійснення банківських операцій, тобто господарської діяльності, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки такі не входять у предмет доказування.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, п. 2 ч. 1ст. 374, ст. ст. 376, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу Державного авіапідприємства "Львівські авіалінії" задовольнити.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 січня 2025 року в частині стягнення з Державного авіапідприємства «Львівські авіалінії»на користь ОСОБА_1 114 550,00 (сто чотирнадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят) гривень середнього заробітку та на користь держави 1 016,08 (одна тисяча шістнадцять гривень вісім копійок) грн судового збору скасувати, ухвалити у цій частині нове рішення, яким у задоволенні такої позовної вимоги відмовити.

Врешті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 02 квітня 2025 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк