Рішення

від 04.04.2025 по справі 640/30856/21

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2025 року справа №640/30856/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України та Головного управління Національної поліції у місті Києві про визнання протиправним та нечинним нормативного акта в частині, визнання протиправними дій та стягнення моральної шкоди.

Суть спору: до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі по тексту також відповідач 1, МВС України) та Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі по тексту також відповідач 2, ГУНП у м. Києві), в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просить суд:

- визнати протиправним і нечинним пункт 3.1.13 Правил внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ України, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.12.2008 №638;

- визнати протиправними дії суб`єкта владних повноважень ГУНП у м. Києві, а саме недопуск захисника Стригуна М.А. до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався у Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві, що відбувалось у період з 27 квітня по 5 травня 2021 року;

- стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь позивача моральну шкоду у сумі 216000,00 грн.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач повідомив, що його захисник - адвокат ОСОБА_2 не був допущений на конфіденційне побачення з ним під час утримання в Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві, що відбувалось у період з 27 квітня по 5 травня 2021 року, з підстав ненадання листа-довідки від слідчого або прокурора про допуск в якості захисника до кримінального провадження, з посиланням на пункт 3.1.13 Правил внутрішнього розпорядку в ізоляторах тимчасового тримання органів внутрішніх справ, затверджених наказом МВС України 02.12.2008 №638 (далі по тексту також Правила №638), яким закріплена така передумова для допуску захисника.

Позивач наголошує на тому, що підзаконні нормативно-правові акти, до яких відносяться Правила №638, не повинні суперечити актам вищої юридичної сили, у даному випадку Кримінальному процесуальному кодексу України, яким закріплено вичерпний перелік документів на підтвердження повноважень захисника та який не вимагає отримання листа-довідки від слідчого або прокурора про те, що особа допущена в якості захисника до кримінального провадження.

Позивач звернув увагу на неодноразові нагадування Європейським судом з прав людини українській владі про обов`язок забезпечити право затриманої особи на адвоката з самого початку кримінального переслідування, оскільки реалізація цього права є фундаментальною гарантією проти неналежного поводження. Про наявність системних порушень права затриманих осіб на правову допомогу в діяльності правоохоронних органів України наголошує також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Оскільки відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю, ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, позивач наголошує на тому, що встановлення будь-яких додаткових вимог або умов для підтвердження повноважень захисником чи для залучення його до участі у кримінальному провадженні не допускається.

При цьому позивач зазначає, що ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30.04.2021 у справі №753/8493/21 підтверджено право ОСОБА_1 на побачення із захисником Стригуном Максимом Андрійовичем та зобов`язано начальника Ізолятора тимчасового тримання ГУНП у м. Києві або особу, яка його замінює, забезпечити додержання прав підозрюваного ОСОБА_1 шляхом надання йому конфіденційного побачення із захисником ОСОБА_2 .

У зв`язку з наведеним, позивач просить визнати протиправним і нечинним пункт 3.1.13 Правил №638, визнати протиправними дії ГУНП у м. Києві у вигляді недопуску захисника Стригуна М.А. до підзахисного ОСОБА_1 , а також стягнути завдану моральну шкоду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.11.2021, яка залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.08.2022, позовну заяву повернуто позивачу з усіма доданими до неї документами.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2023 скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.11.2021 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.08.2021, а справу №640/30856/21 направлено для продовження розгляду до Київського окружного адміністративного суду.

19 вересня 2023 року матеріали адміністративної справи №640/30856/21 надійшли на адресу суду та за результатами автоматизованого розподілу були передані судді Дудіну С.О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.05.2024 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Розпочато підготовку справи до судового розгляду та призначено підготовче засідання.

Відмовлено у задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі в якості третіх осіб Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві.

Відповідач 2, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що станом на час розгляду цієї справи Правила №638 втратили чинність на підставі наказу МВС України від 25.09.2023 №777, що унеможливлює визнання протиправним та нечинним пункту 3.1.13 Правил №638.

Відповідач 2 вважає, що захисник Стригун М.А. обґрунтовано не був допущений до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався в ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві, у період з 27.04.2021 по 05.05.2021, оскільки чинний на той час пункт 3.1.13 Правил №638 вимагав в якості обов`язкової умови для такого допуску пред`явлення письмового підтвердження від особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження, про допуск захисника до участі у кримінальному провадженні.

Відповідач 1, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що позивачем не доведено факту порушення його прав оскаржуваним нормативно-правовим актом. Також відповідачем 2 зазначено про втрату чинності Правилами №638 та, як наслідок, про відсутність предмета спору.

Усною ухвалою суду від 25.06.2024, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача 1 про закриття провадження у справі.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якій зазначено про незгоду з позицією відповідача 2 про неможливість вирішення справи у зв`язку з втратою чинності Правилами №638, оскільки в межах цієї справи заявлено інші взаємопов`язані позовні вимоги. Крім того, про невідповідність Правил №638 на момент виникнення спірних відносин актам вищої юридичної сили свідчить відповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на звернення позивача, в якій вказано, що означені Правила є застарілими, оскільки посилаються на Закон України «Про міліцію», який втратив чинність понад 5 років тому.

Також позивач пояснив, що наказом МВС України від 25.09.2023 №777 «Про організацію ізоляторів тимчасового тримання Національної поліції України», на підставі якого спірні Правила №638 втратили чинність, приведено у відповідність до норм КПК України спірні положення щодо визначення надання та проведення побачень із захисником.

Позивач наголошує на тому, що доводи відповідача 2 про необґрунтованість заявлених до нього вимог про визнання протиправними дій щодо недопуску захисника до підзахисного, який утримувався в ізоляторі тимчасового тримання, спростовуються ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30.04.2021 у справі №753/8493/21, якою було зобов`язано начальника ізолятора тимчасового тримання або особу, яка його замінює, забезпечити додержання прав підозрюваного ОСОБА_1 шляхом надання йому конфіденційного побачення із захисником ОСОБА_2 .

Позивач посилається на висновок експерта, в якому зазначено формулу визначення та суми завданої моральної шкоди із зазначенням констатації у нього психологічних розладів внаслідок вчинених спірних дій відповідача 2.

Відповідачем 1 подано до суду додаткові пояснення, в яких зазначено, що МВС України заперечує проти уточненого позову, оскільки поданий позивачем висновок за результатами проведення психологічного дослідження викликає сумнів з огляду на те, що свідоцтво експерта Алікіної Н.В. недійсне з 29.05.2018, що має наслідком відсутність у неї підстав для проведення дослідження в якості експерта.

Відповідач 1 вважає, що позивачем не підтверджено порушення його прав та охоронюваних інтересів з боку МВС України спірними положеннями Правил №638, а тому відсутні підстави для задоволення позову у цій частині.

Відповідачем 2 подано до суду додаткові пояснення, в яких зазначено, що наданий позивачем висновок експерта не може бути взятий до уваги з огляду на те, що станом на дату проведення дослідження свідоцтво експерта Алікіної Н.В. було недійсним. Крім того, відповідач зауважує, що використана ОСОБА_3 методика відсутня у Реєстрі методик проведення судових експертиз та не підлягає застосуванню судовими експертами на території України. Також відповідач 2 наголошує на невідповідність висновку експерта законодавчо встановленим вимогам.

Відповідач 2 зазначив, що призначення експертиз для визначення розміру моральної шкоди не є обов`язковим та належить до компетенції суду.

Також відповідач 2 наголосив на тому, що позивачем не обґрунтовано, який орган державної влади завдав йому моральної шкоди.

Усною ухвалою суду від 04.02.2025, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про виклик у судове засідання експерта. Також судом було відмовлено у задоволенні клопотання представника ГУНП у м. Києві про зупинення провадження у справі до моменту звільнення позивача з військової служби.

Ухвалою суду від 04.02.2025 було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 20.03.2025 о 15:00. Викликано у судове засідання позивача для його допиту в якості свідка (за його заявою).

У судовому засіданні 20.03.2025 представники позивача підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили суд їх задовольнити. Представники відповідачів проти позову заперечували та просили відмовити у його задоволенні.

Також у судове засідання 20.03.2025 з`явився позивач та за його згодою надав пояснення як свідок.

Після надання пояснень по справі представниками сторін було подано до суду клопотання про здійснення подальшого розгляду справи у порядку письмового провадження.

Відповідно до частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Враховуючи вказані клопотання представників сторін, усною ухвалою суду від 20.03.2025, постановленою із занесенням до протоколу судового засідання, вирішено здійснювати подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

у с т а н о в и в:

21 квітня 2021 року ОСОБА_1 у порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 187 Кримінального кодексу України.

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 23.04.2021 у справі №756/6417/21 позивачу обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у ДУ «Київський слідчий ізолятор». Строк тримання під вартою визначено до 20 червня 2021 року включно.

27.04.2021 о 16:35 до ІТТ прибув адвокат Стригун Максим Андрійович з метою побачення з ОСОБА_1 . Перевіркою наданих адвокатом документів, здійсненою старшим інспектором черговим чергової частини ІТТ капітаном поліції Дахном К.М., було встановлено наявність договору про надання правової допомоги, ордеру та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю в наявності, але у зв`язку з відсутністю в ІТТ та наданих документах письмового повідомлення особи або органу, в провадженні якого перебуває кримінальне провадження, про допуск як захисника до участі у даному кримінальному провадженні, адвокату Стригуну М. А. відмовлено у зустрічі в умовах ІТТ з утримуваним ОСОБА_1 з посиланням на пункт 3.1.13 Правил №638.

Дані факти підтверджуються листом ГУНП у м. Києві від 28.07.2021 №4461/125/05/67-2021, по суті сторонами не заперечуються, тобто не є спірними.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 30.04.2021 у справі №753/8493/21 зобов`язано начальника ізолятора тимчасового тримання ГУНП у м. Києві або особу, яка його замінює, забезпечити додержання прав підозрюваного ОСОБА_1 шляхом надання останньому конфіденційного побачення із захисником ОСОБА_2 .

При постановленні цієї ухвали суд, з посиланням на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 18.11.2019 (провадженні № 51-9792кмо18, справа № 648/3629/17) зазначив, що повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими, якщо захисник до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю надав хоча б один із документів, передбачений пунктом 2 частини першої статті 50 Кримінального процесуального кодексу України, а саме: або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», або договір, із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Суд виснував, що повноваження ОСОБА_2 , як захисника Максимчука А. П., належним чином підтверджені.

Як вбачається з листа Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції у м. Києві Національної поліції України від 06.09.2021 №89-А3/125/32/01-2021, побачення Максимчука А. П. із захисником Стригуном М. А. відбулося 05.05.2021 у період часу з 12:55 по 14:00.

У цьому ж листі вказано, що 05.05.2021 разом з матеріалами особової справи, в якій знаходяться всі процесуальні документи, ОСОБА_1 був переведений з Ізолятора тимчасового тримання ГУ НП у м. Києві до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України.

Не погоджуючись з правомірністю дій відповідача 2 щодо недопуску адвоката ОСОБА_2 на побачення з позивачем, а також з правомірністю положень підпункту 3.1.13 Правил №638, позивач звернувся з даним позовом до суду, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Порядок попереднього ув`язнення визначається Законом України «Про попереднє ув`язнення» від 30.06.1993 № 3352-XII (далі по тексту також Закон №3352-ХІІ) та Кримінальним процесуальним кодексом України.

Відповідно до статті 5 Закону №3352-ХІІ забезпечення порядку тримання під вартою осіб у місцях попереднього ув`язнення покладається на адміністрацію місць попереднього ув`язнення, яка діє відповідно до цього Закону та інших актів законодавства.

Згідно частини першої статті 7 Закону №3352-ХІІ режим у місцях попереднього ув`язнення, тобто порядок і умови тримання осіб, взятих під варту, та нагляду за ними з метою забезпечення попереднього ув`язнення, встановлюється цим Законом та іншими нормативними актами.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 878 (далі по тексту також Положення №878), Міністерство внутрішніх справ України (МВС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики, зокрема у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг.

Згідно підпункту 2 пункту 4 Положення №878 МВС відповідно до покладених на нього завдань розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції.

За приписами пункту 9 Положення №878 МВС в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, здійснює організацію і контроль за їх виконанням.

Накази МВС, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, видаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Нормативно-правові акти МВС підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.

Накази МВС, прийняті в межах повноважень, передбачених законом, обов`язкові для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

До набрання чинності означеним Положенням №878 чинним було Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13.08.2014 №401, положення пункту 9 якого кореспондуються з пунктом 9 Положення №878.

Тобто, до повноважень МВС України віднесено видання наказів в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України.

На виконання наданих МВС України повноважень було видано наказ від 02.12.2008 №638, яким затверджено Правила №638.

Пунктом 3.1.13 цих Правил (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) було передбачено, що особи, які тримаються в ІТТ, мають право на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - мати

такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості, з моменту допуску захисника до участі в кримінальному провадженні, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження.

Вимоги про визнання протиправним та нечинним даного положення Правил №638 є однією з позовних вимог у цій справі.

Судом встановлено, що Правила №638 втратили чинність на підставі наказу МВС України від 25.09.2023 № 777 «Про організацію діяльності ізоляторів тимчасового тримання Національної поліції України», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.11.2023 за № 2034/41090.

З офіційного сайту Верховної Ради України вбачається, що Правила №638 втратили чинність 03.01.2024.

Вказане свідчить про те, що Правила №638, окремі положення яких оскаржуються в межах даної справи, фактично втратили чинність під час розгляду справи.

Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень визначені статтею 264 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частин першої-третьої вищевказаної статті її правила поширюються на розгляд адміністративних справ щодо:

1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України (крім рішень Кабінету Міністрів України, визначених частиною першою статті 266-1 цього Кодексу), постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

При цьому, приписами частини другої статті 265 КАС України визначено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Таким чином, процесуальним законодавством регламентовано порядок втрати чинності нормативно-правового акта в разі визнання його протиправним, а саме: з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Зважаючи на такі приписи законодавства, нормативно-правовий акт втрачає чинність з моменту набрання законної сили судовим рішенням.

Отже, положення процесуального законодавства містять імперативне положення, яким по суті визначено повноваження суду при розгляді справи про визнання протиправним та скасування нормативно-правового акта та яке передбачає, що відповідний нормативно-правовий акт може бути визнаний нечинним відповідним рішенням суду лише з моменту набрання ним законної сили.

З огляду на вищевказане імперативне положення Кодексу адміністративного судочинства України суд не наділений повноваженням визнання нормативно-правового акта нечинним з моменту його прийняття, зокрема, й з огляду на те, що останнє може порушувати принцип правової визначеності.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 23.03.2023 у справі №640/6699/20, в якій наголошено, що юридичний спір має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Конституційний Суд України в пп.3.6 п.3 Рішення від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

Водночас відсутність чинного оспорюваного положення нормативно-правового акта свідчить про відсутність предмету спору, що унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 826/24498/15.

Тлумачачи положення частини третьої статті 264 КАС України у справі з подібними правовідносинами (предметом якої був нормативно-правовий акт, що втратив чинність) Верховний Суд у постанові від 01 лютого 2023 року у справі 640/18067/18 зазначив, що:

…суб`єкт правовідносин, до якого буде застосований чи застосується цей акт, якщо вважатиме, що цей нормативний документ порушує або порушуватиме його права чи інтереси, за наявності відповідного обґрунтування, може оскаржити нормативно-правовий акт як відразу після часу набрання ним чинності, так і будь-коли й тоді, коли нормативно-правовий акт чинний і продовжує регулювати певні відносини, внаслідок яких відбувається порушення його прав та/чи законних інтересів.

34. …до суду може бути оскаржений певний акт суб`єкта владних повноважень, який набрав чинності, є чинним та створює юридичні наслідки.

35. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.

39. З наведеного можна зробити висновок, що оскаржуваний акт, який на момент, прийняття судового рішення у судовій справі, вже був не чинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку статті 264 КАС України, враховуючи приписи частини третьої цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чинним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку.

Цей же висновок Верховний Суд повторив у постанові від 20 червня 2023 року у справі № 640/2412/20.

Тотожний підхід до питання визнання нечинним в судовому порядку нормативно-правового акта, що втратив чинність внаслідок визнання його нечинним органом, що його прийняв, викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі №640/10978/19, у якій зазначено, що …оскаржуваний акт, який на момент, прийняття судового рішення у судовій справі, вже був не чинним, не підлягає повторно визнанню нечинним, в порядку статті 264 КАС України, враховуючи приписи частини третьої цієї статті, оскільки нормативний акт, що є не чинним не може бути оскаржений, а отже і скасованим в судовому порядку.

Такий самий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 01 лютого 2023 року у справі № 640/18067/18.

Суд звертає увагу позивача на відсутність процесуального механізму скасування оскаржуваних положень Правил №638, оскільки даний нормативний документ втратив свою юридичну силу (юридичну значимість), а отже, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, враховуючи фактичні обставини справи за наслідками їх офіційного з`ясування судом, не призведе до поновлення порушених, на думку позивача, його прав та інтересів.

Аналогічного висновку щодо унеможливлення в такому випадку судового захисту прав та інтересів позивача у спосіб визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень (пункт 1 частини другої статті 245 КАС України), що є підставою для відмови у задоволенні позову, дійшов Верховний Суд у постанові від 06.08.2021 у справі № 640/12090/19.

Отже, з урахуванням того, що оскаржувані в частині Правила №638 втратили чинність на підставі наказу МВС України від 25.09.2023 № 777 «Про організацію діяльності ізоляторів тимчасового тримання Національної поліції України», на момент прийняття рішення у цій справі предмет спору у межах спірних правовідносин у цій частині відсутній, що виключає можливість задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним і нечинним пункту 3.1.13 Правил №638.

Щодо позовних вимог про визнання протиправними дій ГУНП у м. Києві, а саме: недопуск захисника Стригуна М.А. до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався у Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві, що відбувалось у період з 27 квітня по 5 травня 2021 року, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 129 Конституції України наряду з іншими основними засадами судочинства є забезпечення обвинуваченому права на захист.

Згідно зі статтею 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому у передбачених законом випадках, зокрема, для захисту прав і свобод дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення, відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час здійснення своїх повноважень зобов`язані забезпечити надання зазначеним особам необхідної правової допомоги.

Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Конституційний Суд України у рішенні від 30.09.2009 № 23-рп/2009 зазначив, що гарантування кожному права на правову допомогу в контексті частини другої статті 3, статті 59 Конституції України покладає на державу відповідні обов`язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов`язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема, процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.

Відповідно до вимог частини першої статті 20 КПК України підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

Згідно статті 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Згідно зі статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожен має право:

- при розгляді будь-якого пред`явленого йому кримінального обвинувачення мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;

- бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника;

- якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно для нього в усякому такому випадку, коли у нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника.

Умови застосування статті 6 пункту 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод протягом стадії, що передує судовому розгляду, наприклад, протягом досудового слідства, залежать від особливостей провадження і обставин справи («Brennan проти Сполученого Королівства», § 45; «Berliсski проти Польщі», § 75).

Стаття 6 зазвичай вимагає, аби обвинувачений міг скористатись допомогою захисника починаючи з найперших стадій допиту поліцією («John Murray проти Сполученого Королівства», § 63; «Ocalan проти Туреччини», § 131; «Salduz проти Туреччини», § 54; «Averill проти Сполученого Королівства», § 59; «Brennan проти Сполученого Королівства», § 45; «Dayanan проти Туреччини», § 31).

Особа, проти якої висунуті кримінальні обвинувачення, яка не бажає захищатись особисто, повинна бути у змозі скористатись юридичною допомогою за власним вибором (рішення від 16.04.20009 у справі «Ханжевачкі проти Хорватії», заява №17182/07, п.21).

Вимогами частини першої статті 50 КПК України встановлено, що повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються:

1) свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю;

2) ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до вимог частини другої статті 50 КПК України встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред`явлення захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається.

У постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 648/3629/17 викладено висновок про те, що повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими, якщо захисник до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю надав хоча б один із документів, передбачений пунктом 2 частини першої статті 50 КПК України, а саме: або ордер, виданий відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», або договір, із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.01.2024 у справі № 730/52/22.

Вимогами статті 51 КПК України встановлено, що договір із захисником має право укласти особа, передбачена в частині першій статті 45 цього Кодексу, а також інші особи, які діють в її інтересах, за її клопотанням або за її наступною згодою.

Системний аналіз наведених норм у взаємозв`язку з висновками Верховного Суду дає підстави для висновку, що повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими, якщо захисник до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю надав хоча б один із документів, передбачений пунктом 2 частини першої статті 50 КПК України, а саме: або ордер або договір, із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Означений перелік є вичерпним та, виходячи з положень статті 50 КПК України не підлягає розширеному тлумаченню.

У свою чергу, як було вказано вище, підпунктом 3.1.13 пункту 3.1 розділу 3 Правил №638 (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено, що особи, які тримаються в ІТТ, мають право на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості, з моменту допуску захисника до участі в кримінальному провадженні, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження.

Суд зазначає, що з наведених вище положень статті 50 КПК України та підпункту 3.1.13 пункту 3.1 розділу 3 Правил №638 вбачається існування (на момент виникнення спірних правовідносин) колізії норм права щодо вичерпного переліку документів на підтвердження повноважень адвоката у кримінальному провадженні, який розширено спірною нормою підпункту 3.1.13 пункту 3.1 розділу 3 Правил №638 в частині необхідності підтвердження письмовим повідомленням особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження таких повноважень.

Суд вважає, що насамперед необхідно встановити правовий зміст поняття «колізії норм права».

Під юридичною колізією потрібно розуміти певний конфлікт, суперечку в правовій сфері, в основі яких суперечності між правовими актами й нормами, прийнятими з одного й того ж питання. Ці норми й акти можуть бути прийняті одним або різними суб`єктами правотворчості, але спрямовані на регулювання одних суспільних правовідносин, і їх застосування дає різний, зокрема можливий протилежний результат.

Колізії можуть бути: темпоральні (часові) - ті, які виникають внаслідок видання в різний час і з того самого питання принаймні двох норм права; ієрархічні - ті, які виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що розміщуються на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства, а тому мають різну юридичну силу; змістовні колізії - ті, які є конфліктними відносинами між нормами, що виникають унаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовлених специфікою суспільних відносин.

Колізія норм права вирішується з використанням темпорального, ієрархічного чи змістовного методу шляхом вибору того нормативного акта, який повинен бути застосований до конкретного випадку (юридичного факту).

Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 08.04.2020 у справі 826/25373/15, від 06.07.2023 у справі № 826/19820/15, правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, є таким: у разі суперечності застосовуються норми, що закріплюються в нормативно-правових актах, які мають більш високу юридичну силу.

Відповідно до листа Міністерства юстиції України від 26.12.2008 №758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» неузгодженість між чинними нормативно-правовими актами, їхнє протиріччя з одного й того самого предмета регулювання, а також суперечність між двома або більше формально чинними нормами права, прийнятими з одного і того ж питання, в теорії права відомі як колізія норм права.

Колізія норм права вирішується шляхом вибору того нормативного акта, який має бути застосований до конкретного випадку (юридичного факту).

Існує і декілька способів, за якими можливо визначити нормативно-правовий акт, яким слід керуватися.

Зокрема, у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами - вищестоящим та нижчестоящим, застосовується акт, прийнятий вищестоящим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.

При цьому, така колізія має вирішуватися з додержанням принципу верховенства права (статті 3, 8 Конституції України та статті 6 КАС) у частині визнання людини, її прав та свобод найвищими цінностями, які визначають зміст та спрямованість держави, з урахуванням дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій, зумовленої фінансово-економічними можливостями для збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, без порушення сутності відповідних прав.

Таким чином, повноваження адвоката у кримінальному провадженні слід вважати належним чином підтвердженими у випадку надання ним свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та ордеру або договору, укладеного із захисником, або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Отже, надані адвокатом Стригуном М. А. документи (договір про надання правової допомоги, ордер та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю) були достатніми для його допуску як захисника до ОСОБА_1 .

Відповідно до обставин, встановлених слідчим суддею Дарницького районного суду м. Києва при розгляді клопотання адвоката Стригуна М.А. в порядку статті 206 КПК України щодо забезпечення додержання прав ОСОБА_1 , який тримається під вартою в Ізоляторі тимчасового тримання ГУ НП в м. Києві, в межах справи №753/8493/21 «…Згідно відповіді на запит суду, наданої ІТТ ГУНП у м. Києві № 1111/125/32/01-2021 від 29.04.2021, ОСОБА_1 утримується в ІТТ ГУНП у м. Києві на підставі ухвали слідчого судді Оболонського районного суду м. Києва від 23.04.2021 та постанови про застосування заходів безпеки, якою визначено місцем утримання ОСОБА_1 в умовах ІТТ ГУ НП у м. Києві.

Під час судового засідання встановлено, що 24.04.2021 між захисником Стригуном М.А. і Максимчуком А.П. укладено договір про надання правової допомоги № 79 із дружиною довірителя. 26 та 27 квітня 2021 року захисником проводились дії по встановленню місця перебування довірителя ОСОБА_1 , його правовий статус, а також проводилось попереднє вивчення справи, у якій підозрюється довіритель.

Як вбачається із матеріалів клопотання, 27.04.2021, орієнтовно о 16 год. 35 хв., захисник прибув до Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції у м. Києві та звернувся до віконця біля вхідних дверей до працівника поліції, який представився помічником чергового, прізвище своє не назвав, посвідчення не пред`явив. Під час розмови, ОСОБА_2 представився захисником Максимчука Андрія Петровича і надав ордер серії АА№1100417 від 25.04.2021, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серія КВ №000208, примірник договору № 79 від 24.04.2021. Адвокат ОСОБА_2 повідомив, що хотів мати побачення з підзахисним та конфіденційно з ним поспілкуватись.

Через деякий час, орієнтовно через 10 хв., вказаний працівник поліції повернув захиснику документи і повідомив, що ОСОБА_1 дійсно знаходиться у Ізоляторі тимчасового тримання Головного управління Національної поліції у м. Києві, але черговий прийняв рішення про не допуск ОСОБА_2 , оскільки ним не надано усіх документів на підтвердження повноважень захисника.

Через деякий час, орієнтовно через хвилин 5-10, до ОСОБА_2 з віконця звернувся працівник поліції, представився черговим Ізолятора тимчасового тримання Національної поліції старшим інспектором ОСОБА_4 і пред`явив своє службове посвідчення КВП №011568. ОСОБА_4 повідомив, що захисник повинен надати лист - довідку від слідчого або прокурора про те, що він допущений у якості захисника до кримінального провадження та відмовив йому у побаченні із підзахисним. Після цієї розмови, ОСОБА_2 зателефонував за номером телефону 102 і залишив звернення про порушення права на захист. Дане звернення було зареєстроване за № 70943547…повноваження ОСОБА_2 , як захисника Максимчука А.П. належним чином підтверджені.

Враховуючи, що станом на 30.04.2021, адвоката Стригуна М.А., як захисника Максимчука А.П. не допустили до підозрюваного та не надали йому можливості конфіденційного побачення з останнім, що порушує його право на отримання правової допомоги, обов`язки слідчого судді вимагають вжити необхідних заходів на дотримання прав ув`язненого, а отже наявні підстави для зобов`язання керівника Ізолятора тимчасового тримання Головного управління Національної поліції у м. Києві, або особу що його замінює, забезпечити додержання прав ОСОБА_1 , шляхом надання останньому конфіденційне побачення із його захисником Стригуном Максимом Андрійовичем, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серія КВ №000208.».

Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Недопуск адвоката Стригуна М.А. 27.04.2021 на зустріч із затриманим також підтверджується листом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 10.06.2021 №16574.4/С-8400.3/21/27.1, листом ГУНП у м. Києві від 28.07.2021 №4462/125/05/67-2021.

Листом Київської міської прокуратури від 13.05.2021 №101-вих.21 підтверджено забезпечення додержання прав підозрюваного ОСОБА_1 шляхом надання останньому конфіденційного побачення із захисником ОСОБА_2 05.05.2021 працівниками ІТТ ГУНП у м. Києві на виконання вимог ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 30.04.2021 №753/8493/21.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення відповідачем 2 протиправних дій, які полягали у незабезпеченні ним доступу до конфіденційного побачення позивача з адвокатом у період з 27.04.2021 по 05.05.2021 із встановленням додаткових вимог щодо підтвердження повноважень захисника, не передбачених актом вищої юридичної сили КПК України.

Таким чином, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними дій відповідача 2 щодо недопуску у період з 27.04.2021 по 05.05.2021 захисника ОСОБА_2 до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався у Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача 2 на користь позивача моральної шкоди у сумі 216000,00 грн, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Положеннями статті 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява N 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.03.2021 у справі № 180/1735/16-ц).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).

Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2022 у справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21) зазначено, що «…абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати».

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 25.05.2022 у справі № 487/6970/20 вказано, що «…гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості».

У постанові Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 522/2493/18 вказано, що конкретний розмір моральної шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади у кожному окремому випадку, встановлюється індивідуально з урахуванням обставин справи та на підставі здійсненої судами правової оцінки доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.10.2024 у справі №461/10369/21.

Обґрунтовуючи вимоги щодо компенсації моральної шкоди, позивач зазначив, що недопуск відповідачем 2 захисника до нього призвів до порушення прав позивача на отримання правової допомоги, внаслідок чого ОСОБА_5 перебував у стресовому стані з відчуттям покинутої особи, із незнанням фактичних обставин, у тому числі внаслідок незаконних дій державних органів і зазнав моральну шкоду.

В заяві про збільшення розміру позовних вимог позивач просить суд стягнути з ГУНП у м. Києві моральну шкоду у сумі 216 000,00 грн, посилаючись на висновок експерта від 29.11.2021 №140/21 за результатами проведення психологічного дослідження. Відповідно до означеного висновку експерт визначив орієнтовну суму компенсації завданих позивачу страждань (заподіяння моральної шкоди), спричинених психотравмуючою ситуацією внаслідок недопущення адвоката Стригуна М.А. до підзахисного ОСОБА_1 .

Відповідач 1 у поданих до суду додаткових поясненнях та відзиві заперечив проти уточненого позову, зазначаючи про сумнівність долученого до матеріалів справи висновку експерта від 29.11.2021 №140/21, оскільки дослідження було проведено ОСОБА_3 , свідоцтво експерта якої недійсне з 29.05.2018. На думку відповідача 1, ОСОБА_3 не мала права проводити як експерт таке дослідження.

У поданих до суду додаткових поясненнях ГУНП у м. Києві зазначає про неможливість прийняття до уваги висновку експерта від 29.11.2021 №140/21, оскільки свідоцтво ОСОБА_3 , яка проводила дослідження, станом на дату його проведення було недійсним, а використана у ньому методика ОСОБА_6 , відсутня в Реєстрі методик проведення судових експертиз, затверджених наказом Міністерства юстиції України, та не підлягає застосуванню судовими експертами на території України.

Дослідивши наявну в матеріалах справи копію висновку експерта №140/21 за результатами проведення психологічного дослідження, складеного 29.11.2021, судом встановлено, що 01.10.2021 між ТОВ «Центр судових експертиз «Альтернатива» та ОСОБА_1 укладено договір №44/21 про проведення психологічної експертизи та надання висновку експерта щодо питань заподіяння особі страждань (моральної шкоди) внаслідок порушення права на захист. Висновок підготовлено для подання до суду експертом Н.В. Алікіною.

З наданих відповідачами картки атестованого судового експерта та інформації з Реєстру атестованих судових експертів вбачається, що термін дії свідоцтва експерта ОСОБА_3 №27-11 за індексом та видом експертної діяльності « 14. Психологічні дослідження» до 29.05.2018.

Водночас, відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи, їх територіальні філії, експертні установи комунальної форми власності, а також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 68 КАС України експертом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями, необхідними для з`ясування відповідних обставин справи.

При цьому, КАС України не містить норми, за якою експертом може бути лише атестований Міністерством юстиції України фахівець.

Аналогічний правовий висновок щодо можливості проведення експертних досліджень фахівцями, не включеними до Реєстру атестованих судових експертів, викладено у постанові Верховного Суду від 30.08.2023 у справі №461/4283/21.

Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.07.2022 у справі № П/811/4240/14, призначення експертиз для визначення розміру моральної шкоди не є обов`язковим, оскільки таке визначення, виходячи з принципів розумності, виваженості та справедливості, належить до компетенції суду.

При дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватись на всебічному, повному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в сукупності.

Так, виходячи із змісту принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов`язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

За висновком Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 372/1652/18 розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд, а не психолог у висновку. Висновок експерта у таких випадках слугує для судді орієнтиром у пізнанні глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, інших обставин, які мають істотне значення, зокрема й можливого грошового еквівалента таких страждань. Проте розмір відповідного відшкодування незалежно від наявності висновку психолога суддя повинен встановити, враховуючи вимоги розумності та справедливості.

Дослідивши наявну в матеріалах справи копію висновку експерта №140/21 за результатами проведення психологічного дослідження, складеного 29.11.2021, судом встановлено, що 11.10.2021 в приміщенні ТОВ «Центр судових експертиз «Альтернатива» за адресою: 04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 37-41, було проведено безпосереднє психологічне обстеження ОСОБА_1 . Дослідження проведено ОСОБА_3 , яка має вищу (психологічну) освіту, науковий ступінь кандидата психологічних наук, наукове звання старшого наукового співробітника, вищий кваліфікаційний клас експерта (з 29.12.2008 була атестована за спеціальністю 14.1 «Психологічні дослідження»), стаж експертної роботи (безпосереднє проведення судово-психологічних експертиз) з 1978 року; автор певних наукових праць, котрі входять до переліку наукової літератури, що використовується при проведенні психологічних експертиз відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 08.05.2018 №1467/5 «Про затвердження переліків рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури, що використовується під час проведення судових експертиз». Також вказано, що висновок підготовлено для подання до суду та визначено перелік питань, поставлених експертові та перелік використаних експертом матеріалів, а саме: копія ухвали Оболонського районного суду м. Києва від 23.04.2021 у справі №756/6417/21; копія ухвали Дарницького районного суду м. Києва від 30.04.2021 №753/8493/21; копія ухвали Оболонського районного суду м. Києва від 18.06.2021 у справі №756/9305/21; копія листа від 06.09.2021 №89-АЗ/125/32/01-202 з ІТТ ГУНП у м. Києві; копія консультативного висновку спеціаліста від 16.08.2021 на ім`я позивача; копія виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 28.09.2021 на ім`я позивача.

Також у висновку зазначено, що він експерт обізнаний про кримінальну відповідальність відповідно до статті 384 Кримінального кодексу України за дачу завідомо неправдивого висновку.

Оскільки вимога про наявність свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта не є обов`язковою у розумінні положень частини шостої статті 104 КАС України, судом відхиляються доводи відповідачів щодо нікчемності означеного висновку з огляду на недійсність виданого експерту ОСОБА_3 свідоцтва з терміном дії до 29.05.2018.

У постанові Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №372/4399/15-ц, суд зазначив, що 29.01.2016 рішенням Координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції України методика О. М. Ерделевського про визначення розміру відшкодування моральної шкоди була виключена з Реєстру методик проведення судових експертиз та внесена до Переліку рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури.

Водночас, суд зазначає, що використання експертом означеної методики не суперечить вимогам Інструкції №53/5, якою визначено можливість використання при проведенні психологічних експертиз загальновідомих в науковій практиці психологічних методик і таких, що пройшли державну атестацію, та їх авторських модифікацій, що відбираються з урахуванням специфіки експертних досліджень і конкретних питань, поставлених перед психологічною експертизою.

Тобто, виходячи із структурної будови означеної норми, законодавцем визначено можливість використання наряду з методиками, які пройшли державну атестацію, і таких, які є загальновідомими в науковій практиці психологічних методик.

Відповідно до пунктів 6.1, 6.3, 6.4, 6.5 розділу VI Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 №1950/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03.11.1998 за №705/3145 об`єктом психологічної експертизи є психічно здорові особи (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, виправданий, засуджений, свідок, потерпілий, позивач, відповідач: малолітні; неповнолітні; дорослого та похилого віку).

Психологічна експертиза встановлює ті особливості психічної діяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки.

Основним завданням психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи: індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотвірних чинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів; закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей.

При проведенні психологічних експертиз використовуються загальновідомі в науковій практиці психологічні методики і такі, що пройшли державну атестацію, та їх авторські модифікації, що відбираються з урахуванням специфіки експертних досліджень і конкретних питань, поставлених перед психологічною експертизою.

Правовий висновок щодо можливості використання експертами при проведенні досліджень методик, які відсутні в Реєстрі методик проведення судових (психологічних) експертиз, викладено у постановах Верховного Суду від 09.11.2022 у справі №461/422/21, від 30.08.2023 у справі №461/4283/21, від 04.10.2024 у справі №461/10369/21.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд приймає та оцінює висновок експерта в якості одного з доказів на підтвердження заподіяної моральної шкоди, проте при визначенні розміру моральної шкоди враховує закріплені чинним процесуальним законодавством засади змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. При цьому засади змагальності покладають на позивача обов`язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.

Як вже зазначалося судом, преюдиційним є факт порушення права позивача на захист у вигляді отримання правової допомоги у зв`язку з недопуском станом на 30.04.2021 [з 27.04.2021] адвоката Стригуна М.А. як захисника ОСОБА_1 та ненаданням йому можливості конфіденційного побачення з позивачем.

Недопуск адвоката Стригуна М.А. 27.04.2021 на зустріч із затриманим ОСОБА_1 є документально підтвердженою листом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 10.06.2021 №16574.4/С-8400.3/21/27.1, листом ГУНП у м. Києві від 28.07.2021 №4462/125/05/67-2021. Більше того, цей факт по суті визнається сторонами та відповідачами не заперечується.

Представник ГУ НП у м. Києві під час заперечення щодо розміру заявленої до відшкодування моральної шкоди послався на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 № 266/94-ВР, та стверджує, що саме цей Закон має визначати орієнтир для визначення розміру моральної шкоди, який має складати один мінімальний розмір заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Однак, суд критично сприймає вказані твердження відповідача, оскільки вказаний розмір, визначений статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», стосується відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом та не пов`язаний з компенсацією моральних страждань, спричинених недопуском захисника до підзахисного.

У судовому засіданні 20.03.2025 позивач, надаючи показання в якості свідка, зазначив, що він є діючим військовослужбовцем, офіцером Збройних Сил України, який на теперішній час забезпечує здійснення захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Позивач повідомив, що 21 квітня 2021 року він був затриманий за підозрою у злочину, вчинення якого він заперечує.

ОСОБА_1 пояснив, що наданий йому захисник від центру надання безоплатної правової допомоги не був кваліфікованим фахівцем та радив йому визнати свою вину; внаслідок надання неякісної правової допомоги ухвалою суду було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в ІТТ; під час перебування в ІТТ, умови якого були жахливими, він постійно перебував під тиском працівників ІТТ, які вимагали від нього дізнатися у вчиненні злочину; відсутність у період перебування в ІТТ захисника та неможливість отримання якісної кваліфікованої правової допомоги викликало у нього відчуття розпачу та втрати надії на справедливість; після надання йому 05.05.2021 зустрічі із захисником ОСОБА_2 він у цей же день був переведений з Ізолятора тимчасового тримання ГУ НП у м. Києві до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України.

Суд зазначає, що у висновку експерта фахівець зазначив, що обставини, з приводу яких піднімається питання про взаподіяння ОСОБА_1 , моральної шкоди - порушення права підозрюваного на отримання правової допомоги - уявляють собою утиск вітальної (універсальної, життєво значущої для всіх людей) потреби у безпеці та захисті та виникли поза його волевиявлення (тобто всупереч його діям - внаслідок безпідставної відмови у конфіденційному побаченні з адвокатом).

Зазначені особливості обставини (зокрема, відсутність конфіденційного побачення з адвокатом) в умовах перебування під вартою (за гратами) психологічно закономірно викликають стан невизначеності, який зумовлює інтенсифікацію внутрішнього напруження через стрес очікування та супроводжується проявами переживань, що руйнують особистість - почуття власної безвладності, залежності, зневіри, тривоги, страху тощо.

Отже, період перебування ОСОБА_1 у стані невизначеності внаслідок безпідставного відстрочення його ( ОСОБА_1 ) побачення с адвокатом (яке відбулось, як випливає з наданих матеріалів, 05.05.2021, проте мало відбутися 27.04.2021), визначає вказаний період як такий, що психологічно травмує - є психотравмуючою ситуацією для ОСОБА_1 (психотравмуючими ситуаційними обставинами його життя).

Експерт зауважив, що за результатами психологічного аналізу наданих для дослідження матеріалів, психологічної інформації, повідомленої ОСОБА_1 , та за результатами цілеспрямованого діагностичного психологічного обстеження визначається, що:

обставини, з приводу яких піднімається питання про заподіяння ОСОБА_1 моральної шкоди (порушення права підозрюваного на отримання правової допомоги), виникли поза його волевиявлення (всупереч підставам його дій - внаслідок безпідставної відмови у конфіденційному побаченні з адвокатом);

внаслідок відсутності конфіденційного побачення з адвокатом у період перебування ОСОБА_1 під вартою в ITT для нього виникають надлишкові стресогенні перешкоди, які визначають вказаний період як такий, що психологічно травмує - є психотравмуючою ситуацією для ОСОБА_1 (психотравмуючими ситуаційними обставинами його життя), а саме:

- особливості умов утримання під вартою та психологічне навантаження періоду перебування у стані невизначеності (як потужний стресовий чинник комплексного характеру та штучно пролонгованої дії внаслідок безпідставного відстрочення побачення с адвокатом, яке відбулось, як випливає з наданих матеріалів, 05.05.2021, проте мало відбутися 27.04.2021) зумовили фізичні страждання та викликали інтенсивні психологічно руйнівні переживання, які досягли рівня психалгії (душевного болю в страждання), що, загалом, призвело до порушення психологічно адаптивного, самопочуття з ознаками формування комплексу психологічної (моральної) капітуляції перед життєвими обставинами (стійка тенденція до концентрації психологічно шкідливих почуттів розгубленості, страху, розпачу, відчаю, тривоги, безнадії, розчарування, зневіри, почуття безпомічної залежності та безсилля з пригніченням життєвих функцій та апатією, відчуття спадку життєвих сил, виснажливі коливання умонастрою через невпевненість у можливості самоврядування власним життям, сумніви у цінності власної особистості тощо);

- особистісна неприйнятність заявником ОСОБА_1 стратегії дій у вигляді безпідставного утиску вітальної (універсальної, життєво значущої для всіх людей) потреби у безпеці та захисті викликала у нього психологічно руйнівні почуття небезпеки, соціальної беззахисності, образи, приниження гідності, обурення як у особистості, в мотиваційних чинниках поведінки якої відсутня експансивна та індивідуалістично-корислива спрямованість та якій притаманні адекватна самооцінка, розвинуте почуття обов?язку, власного достоїнства, спрямованість на конструктивні взаємини та взаємоповагу у взаємодії з оточуючими, на активність й самостійність дій, неприйняття своєї пасивної та залежної ролі, включення соціально регламентованих норм й етичних стандартів дій у регуляційні схеми та моральні принципи власної життєдіяльності;

свідома активізація механізмів самоконтролю, що спрямована бажанням подолати негативні наслідки у власних емоційно-поведінкових виявах, які виникли через стресогенний період перебування в ITT в умовах відсутності конфіденційного побачення з адвокатом, стало для ОСОБА_1 додатковою психологічною проблемою.

Експерт виснував, що зазначене у своїй сукупності зумовило та підтримує у ОСОБА_1 прояви високо диференційованих (психологічно складних) інтенсивних переживань морально-етичного змісту та психологічно руйнівного (такого, що спричиняє страждання) характеру. Це уражає його особистість (тобто спричиняє заявнику ОСОБА_1 моральну шкоду).

При визначенні належного до відшкодування розміру моральної шкоди суд враховує таке.

У рішенні від 09.06.2016 у справі «Саранчов проти України» (заява №2308/06, п.40-45) Європейський суд з прав людини зазначив про такі загальні принципи забезпечення права на справедливий судовий розгляд шляхом надання допомоги захисника:

« 40. Суд нагадує, що право обвинуваченого на ефективну участь у розгляді судом кримінальної справи включає у себе не лише право на присутність у ході такого розгляду, але, за необхідності, також і право на правову допомогу (див. рішення у справі "Лагерблум проти Швеції" (Lagerblom v. Sweden), заява № 26891/95, п. 49, від 14 січня 2003 року).

41. Крім того, навіть якщо першочерговою метою статті 6 Конвенції у тому, що стосується кримінального провадження, є забезпечення справедливого розгляду "судом", уповноваженим встановлювати обґрунтованість "будь-якого висунутого ... кримінального обвинувачення", це не означає, що стаття не застосовується до досудового провадження. Таким чином, стаття 6 Конвенції, особливо її пункт 3, може бути застосовним ще до того, як справу буде передано до суду, та тією мірою, якою справедливості судового розгляду може бути нанесена серйозна шкода первинним недотриманням її положень (див. рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 50, ECHR 2008).

42. Суд також встановив, що для того, щоб скористатись своїм правом на захист, обвинуваченому зазвичай дозволяється повною мірою користуватися допомогою захисника з початкових стадій провадження, оскільки національне законодавство може передбачати наслідки поведінки обвинуваченого на початкових стадіях допитів у поліції, які відіграватимуть вирішальну роль для перспектив захисту на будь-яких пізніших стадіях кримінального провадження (див. згадане рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), п. 52). Суд визнає, що на цьому етапі провадження обвинувачений часто опиняється в особливо вразливому становищі та у більшості випадків це може бути належним чином компенсовано лише допомогою захисника, завдання якого, серед іншого, полягає у допомозі забезпеченню дотримання права обвинуваченого не свідчити проти себе. Суд наголошує на тому, що справедливість провадження насправді вимагає надання обвинуваченому можливості отримати весь інструментарій послуг, безпосередньо пов`язаних з правовою допомогою (див. рішення у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia) [ВП], заява № 25703/11, пп. 77 та 78, ECHR 2015, з подальшими посиланнями).

43. Більше того, обмеження доступу затриманого підозрюваного до захисника може порушити права захисту, навіть якщо в результаті цього визнавальних показань отримано не було (див. рішення у справах "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), заява № 7377/03, пп. 32 та 33, від 13 жовтня 2009 року, та "Вєренцов проти України" ( Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, п. 78, від 11 квітня 2013 року). Зокрема, систематичне обмеження права на доступ затриманого підозрюваного до правової допомоги на підставі положень національного законодавства само по собі є достатнім для встановлення порушення статті 6 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Даянан проти Туреччини" (Dayanan v. Turkey), п. 33, та рішення у справі "А. Т. проти Люксембурга" (A. T. v. Luxemboorg), заява № 30460/13, п. 65, від 9 квітня 2015 року).

44. Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю. Крім того, вона не повинна суперечити будь-якому важливому громадському інтересу (див. рішення у справі "Сейдович проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-II). Зокрема, для того, щоб зазначена відмова була дієвою, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ідалов проти Росії" (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 173, від 22 травня 2012 року). Право мати захисника є основоположним правом серед тих, що становлять поняття справедливого суду та забезпечення ефективності решти гарантій, викладених у статті 6 Конвенції, що є яскравим прикладом прав, які вимагають особливого захисту норми "свідомої та розумної відмови", встановленої практикою Суду (див. згадане рішення у справі "Дворський проти Хорватії" (Dvorski v. Croatia), п. 101).

45. Вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції мають розглядатися як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Таким чином, Суд розгляне скарги заявника за обома згаданими положеннями, взятими разом (див., наприклад, рішення "Сахновський проти Росії" (Sakhnovskiy v. Russia) [ВП], заява № 21272/03, п. 94, від 2 листопада 2010 року). При цьому Суд має розглянути провадження у цілому, включаючи рішення апеляційного суду (див., наприклад, рішення у справі "Едвардз проти Сполученого Королівства" (Edwards v. the United Kingdom), від 16 грудня 1992 року, п. 34, Series A № 247-B).

У цій справі ЄСПЛ, визнавши факт порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції, вказав, що заявник вочевидь зазнав певної моральної шкоди у зв`язку зі встановленим порушенням, яку не може бути належним чином компенсовано самою лише констатацією порушення. Отже, Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присудив заявнику 2500 євро відшкодування моральної шкоди.

У рішенні від 27.11.2008 у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey, заява № 36391/02) ЄСПЛ зазначив, що для забезпечення достатньої практичності та ефективності права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6, необхідно, щоб доступ до адвоката надавався, як правило, з першого допиту підозрюваного поліцією, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи може бути доведено існування вагомих підстав для обмеження такого права. Навіть у разі, якщо такі вагомі підстави справді існують, обмеження не може бути таким, що безпідставно порушує права на захист; це може статися, якщо зізнавальні показання особи, отримані під час поліційного допиту без доступу до адвоката, використовуватимуться з метою її засудження. У даній справі судом було присуджено 2 000 євро на відшкодування моральної шкоди.

У рішенні від 24.09.2009 у справі «Піщальніков проти Росії» (заява №7025/04) ЄСПЛ визначив розмір моральної шкоди за незабезпечення права на судовий захист на рівні 5500 євро.

У рішенні від 23.06.2016 у справі «Трутень проти України» (заява №18041/08) неналежні умови тримання під вартою в СІЗО та незабезпечення скаржнику права на побачення із захисником були оцінені ЄСПЛ в якості підстав для відшкодування моральної шкоди на рівні 5000 євро.

Враховуючи у сукупності означені обставини, надані позивачем, як свідком, показання; приймаючи до уваги висновок експерта про заподіяння позивачу моральної шкоди недопущенням адвоката, що є психотравмуючою ситуацією, поставленим йому діагнозом відповідно до виписки з медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 28.09.2021 з діагностичним шифром F48.0 («Невротичні, пов`язані зі стресом та соматоформні розлади»), керуючись принципами справедливості та розумності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача 2 на користь позивача моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн. При цьому суд враховує офіційний курс гривні щодо євро, встановлений Національним банком України на день винесення рішення у цій справі (45,8531 грн. за 1 євро), у зв`язку з цим присуджений розмір моральної шкоди в гривневому еквіваленті дорівнює 2180,88 грн, що в цілому відповідає розміру моральної шкоди, який визначає Європейський суд з прав людини при констатації факту порушення у вигляді недопуску адвоката до підзахисного.

Таким чином, позов слід задовольнити частково.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Національної поліції у місті Києві щодо недопуску у період з 27.04.2021 по 05.05.2021 захисника Стригуна Максима Андрійовича до підзахисного ОСОБА_1 , який утримувався у Ізоляторі тимчасового тримання ГУНП у м. Києві.

3. Стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 100000,00 грн (сто тисяч грн 00 коп.).

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.