Постанова

від 03.12.2007 по справі 20-7/305

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД М. СЕВАСТОПОЛЯ

20-7/305

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

справа № 20-7/305

ПОСТАНОВА

і м е н е м     У к р а ї н и

"03" грудня 2007 р.  15:28                                                                                м. Севастополь

Господарський суд міста Севастополя у складі:

Головуючого          –судді Ілюхіної Г.П.,

при секретарі          –Юренковій І.В.,

за участю представників:

від позивача          –Кухаренко В.М., головний спеціаліст відділу забезпечення надходження та використання коштів штрафних санкцій, довіреність № 04-02 від 10.01.2007,

від відповідача          –не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали адміністративної справи

за          Севастопольського міського відділення

адміністративним          Фонду соціального захисту інвалідів

позовом          (99011, м. Севастополь, вул. Гоголя, 20-А)

до відповідача          Товариства з обмеженою відповідальністю „Ален”

          (99040, м. Севастополь, вул. М. Геловані, 12-А)

про          стягнення суми адміністративно-господарських санкцій в розмірі 120307,95 грн. та пені в сумі 5595,50 грн. за 2006 рік,

Суть спору:

17.09.2007 (вх. №3325) Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до господарського суду м. Севастополя з адміністративним позовом до товариства з обмеженою відповідальністю „Ален” про стягнення суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання у 2006 році нормативу по працевлаштуванню інвалідів, встановленого статтею 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” в розмірі 120307,95 грн. та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкції в сумі 5595,50 грн., з посиланням на статті 8, 10, 17, 18, 19, 20 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” № 875-ХІІ від 21.03.19991, Положення про Фонд соціального захисту інвалідів України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 1434 від 26.09.2002; Положення про Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів, затверджене директором Фонду соціального захисту інвалідів України 10.06.2004, „Інструкцію зі статистики кількості працівників”, затверджену наказом Державного комітету статистики України № 286 від 28.09.2005, зареєстровану в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 під № 1442/11722.

Позивач обґрунтовує позов тим, що відповідач, в порушення вимог статті 19 Закону у 2006 році не виконав норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, тобто, за 21  робоче місце, призначених для працевлаштування інвалідів і не зайнятих інвалідом, відповідач повинен був до 15.04.2007 самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 120307,95 грн. Крім цього, позивач зазначає, що частиною третьою статті 20 Закону встановлено, що порушення  терміну  сплати  адміністративно-господарських  санкцій тягне за собою   нарахування пені, а оскільки відповідач порушив терміни сплати адміністративно-господарських санкцій на 155 днів, то він повинен сплатити пеню у розмірі 5595,50 грн.

Ухвалою від 17.09.2007 відкрито провадження по адміністративній справі, прийнято рішення про призначення підготовчого провадження та проведення попереднього судового засідання з метою всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку в порядку статті 110 Кодексу адміністративного судочинства України (арк.с.1-2).

Ухвалою суду від 02.10.2007 закінчено підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду в порядку статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України (арк.с.64-65).

Ухвалою від 05.11.2007 провадження по справі зупинено в порядку пункту 4 частини другої статті  156 Кодексу адміністративного судочинства України за клопотанням відповідача у зв'язку з необхідністю надання додаткових документів (арк.с.77-78).

03.12.2007 усною ухвалою провадження по справі поновлено.

Відповідач в судове засідання явку уповноважених представників не забезпечив, не надав відзиву на позов, просить розглянути справу у відсутність свого представника (арк.с.72).

Відповідач в відзиві на позов (вх.№48306) позовні вимоги не визнав по мотивам, викладеним в ньому, основні з яких полягають в тому, що згідно акту атестації робочих місць для інвалідів від 31.08.2005 на підприємстві відповідача атестовано та створено 30 робочих місць для працевлаштування інвалідів, що свідчить про належне виконання відповідачем своїх зобов'язань по Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, з посиланням на частину третю  статті 18 зазначеного закону, Постанову Кабінету Міністрів України № 314 від 03.05.1995, надавши відповідні документи (арк.с.68).

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, заслухавши пояснення представника позивача суд, -

в с т а н о в и в:

Згідно Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів (форма №10-ПІ) за 2006 рік, наданого відповідачем позивачу 24.01.2007, на підприємстві працює 757 осіб, норматив для працевлаштування інвалідів склав 30 робочих місць, фактично на підприємстві протягом 2006 року було зайнято 9 робочих місць для працевлаштування інвалідів; середньорічна заробітна плата на одну людину на підприємстві склала 5728,95 грн. (арк.с.5).

За недотримання нормативу робочих місць по кількості працюючих інвалідів позивачем нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції в сумі 120307,95 грн.

21.05.2007 (вх.№03-376) позивачем на адресу відповідача надіслано Претензію з вимогою сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів в сумі 120307,95 грн. (арк.с.6).

Прострочення терміну оплати адміністративно-господарських санкцій відповідачем складає 155 днів (з 16.04.2007 по 17.09.2007), у зв'язку з чим відповідачу нарахована пеня в сумі 5595,50 грн. (арк.с.7).

31.08.2005 комісією з атестації робочих місць для інвалідів складено Акт атестації робочих місць інвалідів, згідно з яким комісії було пред'явлено 30 робочих місць з метою проведення атестації, 8 місць з яких зайняті інвалідами, а 22 місця створені для працевлаштування інвалідів, всі 30 робочих місць для працевлаштування інвалідів були атестовані. До зазначено акту складені Протоколи № №01-08 від 31.08.2005, Атестаційниі паспорти  (арк.с.21, 22-44).

Звітами (6 за рік) про наявність вакансій (форма 3-ПН) відповідач повідомляв Севастопольський міський центр зайнятості про наявність вакантних посад, зокрема, для працевлаштування інвалідів, станом на 31.01.2006 (без зазначення кількості місць саме для інвалідів), 01.03.2006 (13 для інвалідів), 03.04.2006 (13 для інвалідів), 22.05.2006 (13 для інвалідів), 05.09.2006 (8 для інвалідів), 05.12.2006 (23 для інвалідів) (арк.с.45-49, 82).

26.12.2006 вих.№ 2966 відповідач повідомив Севастопольський міський центр зайнятості про наявність атестованих робочих місць  для інвалідів в кількості 31 місця, з проханням направити кандидатів на посади, перелічені в листі (арк.с.87).

Відповідно до листа Севастопольського міського центру зайнятості (вх.№51871) відповідач звіти форми 3 ПН за 2006 рік з заявленими вакантними робочими місцями для працевлаштування інвалідів до Севастопольського міського центру зайнятості  надавав в кількості 7 звітів, фактично доказів надано за 6 звітів (арк.с.80).

Спір виник у зв'язку з порушенням відповідачем, на думку позивача,  соціальних інтересів держави внаслідок невиконання ним вимог діючого законодавства в сфері соціального захисту інвалідів, а саме: Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

Правовідносини сторін регулюються статтями 19, 92 Конституції України, статтями 18-20 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” зі змінами та доповненнями, які діяли в період, за який заявлено стягнення адміністративно-господарських санкцій (далі - Закон), статтями 19, 216-218, 238, 239, 241 Господарського кодексу України, статтею 614 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема  засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Згідно зі статтею 8 Закону державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 №1434, Фонд соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому.

Згідно з пунктом 9 цього ж Положення для реалізації покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників. Положення про територіальні відділення затверджує директор Фонду.

За змістом статті 20 Закону Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі в суді. Тобто саме Фонду соціального захисту інвалідів надано право на стягнення адміністративно-господарських санкції за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Позивач в позовній заяві посилається на порушення відповідачем частини першої статті 19 Закону щодо недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

У частині першій статті 19 Закону (в редакції, чинній з 01.01.2006) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Частинами другою, п`ятою статті 19 Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини третьої статті 19 Закону (в редакції, чинній з 01.01.2006) підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Відповідно до Наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005№ 420 „Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення” формою звітності про наявність вакантних місць на підприємстві є форма № 3-ПН „Звіт про наявність вакансій”, яка подається підприємствами щомісячно до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною першою статті  18 Закону (в редакції, чинній до 18.03.2006) працевлаштування інвалідів здійснюється органами центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

З 18.03.2006 набрала чинності змінена редакція частини першої статті 18 Закону, згідно з якою забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

З наведених норм статей 18, 19 Закону вбачається,  що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування інвалідів, але виходячи з вимог статті 18 Закону.

У статті 18 Закону зазначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами:

-          безпосереднє звернення інваліда до підприємства;

-          звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Отже, стаття 18 Закону не встановлює правил, за якими підприємство було б зобов'язано самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.

Згідно зі статтею 20 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням господарського суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом.

У частині третій статті 18 Закону (в редакції, чинній з 18.03.2006) чітко визначено зобов'язання підприємства, що використовує найману працю:

-          виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством,

-          надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів,

-          звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач, посилаючись на порушення з боку відповідача правил господарської діяльності, встановлених Законом, не надав суду доказів того, що підприємством відповідача не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів, або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку підприємства відповідача  за зверненням інваліда до відповідача чи за направленням державної служби зайнятості.

З матеріалів справи та пояснень представників сторін вбачається, що інваліди на підприємство для працевлаштування не направлялися ні державним органом зайнятості, ні позивачем.

Представник позивача не заперечував, що відповідачем здійснювалось надання інформації державній службі зайнятості та звітування до Фонду соціального захисту інвалідів.

Відповідно до Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314, що діяло до 31.01.2007, втратило чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації (далі - підприємство) незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.

Робочим місцем інваліда може бути:

-          звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для його працевлаштування;

-          спеціалізоване робоче місце інваліда - робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома.

Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.

Таким чином, оскільки створення робочого місця здійснюється при наявності особи відповідної категорії, так як конкретні вимоги відносно робочого місця встановлені в його індивідуальній програмі реабілітації, робоче місце є створеним, якщо воно введено в дію шляхом працевлаштування інваліда, а не утворено фізично.

Аналіз положень Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” дає підстави зробити висновок про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і  працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

Статтею 19 Закону передбачено, що керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

0тже, сам факт відсутності на підприємстві працевлаштованих інвалідів, ще не є безспірною ознакою наявності відповідальності відповідача,  яка могла настати  лише у випадку невчинення останнім прямо передбачених   законодавством заходів.

Водночас, відповідачем надано суду докази того, що ним частково надавалася державній службі зайнятості відповідна інформація щодо виділення та створення на підприємстві робочих місць для працевлаштування інвалідів шляхом подання шести Звітів про наявність вакансій (форма № 3-ПН), у яких зазначені вакансії для працевлаштування інвалідів. Також відповідачем подавався позивачу щорічний звіт за формою № 10-ПІ.

Оскільки відповідач вчинив частину передбачених чинним на момент виникнення спору законодавством заходів, спрямованих на працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві, тому Севастопольське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів не має правових підстав накладати штрафні санкції за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів в повному обсязі.

Частиною четвертою статті  19 Господарського кодексу України передбачено, що органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Згідно зі статтями 216-218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

До суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Статтею 614 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Згідно зі статтею 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Види адміністративно-господарських санкцій передбачені статтею 239 Господарського кодексу України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Статтею 241 Господарського кодексу України встановлено, що адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності.

Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.

Позивач не довів, що відповідачем систематично порушувались  встановлені правила здійснення господарської діяльності.

Згідно зі статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до статей 8, 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Принципами Європейського судочинства є, зокрема, законність та справедливість.

Справедливість стоїть вище права, є реалізацією права, завданням нормотворчості і правозастосовчої діяльності.

Норми права повинні приводитися  у відповідність з вимогами справедливості.

Одним із принципів практики Європейського Суду з прав людини є покладення обов'язку та тягаря надання доказів на того, хто стверджує, а не заперечує.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем на виконання вимог Закону було подано позивачу Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік (форма № 10-ПІ), що підтверджується матеріалами справи і не заперечується представником позивача, надавались до Севастопольського міського центу зайнятості Звіти форми 3-ПН „Про наявність вакансій”, але в кількості, що менша за встановлену Законом (замість 12 –6 Звітів).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені за порушення термінів сплати цих санкцій в розмірі 125903,45 грн. підлягають задоволенню частково.

Матеріалами справи підтверджується, що на підприємстві були відсутні в 2006 році працюючі інваліди в кількості, що встановлена нормативами, а тому відповідач повинен частково сплатити адміністративно-господарські санкції, передбачені статтею 20 Закону.

Таким чином, відповідач не вчинив в повній мірі всіх покладених на нього та передбачених діючим законодавством заходів, спрямованих на працевлаштування інвалідів на своєму підприємстві, тому є правові підстави накладення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів.

Відповідач самостійно у звіті форми 10-ПІ за 2006 рік зазначив загальнооблікову кількість інвалідів, які повинні працювати на підприємстві: 30 одиниць.

Враховуючи вимоги Закону, відповідач за недотримання нормативів робочих місць по кількості працюючих інвалідів, зобов`язаний сплатити позивачеві, згідно розрахунку позивача, адміністративно-господарські санкції у розмірі  120307,95 грн.

В добровільному порядку погашення визначених позивачем по результатам звітності про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік адміністративно-господарських санкцій в розмірі 120307,95 грн. відповідачем не здійснено.

Сума пені, нарахованої позивачем за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкції, складає 5595,50 грн.

У відповідності до статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки, (до якої віднесено штраф і пеню) встановлюється договором або актом цивільного законодавства і може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Стаття 233 Господарського кодексу України також встановлює, що у разі, якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Виходячи із загальних засад, встановлених у статті 3 Цивільного кодексу України, а саме - справедливості, добросовісності та розумності - при винесенні рішення про стягнення штрафу суд має право зменшувати його розмір, з урахуванням всіх конкретних обставин справи.

Відповідно до статей 70, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Враховуючи викладене, суд вважає доводи позивача обґрунтованими та такими, що підтверджені відповідними доказами, а заперечення відповідача такими, що заслуговують на увагу, та такими, що дають право суду для зменшення адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, у зв`язку з чим позов підлягає задоволенню частково: в розмірі половини заявленої суми - 60153,97 грн. адміністративно-господарських санкцій та 2797,75 грн. –пені .

Відповідно до пункту 4 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.

На підставі викладеного, керуючись статтями 19, 92 Конституції України, статтями 18-20 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” зі змінами та доповненнями, які діяли в період, за який заявлено стягнення адміністративно-господарських санкцій (далі - Закон), статтями 19, 216-218, 238, 239, 241 Господарського кодексу України, статтею 614 Цивільного кодексу України статтями 70, 71, 94, 121-122,  158-163, Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

1.          Адміністративний позов задовольнити частково.

2.          Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Ален” (99040, м. Севастополь, вул. М. Геловані, 12-А; ідентифікаційний код 19182647, п/р № 260063013424 в Укрсоцбанку, МФО 324195) на користь Севастопольського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (99011, м. Севастополь, вул. Гоголя, 20-А, ідентифікаційний код  24035598, п/р № 31218221800007 в УДК в м. Севастополя, МФО 824509) адміністративно-господарські санкції в розмірі 60153,97 грн. та пеню в сумі 2797,75 грн.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Севастопольського апеляційного господарського суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку частини 5 статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Суддя                                                                                                      Г.П. Ілюхіна

Постанова складена та підписана

в порядку частини 3 статті 160 КАС України

10.12.2007 о 15 год. 40 хв.