Постанова від 07.04.2025 по справі 914/1551/20

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" квітня 2025 р. Справа №914/1551/20

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Якімець Г.Г.

секретар судового засідання Гавриляк І.В.

явка учасників справи:

від позивача-1: Шейхет М.Г. директор,

від позивача-2: Шейхет М.Г. директор,

від відповідача-1,2: Шмотолоха В.В. витяг з ЄДР,

від відповідача-3,4,5: не з`явились,

від третьої особи-1: Павлішевська В.В. витяг з ЄДР,

від третіх особіб-2,3,4: не з`явились,

розглянув апеляційну скаргу Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу за №1/143-24 від 15.04.2024,

на рішення Господарського суду Львівської області від 05.03.2024 суддя Бортник О.Ю., м. Львів, повний текст рішення складено 15.03.2024

за позовом:

позивача-1 Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, м. Вашингтон

позивача-2 Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, м. Львів

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів Кабінету Міністрів України, м. Київ

за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів Міністерства культури та інформаційної політики України, м. Київ

за участю третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів Львівської обласної державної адміністрації, м. Львів

до відповідача-1 Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача-2 Виконавчого комітету Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача-3 Комунального некомерційного підприємства 3-я міська клінічна лікарня м. Львова, м. Львів, якого замінено його правонаступником: Комунальним некомерційним підприємством Львівське клінічне територіальне медичне об`єднання акушерства та гінекології (код ЄДРПОУ 44591929)

до відповідача-4 товариства з обмеженою відповідальністю Краківський ринок, м. Львів

до відповідача-5 товариства з обмеженою відповідальністю Лемберг медікал центр, м. Львів (позовні вимоги залишено без розгляду)

за участю третьої особи-4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 товариства з обмеженою відповідальністю "Лемберг медікал центр", м. Львів

про:

- визнання незаконною та скасування ухвали Львівської міської ради,

- визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №065 від 16.02.2001 року;

- визнання недійсним з моменту укладення договору оренди нежитлового приміщення №0740-В 2001 року;

-скасування реєстрації права власності та записи про проведену державну реєстрацію права власності за товариством з обмеженою відповідальністю Лемберг медікал центр на нежитлове приміщення літ. Б-2, що на вул. Раппопорта, 6, у м. Львові;

- скасування реєстрації права власності та записи про проведену державну реєстрацію права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлове приміщення літ.Б-2, що на вул. Раппопорта, 6, у м. Львові;

- скасування реєстрації права власності та записи про проведену державну реєстрацію права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради на нежитлове приміщення літ. А-2, що на вул. Раппопорта, 6, у м. Львові;

- зобов`язання Львівську міську раду надати товариству з обмеженою відповідальністю Лемберг медікал центр належне відшкодування у спосіб надання інших нежитлових приміщень,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Позивач-1 та позивач-2 звернулися до господарського суду Львівської області з позовною вимогою до Львівської міської ради, де просять визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради за № 869 від 28.12.2000 щодо передачі будинків, позначених літ. Б-2 та літ. А-2, що на вул. Раппопорта, 6, у м. Львові в комунальну власність, обгрунтовуючи тим, що відсутні рішення компетентних органів про передачу об`єктів державної власності в комунальну, а саме Львівської обласної ради про передачу будинку № 6 на вулиці Раппопорта у власність територіальної громади м. Львова, відсутні правовстановлюючі документи, а тому і право власності не виникло, а звідси речове право оформленню не підлягало.

У матеріалах інвентаризаційної та реєстраційної справи відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували набуття права міської ради на спірне приміщення.

На думку позивачів, викладене вище свідчить про невідповідність оскаржуваної ухвали вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття права власності та про прийняття такої поза межами компетенції, визначеної законом.

Як на правову підставу своїх позовних вимог позивачі посилаються на приписи ст. ст. 19, 140, 142 Конституції України, ст. ст. 1-4,10, 16, 43, 59, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст. ст. 2, 4, 7 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», ст. 4 ЦК УРСР, постанову КМУ № 311 від 05.11.1991 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», Положення про порядок передачі об`єктів права державної власності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482 «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

Щодо оспорюваного рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 065 від 16.02.2001 та укладеного договору оренди нежитлового приміщення № 0740-В від 2001, між Комунальною 3-ою міською клінічною лікарнею та товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок», то позивачі вважають, що вони суперечать вимогам ст. ст. 5 та 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 в редакції від 22.06.2000, оскільки цим майном розпорядився неуповноважний орган замість Фонду держмайна чи його територіального відділення.

Позивачі посилаються на приписи ст. ст. 48, 50, 59 ЦК УРСР як на підставу недійсності спірного Договору оренди. Стверджують, що первинна реєстрація права власності щодо будівлі літ. «А-2» проведена за Львівською міською радою 29.07.2014 на нежитлові приміщення площею 1541,7 кв. м. Первинна реєстрація щодо будівлі літ. «Б-2» проведена на нежитлові приміщення площею 228,3 кв. м -15.11.2018 за територіальною громадою Львівської міської ради, а на будівлю літ «Б-2» площею 705,66 кв. м 12.12.2018 за ТзОВ «Лемберг Медікал Центр».

Позивачі зазначають, що «Комісією Сполучених Штатів з питань збереження американської спадщини за кордоном Старе Єврейське кладовище XIV століття - 1855 рік розташоване між вулицями Раппопорта, Базарна, Броварна та Клепарівська внесено до переліку пам`яток за № ІІА13010101 Американської культурної спадщини за кордоном. Комісією зазначено, що Уряд України ввів негайний і абсолютний мораторій на будь-яку забудову або приватизацію місць, ідентифікованих тепер або в минулому, як єврейські цвинтарі. Вносячи об`єкт до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, Міністерство культури України затвердило Паспорт об`єкта та облікову картку, де зазначено площу та розташування об`єкта культурної спадщини «Старе Єврейське кладовище м. Львів». Друга в світі визначна культурна і духовна пам`ятка історії національної меншини України. Комплекс пам`яток різьбярського мистецтва. Галичини - XIV - XIX ст., комплекс міської середньовічної архітектури. За функціональною типологією об`єкт класифіковано, як місце поховань. Площа території - 4,7 га, під захоронення використовувалось - 4,3га; цвинтар з західної, північної та східної сторони огороджено цегляним парканом, який зберігся. Охоронна зона не визначена».

Тому позивачі посилаються також на порушення відповідачами правових норм, закріплених у ч. 1 ст. 22, ст. 24, ч. 1 ст. 34,ч. ч. 1, 2 ст. 37, ч. ч. 2 та 3 ст. 54 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Позивачі стверджують, що місто Львів внесено до Списку історичних населених місць України, затвердженого постановою КМУ від 26.07.2001р. № 878, межі історичного ареалу затверджені рішенням ВК ЛМР № 1311 від 09.12.2005.

Львівською міською радою затверджено Генеральний план м. Львова, а також, межі історичного ареалу та зони регулювання забудови м. Львова, що підтверджується ухвалою 18 сесії 5-го скликання № 3924 від 30.09.2010 «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова» ІІ-стадія. Генеральний план»; рішенням ВК ЛМР № 1311 від 09.12.2005 «Про затвердження меж історичного ареалу та зон регулювання забудови м. Львова». Проведення будівельних робіт на пам`ятках, їх територіях, охоронних зонах, зміна функціонального використання пам`яток, без згоди органу охорони культурної спадщини, - заборонені.

Позивачі вважають, що оскаржуваними актами визнано право власності на майно, що належить державі, змінено його функціональне призначення, незважаючи на те, що таке майно розташоване на землях історико-культурного призначення, безпосередньо на території пам`яток культурної спадщини (у межах пам`ятки архітектури, що не підлягає приватизації; у межах території пам`ятки історії, у межах історичного ареалу м. Львова, на території пам`ятки, внесеної до переліку пам`яток американської культурної спадщини за кордоном, в межах охоронної зони об`єкта ЮНЕСКО).

Позивачі стверджують, що зміна функціонального використання пам`ятки, території пам`яток, а також проведення будівельних робіт, як це передбачено рішенням виконкому та договором оренди, на місцях поховань створює загрозу їх пошкодження, руйнування, призводить до використання пам`яток для цілей, що суперечать їх охороні та збереженню, суперечить моральним засадам суспільства та, як наслідок, порушує як суспільні інтереси загалом, так й інтереси позивачів, зокрема.

Новий власник, ТзОВ «Лемберг Медікал Центр», отримав дозвільні документи на проведення будівельних робіт на території пам`яток, в т.ч. на реконструкцію з добудовою будівлі під літерою «Б-2», що на вул. Раппопорта, 6.

На думку позивачів, про незаконність набуття прав на майно свідчать ті обставини, що об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками, (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України), відповідно до ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини», можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Спірне нерухоме майно розташоване на пам`ятці «Старе Єврейське кладовище, ХІVстоліття - 1885 рік, між вулицями Раппопорта, Базарна, Броварна та Клепарівська», а також на території пам`ятки «Будівля єврейського шпиталю» - 1913 рік.

Позивачі обґрунтовують своє право на участь в охороні культурної спадщини гарантіями, закріпленими в ст. 11 Закону України «Про охорону культурної спадщини», Загальній декларації прав людини ООН, Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права. Та зазначають про порушення їх охоронюваного законом інтересу.

Одночасно позивачі інформують суд, що про порушення свого інтересу вони довідались після ознайомлення 20.05.2020 з матеріалами справи № 5015/2286/12 Господарського суду Львівської області.

У заяві про усунення недоліків позовної заяви (том справи І, а.с. 184-186) позивачі уточнили свої позовні вимоги і просять суд зобов`язати Львівську міську раду надати товариству з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» належне відшкодування у спосіб надання інших нежитлових приміщень.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 11.03.2021 позов у справі в частині позовних вимог до відповідача-5, які викладені у позовній заяві від 26.06.2020 (вих. № 278-20), суд залишив без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Львівської області від 05.04.2024 у даній справі прийнято відмову від позову позивачів в частині заявленої вимоги про скасування реєстрації права власності та записів про проведену державну реєстрацію права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, код ЄДРПОУ 04055896, на нежитлове приміщення літ. А-2,що на вул. Рапопорта, 6, у м. Львові (реєстраційний номер 432710846101; номер запису про право власності 6684161) та відмови від літерного позначення спірних будинків.

Закрито провадження у справі № 914/1551/20 за позовом позивача-1: Об`єднання Комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу, м. Вашингтон, позивача-2: Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу в частині заявленої вимоги про скасування реєстрації права власності та записів про проведену державну реєстрацію права власності за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради, код ЄДРПОУ 04055896, на нежитлове приміщення літ. А-2,що на вул. Раппопорта,6 у м.Львові (реєстраційний номер 432710846101; номер запису про право власності 6684161) та в частині будинків, позначених літерою Б-2 та літерою А-2.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено в повному об`ємі з підстав невстановленого порушеного права позивачів та неефективного способу захисту.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

18.04.2024 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу за №1/143-24 від 15.04.2024 на рішення Господарського суду Львівської області від 05.03.2024 у справі №914/1551/20.

Апелянт просить:

- скасувати рішення господарського суду Львівської області та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити;

- визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради: № 869 від 28.12.2000 щодо будинків, позначених літ. Б-2 та літ. А-2, розміщених на вул. Раппопорта, 6, у м. Львові;

- визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Львівської міської ради №065 від 16.02.2001 року;

- визнати недійсним з моменту укладення договір оренди нежитлового приміщення №0740-В від 2001 року, укладений між комунальною 3-ою міською клінічною лікарнею та товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок».

Апелянт зазначає, що постановою КМУ № 311 від 05.11.1991 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю) рішення про передачу будь-яких об`єктів в комунальну власність, безпосередньо міст, - не приймалось.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції не надав оцінки тому, що відсутнє рішення Львівської обласної ради про передачу будинку № 6 на вулиці Раппопорта у власність територіальної громади м. Львова. Отже, спірне майно в комунальну власність територіальної громади м. Львова, уповноваженими органами у встановленому законом порядку не передавалось, тобто, право власності не виникло, а відтак, оформленню як визначено оскаржуваним рішенням - не підлягало.

У матеріалах інвентаризаційної та реєстраційної справи відсутні правовстановлюючі документи, які б підтверджували набуття прав на спірне приміщення.

В оскаржуваній ухвалі не визначено жодної правової підстави набуття ЛМР права на спірний об`єкт, як і способу набуття такого.

На думку позивачів, викладене вище свідчить про невідповідність оскаржуваної ухвали вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття права власності та про прийняття такої поза межами компетенції, визначеної законом.

Що стосується оспорюваних позивачами рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 065 від 16.02.2001 та договору оренди нежитлового приміщення № 0740-В від 2001, укладеного між комунальною 3-ою міською клінічною лікарнею та товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок», то апелянт вважає, що вони суперечать вимогам ст. ст. 5 та 9 Закону України Про оренду державного та комунального майна від 10 квітня 1992 в редакції від 22.06.2000.

Отже відповідач- 2, приймаючи оскаржуване рішення вийшов за межі встановлених законом повноважень.

Відсутність дозволу Фонду держмайна чи його територіального відділення свідчить про незаконність укладеного договору оренди нежитлового приміщення № 0740-В від 2001.

Апелянт стверджує, що місто Львів внесено до Списку історичних населених місць України, затвердженого постановою КМУ від 26.07.2001 № 878, межі історичного ареалу затверджені рішенням ВК ЛМР № 1311 від 09.12.2005.

Львівською міською радою затверджено Генеральний план м. Львова, а також, межі історичного ареалу та зони регулювання забудови м. Львова, що підтверджується ухвалою 18 сесії 5-го скликання № 3924 від 30.09.2010 Про затвердження містобудівної документації Корегування генерального плану м. Львова ІІ-стадія. Генеральний план; рішенням ВК ЛМР № 1311 від 09.12.2005 Про затвердження меж історичного ареалу та зон регулювання забудови м. Львова.

Проведення будівельних робіт на пам`ятках, їх територіях, охоронних зонах, зміна функціонального використання пам`яток, без згоди органу охорони культурної спадщини, - заборонені.

На думку апелянта, оскаржуваними актами визнано право власності на майно, що належить державі, змінено його функціональне призначення, незважаючи на те, що таке майно розташоване на землях історико-культурного призначення, безпосередньо на території пам`яток культурної спадщини (у межах пам`ятки архітектури, що не підлягає приватизації; у межах території пам`ятки історії, у межах історичного ареалу м. Львова, на території пам`ятки, внесеної до переліку пам`яток американської культурної спадщини за кордоном, в межах охоронної зони об`єкта ЮНЕСКО).

Скориставшись своїм правом, наданим ст. 263 ГПК України, відповідач-1, відповідач-2 подали відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечили проти задоволення апеляційної скарги, зазначили про безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог. Просять залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Кабінет Міністрів України підтримав позовні вимоги позивачів з тих підстав, що «Комісією Сполучених Штатів з питань збереження американської спадщини за кордоном» Старе Єврейське кладовище XIV століття-1855 рік між вулицями Раппопорта, Базарна, Броварна та Клепарівська внесено до переліку пам`яток за № UA13010101 Американської культурної спадщини за кордоном. Комісією зазначено, що Уряд ввів негайний і абсолютний мораторій на будь-яку забудову або приватизацію місць, ідентифікованих тепер або в минулому, як єврейські цвинтарі.

Україна є стороною Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16.11.1972.

Відповідач-5 у відзиві просить відмовити позивачам у задоволені позову повністю за безпідставністю. Свою позицію товариство з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» обґрунтовує тим, що товариство жодними своїми діями не порушило прав та інтересів позивачів, оскільки позивачі та відповідач-5 не перебували і не перебувають в жодних матеріальних правовідносинах з приводу будинку № 6 по вул. Рапопорта в м. Львові. Земельна ділянка з кадастровим номером 4610137500:01:001:0072 на момент реєстрації за відповідачем-5 права власності на будівлю літ. «Б-2» за цільовим призначенням належала до земель «для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови». Тому, ця земельна ділянка не належить до земель історико-культурного призначення. Межі історичного ареалу міста Львова та режим його використання фактично не встановлені, а посилання позивачів на рішення № 1311 від 09.12.2005 в цьому контексті є безпідставні. Відповідно до листа МКІП № 8434/6.11.1. від 09.07.2020 матеріали історико-архітектурного опорного плану м. Львова та/або науково-проєктна документація з визначення меж та режимів використання його історичного ареалу на розгляд центрального органу виконавчої влади, що регулює державну політику в сфері охорони культурної спадщини, не подавалися. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо збереження пам`яток культурної спадщини, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО» від 19.06.2018 р. № 2457-VIII введений в дію 25.01.2019.

Покликається на рішенням Господарського суду Львівської області від 22.04.2005 у справі №1/511-17/289, яким встановлено такі факти: «На території земельної ділянки в межах вул. Клепарівською-Базарною-Броварною-Рапопорта відсутні будь-які облаштовані могили та інші будівлі чи споруди, призначені для організації поховання та утримання місць поховань». Будівля № 6 по вул. Рапопорта в м. Львові не є об`єктом культурної спадщини. Позивачі не мають матеріально-правової заінтересованості в будинку № 6 по вул. Раппопорта у м. Львові.

На проголошення постанови 07.04.2025 року з`явилися представники позивача 1,2, відповідача 1,2 та третьої особи 1.

Заслухавши пояснення учасників процесу, що з`явилися, розглянувши матеріали справи, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення відсутні, з огляду на наступне:

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами ч. 1 ст. 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права (інтересу), але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав (інтересів) має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Тобто, захисту підлягає наявний законний і порушений (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) такого інтересу та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушений інтерес, і чи цей інтерес порушено відповідачем. Захисту підлягають не теоретичні або примарні права, а права практичні та ефективні. При цьому, відсутність порушеного права (інтересу) встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Отже, захисту підлягає наявний законний і порушений (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) такого інтересу та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушений інтерес і чи цей інтерес порушено відповідачем.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18 виснував, що суд, під час вирішення господарського спору, з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Стаття 54 Конституції України визначає, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Згідно з преамбулою Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Об`єктом культурної спадщини, за змістом ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», є визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Пам`яткою культурної спадщини є об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (не включення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Стаття 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначає види об`єктів культурної спадщини, серед яких археологічні, історичні, об`єкти архітектури та містобудування, ландшафтні.

До земель історико-культурного призначення, у відповідності до ст. ст. 53 та 54 Земельного кодексу України, належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачі просять: визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради від 28.12.2000 за № 869 «Про прийняття об`єктів нерухомого майна у комунальну власність м. Львова» щодо двох будівель, що розміщені на вул. Раппопорта, 6 у м. Львові на території Старого єврейського кладовища у місті Львові, розташованого між вулицями Рапопорта, Клепарівською, Броварною, Базарною. Одну із будівель реконструйовано, відносно якої і приймалося рішення про оренду, а в іншій будівлі розміщено терапевтичний корпус. Відповідно позивачі просять визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 16.02.2001 № 065 «Про надання в оренду нежитлового приміщення на вул. Рапопорта, 6»; визнати недійсним з моменту укладення договір оренди нежитлового приміщення від 2001 №0740-В, укладений між комунальною 3-ою міською клінічною лікарнею (як орендодавцем) та товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок» (орендар).

Порушення законних інтересів позивачі обгрунтовують, що ці будівлі під літерою-«А-2» та літераю «Б-2» за адресою Раппопорта,6 в місті Львові в порушення вимог законодавства, що наведене ними в позовній заяві прийнятті ухвалою Львівської міської ради в комунальну власність за №869 28.12.2000 року, які фактично належать до державної форми власності та управління якими повинно здійснюватися державними компетентними органами.

Позивачі вважають, що ухвала Львівської міської ради за № 869 «Про прийняття об`єктів нерухомого майна у комунальну власність м. Львова» від 28.12.2000 в частині спірних будівель порушує їхні законні інтереси, оскільки ці будівлі повинні перебувати у державній власності, для належного захисту об`єктів культурної спадщини.

Згідно пояснень представника відповідача-1 та відповідача-2 за радянських часів у колишньому Єврейському шпиталі (вул. Джамбула, 8) розмістили Третій міський пологовий будинок. У 1993 році пологовий будинок приєднали до 3-ої МКЛ м. Львова в якості пологового відділення. Лікарня за адресою: м. Львів, вул. Рапопорта, 6 та 8 знаходиться й на день ухвалення судом рішення у справі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), що додається до цієї постанови. Згідно з вказаним переліком у власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність), зокрема областей, передано багатопрофільні та спеціалізовані лікарні для дорослих і дітей, пологові будинки, госпіталі для інвалідів Вітчизняної війни, диспансери, поліклініки, санаторії для лікування дорослих і підлітків, хворих на туберкульоз, дитячі спеціалізовані санаторії, станції переливання крові, станції швидкої та невідкладної медичної допомоги, будинки дитини, санітарно-епідеміологічні, дезінфекційні станції, бюро судово-медичної експертизи та патолого-анатомічні бюро, центри «Здоров`я», аптечні склади, магазини аптечні та оптики, будинки-інтернати для престарілих та інвалідів, бальнео- і грязелікарні, молочні кухні, лікарняні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, медичні бібліотеки, медичні училища, інші місцеві підприємства, організації та установи, крім тих, що перебувають у відомчому підпорядкуванні.

Львівська обласна рада народних депутатів на ХІІ-тій сесії І-го демократичного скликання своєю ухвалою за № 288 від 12 травня 1993 «Про передачу майна комунальної власності» (том справи ІІ, а.с. 164-171) на виконання згаданої вище постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 затвердила свій перелік майнових комплексів підприємств, установ та організацій, що передаються до комунальної власності міст обласного підпорядкування та районів області згідно з додатком № 1. Згідно з цим додатком до комунальної власності міста обласного підпорядкування (м. Львів) передано 3-ій міський клінічний пологовий будинок у м. Львові по вул. Рапопорта, 6.

Згідно з нормами Закону України «Про власність» (ст.ст. 4 та 32), в редакціях, які були чинними на момент прийняття згаданих нормативно-правових актів, власник на свій розсуд володів, користувався і розпоряджався належним йому майном. Суб`єктом права загальнодержавної (республіканської) власності була держава в особі Верховної Ради України.

Суб`єктами права комунальної власності були адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Таким чином, власники на власний розсуд розпорядились належним їм майном.

У відповідності до вимог ст. 11 Закону України «Про охорону культурної спадщини», в тому числі громадські організації, громадяни сприяють органам охорони культурної спадщини в роботі з охорони культурної спадщини, можуть встановлювати шефство над об`єктами культурної спадщини з метою забезпечення їх збереження, сприяють державі у здійсненні заходів з охорони об`єктів культурної спадщини і поширенні знань про них, беруть участь у популяризації культурної спадщини серед населення, сприяють її вивченню дітьми та молоддю, залучають громадян до її охорони.

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам. Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 року у справі № 1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Згідно Свідоцтва про реєстрацію структурного осередку громадської (неурядової) організації зарубіжної держави в Україні від 08.06.2000 № 131, яким є представництво Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу, метою діяльності є проведення моніторингу ситуації з дотримання прав людини, сприяння гармонізації міжнаціональних та міжрелігійних відносин, надання різноманітної гуманітарної допомоги, сприяння покращення освіти дітей та дорослих.

З врахування того, що особи, які уповноважені розпоряджатись державною власністю, чи наділені управлінськими функціями щодо нього з самостійними вимогами на предмет спору в цій частині позовних вимог не звертались.

Отже не доведення позивачем суб`єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, відсутність факту порушення прав виключає можливість застосування судового захисту. За таких обставин, позовні вимоги в частині визнання незаконною та скасування ухвали Львівської міської ради № 869 від 28.12.2000 «Про прийняття об`єктів нерухомого майна у комунальну власність м. Львова» з підстав наведених у позовній заяві, не задоволені судом першої інстанції обгрунтовано. А тому судом не обговорюється питання застосування позовної давності до цих правовідносин.

У матеріалах справи наявне рішення виконавчого комітету Львівської обласної ради народних депутатів № 227 від 17.07.90 (том справи ІІ, а.с. 200-212) «Про взяття під охорону держави споруд Львівської області, що мають наукову, історичну, художню і містобудівельну цінність». Цією ухвалою затверджено перелік пам`яток архітектури місцевого значення Львівської області згідно з додатком. У додатку вказано лікарню, що розташована за адресою: м. Львів, вул. Джамбула, 8 (теперішня назва вулиці - Рапопорта).

Доказів, що спірні будівлі належать до державної форми власності відсутні, так і відсутні дані про здійснення державної реєстрації цих будівель в Державному реєстрі нерухомих пам`яток національного значення.

Оскільки власником майна стала територіальна громада в особі Львівської міської ради, яка мала правові підстави розпорядитися майном та передати в оренду будівлю «А-2» та будівлю «Б-2» на вул.Раппопорта, 6, а тому судом першої інстанції правомірно відмовлено про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 2001 р. № 0740-В укладеного між комунальною 3-ою міською клінічною лікарнею та товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок».

Оспорюваним рішенням виконавчого комітету № 065 від 16.02.2001, вирішено: погодити надання комунальною 3-ю міською клінічною лікарнею в оренду ТзОВ «Краківський ринок» непридатних для подальшої експлуатації приміщень колишнього гінекологічного відділення (окремий будинок) на вул. Рапопорта. 6, терміном на десять років для складу; встановити додатковими умовами договору оренди проведення орендарем капітального ремонту приміщень; комунальній 3-й міській клінічній лікарні укласти договір оренди згідно з цим рішенням.

На підставі вказаного рішення виконавчого комітету № 065 від 16.02.2001 між комунальною 3-ю міською клінічною лікарнею та товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок» в 2001 укладено спірний Договір № 0740-В оренди нежитлового приміщення. Будівля по вул. Рапопорта, 6, у м. Львові передавалась в оренду терміном на десять років, з 01 травня 2001 по 01 травня 2011, для використання у господарській діяльності під складські приміщення.

У позовній заяві позивач зазначає, що цим рішенням органу місцевого самоврядування порушуються його права, свободи та законні інтереси, оскільки апелянт має безпосереднє відношення до збереження культурної пам`ятки «Старе Єврейське кладовище», а отже порушується право позивачів на охорону культурної пам`ятки.

У пунктах 143, 144 постанови Великої Палати Верховного Суду № 925/1133/18 від 11.06.2024 містяться наступні висновки, які є релевантними до даної справи: "143. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180). 144.".

Отже, оспорюване рішення виконавчого комітету № 065 від 16.02.2001 вичерпало свою дію шляхом виконання - укладенням оспорюваного договору оренди, а тому позивачем застосовано неефективний спосіб захисту і з цих підстав судом першої інстанції правомірно відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Позивач заявив вимогу про визнання недійсним цього договору оренди з підстав відсутності дотримання у момент передачі будівлі в користування орендарю вимог ч. 1 ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» № 1805-III, прийнятий 08.06.2000 року, де об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.

У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України «Про охорону культурної спадщини», де за змістом пам`ятка, крім пам`ятки археології, може перебувати у державній, комунальній або приватній власності. Суб`єкти права власності на пам`ятку визначаються згідно із законом.

Судами встановлено, що матеріали справи не вміщують доказів дотримання у момент передачі будівлі в користування орендарю вимог ч. 1 ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» № 1805-III, прийнятий 08.06.2000 року, де об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Проте недотримання цієї вимоги закону в цьому спорі за змістом позовних вимог не слугують підставою для задоволення позовних вимог сформульованих позивачами та не відновлять законного інтересу апелянта.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» (далі - ТОВ «Лемберг медікал центр») до 22.12.2021 було зареєстровано та обліковувалось як юридична особа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з кодом 42687205, проте, 23.12.2021 припинило діяльність за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яке було власником спірної будівлі, а не ТзОВ «Краківський ринок».

Згідно з приписами Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою.

Наказом Міністерства культури і туризму України від 21.12.2010 №1266/0/16-10 внесено «Старе Єврейське кладовище» XIV століття - 1855 рік між вулицями Раппопорта, Базарна, Броварна та Клепарівська до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятки історії місцевого значення, охоронний №2951-Лв. Вносячи об`єкт до Переліку пам`яток культурної спадщини місцевого значення, Міністерство культури України затвердило Паспорт об`єкта та облікову картку, де і зазначено площу та розташування об`єкта культурної спадщини «Старе Єврейське кладовище м. Львів». Старе єврейське кладовище розташоване між сучасними вулицями Я.Раппопорта, Базарної, Броварної, Клепарівської, територія кладовища чітко відокремлена вулицями. Вказані документи, стали підставою для занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Львівською міською радою затверджено Генеральний план м. Львова, а також межі історичного ареалу та зони регулювання забудови м. Львова, про що свідчать наступні рішення: ухвала 14 сесії 4-го скликання №2146 від 31.03.2005 «Про затвердження «Концепції розвитку міста» при корегуванні генерального плану м. Львова»; ухвала 18 сесії 5-го скликання №3924 від 30.09.2010 «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова» ІІ-стадія. Генеральний план»; рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №1311 від 09.12.2005 «Про затвердження меж історичного ареалу та зон регулювання забудови м. Львова». Згідно розробленого і затвердженого Генерального плану міста Львова територія - об`єкт культурної спадщини «Старе Єврейське кладовище м. Львів» входить в межі історичного ареалу міста, а також в межі охоронної зони об`єкта ЮНЕСКО.

Старе єврейське кладовище розташоване між сучасними вулицями: Я. Раппапорта, Базарної, Броварної, Клепарівської, територія кладовища чітко відокремлена вулицями і є одним з двох найдавніших єврейських некрополів Старого Світу та визначною культурною і духовною пам`яткою історії «національної» меншини України. За функціональною типологією об`єкт класифіковано як місце поховань. Площа території - 4,7 га, під захоронення використовувалось - 4,3 га; цвинтар з західної, північної та східної сторони огороджено цегляним парканом, який зберігся. Охоронна зона не визначена.

Старе єврейське кладовище розташоване на земельній ділянці, яка знаходиться в Державному реєстрі нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення за охоронним №2951-Лв, на підставі наказу Міністерства культури і туризму України від 21.12.2010 №12/66/0/16-10, тому земельна ділянка, на якій розташоване «Старе єврейське кладовище», набула статусу об`єкта культурної спадщини. У своїх поясненнях позивач (апелянт) покликаються на те, що під охорону культурної спадщини підпадає і «Старе єврейське кладовище», що датоване історичними довідками ще з 14 століття, та межує із спірними будівлями, проте відсутні сформульовані позовні вимоги в який спосіб прагне апелянт захистити охоронюваний законом інтерес.

Відповідно до ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Наведені правові норми дають підстави вважати, що кожною особою, права та свободи якої було порушено, можуть бути оскаржені до суду рішення, дії, бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які порушують їх права, свободи та інтереси. При цьому, ці рішення, дія або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері цивільних правовідносин. Отже, задоволенню підлягають лише ті позовні вимоги, які відновлюють фактично порушені права, свободи та інтереси особи.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 року у справі № 910/11511/18.

Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ГПК України).

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40)).

Судом встановлено, що рішенням Господарського суду Львівської області від 01.08.2012 у справі № 5015/2286/12. визнано право спільної часткової власності Львівської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок» на приміщення в окремо стоячій будівлі бувшого гінекологічного відділення, що позначена на плані літерою «Б-2» за адресою: м. Львів, вул. Рапопорта,6 загальною площею - 933,9 м2.

Здійснено розподіл часток в спільній частковій власності Львівської міської ради та товариства з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок» на приміщення в окремо стоячій будівлі бувшого гінекологічного відділення, що позначена на плані літерою «Б-2» за адресою: м. Львів, вул. Рапопорта, 6 загальною площею 933,9 м2 , в розмірі: за товариством з обмеженою відповідальністю «Краківський ринок» - 77/100, а за Львівською міською радою - 23/100.

Позивачі оскаржували вказане рішення господарського суду від 01.08.2012 у справі №5015/2286/12, яке в апеляційному порядку постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.01.2013 року, скасовано, в позові відмовлено повністю, а постановою суду касаційної інстанції від 10.04.2013 року, скасовано постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.01.2013, рішення господарського суду Львівської області від 01.08.2012 р. залишено в силі.

За змістом правового висновку викладеного в постанові Верховного Суду від 07 грудня 2023 року № 209/2249/21 та у постанові від 05.09.2019 р. у справі № 638/2304/17 ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, є неприпустимим.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені таким договором, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для їх захисту. Вказаний висновок суду відповідає висновку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, викладеним у її постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19.

Ст. ст.15, 16 ЦК України визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено право людини на доступ до правосуддя, а відповідно статтею 13 Конвенції на ефективний спосіб захисту прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, щоб дозволили компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.

Якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що суб`єкт порушеного права, зазвичай, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Водночас, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Відповідної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Позивачі вправі захистити охоронюваний законом інтерес на збереженння культурної спадщини звернувшись з позовними вимогами як до органу місцевого самоврядування так і інших органів охорони культурної спадщини та власника спірного нерухомого майна (за яким зареєстровано речове право) щодо наявності охоронного свідоцтва на об`єкт пам`ятки культурної спадщини та виконання вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», встановлення охоронних зон та інших вимог. Аналогічно і щодо земель історико-культурного призначення, на яких і розміщуються об`єкти культурної спадщини.

Беручи до уваги наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду наведеній у постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 та від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

Окрім того правові висновки Верховного Суду, на які покликаються позивачі викладені у його постановах у справах № 914/1257/18 та № 914/582/17 не підлягають застосуванню в контексті обставин справи №914/1551/20. У справі №914/1551/20 позивачі визнають, що нерухоме майно набуте первинним власником (державою) у власність в законний спосіб, Львівська міська рада не є первісним власником спірного нерухомого майна. Тоді як справи №914/582/17 та №914/1257/18 стосувались нерухомого майна (гаражі), яке не має власника або власник якого невідомий, щодо якого не має доказів його побудови у встановлений законом спосіб (наявність ознак самочинного будівництва) або ж це майно (будівлі шхити та микви синагоги «Турей Загав») не було визнано окремими об`єктами нерухомого майна. Тобто, відповідачі у згаданих справах намагались первинно набути право власності на нерухоме майно, розташоване на території об`єктів культурної спадщини чи на складові частини таких об`єктів у не встановленому законом порядку та не у законний спосіб.

Беручи до уваги наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду наведеній у постановах від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 та від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

Отже, доводи апеляційної скарги не знайшли підтвердження в судовому засідання, а заперечення відповідачів були підтвердженні дослідженими матеріалами справи та доводами викладеними в судових засіданнях.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Рішення Господарського суду Львівської області прийняте з дотриманням вимог норм матеріального і процесуального права, а тому підлягає залишенню без змін.

Апелянтом не спростовано висновки суду першої інстанції, які тягнуть за собою наслідки у вигляді скасування прийнятого судового рішення, оскільки не доведено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

За змістом статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами як письмові, речові та електронні докази.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною 1 ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.

Однак, скаржником всупереч вищенаведеним нормам права, не подано доказів, які б підтвердили доводи, викладені в апеляційній скарзі, та спростували правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Судові витрати.

У зв`язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 236, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу представництва Американського Об`єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу за №1/143-24 від 15.04.2024 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 05.03.2024 у справі №914/1551/20 залишити без змін

3. Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до касаційної інстанції визначені ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 11.04.2025

Головуючий суддяБойко С. М.

СуддіБонк Т. Б.

Якімець Г.Г.