Постанова

від 09.04.2025 по справі 188/2373/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3577/25 Справа № 188/2373/23 Суддя у 1-й інстанції - Місюра К. В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання Гвоздєва М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районногосуду Дніпропетровськоїобласті від11грудня 2024року ускладі суддіМісюра К.В.по справі№188/2373/23 за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області про визнання права власності за набувальною давністю,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася через суд з позовом, пред`явленим до Миколаївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, на предмет визнання за нею права власності на житловий будинок за набувальною давністю, з підстав того, що в 2013 році вона за домовленістю у ОСОБА_2 придбала будинок, який належить на праві власності ОСОБА_3 , але будь-яких документів він їй на будинок не надав та жодних договорів вони не уклали. Після передачі коштів позивач почала ремонт будинку за адресою АДРЕСА_1 , оскільки останній був у непридатному стані для проживання та який вона використовувала в літній період як дачу, проживаючи фактично в м. Дніпро. Позивач зазначає, що з 2013 року вона відкрито, постійно та безперервно користується домоволодінням і просить визнати право власності на це домоволодіння на підставі ст.344ЦК України за набувальною давністю /а.с. 2,3/.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено /а.с. 45,46/.

Не погодившись із таким рішенням ОСОБА_1 звернулася із апеляційною скаргою, в якій просить рішення скасувати, та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, обґрунтовуючи це тим, що судом першої інстанції не у повному обсязі досліджені фактичні обставини справи, не належно надано правову оцінку, з чого суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача /а.с.59-61/.

Миколаївської сільськоїради Синельниківськогорайону Дніпропетровськоїобласті своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась, але, в силу вимог ч. 3 ст.360ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до довіреності від 20 серпня 2013 року ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_2 продати за ціну та на умовах на власний розсуд належний їй житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 6).

Відповідно до інформації КП Павлоградське міжміське бюро технічної інвентаризації від 19 квітня 2004 року № 21 право власності на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано станом на 02 січня 2001 року за ОСОБА_3 1/2 частина будинку на підставі свідоцтва про право власності, виданого 20 грудня 2000 року Другою Павлоградською держнотконторою за р. 2955, 1/2 частина будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого 20 грудня 2000 року Другою Павлоградською держнотконторою за р. 2957 та записано в реєстрову книгу № 24-166.

Згідно акту проведення перевірки факту проживання, засвідченим депутатом Миколаївської сільської ради від 22 серпня 2023 року, за поясненнями свідків, ОСОБА_1 проживає в АДРЕСА_1 з лютого 2013 року (а.с. 12).

З`ясовуючи характер спірних правовідносин, судом першої інстанції встановлено, що позивач посилається на обставини користування за згодою власника ОСОБА_3 з 2013 року її домоволодінням за спірною адресою, та вважає, що має право та підстави для визнання за нею права власності на вказане спірне нерухоме майно на підставі ст.344ЦК України за набувальною давністю.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та виходив з того, що позивач була обізнана достеменно, що спірне домоволодіння належить на праві власності ОСОБА_3 , яким вона володіє без будь-яких правових підстав, що не дає позивачеві підстав для того, щоб вважати користування цим майном правомірним. Також обставин щодо безперервного проживання позивача за спірною адресою не підтверджує і наданий нею акт проведення перевірки факту проживання депутатом сільської ради у присутності свідків.

Колегія суддів повністю погоджується з висновком суду, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Із змісту ст. 344 ЦК України випливає, що позивач, як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.

Задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно на підставі ст. 344 ЦК України можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.

За набувальною давністю може бути отримано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, власник якого невідомий або відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні його власнику було відмовлено.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Дана правова позиція підтримана в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року №910/17274/17, і, зокрема, вказано, що оскільки за змістом частини першої статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю.

Згідно до п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 7.02.2014 року при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; - володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; - володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

П. 11 вказаної Постанови передбачає, що враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності за набувальною давністю.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2022 року у справі № 494/1218/19.

Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об`єкт третіми особами за набувальною давністю. Ураховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 1 січня 2001 року. При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 1 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 1 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.

Відповідно до правової позиції, викладеній у Постанові Верховного суду від 28 квітня 2020 року, справа № 552/1354/18 володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 755/16913/16-ц, постанові Верховного Судувід 03квітня 2025року усправі № 932/7559/21.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що вона з 2013 року постійно відкрито і безперешкодно користується спірним домоволодінням, тобто більше 10 років, вживає засоби щодо збереження спірного домоволодіння та його утримання, однак сам по собі факт користування ОСОБА_1 будинком та проведення ремонтних робіт не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю, враховуючи, що позивач була щонайменше з 2013 року обізнана про те, що власником спірного домоволодіння, на яке вона просить визнати право власності за набувальною давністю, є ОСОБА_3 з 2000 року.

Відповідно до частини першої статті 328ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Враховуючи, що підставою заявлених позовних вимог про визнання права власності на домоволодіння була набувальна давність, а позивач достеменно була обізнана про власника нерухомого майна та знала, що користується без будь-якої правової підстави цим майном, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, про те, що володіння позивачем будинком, який досі належить на праві власності ОСОБА_3 , не можна вважати добросовісним в розумінні статті 344 ЦК України.

Колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про те, що нею було доведено наявність всіх умов, передбачених ст. 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, оскільки позивач як в суді першої інстанції, так і при розгляді її апеляційної скарги не надала належних та достатніх доказів факту безперервного користування нею з 2013 року спірною нерухомістю шляхом проживання у ній. Наданий до апеляційної скарги акт проведення перевірки факту проживання ОСОБА_1 за спірною адресою від 30 січня 2025 року (а.с.62) також цього факту постійного проживання не підтверджує, адже у відповідності до копії її паспорту (а.с.5) позивач має постійне місце користування житловим приміщенням за іншою адресою у м. Дніпрі з 1995 року.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні спору виконав вимоги ст. 89, ст. 264 ЦПК України та у відповідності до зазначених норм дав належну оцінку встановленим обставинам і дослідженим доказам, висновки суду обгрунтовані.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Петропавлівськогорайонного судуДніпропетровської областівід 11грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційногосуду набираєзаконної силиз дняїї ухвалення,але можебути оскарженав касаційномупорядку доВерховного Судупротягом тридцятиднів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 09 квітня 2025 року.

Повний текст постанови складено 17 квітня 2025 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна