Постанова

від 23.04.2025 по справі 260/131/24

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 260/131/24

адміністративне провадження № К/990/29236/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Білак М.В., Жука А.В.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №260/131/24

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року (головуючий суддя: Ващилін Р.О.)

і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року (суддя-доповідач: Бруновська Н.В., судді: Хобор Р.Б., Шавель Р.М.).

УСТАНОВИВ:

І. Історія справи

У січні 2024 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив суд:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін) щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати щомісячного грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 21 вересня 2012 року до дня фактичної виплати;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін) нарахувати і виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати щомісячного грошового забезпечення за весь час затримки виплати, тобто з 21 вересня 2012 року до дня фактичної виплати грошового забезпечення (надбавки за кваліфікацію).

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення її недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску із заявленими позовними вимогами.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року, позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії залишено без розгляду на підставі частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») у зв`язку з пропуском строку звернення з позовом до суду.

Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем було пропущено шестимісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 122 КАС України.

Мотивуючи указану ухвалу, суд першої інстанції покликався на висновки Верховного Суду, викладені у постанові №560/8194/20 від 2 квітня 2024 року та дійшов висновку, що у спорах цієї категорії справ суди повинні застосовувати шестимісячний строк звернення до суду з позовом, визначений частиною першою статті 122 КАС України, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Встановивши, що Військова частина НОМЕР_1 виплатила заборгованість з грошового забезпечення позивачу 28 вересня 2021 року, суди дійшли висновку, що саме з 1 жовтня 2021 року почався перебіг шестимісячного строку звернення з позовом до суду, оскільки позивач знав та був обізнаний про порушення свого права.

Одночасно, суди звернули увагу, що отримання позивачем листа від 11 грудня 2023 року №11/ЗПІ-6-5 від Військової частини НОМЕР_1 не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав щодо виплати компенсації втрати частини доходів, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду у цьому випадку.

За вказаних мотивів, суди дійшли висновку, що оскільки позивач пропустив встановлений частиною другою статті 122 КАС України шестимісячний строк звернення до суду з позовом, а обґрунтувань обставин та належних доказів на підтвердження поважності причин пропуску вказаного строку звернення до суду не навів, а також враховуючи, що останній не виконав вимоги ухвали про залишення позовної заяви без руху від 18 квітня 2024 року, встановив наявність підстав для залишення позову без розгляду відповідно до частини п`ятнадцятої статті 171 КАС України.

Не погодившись з ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року та постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року, позивач звернувся з касаційною скаргою на них до Верховного Суду.

У касаційній скарзі позивач посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права і просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування вимог касаційної скарги зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин саме положення частини другої статті 122 КАС України, що, на переконання позивача, призвело до безпідставного залишення позову без розгляду.

За позицією скаржника, на правовідносини, які склались у цій справі, не поширюється дія частини другої статті 122 КАС України, адже в позові заявлені вимоги про стягнення коштів, що за своєю суттю прирівнюються до заробітної плати, звернення до суду з якими регулюються частиною другою статті 233 КЗпП України.

У касаційній скарзі позивач посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 5 травня 2022 року у справі №380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі №560/11895/23 та від 14 грудня 2023 року у справі №600/4606/23-а, яка визначає, що компенсація втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовою заробітної плати.

Ухвалою Верховного Суду від 6 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Військова частина НОМЕР_1 у відзиві на касаційну скаргу просить Суд залишити скаргу без задоволення, а постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року - без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами попередніх інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»), виходить із такого.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Касаційне провадження у цій справі відкрите з метою перевірки обґрунтованості доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень.

Спірним у вказаній справі є питання дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом.

Як слідує з ухвали про залишення позовної заяви без розгляду, під час її прийняття окружний суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, застосував приписи частини другої статті 122 КАС України, якою передбачено шестимісячний строк для звернення до адміністративного суду, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Проте, у касаційній скарзі позивач наполягає на тому, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми частини другої статті 122 КАС України, адже в позові заявлені вимоги про виплату компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати щомісячного грошового забезпечення (надбавка за кваліфікацію), яка за своєю суттю прирівнюється до заробітної плати, у зв`язку з чим підлягають застосуванню саме норми частини другої статті 233 КЗпП України.

Перевіривши обґрунтованість касаційної скарги та правильність застосування судами норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», яка складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад установлені зазначеними актами норми.

Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) (частина перша, друга статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»).

Отже, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.

На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013.

Так, в указаному Рішенні Конституційний Суд України виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов`язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП, статей 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати.

У пункті 2.2 цього Рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Отже кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у Рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Законом України від 1 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Колегія суддів зауважує, що у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду сформувала єдиний підхід до застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.

Зокрема, Судова палата зазначила, що частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

З урахуванням викладеного Судова палата констатувала:

1) якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»);

2) з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.

Як зазначалось вище, частиною першою статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

За правилами статті 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Вказаними положеннями закону встановлено обов`язок підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу громадян провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.

При цьому умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.

Як вбачається з висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 квітня 2025 року у справі № 560/10053/24, саме з датою виплати позивачу належного грошового забезпечення пов`язано перебіг строку звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Повертаючись до обставин цієї справи колегія суддів зазначає, що у цій справі Військова частина НОМЕР_1 виплатила позивачу заборгованість з грошового забезпечення 28 вересня 2021 року. Отже саме з цієї дати позивач був обізнаний про порушення свого права і саме із цією датою пов`язано перебіг строку звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Водночас, ураховуючи те, що виплата заборгованості відбулась у 2021 році, тобто за редакції частини другої статті 233 КЗпП України, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком, у вказаному випадку строки не застосовуються.

З огляду на це судами попередніх інстанцій при вирішенні питання дотримання строку звернення до адміністративного суду помилково застосовано положення КАС України, замість КЗпП України.

З урахуванням викладеного колегія суддів зазначає, що застосований судами попередніх інстанцій підхід є неправильним.

Підсумовуючи наведене колегія суддів констатує, що застосування судами попередніх інстанцій частини другої статті 122 КАС України призвело до помилкового висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України, підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

На основі зазначеного Верховний Суд уважає за необхідне скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 та направити справу до суду першої інстанцій для продовження розгляду.

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року скасувати, а справу №260/131/24 направити до Закарпатського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

……………………………………

……………………………………

……………………………………

Н.М. Мартинюк

М.В. Білак

А.В. Жук,

Судді Верховного Суду