Постанова

від 17.04.2025 по справі 160/29257/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

17 квітня 2025 року м. Дніпросправа № 160/29257/24

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Олефіренко Н.А. (доповідач),

суддів: Лукманової О.М., Дурасової Ю.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду в м. Дніпрі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.12.2024 ( суддя Ніколайчук С.В.) в адміністративній справі №160/29257/24 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України № 155-24 від 21.10.2024 року про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що є громадянином Китаю. У 2007 році позивач приїхав до України з метою збереження свого життя та переховування від політичних переслідувань, оскільки позивач є учасником руху ОСОБА_3 . Через постійні репресії з боку керівних структур КНР рідних позивача було заарештовано і вже декілька років про них нічого не відомо. В подальшому, позивач звернувся до Головного управління ДМС у Дніпропетровській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З 18.04.2024 року позивач документований довідкою № 014551, виданою Головним управлінням ДМС у Дніпропетровській області. 30.10.2024 року представником позивача засобами електронного зв`язку було отримано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.10.2024 року № 08-24, відповідно до якого позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 ст. 1 Закону, відсутні. Підстава: рішення Державної міграційної служби України від 30.09.2024 року № 155-24. Позивач вважає рішення Державної міграційної служби України від 30.09.2024 року № 155-24, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду 31 грудня 2024 року вимоги позову задоволено.

З апеляційною скаргою звернувся відповідач.

Апелянт вказує на те, що з аналізу матеріалів особової справи позивача вбачається, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено не реально існуючою загрозою зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на території країни громадянської належності, а свідомим бажанням отримання легалізації на території України з метою уникнення кримінальної відповідальності на Батьківщині, що є фактичним зловживанням процедурою набуття міжнародного захисту.

Апелянт зазначив, що у відповідності до міжнародно-правових норм у сфері притулку, ДМС не уповноважений проводити аналіз правозастосування норм законодавства, обґрунтованість рішень державних або судових органів у інших країнах. Обов`язком підрозділів, що опікуються проблематикою шукачів захисту є проведення аналізу ознак, які підпадають під визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

У відзиві позивач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, відмовивши у задоволенні апеляційної скарги.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без виклику учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до матеріалів справи встановлено, що Громадянин Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , документований довідкою про звернення за захистом в Україні №014551 від 18.04.2024 року, звернувся до Головного управління ДМС у Дніпропетровській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС у Дніпропетровській області від 07.05.2024 року № 70 відповідно до ст. 8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, на підставі письмового висновку від 07.05.2024 року прийнято до оформлення документи для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Державної міграційної служби України про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.09.2024 року № 155-24, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання Фан Гувнсінь біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Дніпропетровській області, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 13 Закону, відсутні.

Відповідно до абзацу п`ятого частини 1 ст. 6 Закону, пункту 6.5 розділуVІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, Державна міграційна служба України прийняла рішення про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 .

Про наявність вищевказаного рішення позивача було повідомлено шляхом надсилання повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.10.2024 року № 08-24.

Вважаючи зазначене рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

За приписами п.13 ч.1 статті 1 Закону України №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ч.ч.1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 статті 7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.

За змістом частини 1 статті 8 Закону України №3671-VI протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частинами 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

За змістом частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно ч. 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Згідно Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:

a) наведення доводів проти свого вислання;

b) перегляду своєї справи;

c) представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом (стаття 1).

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо яких є підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців( надалі Керівництво), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 66 та 195 Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Згідно з Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Згідно п.10, 11.вказаної Позиції неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.

Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до положень ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU шкода включає:

- смертну кару або приведення її у виконання;

- тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;

- серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Надаючи оцінку правомірності рішенню відповідача, колегія суддів зазначає наступне.

Позивач, обґрунтовуючи своє звернення до міграційної служби та позовні вимоги, стверджує, що причиною небажання повертатись до країни походження є побоювання за своє життя та недоторканність в КНР через політичні переслідування, оскільки у разі повернення до Китаю його будуть переслідувати через належність до руху Фалуньгун. Зазначив, що з 1999 року китайська влада розв`язала жорстоку кампанію зі знищення цієї практики. Мільйони прихильників Фалуньгун зазнали переслідувань і потрапили до в`язниць, тисячі були закатовані до смерті.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, за інформацією наданою відділом міжнародного поліцейського співробітництва ГУ НП в Дніпропетровській області в листі від 07.05.2024 № 10/24/T3/014/327/798, вбачається, що відповідно до обліків Генерального секретаріату Інтерполу, станом на 07.05.2024, в обліках Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерпол з 09.02.2009 опубліковане Червоне оповіщення Інтерполу щодо розшуку громадянина КНР ОСОБА_1 з метою арешту та екстрадиції за ініціативи правоохоронних органів Китайської Народної Республіки для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтею 274 Кримінального кодексу КНР (Вимагання шляхом шантажу державного чи приватного майна у великому розмірі), статті 234 Кримінального кодексу КНР (умисне нанесення тілесних ушкоджень), запобіжний захід - арешт, ініціатор розшуку - правоохоронні органи Китайської Народної Республіки.

Крім того, 15.07.2024 за вх.№ 11680/1/1201-24 до ГУ ДМС у Дніпропетровській області, надійшов лист з Дніпропетровської обласної прокуратури, в якому зазначено, що 12.07.2024 до обласної прокуратури з відділу міжнародного поліцейського співробітництва надійшло повідомлення про затримання працівниками Відділення поліції № 7 Дніпровського районного управління поліції та Управління Карного розшуку ГУНП в Дніпропетровській області, в порядку статей 208, 582Кримінального процесуального кодексу України, громадянина КНР ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який перебуває в міжнародному розшуку з метою арешту та екстрадиції за ініціативою компетентного органу КНР для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів передбачених статтями 274/234 Кримінального кодексу КНР.

Зазначена вище інформація, викладена в листі відділу міжнародного поліцейського співробітництва ГУ НП в Дніпропетровській області від 07.05.2024 №10/24/ТЗ/014/327/798, та в листі Дніпропетровської обласної прокуратури за вх.№ 11680/1/1201-24 від 15.07.2024, підтверджується також обставинами встановленими Бабушкінським районним судом міста Дніпропетровська в ухвалі від 13.07.2024 у справі № 932/5888/24 про застосування до громадянина КНР ОСОБА_1 тимчасового арешту- строком на 40 (сорок) діб, що є публічно доступною, та наявна на офіційному веб-порталі «Судова влада України» (https://court.gov.ua/) та в Єдиному державному реєстрі судових рішень (https://reyestr.court-gov.ua/)- Відповідно до інформації викладеної в ухвалі Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 13.07.2024 у справі № 932/5888/24 (доступна за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/120502387), судом встановлено наступні обставини відносно Позивача, а саме те, що Позивач перебуває у міжнародному розшуку «Інтерпол» з виставленням «червоної картки» особи, що розшукується.

У відповідності зі статями 208, 582 КПК України, уповноваженою особою було затримано громадянина Позивача, який розшукується правоохоронними органами Китайської Народної Республіки у зв`язку із вчиненням кримінальних правопорушень, передбачених статтею 274 Кримінального кодексу Китайської Народної Республіки (вимагання шляхом шантажу державного чи приватного майна у великому розмірі) та статтею 234 Кримінального кодексу Китайської Народної Республіки (умисне нанесення тілесних ушкоджень).

Позивач підозрюється в тому, що у травні 2003 року він разом з LU ZHONGHAI (засудженим) ОСОБА_4 (на волі) шантажували інших осіб на суму 29400 юань, тобто вчинив вимагання шляхом шантажу державного чи приватного майна у великому розмірі, відповідальність за що передбачена статтею 274 Кримінального кодексу Китайської Народної Республіки.

Крім того, за інформацією викладеною в ухвалі Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 13.07.2024 у справі № 932/5888/24, 01.03.2003 о 16 год. 00 хв. в танцювальному залі «Ханьцзяюань», у змові з Wang Xiaosan та іншими особами, завдав потерпілому (YU RUIHVA) тяжких тілесних ушкоджень.

12.01.2009 Бюро громадської безпеки КНР видано ордер на арешт Позивача, який розшукується правоохоронними органами Китайської Народної Республіки у зв`язку із вчиненням злочинів, передбачених статтею 274 Кримінального кодексу КНР (вимагання шляхом шантажу державного чи приватного майна у великому розмірі), та статтею 234 Кримінального кодексу КНР (умисне нанесення тілесних ушкоджень).

Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства даної країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки.

Водночас, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що матеріали справи не містять, а позивачем не надано жодних належних та достатніх доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні за ознаками раси, національності, віросповідання, а також політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи. Не надано також доказів на підтвердження доводів стосовно практики Фалуньгун або належність до цього руху, а також переслідувань з цих підстав.

Колегія суддів зауважує, що матеріали справи жодним чином не дають підстав для висновку про те, що притягнення позивача до відповідальності в країні походження здійснюються за причетність до руху Фалуньгун або ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи.

Разом з тим, значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що позивач намагається отримати захист в України саме у зв`язку із здійсненням в КНР кримінального провадження, у якому позивача притягнуто до відповідальності за вчинений ним злочин та з метою легалізації та уникненням процедури екстрадиції, шляхом набуття захисту в Україні та відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" він не може бути визнаний біженцем.

Таким чином, апеляційний суд доходить висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову, а протилежний висновок суду 1-ї інстанції є помилковим.

Апеляційний суд, вважає, що неправильне застосування судом 1-ої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що знайшло своє відображення у неправильному тлумаченні закону, що в свою чергу призвело до неправильного вирішення справи - є підставами для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду 1-ої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Підсумовуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору не в повному обсязі встановив фактичні обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, висновки суду першої інстанції по суті спору не відповідають встановленим у справі обставинам, що призвело до неправильного її вирішення.

За ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити повністю.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.12.2024 в адміністративній справі №160/29257/24 скасувати.

Прийняти нову постановою, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили 17 квітня 2025 року та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Повне судове рішення складено 21 квітня 2025 року.

Головуючий - суддяН.А. Олефіренко

суддяО.М. Лукманова

суддяЮ. В. Дурасова