Рішення

від 28.04.2025 по справі 175/2204/23

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 175/2204/23

Провадження № 2/175/566/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 квітня 2025 року Дніпровський районний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючої судді Озерянської Ж.М.

з участю секретаря Рожкової Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у с-щі Слобожанське цивільну справу за позовною заявою Керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра, в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації до Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання недійсними розпорядження, договорів купівлі-продажу та дарування, припинення права власності на земельну ділянкута скасуваннядержавної реєстрації земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В:

Керівник Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра звернувся до суду в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації з позовом до Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання недійсними розпорядження, договорів купівлі-продажу та дарування, припинення права власності на земельну ділянкута скасуваннядержавної реєстрації земельної ділянки.

Представник прокуратури в судовому засіданні позов підтримав, просив суд ухвалити рішення яким визнати недійсним Розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1305-р від 26.03.2010 р. «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства»; визнати недійсним укладений 22.04.2011 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 площею 2,000 га, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Камеко В.В. за №442; визнати недійсним укладений 29.11.2014 р. між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 площею 2,000 га, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Міхеєвою Т.М. за №678; припинити право власності ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на земельну ділянку з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 площею 2,000 га (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 514670912214); скасувати державну реєстрацію земельної ділянки площею 2,000га, кадастровий номер 1221486200:01:126:0189 у Державному земельному кадастрі; стягнути з відповідачів у справі на користь Дніпропетровської обласної прокуратури сплачений судовий збір.

Представник Дніпропетровської обласної державної адміністрації надав клопотання про розгляд справи за його відсутності, викладену у позовній заяві правову позицію прокуратури підтримує (том №1 а.с. 131; том №2 а.с. 9-10).

Представник Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області надав відзив на позов, в якому просив суд у задоволенні позову відмовити, оскільки Розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1305-р від 26.03.2010 р. «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства» ґрунтується виключно на законі, прийняте з дотриманням компетенції, повноважень та з урахуванням відповідних погоджень, на підставі поданих відповідних документів. Акцентують увагу суду, що вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою. Також вважають, що позов подано з порушенням строку позовної давності (том №1 а.с. 135-140).

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про слухання справи повідомлені належним чином, відзив на позов не подавали.

Представник ОСОБА_3 адвокатГрудський ІгорМиколайович надаввідзив напозов,в якомупросив суду задоволенніпозову відмовитиу зв`язкуз йогонеобґрунтованістю.Зокрема ненаведено законнихпідстав представництвапрокурором інтересівдержави вособі Дніпропетровськоїобласної державноїадміністрації,оскільки зізмісту позовувбачається порушення,на думкупрокурора,інтересів Державногопідприємства «Дніпровськелісове господарство».Таким чином,позов фактичноподано нев інтересахдержави,а вінтересах державногопідприємства,що єнеприпустимим,оскільки прокурорне маєповноважень наведення справв частинітаких вимог. Жодних належних документів, які підтверджували б право постійного користування ДП «Дніпровське лісове господарство» на спірну земельну ділянку на момент її отримання ОСОБА_1 у власність, а також документів, що було змінено цільове використання земельної ділянки з земель лісового фонду на землі сільськогосподарського призначення, в тому числі, під час оформлення ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, прокурором не надано. Крім того, для відновлення права власності держави на незаконно вилучені землі лісового фонду, ефективним способом захисту є віндикаційний позов. Також вважають, що позов подано з порушенням строку позовної давності (том №1, а.с. 200-227).

Представник Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» у судовому засіданні вважав позов обгрунтованим,просив задовольнити.

Суд, вислухавши представників сторін,дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Згідност. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно дост. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до змістуст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідност. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 81 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина - четверта статті 263 ЦПК України).

Судом становлено,що РозпорядженнямГолови Дніпропетровськоїрайонної державноїадміністрації №2286-Рвід 25травня 2009року надано ОСОБА_1 дозвілна підготовкуматеріалів погодженнямісця розташуванняземельної ділянки(том№1а.с.37).

Розпорядженням ГоловиДніпропетровської районноїдержавної адміністрації№2965-Рвід 17липня 2009року надано ОСОБА_1 дозвілна складанняпроекту відведенняземельної ділянкиплощею 2,000га увласність дляведення особистогоселянського господарстваза рахунокземель сільськогосподарськогопризначення (іншізахисні насадження)на територіїНовоолександрівської сільськоїради замежами населеногопункту (том№1а.с.38).

Розпорядженням ГоловиДніпропетровської районноїдержавної адміністрації№1305-Рвід 26березня 2010року затвердженопроект землеустроющодо відведенняземельної ділянкиу власність ОСОБА_1 дляведення особистогоселянського господарствана територіїНовоолександрівської сільськоїради Дніпропетровськогорайону Дніпропетровськоїобласті,розроблений ППНВП «Укрбудгеопроект»та переданоу власність ОСОБА_1 земельнуділянку дляведення особистогоселянського господарства площею 2,000га ріллі зарахунок земельсільськогосподарського призначення(іншізахисні насадження)за межаминаселеного пунктутериторії Новоолександрівськоїсільської радиДніпропетровського районуДніпропетровської області(том№1а.с.39).

Згідно зі ст. 126 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом.

На підставі вищезазначеного Розпорядження Голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1305-Р від 26 березня 2010 року, відділом Держкомзему в Дніпропетровському районі 22 квітня 2010 року складено та видано Державний акт на право власності на земельну ділянку Серія ЯЙ № 005024, зареєстрований за 011012001208, згідно з яким ОСОБА_1 став власником земельної ділянки площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області (том №1 а.с. 40).

22 квітня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали Договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Вказаний Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Камеко В.В. та зареєстровано в реєстрі за №440 (том №1 а.с. 41).

На підставі вищезазначеного Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 22 квітня 2011 року, відділом Держкомзему в Дніпропетровському районі 31 травня 2012 року складено та видано Державний акт на право власності на земельну ділянку Серія ЯК № 000082, згідно з яким ОСОБА_2 стала власником земельної ділянки площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області (том №1 а.с. 42).

У подальшому, 29 листопада 2014 року ОСОБА_2 відповідно до Договору дарування подарувала земельну ділянку площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області ОСОБА_3 . Вказаний Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Міхеєвою Т.М. (том №1 а.с. 43-44).

Право власності та користування землею набувається і реалізується в порядку та на підставах, визначених Конституцією України (ст. 13,14), Земельним Кодексом України (ст. ст. 78, 81, 92, 93, 116, 118, 122, 123, 124) та іншими законами, зокрема ЦК України та Законом України «Про оренду землі».

Конституцією України передбачено захист права власності, зокрема статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Як раз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави зводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу - Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Прокурор у своєму позові стверджує, що земельна ділянка площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 належить до земель лісогосподарського призначення, що підтверджується листом державного підприємства «Харківська державна лісовпорядна експедиція» за вих. №724 від 25.11.2021 року. З вказаного листа вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189(1) частково знаходиться в межах кв. АДРЕСА_1 виділи 9,14,19,20,24 Микільського лісництва ДП «Дніпровський лісгосп». Орієнтовна площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189(1) з кв. АДРЕСА_1 виділи 9,14,19,20,24 Микільського лісництва ДП «Дніпровський лісгосп» становить 1,6724 га. Схема кв.11 Микільського лісництва ДП «Дніпровський лісгосп» згідно матеріалів лісовпорядкування на 2013 рік (том №1 а.с. 49).

Разом з тим, на думку суду, є безпідставним та не спроможним, викладене в позовній заяві твердження прокурора про належність земельної ділянки з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 до земель державного лісового фонду в межах кварталу кв. АДРЕСА_1 виділи 9,14,19,20,24, що перебуває в постійному користуванні Микільського лісництва ДП «Дніпровський лісгосп», що спростовується наступними доводами і документами.

Як зазначалося вище, земельна ділянка площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189, що розташована на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області, належить до категорії земель з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства та ніколи не відносилася до земель лісового фонду.

Наведене підтверджується розпорядчими документами Дніпропетровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, реєстрацією спірної земельної ділянки в Державномуземельному кадастріта Державномуреєстрі речовихправ нанерухоме майно, відповідних реєстрах,виникнення, реєстрацією та переходом права власності наземлю заправочинами, розробленою землевпорядною документацією.

Верховним Судом України у постановах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14 та від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, викладено висновок про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати норми пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» Лісового кодексу України.

Так, відповідно до п. 5 Прикінцеві положення ЛК України до здійснення державної реєстрації, але не пізніше 1 січня 2027 року, державними та комунальними лісогосподарськими підприємствами, іншими державними і комунальними підприємствами та установами права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, які надані їм у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України (тобто до 01.01.2002), таке право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування».

Конструкція вищевказаної норми вимагає дотримання щонайменше кількох умов: факт надання державним та комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам та установам земельних ділянок у постійне користування до набрання чинності Земельним кодексом України (до 01.01.2002); наявність законних та чинних планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.

Проте суду не надано жодних підтверджуючих рішень, актів, документів, що стали підставою для надання Микільському лісництву ДП «Дніпровський лісгосп» у постійне користування земельної ділянки площею 2,000 га, з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 та відповідно для її включення до матеріалів лісовпорядкування.

Таким чином, як в позовній заяві, так і в доданих до неї документах відсутня інформація про те, що жодним із уповноважених Земельним кодексом Української РСР (у відповідних редакціях), так і Земельним кодексом України органом не приймалися розпорядчі документи про надання відповідних земель у постійне користування відповідному лісогосподарському підприємству, яке належить до сфери управління ДСПП «Ліси України», у тому числі Микільському лісництву ДП «Дніпровський лісгосп» та визначення цільового призначення земель, що свідчить про відсутність доказів правомірності включення спірної земельної ділянки до картографічних матеріалів лісовпорядкування.

У листі Дніпропетровської військової адміністрації за вих. №1009-23 від 13 лютого 2023 року чітко зазначено, що листом департаменту екології та природних ресурсів обласної державної (військової) адміністрації від 15.12.2022 №2-3912/0/261-22 поінформовано прокурору про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189 не знаходиться в межах створеного (існуючого) регіонального ландшафтного парку "Дніпрові порога" Проте, вказана земельна ділянка знаходиться в межах території, зарезервованої під подальше розширення регіонального ландшафтного парку "Дніпровські пороги" відповідно до рішень Дніпропетровської обласної ради від 21.10.2015 N680-34/VI "Про затвердження Дніпропетровської обласної комплексної програми (стратегії) екологічної безпеки та запобігання змінам клімату на 2016-2025 роки" (зі змінами) та від 24.03.2017 №176-8/VII "Про схеми формування екологічної мережі Дніпропетровської області" (зі змінами). Зі змісту листа вбачається, що вказана ділянка передана в приватну власність для ведення особистого селянського господарства. Водночас, йдеться про її перебування у складі земель лісогосподарського призначення ДП "Дніпровське лісове господарство".

Варто зазначити, що звернення ДП "Дніпровське лісове господарство" з питання оформлення права постійного користування земельною ділянкою або відчуження іншим особам, відповідні матеріали лісовпорядкування, визначені нормами Лісового кодексу, та (або) матеріали інвентаризації відповідних земель лісового фонду з визначенням їх меж та категорії облдержадміністрації не надавалися(том №1 а.с. 84-85). Аналогічне зазначено у листі Дніпропетровської обласної військової адміністрації за вих. №705/0/526-23 від 10 лютого 2023 року (том №1 а.с. 89-90).

Так, прокурором долучено до позову відповідь Головного управління держгеокадастру за вих. №104-0.223-352/2-23 від 16.01.2023 року, де зазначено про надання прокурору в електронному вигляді наступних документів: сканкопія «Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області (2009); сканкопія «Оцінка впливу на навколишнє середовище наслідків надання земельної ділянки, яка зарезервована для подальшого заповідання, у приватну власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_1 (2010); сканкопія «Технічна документація зі складання державного акту на право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 за адресою: Новоолександрівська сільська рада Дніпропетровського району Дніпропетровської області(том №1 а.с.74). Однак жодного з вказаних документів (додатків до листа Головного управління держгеокадастру) прокурором суду не надано.

Надані прокуроромдо позовукопії листіворганів державноївлади, якими, на думку прокурора, підтверджується, що спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні наразі вже Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» не є планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування в розумінні п.5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, оскільки ст. 48 цього Кодексу, де зазначено що «матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

У Положенні про обласні управління лісового та мисливського господарства Державного агентства лісових ресурсів України функція «Затверджують матеріали лісовпорядкування» з`явилась лише з прийняттям наказу Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України 26.03.2021 № 217.

Також відповідно до ст. 37 Закону України «Про землеустрій» інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування об`єктів землеустрою, їхніх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення Державного земельного кадастру, виявлення та виправлення помилок у відомостях Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Крім того, позовна заява прокурора, і додані до неї матеріали не містять жодних відомостей про наявність на спірній земельній ділянці зелених насаджень, їх кількість, види, вік, вартість, інші дані за якими їх можна ідентифікувати та належність конкретній особі (суб`єкту), що свідчить про необґрунтованість та безпідставність заявлених вимог.

Як вбачається з правовстановлюючих документів, офіційних відомостей Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно - вищевказана земельна ділянка віднесена до категорії земель з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства та ніколи не відносилася до земель лісового фонду.

Таким чином, жодних належних документів, які підтверджували б право постійного користування ДП «Дніпровське лісове господарство» на спірну земельну ділянку на момент її отримання ОСОБА_1 у власність, а також документів, що було змінено цільове використання земельної ділянки з земель лісового фонду на землі сільськогосподарського призначення, в тому числі, під час оформлення ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку, прокурором не надано.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 ЗК України).

Визначальними принципами земельного законодавства відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України є: забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю тощо.

Частинами 1, 9 ЗК України унормовано, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Відомості Державного земельного кадастру є офіційними і вважаються об`єктивними та достовірними, якщо інше не доведено судом (п.12 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051). Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Аналізуючи положення ст. ст. 80, 83, 84, п. 24 розділу Х Земельного кодексу України, а також розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» можна дійти висновку, що у випадку відсутності оформленого в установленому законодавством порядку права постійного користування на земельну ділянку за Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» відсутні підстави для віднесення такої земельної ділянки до земель державної власності лісового фонду.

Більше того, надані прокурором документи на підтвердження позовних вимог взагалі не містять будь-яких даних, ідентифікуючих земельну ділянку, яка нібито включає в себе спірну земельну ділянку та перебуває в постійному користуванні Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», оскільки в наданих документах відсутні координати земельної ділянки та точка прив`язки цих координат.

Окремої уваги заслуговує той факт, що прокурор стверджуючи у позові про незаконність набуття права власності на спірну земельну ділянку, не оскаржує Державний акт на право власності на земельну ділянку Серія ЯЙ № 005024, зареєстрований за №011012001208 виданий 22 квітня 2010 року ОСОБА_1 і не ставить під сумнів правомірність його оформлення та видачу відповідним уповноваженим органом державної влади на підставі Розпорядження голови Дніпропетровської районної державної адміністрації №1305-р від 26.03.2010 р., що вкотре свідчить про правомірність набуття права власності на спірну земельну ділянку.

За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування; питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК України, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України).

Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

На сьогоднішній день власником земельної ділянки площею 2,000 га з кадастровим номером 1221486200:01:126:0189, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області є ОСОБА_3 . Даний факт не оспорюється жодною зі сторін, що підтверджується відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна: 514670912214).

Зокрема слід зауважити, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, який отримав її у дарунок від ОСОБА_2 , яка у свою чергу придбала вказану ділянку за оплатним договором купівлі-продажу у ОСОБА_1 .

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Також, на необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (п. 51 постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц п.46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень ст. 387, ст. 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст. 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Стосовно застосування строків позовної давності слід вказати наступне.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Stubbings and Others v. the United Kingdom» («Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»), пункт 51).

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Проте, слід також зазначити, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. У разі, коли суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги, є необґрунтованими, суд повинен відмовити у задоволенні такого позову саме з цієї підстави.

Аналогічний висновок встановлено у Постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року по справі № 509/3589/16-ц та роз`ясненнях Касаційного Цивільного Суду Верховного суду від 30 жовтня 2020 року.

Тобто, враховуючи, що судом встановлені інші обставини за яких позовні вимоги не підлягають задоволенню, суд не застосовує в даному випадку строки позовної давності.

Також, на думку суду прокурором в даному випадку не вірно обраний спосіб захисту, оскільки вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19).

Зокрема, в постанові Великої палати Верховного суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц зазначено наступне: «Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду звернув увагу на те, що для відновлення права власності держави на незаконно вилучені землі лісового фонду ефективним способом захисту є віндикаційний позов.

Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у складі колегій суддів Першої, Другої та Третьої судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 183/1615/16 (провадження № 61-14809св19), від 25 листопада 2020 року у справі № 363/1266/18 (провадження № 61-6405св20), від 18 листопада 2020 року у справі № 367/3529/15-ц (провадження № 61-3082св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 372/1884/17 (провадження № 61-6079св19), від 11 грудня 2019 року у справі № 367/3487/15-ц (провадження № 61-18599св18), від 29 квітня 2020 року у справі № 372/3917/15 (провадження № 61-42954св18) та ін.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 368/1158/16-ц, у постанові від 30 травня 2018 року погодилась із висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісового фонду з незаконного володіння приватної особи в порядку статті 388 ЦК України є ефективним способом захисту права власності держави на землі цієї категорії.

Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога до витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України с ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

Вирішуючи питання про відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року у справах № 911/3311/17, № 1/3574/17, № 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого. У цих постановах Верховний Суд, переглядаючи справу про витребування з незаконного володіння земельних ділянок лісогосподарського призначення, зробив висновок, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями), є неможливим. Водночас, як зазначено вище, заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння зокрема (неправомірного) земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими а нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 це 18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

Згідно ст.263ЦПКУкраїнисудове рішенняповинноґрунтуватисяна засадахверховенстваправа,бутизаконнимі обґрунтованим. Законнимєрішення,ухваленесудомвідповідно донормматеріальногоправа іздотриманнямнормпроцесуального права. Судоверішеннямаєвідповідати завданнюцивільногосудочинства,визначеномуцимКодексом. Привиборіізастосуванні нормиправадоспірних правовідносинсудвраховуєвисновки щодозастосуваннявідповідних нормправа,викладенівпостановах ВерховногоСуду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані до неї докази та посилання на докази, прослухавши ствердження сторін по справі, вважає, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.

Доходячи до такого висновку, суд звертає увагу на практику Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, з урахуванням висновку суду про відмову у задоволенні позовних вимог ,суд вважає за необхідне судові витрати залишити за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись ст. 15, 16, 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України, ст. 4, 5, 12, 13, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст. ст. 3, 5, 78, 81, 92, 93, 116, 118, 122, 123, 124, 126, п. 24 розділу Х Земельного кодексу України, п. 5 Прикінцевих положень ЛК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог Керівника Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра, в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації до Дніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» про визнання недійсними розпорядження, договорів купівлі-продажу та дарування, припинення права власності на земельну ділянкута скасуваннядержавної реєстрації земельної ділянки, відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Озерянська Ж.М.