Постанова від 29.04.2025 по справі 501/3550/22

Номер провадження: 22-ц/813/2438/25

Справа № 501/3550/22

Головуючий у першій інстанції Тордія Е.Н.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.04.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Таварткіладзе О.М.,

суддів: Кострицького В.В., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 12 вересня 2024 року по справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік, заінтересована особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, -

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України, заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області), в якій просив встановити факт його проживання на території України станом на 1991 рік, що має юридичне значення для подальшого отримання паспорта громадянина України.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Козаково Великомихайлівського району Одеської області, що підтверджується паспортом громадянина СРСР.

Однак він не мав реєстрації місця проживання на території України станом на 1991 рік, а тому у нього наразі відсутня можливість оформити документи, що посвідчують його особу та підтверджують громадянство.

Зазначає, що факт його постійного проживання на території України станом на 1991 рік може бути підтверджено відповідними довідками та поясненнями свідків.

Встановлення вказаного факту має для нього важливе значення і є необхідним для підтвердження його належності до громадянства України, отримання паспорта громадянина України.

Рішенням Іллічівськогоміського судуОдеської областівід 26червня 2023рокузалишенимбез змінпостановою Одеськогоапеляційного судувід 21грудня 2023року, заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 1991 рік, у тому числі станом на 24 серпня 1991 року та 13 листопада 1991 року.

Постановою Верховного Суду від 12 червня 2024 року касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задоволено частково. Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 26 червня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції Верховний Суд виходив з того, що: «суди попередніх інстанцій на порушення наведених норм права встановили факт проживання ОСОБА_1 на території України як станом на 24 серпня 1991 року, так і станом на 13 листопада 1991 року, і не конкретизували у заявника, з якою метою він просить встановити факт постійного проживання на території України.

Отже, суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, з урахуванням мети встановлення факту, зазначеної заявником.

Крім того, у своїй заяві до суду ОСОБА_1 вказав, що факт його постійного проживання на території України станом на 1991 рік можуть підтвердити свідки, зокрема його дружина та діти.

Однак на порушення наведених норм права суди попередніх інстанції не допитали у судовому засіданні свідків, про яких зазначав заявник, а поклали, серед іншого, в основу своїх висновків письмові пояснення дружини та дочки заявника, хоча такого порядку надання показань свідків цивільним процесуальним законодавством України не передбачено.

Використання як показів свідків письмових пояснень громадян не сприяє всебічному забезпеченню права учасників справи на задання питань свідкам стосовно обставин справи.

Колегія суддів також зазначає, що факт постійного проживання на території України можуть підтвердити такі документи: відповідь Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, яка б містила відомості стосовно перетину заявником державного кордону та відомості щодо документа, який посвідчував особу заявника під час такого перетину; свідоцтва про народження дітей на території України; докази втрати паспортного документа або докази його обміну, тощо (див. постанову Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 494/1239/19, провадження № 61-13070св22).

Однак суди не з`ясували, чи перетинав ОСОБА_1 державний кордон у спірні періоди, хоча від встановлення вказаних обставин залежить те, чи постійно (безперервно) проживав заявник на території України, зокрема станом на 24 серпня 1991 року».

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 12 вересня 2024 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 12 вересня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту постійного проживання на території України у повнолітньому віці станом на 1991 рік відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що заявник ОСОБА_1 не звертався до територіальних підрозділів ГУ ДМС в Одеській області з заявою встановленого зразка, не надав до ГУ ДМС в Одеській області жодних документів, зазначених у Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001, отже заявник не використав всі можливості для отримання статусу громадянина України та звернення до суду із заявою про встановлення факту є передчасним. З огляду на це, скаржник зазначає, що результатом встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на території України прямо впливає на набуття ним громадянства України. Провадження за заявами з питань набуття громадянства входить до повноважень ДМС України та її територіальних підрозділів, серед яких є ГУ ДМС в Одеській області. Отже будь-які дії, спрямовані на проходження процедури набуття громадянства та/або документування паспортом громадянина України знаходяться у межі інтересів ГУ ДМС в Одеській області. Разом з тим, приймаючи до уваги, що проти встановлення факту, що має юридичне значення заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області заперечує, можливо стверджувати, що у даному випадку наявний спір про право. ГУ ДМС в Одеській області вважає, що суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 по справі № 757/44694/17-ц.

Письмового відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, у судове засідання, призначене на 29.04.2025 року на 14:00 год. учасники справи не з`явилися, про причини неявки апеляційний суд в установленому порядку не повідомили, належної ініціативи взяти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції не виявили та заяв про відкладення судового засідання не подавали.

Від представника ОСОБА_1 адвоката Шевчука К.М. надійшла заява про розгляд справи за відсутністю заявника та його представника.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 29.04.2025 року учасників справи, належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Задовольняючи заяву ОСОБА_1 та встановлюючи юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 24 серпня 1991 року, суд першої інстанції виходив з того, що лише з 01 вересня 2002 року втратив чинність паспорт заявника, що обумовило необхідність йому отримати паспорт нового діючого зразка, а громадянство заявником не втрачалось, що є окремою самостійною підставою для задоволення заяви. Заявник у судовому засіданні уточнив свої вимоги та просить встановити факт постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року. Таким чином, суд констатував, що доводи заявника, викладені у заяві, про те, що з моменту народження та станом на 24 серпня 1991 року він постійно проживав на території України доведені належними та достатніми доказами.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у селі Козаково Великомихайлівського району Одеської області, що підтверджується паспортом громадянина колишнього СРСР серії НОМЕР_1 , виданим 04 серпня 1978 року Відділом внутрішніх справ Роздільнянського районного виконавчого комітету Одеської області. З наявних у паспорті відміток вбачається, що заявник був зареєстрований на території Одеської області протягом 19781982 років (т. 1 а. с. 711).

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 з 12 лютого 1986 року перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2 . Під час шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_4 народився син ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_5 дочка ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 4, 5).

Згідно з копією трудової книжки ОСОБА_1 з 12 листопада 1973 року до 06 січня 1975 року заявник працював у Одеському ремонтно-будівельному управлінні № 10, з 31 січня 1975 року до 01 березня 1979 року на Одеському заводі пресів та автоматів, з 13 вересня до 10 жовтня 1979 року на Оптово-плодоовочевій базі Об`єднання Одеськплодоовочпром, з 16 жовтня 1979 року до 01 січня 1988 року машиністом у Об`єднанні котельних та теплових мереж Облрадкурорта профспілок міста Одеси, з 01 січня 1988 року до 07 квітня 1990 року машиністом котельні житлового будинку (т. 1 а. с. 1418).

Довідками Консульства Республіки Молдова в Одесі від 11 листопада 2017 року № 062 та від 03 травня 2018 року № 013 підтверджується, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець села Козаково Великомихайлівського району Одеської області, не брав громадянство Республіки Молдова, не отримував паспорта громадянина Республіки Молдова та не реєстрував своє місце проживання на території цієї держави (т. 1 а. с. 19 - зворот).

Згідно з довідкою Олександрівської селищної адміністрації Чорноморської міської ради Одеської області від 16 серпня 2019 року № 1600 у будинку АДРЕСА_1 мешкають і зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 1987 року та станом на час видання цієї довідки (без реєстрації місця проживання); ОСОБА_5 (дружина), ІНФОРМАЦІЯ_6 , з 10 червня 1987 року; ОСОБА_3 (син), ІНФОРМАЦІЯ_7 , з 05 лютого 2004 року; ОСОБА_6 (дочка), ІНФОРМАЦІЯ_8 , з 16 серпня 2007 року (т. 1 а. с. 5 - зворот).

04 червня 2022 року ГУ ДМС України в Одеській області надало дружині заявника ОСОБА_5 відповідь, якою відмовило в оформленні ОСОБА_1 паспорта громадянина України з огляду на те, що з наданих документів не підтверджується факт належності вказаної особи до громадянства України, оскільки згідно з наявною у паспорті громадянина СРСР зразка 1974 року печаткою ОСОБА_1 був зареєстрований з 18 січня 1983 року за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 41, 42).

Актом про фактичне проживання осіб, складеним 19 квітня 2023 року у селищі Олександрівка та підписаним ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , підписи яких засвідчені головою Олександрівської селищної адміністрації, та довідкою Олександрівської селищної адміністрації Чорноморської міської ради Одеської області від 24 квітня 2023 року № 316 підтверджується, що з 1987 року ОСОБА_1 фактично проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 60, 62).

У письмових поясненнях ОСОБА_5 (дружина заявника) та ОСОБА_6 (дочка заявника) підтвердили факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 1991 рік (т. 1 а. с. 37, 43).

З відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України наданої суду 11 вересня 2024 року вбачається, що інформація в базі даних з персональними даними осіб здійснюється з 08 листопада 2017 року, тому надати інформацію про перетинання кордону з січня 1986 року за наданими параметрами пошуку немає можливості (т. 2 а. с. 37).

У судовому засіданні були допитані свідки, приведені до присяги: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які підтвердили факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 1991 рік.

Колегія суддів виходить з такого.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження визначений главами 1 і 6 розділу IV ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

При цьому суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право.

Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету, для якої необхідне його встановлення. Один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та іншої мети ні.

Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких належать і факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Відповідно до ст. 3 ЗУ "Про громадянство" громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року.

Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України".

Згідно з підпунктами «а», «б» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 (далі Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року; дітей осіб, зазначених у підпункті «а» цього пункту.

У пункті 8 Порядку передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію паспорта громадянина колишнього СРСР. У разі відсутності паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про встановлення особи та про те, що за станом на 24 серпня 1991 року особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт); в) судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року.

У пункті 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні стосунки з такою особою, або рішення суду.

Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України "Про громадянство України" і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.

Подібні правові висновки висловлені у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 522/20494/18 (провадження № 61-6498св20), від 05 квітня 2021 року у справі № 523/14707/19 (провадження № 61-16116св20).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четверта статті 263 ЦПК України).

Судом ураховано, що ОСОБА_1 намагався самостійно вирішити питання його документування паспортом громадянина України та 04.06.2022 року звернувся до Чорноморського відділу ГУ ДМС України в Одеській області для документування паспортом громадянина України.

04.06.2022 року дружині заявника ОСОБА_5 надано відповідь № А-15/6/5120-22/5120/8-22, з якої вбачається, що ОСОБА_1 відмовило в оформленні паспорта громадянина України з огляду на те, що з наданих документів не підтверджується факт належності вказаної особи до громадянства України, оскільки згідно з наявною у паспорті громадянина СРСР зразка 1974 року печаткою ОСОБА_1 був зареєстрований з 18 січня 1983 року за адресою: АДРЕСА_2 .

У зв`язку з відмовою в отриманні паспорта громадянина України, заявник змушений був звернутися до суду за встановленням зазначеного факту в судовому порядку.

Крім того, звертаючись до суду з вказаною заявою, заявник посилався на те, що має намір встановити його належність до громадянства України і подальшого отримання паспорту громадянина України, у зв`язку з чим йому необхідно підтвердити в судовому порядку факт його постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанцій про те, що заявником на підтвердження своїх вимог надано достатньо належних та допустимих доказів, які в сукупності свідчать про постійне проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року, зокрема документи що чітко підтверджують належність ОСОБА_1 до громадянства колишнього СРСР, народження і реєстрація шлюбу на території колишньої Української PCP, отримання паспорту громадянина СРСР, постійне проживання в м. Одесі у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 12.02.1986 року, народження у шлюбі дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_8 ; офіційна робота із записом у трудовій книжці, а саме: з 12 листопада 1973 року до 06 січня 1975 року заявник працював у Одеському ремонтно-будівельному управлінні № 10, з 31 січня 1975 року до 01 березня 1979 року на Одеському заводі пресів та автоматів, з 13 вересня до 10 жовтня 1979 року на Оптово-плодоовочевій базі Об`єднання Одеськплодоовочпром, з 16 жовтня 1979 року до 01 січня 1988 року машиністом у Об`єднанні котельних та теплових мереж Облрадкурорта профспілок міста Одеси, з 01 січня 1988 року до 07 квітня 1990 року машиністом котельні житлового будинку; фактичне проживання ОСОБА_1 з 1987 року без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , згідно акту про фактичне проживання осіб, складеного 19 квітня 2023 року у селищі Олександрівка, відповідь Чорноморського відділу ГУ ДМС України в Одеській області від 04.06.2022 року про неможливість документування ОСОБА_1 паспортом громадянина України згідно із його заявою від 04.06.2022 року у зв`язку з тим, що надані заявником довідки можуть лише слугувати підставою для звернення до суду із заявою про встановлення юридичного факту проживання (постійного проживання) на території України, що з урахуванням встановлених у справі обставин є підставою для задоволення судом відповідної заяви про встановлення факту.

Разом з тим, допитані у судовому засіданні в суді першої інстанції дружина заявника ОСОБА_5 та його донька ОСОБА_6 підтвердили факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на території України станом на 1991 рік.

При цьому, відомостей про те, що заявник залишав територію України чи є громадянином іншої держави матеріали справи не містять. Так, згідно з довідками Консульства Республіки Молдова в Одесі від 11 листопада 2017 року № 062 та від 03 травня 2018 року № 013 підтверджується, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженець села Козаково Великомихайлівського району Одеської області, не брав громадянство Республіки Молдова, не отримував паспорта громадянина Республіки Молдова та не реєстрував своє місце проживання на території цієї держави

Крім того,суд дійшов обґрунтованого висновку, що такий факт матиме для заявника юридичне значення при підтвердженні належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України.

Суд першої інстанцій дослідив усі наявні у справі докази у їх сукупності, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення заяви.

Посилання заінтересованої особи в апеляційній скарзі на те, що заявник не звертався до територіальних підрозділів Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про набуття, прийняття чи встановлення належності до громадянства України у досудовому порядку, а тому не використав усі можливості для отримання статусу громадянина України, є безпідставними з огляду на таке.

Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17 (провадження № 61-38367св18) та у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 517/445/19 (провадження № 61-11240св22).

Апеляційний суд відхиляє довід ГУ ДМС України в Одеській області щодо неможливості розгляду справи в порядку окремого провадження з огляду на наявність спору про право між сторонами.

Так, згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Відповідний порядок застосовується, зокрема, якщо встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право, тобто не стосується виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав інших осіб.

Предметом розгляду у даній справі є питання щодо встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у повнолітньому віці на території України за станом на 1991 рік, з метою тримання заявником паспорта громадянина України.

Головне управління ДМС України в Одеській області є публічним органом, до компетенції якого належить питання щодо набуття громадянства. При цьому, будь-яких доказів, що внаслідок встановлення юридичного факту у межах даної справи будуть порушені особисті чи майнові права ГУ ДМС України в Одеській області, останнім не надано.

Апеляційний суд зауважує, що сама по собі незгода Головного управління ДМС України в Одеській області, як зацікавленої особи, з заявою ОСОБА_1 не свідчить про наявність спору про право.

Вказане відповідає правовій позиції, викладеній в постановах Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 521/21665/18, від 27 лютого 2023 року у справі № 517/445/19, від 18 серпня 2023 року у справі № 521/15127/19, від 31 липня 2024 року у справі № 523/16431/22.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не надали суду підтверджуючі документи про те, що вони мешкали станом на 1991 рік на території України, а тому їх покази не можна вважати належними, то колегія суддів зауважує, дані свідки були допитані у суді першої інстанції та приведені до присяги. Жодних належних та допустимих доказів на спростування обставин, які свідки вказали, ГУ ДМС в Одеській області не надано.

За встановлених обставин, узагальнені висновки суду не суперечать висновкам, що викладені у постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 757/44694/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17, на які посилалось ГУДМС в Одеській області, як на підставу апеляційного оскарження.

Незгода скаржника із висновками суду щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскарженого судового рішення.

Рішення суду першої інстанції є достатньо вмотивованим та містять висновки щодо питань, які мають значення для вирішення справи.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 375, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 12 вересня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 01.05.2025 року.

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: В.В. Кострицький

С.О. Погорєлова