Рішення від 24.04.2025 по справі 927/133/25

РІШЕННЯ

Іменем України

24 квітня 2025 року м. Чернігівсправа № 927/133/25

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Тарасевич А. М.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Корнфілд ЛТД»,

код ЄДРПОУ 40326255, вул. Здолбунівська, 7-Д, корпус Г, м. Київ, 02081

Відповідач: ОСОБА_1 ,

РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1

Предмет спору: про визнання недійсним пункту корпоративного договору,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Маркєлов В. В., адвокат;

від відповідача: Нефьодов С. М., адвокат,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Корнфілд ЛТД» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому позивач просить визнати недійсним пункту 4.6 корпоративного договору учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «ІСТ АГРО» від 06.03.2018, що був укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Корнфілд ЛТД» та ОСОБА_1 , за яким: «Товариство з обмеженою відповідальністю «Корнфілд ЛТД» (сторона 2) взяло на себе зобов`язання письмово повідомляти ОСОБА_1 (сторону 1) про зміну (можливу зміну) складу своїх учасників (засновників) не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованої зміни складу учасників (засновників) сторони 2. У разі такого неповідомлення сторона 2 зобов`язалась у строк до 7 календарних днів з дати одержання відповідної вимоги від сторони 1 сплатити на користь сторони 1 компенсацію у розмірі 20000000,00 грн (двадцять мільйонів гривень). Такий розмір компенсації відповідно до домовленості сторін є справедливим і не підлягає зменшенню».

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 12.02.2025 прийнято позовну заяву, відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 11.03.2025 об 11:30 та встановлено сторонам строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та позивачу відзиву на позовну заяву.

Також цією ухвалою суду задоволено клопотання позивача про проведення судових засідань в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку (https://vkz.court.gov.ua).

Відповідно до поштового повідомлення про вручення ухвалу суду від 12.02.2025 відповідач отримав 18.02.2025, а отже останнім днем для подання відзиву на позовну заяву є 05.03.2025.

11.03.2025 представник відповідача - адвокат Нефьодов С. М. через підсистему «Електронний суд» подав до суду заяву про вступ у справу як представника та клопотання про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції, у якому просить продовжити процесуальний строк на подання відзиву та відкласти розгляд справи на іншу дату.

У підготовчому засіданні 11.03.2025 суд розглянув заяви та клопотання відповідача, які надійшли до його початку.

Щодо клопотання про продовження строку на подання відзиву.

Подане клопотання обґрунтоване тим, що договір на надання правової (правничої) допомоги відповідач уклав з адвокатом Нефьодовим С. М. лише 11.03.2025, а тому для надання належної та кваліфікованої правової (правничої) допомоги, у тому числі підготовки відзиву на позовну заяву та збір доказів, необхідний додатковий час.

За приписами ч. 1, 2, 4 ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Поновлення пропущеного процесуального строку, встановленого законом, відбувається за заявою заявника і суд має встановити наявність об`єктивно непереборних обставин, які перешкоджали вчасному зверненню, у зв`язку з чим заявник має довести суду їх наявність та непереборність, оскільки, в іншому випадку нівелюється значення чіткого окреслення законодавчо закріплених процесуальних строків.

Оскільки позивач подав клопотання 11.03.2025, тобто після спливу строку, встановленого судом для подання відзиву, такий строк не може бути продовжений.

Крім того, залучення адвоката Нефьодова С. М. як представника відповідача лише у день проведення підготовчого засідання та покладення питань, пов`язаних з розглядом судової справи, лише на нього, мають суб`єктивний характер, залежать від волевиявлення відповідача та не свідчать про існування об`єктивно непереборних причин неподання відзиву у встановлений судом строк. Близькі за змістом висновки неодноразово викладались Верховним Судом.

Частинами 1, 4 ст. 13 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи вищевикладене, суд постановив ухвалу про відмову у продовженні процесуального строку відповідачу на подання відзиву.

У підготовчому засіданні 11.03.2025 представник відповідача заявив клопотання про витребування у приватного нотаріуса, який посвідчив оспорюваний договір, документів, які містяться у нотаріальній справі щодо посвідчення цього договору, які, на думку відповідача, мають значення для повного та всебічного вирішення цього спору.

За приписами ч. 3 ст. 80, ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане відповідачем разом з поданням відзиву. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Оскільки відповідач не обґрунтував неможливість подання клопотання про витребування доказів у встановлений строк з причин, що не залежали від нього, суд постановив ухвалу про залишення зазначеного клопотання без розгляду.

У підготовчому засіданні 11.03.2025 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 01.04.2025 на 10:20.

Ухвалою суду від 12.03.2025 повідомлено сторін про час та місце проведення судового засідання 01.04.2025.

18.03.2025 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду додаткові письмові пояснення у справі, у яких просить відмовити у задоволенні позову.

31.03.2025 відповідач через підсистему «Електронний суд» подав до суду клопотання про зупинення провадження у справі.

У судовому засіданні 01.04.2025 суд розглянув заяви та клопотання відповідача, які надійшли до його початку.

Щодо додаткових письмових пояснень відповідача.

Відповідно до ч. 5 ст. 161 ГПК України суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Разом з тим, суд не надавав відповідачу дозволу на подання додаткових пояснень.

Крім того, зміст поданих додаткових пояснень свідчить, що у них відповідач виклав свої заперечення проти позову, а відтак вони за своєю суттю є відзивом на позов.

Оскільки відповідач подав письмові пояснення, які суд розцінив як відзив на позовну заяву, з пропуском встановленого строку на його подання без поважних на те причин, суд відповідно до ст. 118 ГПК України постановив ухвалу про залишення цих письмових пояснень без розгляду.

Щодо клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.

У своєму клопотанні відповідач просить зупинити провадження у справі до перегляду в апеляційному порядку ухвали про відмову у продовженні строку на подання відзиву на позов від 11.03.2025.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 255 ГПК України передбачено, що окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвала суду першої інстанції про відмову поновити або продовжити пропущений процесуальний строк.

Згідно з підпунктом 17.10 пункту 17 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України у разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 1, 6-8, 10, 12-14, 17, 19, 21, 31-33 частини першої статті 255 цього Кодексу (крім ухвал про відмову у прийнятті або повернення зустрічного позову, про відмову у прийнятті або повернення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження), чи подання касаційної скарги на ухвали суду апеляційної інстанції (крім ухвал щодо забезпечення позову, зміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, ухвал про зупинення провадження у справі, які подані з пропуском строку на їх оскарження, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремих ухвал) - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються всі матеріали.

В інших випадках - до суду апеляційної або касаційної інстанції передаються копії матеріалів, необхідних для розгляду скарги. У разі необхідності суд апеляційної або касаційної інстанції може витребувати також копії інших матеріалів справи.

Підпунктом 17.12 пункту 17 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд зобов`язаний зупинити провадження у справі до перегляду ухвали у справі в порядку апеляційного чи касаційного провадження, якщо відповідно до підпункту 17.10 цього підпункту до суду апеляційної чи касаційної інстанції направляються всі матеріали справи.

Отже, подання апеляційної скарги на ухвалу суду про відмову продовжити пропущений процесуальний строк відповідно до п.п. 17.10 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України не передбачає надсилання до суду апеляційної інстанції усіх матеріалів справи, а відтак і зупинення провадження у справі.

Зважаючи на викладене, суд відмовив у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.

У судовому засіданні 01.04.2025 суд оголосив перерву до 24.04.2025 до 10:00.

Ухвалою суду від 02.04.2025 повідомлено сторін про час та місце проведення судового засідання 24.04.2025.

24.04.2025 після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та повідомив про його проголошення 24.04.2025 о 10:00.

У судовому засіданні 24.04.2025 на підставі ч. 6 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України суд проголосив скорочене рішення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06.03.2018 між ОСОБА_1 (далі - Сторона-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Корнфілд ЛТД» (далі - Сторона-2) укладено корпоративний договір учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Іст Агро» (далі - Корпоративний договір). Позивач просить визнати недійсним п. 4.6 Корпоративного договору, оскільки вважає, що сторони, уклавши Корпоративний договір, включили до нього умову, яка, по-перше, виходить за межі предмету регулювання корпоративного договору, визначеного чинним законодавством. Вона не є умовою про те, як учасники товариства зобов`язуються реалізовувати свої права в товаристві та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації, тобто не відповідає вимогам частини першої статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», що є достатньою підставою для визнання її нікчемною. По-друге, така умова не була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки була нездійсненною з об`єктивних причин, її виконання залежить від дій третіх осіб, на які позивач не має впливу (ч. 5 ст. 203 ЦК України). По-третє, така умова суперечить загальним засадам цивільного законодавства, таким як справедливість, добросовісність та розумність, що є окремою підставою для її недійсності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 6, ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Відзиву на позов та інших заяв по суті у встановлений строк до суду не надходило.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Оскільки відповідач не подав відзив у встановлений судом строк, справа вирішується за наявними у ній матеріалами.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

06.03.2018 ОСОБА_1 (далі - Сторона-1) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Корнфілд ЛТД» (далі - Сторона-2) уклали корпоративний договір учасників Товариства з обмеженою відповідальністю «Іст Агро» (далі - Корпоративний договір).

У преамбулі Корпоративного договору зазначено, що сторони володіють спільним бізнесом у сфері сільськогосподарського товарного виробництва, який ведеться (здійснюється) ними через ТОВ «Іст Агро» (далі - Товариство) (пункт «А»); сторони володіють частками, які у своїй сукупності складають 100% статутного капіталу Товариства (пункт «С»); кожній Стороні належить частка розміром 50% статутного капіталу Товариства (пункти «D», «Е»).

Відповідно до 4.6 Корпоративного договору Сторона-2 взяла на себе зобов`язання письмово повідомляти Сторону-1 про зміну (можливу зміну) складу своїх учасників (засновників) не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованої зміни складу учасників (засновників) Сторони-2.

У разі неповідомлення Сторони-1 про зміну (можливу зміну) складу учасників (засновників) Сторони-2 у порядку та строки, встановлені цим пунктом Договору, Сторона-2 зобов`язалась у строк до 7 календарних днів з дати одержання відповідної вимоги від Сторони-1 сплатити на користь Сторони-1 компенсацію у розмірі 20 000 000,00 грн. Такий розмір компенсації відповідно до домовленості Сторін є справедливим і не підлягає зменшенню.

За умовами п. 4.7 Корпоративного договору після одержання від Сторони-2 відповідного письмового повідомлення про зміну (можливу зміну) складу учасників (засновників) Сторони-2, Сторона-1 (особисто або через представника) вступає в переговори з діючими учасниками (засновниками) Сторони-2 щодо подальшої долі їх спільного бізнесу у сфері сільськогосподарського товарного виробництва, а також щодо викупу Стороною-1 у діючих учасників (засновників) Сторони-2 належних їм часток у статутному капіталі Сторони-2.

У п. 4.8 Корпоративного договору Сторони домовилися про те, що у разі неповідомлення Сторони-1 про зміну (можливу зміну) складу учасників (засновників) Сторони-2 у порядку та строки, встановлені пунктом 4.6 цього Договору, виникає також безвихідна ситуація у значенні, яке наведене у пункті 8.1 цього Договору.

У пп. «b», «с» п. 5.2 Корпоративного договору сторони розділили між собою частину повноважень з управління Товариством.

Так, загальне оперативне управління Товариством належить до сфери відповідальності Сторони-1. З урахуванням цього, на посаду одноособового виконавчого органу або керівника колегіального виконавчого органу Товариства має бути призначена особа, рекомендована Стороною-1.

Зі свого боку, управління фінансовою діяльністю Товариства належить до сфери відповідальності Сторони-2. Враховуючи це, на посаду керівника фінансового підрозділу (фінансового директора) Товариства має бути призначена особа, рекомендована Стороною-2.

Згідно з п. 8.1 Корпоративного договору у разі неможливості Сторін досягти згоди щодо будь-якого питання з управління Товариством, Сторони зобов`язуються докласти всіх можливих зусиль для вирішення такої безвихідної ситуації у строк до одного місяця. Під безвихідною ситуацією Сторони домовилися розуміти ситуацію, коли те чи інше питання, яке потребує обов`язкового вирішення Загальними зборами учасників Товариства, не може бути вирішене Загальними зборами учасників Товариства через недостачу голосів у кожної із Сторін для прийняття відповідного рішення із цього питання Загальними зборами учасників Товариства, а Сторони у строк до одного місяця не можуть дійти до згоди щодо можливого варіанту виходу із такої ситуації та прийняття відповідного рішення, що створює загрозу господарській, виробничій, операційній діяльності Товариства та виконанню виробничого плану Товариства, а також ситуацію, визначену пунктом 4.8. цього Договору.

Відповідно до п. 8.2 Корпоративного договору у випадку виникнення безвихідної ситуації Сторони домовилися вирішувати її наступним чином:

8.2.1. Будь-яка із Сторін (Сторона-ініціатор) має право відправити іншій Стороні свій варіант вирішення безвихідної ситуації, а інша Сторона зобов`язується протягом 5 робочих днів розглянути пропозицію Сторони-ініціатора або прийняти пропозицію Сторони-ініціатора, або запропонувати альтернативний варіант вирішення безвихідної ситуації;

8.2.2. У разі відсутності від іншої Сторони повідомлення про прийняте рішення протягом 5 робочих днів, варіант вирішення безвихідної ситуації, запропонований Стороною-ініціатором, вважається прийнятим іншою Стороною;

8.2.3. У разі, якщо Сторони і таким чином не дійшли до узгодженого рішення про вихід із безвихідної ситуації, будь-яка із Сторін вправі надіслати іншій Стороні письмову вимогу з такими двома пропозиціями:

а) викупу належної іншій Стороні частки у статутному капіталі Товариства за певною ціною;

b) продажу своєї частки у статутному капіталі Товариства іншій Стороні за тією ж ціною.

8.2.4. Інша Сторона, одержавши таку письмову вимогу від Сторони-ініціатора вимоги про викуп, повинна протягом 5 робочих днів прийняти на свій вибір одну з таких пропозицій Сторони-ініціатора вимоги про викуп, тобто або викупити у Сторони-ініціатора вимоги про викуп її частку у статутному капіталі Товариства за вказаною нею ціною, або ж продати Стороні-ініціатору вимоги про викуп свою частку у статутному капіталі Товариства за цією ж ціною з укладанням відповідного договору купівлі-продажу. При цьому, за домовленістю Сторін у такому разі строк оплати ціни (вартості) частки у статутному капіталі Товариства не може перевищувати 30 календарних днів з моменту укладання відповідного договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі Товариства.

Цей Договір набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення та діє до моменту повного припинення участі у Товаристві однієї та/або обох Сторін (окрім випадків переходу частки у статутному капіталі Товариства до правонаступника(ів) Сторін) у порядку, визначеному цим Договором, та повного виконання Сторонами всіх своїх зобов`язань за цим Договором (п. 10.5 Корпоративного договору).

Корпоративний договір погоджений учасниками ТОВ «Корнфілд ЛТД» Ясаковою О. І. та Мельником О. В., а також посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Журавською М. А. та зареєстрований в реєстрі за №91.

Оцінка суду.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України, яка була чинною на момент укладення Корпоративного договору, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Частиною 1 статті 96-1 ЦК України (у редакції, чинній з 01.01.2023) визначено, що права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства.

Як випливає із частини другої цієї статті, корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об`єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.

Згідно із частиною 6 цієї норми права корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.

У справі, що розглядається, позивач просить визнати недійсним п. 4.6 Корпоративного договору, укладеного між учасниками ТОВ «Іст Агро», тобто спір у цій справі виник з корпоративних відносин.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, яка означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Позивач вважає, що умова п. 4.6 Корпоративного договору виходить за межі предмету регулювання корпоративного договору, визначеного чинним законодавством; вона не є умовою про те, як учасники товариства зобов`язуються реалізовувати свої права в товаристві та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації, тобто не відповідає вимогам частини першої статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», що є достатньою підставою для визнання її нікчемною.

Відповідно частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір - це універсальний регулятор, а отже він є підставою для встановлення, зміни чи припинення приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін. Договір як універсальний регулятор приватних відносин покликаний забезпечити їх регулювання і має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

За змістом пункту 3 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Суть принципу свободи договору закріплена у статті 627 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо ці відносини регулюються імперативнми нормами.

Тому сторони договору не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин усупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у підпунктах 7.7-7.10 постанови від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 та пунктах 22-25 постанови від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17.

Умови договору, щодо яких має бути досягнута згода, не повинні суперечити законодавчо визначеним умовам, за яких такий договір може бути укладений (стаття 6 ЦК України). У протилежному випадку правочин (його окремі умови), що не відповідає закону, не створює правових наслідків, на які він спрямовувався, оскільки застосування імперативної норми закону не може залежати від волі приватних осіб. У цьому висновку Велика Палата Верховного Суду звертається mutatis mutandis до власних висновків, викладених у підпункті 8.41 постанови від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16, підпункті 7.2.6 постанови від 08.08.2021 у справі № 906/1336/19 та пункті 181 постанови від 12.09.2023 у справі №910/8413/21.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Згідно з частинами першою - третьою статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Тлумачення статті 6 Цивільного кодексу України свідчить про те, що сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непоіменованими, оскільки не визначені в актах законодавствах. Свої відносини в непоіменованих договорах сторони врегульовують на власний розсуд.

Аналогічна висновки Верховного Суду викладені у постанові від 13 квітня 2022 року у справі № 175/3873/17.

Скориставшись засадою свободи договору, ОСОБА_1 та ТОВ «Корнфілд ЛТД» уклали корпоративний договір учасників ТОВ «Іст Агро», у п. 4.6 якого встановили обов`язок ТОВ «Корнфілд ЛТД» письмово повідомляти ОСОБА_1 про зміну (можливу зміну) складу своїх учасників (засновників) не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованої зміни складу учасників (засновників) позивача, а у разі такого неповідомлення - обов`язок позивача сплатити відповідачу компенсацію у розмірі 20 000 000,00 грн, розмір якої відповідно до домовленості сторін є справедливим і не підлягає зменшенню.

При цьому суд відхиляє доводи позивача про невідповідність пункту 4.6 Корпоративного договору вимогам частини першої статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», оскільки цей Закон набрав чинності 17.06.2018, тобто вже після укладення Корпоративного договору, а тому не може застосовуватись до оспорюваного договору.

Щодо доводів позивача про те, що умова п. 4.6 Корпоративного договору не була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки є невиконуваною та не відповідає вимогам розумності, оскільки у позивача взагалі була відсутня юридична можливість знати про зміну складу його учасників за 30 днів, а його засновники (учасники) не були зобов`язані ставити до відома своє товариство (позивача) про такі зміни, суд зазначає таке.

За змістом ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, позивач фактично вважає, що умова п. 4.6 Корпоративного договору є фіктивною.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц.

Проте позивач не надав суду доказів на підтвердження наявності у обох сторін Корпоративного договору умислу, наявність інших цілей, ніж передбачені п. 4.6 цього правочину, невідповідність внутрішньої волі сторін зовнішньому її прояву, відсутність намірів щодо настання правових наслідків, передбачених спірним пунктом Корпоративного договору, а отже наявності ознак фіктивності оспорюваної умови правочину.

При цьому суд не погоджується з доводами позивача про невиконуваність умови п. 4.6 Корпоративного договору, оскільки цей договір був погоджений учасниками ТОВ «Корнфілд ЛТД», а тому вони були ознайомлені з його змістом, відтак і усвідомлювали про необхідність повідомлення Товариства про зміну складу учасників з метою уникнення наслідків такого неповідомлення у вигляді сплати компенсації. Звідси випливає, що ТОВ «Корнфілд ЛТД» мало можливість дізнатись про зміну складу його учасників та виконати свій обов`язок, передбачений п. 4.6 Корпоративного договору, щодо повідомлення про це відповідача.

Суд зазначає, що на кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов`язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.

Отже, сторони добровільно погодили умову п. 4.6 Корпоративного договору та встановили відповідне зобов`язання відповідача щодо необхідності повідомлення позивачем відповідача про зміну складу учасників та про сплату компенсації у розмірі 20 000 000,00 грн у разі такого неповідомлення. При цьому у цьому пункті вказано, що такий розмір компенсації за домовленістю сторін є справедливим і не підлягає зменшенню.

Оцінюючи умови Корпоративного договору, зокрема положення щодо розподілу повноважень в управлінні Товариством (підпункти «b», «с» пункту 5.2 зазначеного договору), суд дійшов висновку, що спірні положення пункту 4.6 не мають виключно формального чи інформаційного характеру. Їх зміст зумовлений наявністю між сторонами відносин корпоративної взаємодії, що характеризуються елементами конкуренції та взаємного контролю у спільному здійсненні корпоративних прав.

Ураховуючи вказане, суд вбачає, що вказані положення мають на меті забезпечити відповідачу можливість здійснювати контроль за змінами у складі засновників позивача як учасника ТОВ «Іст Агро» - юридичної особи, в якій сторони реалізовують спільні корпоративні права.

Крім того, у даних правовідносинах наявний причинно-наслідковий зв`язок між зміною складу учасників позивача та зміною корпоративної політики ТОВ «Корнфілд ЛТД» щодо управління ТОВ «Іст Агро». Саме цим зумовлюється необхідність спірного повідомлення позивача, аби надати йому можливість реалізувати переважне право на придбання частки, що підлягає (чи підлягала) відчуженню. Відповідно, це дозволяє йому посилити свій вплив на корпоративне управління Товариством через участь у діяльності співзасновника.

У свою чергу, неповідомлення ТОВ «Корнфілд ЛТД» про зміну його складу учасників унеможливлює участь відповідача в придбанні частки співзасновника Товариства, та як наслідок порушить його корпоративні права, безпосередньо обумовлені Корпоративним договором.

Таким чином, підписавши Корпоративний договір, до якого включена оспорювана умова, позивач свідомо вчинив дії щодо схвалення п. 4.6 Корпоративного договору.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що оспорювана умова відповідає загальним засадам цивільного законодавства, таким як справедливість, добросовісність та розумність.

За наведених обставин у їх сукупності суд дійшов висновку, що позивач не довів наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання п. 4.6 Корпоративного договору недійсним, а відтак і про відмову в задоволенні позову.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясовано усі питання, винесені на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат.

Оскільки у позові відмовлено, судові витрати, понесені позивачем, стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись ст. 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 165, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 05.05.2025.

Суддя В. В. Шморгун