Постанова

від 06.05.2025 по справі 320/7839/21

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/7839/21 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 травня 2025 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Єгорової Н.М.,

суддів - Сорочка Є.О., Чаку Є.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства обмеженої відповідальністю "АБ Груп" про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2021 року позивач - Київське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Товариства обмеженої відповідальністю "АБ Груп", яким просило стягнути грошову суму в рахунок адміністративно-господарських санкцій та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 34 827 грн.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 31 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позову.

Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалите нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального права, судом не повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи.

Апелянт зазначив, що відповідач порушив вимоги частини третьої статті 18; частин другої та третьої статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ, пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" від 05 липня 2012 року № 5067-VI, пункту 5 розділу 1 Порядку подання форми звітності № 3-ПН, затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року та правила здійснення господарської діяльності.

Додатково наголосив, що відповідач повинен був подати звіт форми 3-ПН не пізніше 05 січня 2021 року, водночас такий подано 20 січня 2020 року, що свідчить про формальний підхід відповідача до виконання нормативу кількості осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях і самостійного забезпечення працевлаштування осіб з інвалідності.

Також, позивач вважає, що стягнута з нього сума витрат на правову допомогу є непідтвердженою доказами.

Відповідач подав до суду відзив, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскільки стаття 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ не встановлює обов`язку підприємства самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування.

Додатково наголосив, що адміністративно-господарські санкції не можуть застосовуватися до працедавця у разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, якщо суб`єкт господарювання вжив усіх передбачених Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-XII заходів для працевлаштування останніх.

Щодо витрат на правову допомогу, відповідач зазначив, що такі є повністю підтвердженими наявними в матеріалах справи доказами.

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції, ТОВ "АБ Груп" (код ЄДРПОУ 37284619) зареєстроване як юридична особа 01 жовтня 2010 року, номер запису: 13551020000003444, місцезнаходження 07400, Київська обл., Броварський р-н, м. Бровари, вул. Ярослава Мудрого, буд. 90, оф. 26, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а. с. 30-33).

Відповідач 20 січня 2020 року та 11 вересня 2020 року подав звітність Форми № 3-ПН (а. с. 46-47).

Відповідач 15 квітня 2021 року подав звіт форми №10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2020 рік (а. с. 22, 65).

Відповідно до вищезазначеного звіту, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) становить 8 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 1 особи, а кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-XII, становить - 1 осіб.

Вважаючи, що відповідачем, всупереч вимогам статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-XII, не працевлаштовано одного інваліда, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив застосувати до відповідача адміністративно-господарські санкції та стягнути пеню.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач вчинив всі можливі дії для створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та подав відповідну інформацію до центру зайнятості про наявні вакансії для працевлаштування осіб з інвалідністю, отже, відповідачем було виконано вимоги статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-XII. Окрім того, відповідальність за не направлення відповідним органом осіб з інвалідністю на працевлаштування, відмовою таких осіб на працевлаштування або невідповідність таких осіб вимогам на ту чи іншу посаду, не може бути покладена на відповідача.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відносини, що виникають з приводу соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантій їм рівних з усіма іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами регулюються Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (далі - Закон № 875-ХІІ).

Відповідно до частини першої та другої статті 17 Закону № 875-ХІІ з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Згідно з частиною першою та другою статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Статтею 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до статті 238 Господарського кодексу України (далі - ГК України) до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, та за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин відповідно до статті 218 ГК України є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Отже при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов`язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Частинами першою та третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати для них умови оплати праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально - економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною третьою статті 18-1 Закону № 875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

При цьому працевлаштування осіб з інвалідністю, згідно з вимогами частиною третьою статті 19 Закону № 875-ХІІ здійснюється підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, самостійно у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 Закону № 875-ХІІ .

З урахуванням викладеного на підприємства покладено обов`язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а не обов`язок здійснювати пошук таких осіб для працевлаштування.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі № 825/1790/18.

Згідно з пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" від 05 липня 2012 року № 5067-VI (далі - Закон № 5067-VI) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії).

На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону № 5067-VI Наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 року затверджено Порядок подання форми звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" (далі - Порядок № 316).

Пунктами 5 та 6 розділу І Порядку № 316 встановлено, що форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Роботодавець визначає вид звітності - первинна або уточнювальна.

Первинна звітність подається з метою інформування про наявність попиту на робочу силу (вакансії).

Уточнювальна звітність подається в разі необхідності на заміну первинної та містить уточнення характеристик вакансії: умов праці, розміру заробітної плати, вимог до претендента тощо. При цьому не можуть бути змінені дані щодо кількості вакансій та назви професії (посади).

Водночас періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 26 червня 2018 року у справі № 806/1368/17, від 28 травня 2019 року у справі № 820/2287/17, від 31 липня 2019 року у справі № 817/724/17, від 11 серпня 2021 у справі № 825/1790/18.

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії, підприємство фактично вживає усіх залежних від нього та передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Як встановлено судом першої інстанції, з огляду на наявність вакансій для працевлаштування особи з інвалідністю у 2020 році відповідач надавав до центру зайнятості (за місцезнаходженням вакансії) інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою 3-ПН з відміткою "вакансії для осіб з інвалідністю".

Як зазначено вище, статтею 18 Закону № 875-ХІІ встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендації МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань (частина третя статті 18-1 Закону № 875-ХІІ).

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, обов`язок щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується обов`язком роботодавця підбирати та працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця, водночас такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що визначені в частині першій статті 18 Закону № 875-ХІІ.

Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Враховуючи те, що відповідачем були виконані вимоги Закону № 875-ХІІ щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивачем не надано, суд приходить до висновку, що причини непрацевлаштування інвалідів не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення та на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 19 грудня 2018 року у справі № 812/1140/18, від 23 липня 2019 року у справі № 820/2204/16, від 31 липня 2019 року у справі № 812/1164/18, від 24 червня 2020 року у справі № 440/2008/19.

Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи статті 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо витрат на правову допомогу, стягнутих в суді першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно пунктів 1, 2 частини третьої статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу та витрати сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

За правилами частин першої та другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Приписи частини третьої-п`ятої статті 134 КАС України визначають для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно частини дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

З аналізу зазначених норм вбачається, що документально підтверджені судові витрати належать компенсації стороні, що не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, відноситься до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Як встановлено судом першої інстанції, 26 січня 2018 року між ТОВ "АБ Груп" (далі - Клієнт) та Адвокатським об`єднанням "Декструм" (далі - Адвокатське об`єднання) укладено договір про надання юридичних послуг, відповідно до якого Клієнт доручає, а Адвокатське об`єднання бере на себе обов`язок надавати юридичні послуги в об`ємі та на умовах, передбачених даним Договором.

Відповідно до пункту 4 вказаного договору вартість юридичних послуг Клієнт оплачує в гривнях в порядку та на умовах, передбачених додатковими угодами та/або додатками до Договору. За результатами надання юридичних послуг складається акт, що підписується представниками кожної зі сторін.

12 липня 2021 року між ТОВ "АБ Груп" та Адвокатським об`єднанням "Декструм" було укладено додаткову угоду № 5 до Договору про надання юридичних послуг № 4 від 26 січня 2018 року, згідно з якою Адвокатське об`єднання зобов`язується надати Клієнтові правову допомогу (юридичні послуги) по адміністративній справі за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до ТОВ "АБ Груп" про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 34 827 грн.

Відповідно до пункту 4 додаткової угоди № 4 від 29 травня 2020 року Клієнт здійснює оплату Адвокатському об`єднанню у розмірі 4 000 грн, не пізніше 30 днів з моменту відкриття провадження по адміністративній справі. Вказана сума передоплати включає 3 години роботи партнера/адвоката Адвокатського об`єднання. Вказана сума передоплати включає в себе: ознайомлення з матеріалами справи, аналіз обставин, викладених у позові, аналіз законодавства, аналіз судової практики, вироблення правової позиції та підготовка роз`яснень і рекомендацій, консультації (усні або письмові); збір доказів: складання та направлення адвокатських запитів не більше 1; складання відзиву на позовну заяву.

На підтвердження сплати заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 500 грн, відповідачем додано акт здачі-прийняття наданих послуг від 19 серпня 2021 року та платіжне доручення від 19 серпня 2021 року № 99.

Колегія суддів вважає, що розмір понесених позивачем витрат в ході судового розгляду справи у суді першої інстанції підтверджується належними та допустимими у розумінні КАС України доказами. Крім того, такий розмір є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, обсягом наданих адвокатом послуг, а також ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Суд звертає увагу на те, що наведені вище положення законодавства покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З огляду на вказане, позивач, як особа, яка заперечує зазначений відповідачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний був навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами. Водночас відповідачем як суб`єктом владних повноважень не надано доказів, як і не зазначено обставин, які б спростували співмірність розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом робіт.

Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 04 грудня 2024 року по справі № 380/13261/23.

Керуючись статтями 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 31 січня 2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України

Головуючий суддя Н.М. Єгорова

Судді Є.О. Сорочко

Є.В. Чаку