Рішення від 29.04.2025 по справі 910/12103/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.04.2025Справа № 910/12103/24За позовом Заступника керівника Новгород-Сіверської окружної прокуратури , Чернігівська область, м. Новгород-Сіверський в інтересах держави

в особі Семенівської міської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області, Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, м. Семенівка

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Європа Арм Спорт" , м. Київ

про визнання недійсним договору та стягнення 27 150,00 грн,

суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від прокуратури: Чумаченко А.А. (службове посвідчення №070112 від 01.03.2023);

від позивача: не з`явились;

від відповідача: не з`явились.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

02.10.2024 року Заступник керівника Новгород-Сіверської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Семенівська міська рада Новгород-Сіверського району Чернігівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Європа Арм Спорт" про визнання недійсним п. 3.1. Договору про закупівлю №426 від 25.09.2023 року, як такого, що укладений з порушенням положень пункту 32 п. 92 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України в частині включення податку на додану вартість до загальної ціни договору та стягнення суми в розмірі 27 150,00 грн.

Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, матеріали №910/12103/24 передані на розгляд судді Морозову С.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.10.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справ за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 19.11.2024.

19.11.2024 до суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву з клопотання про надання додаткового строку для подання відзиву. У відзиві відповідачем-2 зазначено, що відомості щодо особливостей кінцевого споживача предмету закупівлі чи наміру передати предмет закупівлі іншій особі тендерна документація не містила. Задля звільнення предмету закупівлі від ПДВ має бути поставка у межах державного контракту, а покупець має бути державним замовником у розумінні ЗУ «Про оборонні закупівлі». Оскільки в даній справі закупівля здійснена не за державним контрактом і не на виконання оборонних закупівель, а Семенівською міською радою, підстави для повернення суми ПДВ відсутні.

В підготовчому засіданні 19.11.2024 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, долучено відзив на позовну заяву до матеріалів справи та оголошено перерву до 21.01.2025.

26.11.2024 до суду від прокуратури надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено, що дані щодо мети закупівлі містяться у відкритому доступі, при цьому, у платіжному дорученні вказано - «матеріально-технічне забезпечення підрозділів терит. оборони». Як зазначив прокурор операція з постачання прицілів коліматорних повинна була бути здійснена без сплати ПДВ, оскільки Семенівська міська рада відноситься до суб`єктів, які забезпечують фінансування заходів з оборони.

09.12.2024 до суду від прокуратури надійшла заява про зміну предмету позову в частині виправлення описки в даті договору.

21.01.2025 до суду від відповідача надійшла заява про долучення індивідуальної податкової консультації до матеріалів справи.

В підготовчому засіданні 21.01.2025 судом було прийнято до розгляду заяву прокуратури про зміну предмету позову та оголошено перерву до 04.03.2025.

22.01.2025 до суду від прокуратури надійшли заперечення на заяву відповідача в частині долучення до матеріалів справи індивідуальної податкової консультації.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 29.04.2025.

В судовому засіданні 29.04.2025 судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У засіданнях здійснювалась фіксація судового процесу технічним засобами у відповідності до статті 222 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

25.09.2023 між Семенівською міською радою Новгород-Сіверського району Чернігівської області (далі-покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПА АРМ СПОРТ" (далі-продавець) укладено Договір №426 про закупівлю (надалі також - Договір), за умовами п. 1.1. якого продавець зобов`язується поставити Приціли коліматорні ХD Precision RS ADJ Medium 2 МОА (ДК 021:2015 - 38630000-0 Астрономічні та оптичні прилади), а Покупець - прийняти і оплатити такий Товар.

Найменування та кількість Товару вказані в Специфікації на Товар (Додаток № 1 до Договору) (п. 1.2 Договору).

Відповідно до п. 1.4 Договору, обсяги закупівлі товару можуть бути зменшені залежно від потреб Замовника та реального фінансування видатків на 2023 рік.

Продавець повинен поставити Покупцю Товар, якість якого відповідає стандартам, технічним умовам встановленим на даний вид Товару, при поставці товарів надаються документ, що посвідчують якість Товару. (п. 2.1 Договору).

Сторони п. 3.1 Договору погодили, що загальна ціна цього Договору становить 162 900,00 грн, в т. ч. ПДВ 27 150,00 грн. Вартість Товару включає в себе всі додатки, збори, транспортні витрати на доставку Товару за адресою Замовника.

Розрахунки здійснюються Покупцем у національній валюті України, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок Продавця протягом 15 (п`ятнадцяти) банківських днів з дати підписання відповідної видаткової накладної за фактично отриманий товар. Сторони дійшли спільної згоди, що оплата за поставлений Товар, здійснюється Покупцем виключно з дати виникнення бюджетних зобов`язань у разі наявності та в межах відповідних бюджетних асигнувань та фактичного надходження коштів (п. 4.1- 4.2 Договору).

Відповідно до п. 5.1. - 5.2. Договору, поставка Товару здійснюється транспортом та коштом Продавця. Строк поставки товару: до 20.10.2023 року включно. Місце поставки - Україна, Чернігівська область, Новгород-Сіверський район, м. Семенівка, вул. Червона Площа, 6.

Цей Договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2023 року, а в частині взаєморозрахунків - до повного їх виконання Сторонами. Строк дії договору може продовжено, у випадку непереборної сили, затримки фінансування витрат покупця або інших обставин, за домовленістю Сторін, шляхом підписання Додаткової угоди (п.11.1. - 11.2. Договору).

Сторони п. 12.4 Договору погодили, що на Договір поширюються положення пункту 19 Особливостей затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178 "Про затвердження особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі", на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування (зі змінами), відповідно до якого істотні умови Договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань Сторонами в повному обсязі, крім випадків визначених в цих особливостях.

13.08.2024 прокуратура звернулась із листом №53-77-2563ВИХ-24 до начальника Управління державної казначейської служби України у Семенівському районі Чернігівської області про надання інформації про виконання бюджетних програм, на підставі яких позивачем було здійснено оплату за поставання товару, передбаченого договором №426 про закупівлю від 25.09.2023.

13.08.2024 прокуратура звернулась до Семенівської міської ради із листом №53-77-2562ВИХ-24, в якому просила останнього надати інформацію щодо вжитих або майбутніх заходів щодо повернення до місцевого бюджету безпідставно перерахованих коштів у розмірі ПДВ за Договором № 426 про закупівлю від 25.09.2023.

23.08.2024 Управляння надало відповідь №3641-24, в якій повідомило прокуратуру здійснені міською радою проплат за Договором № 426 на суму 162 900,00 грн у т.ч. ПДВ у розмірі 27 150,00 грн.

22.08.2024 позивач надав прокуратурі відповідь №01-44/2081 про те, що Семенівська міська рада не має права втручатися в господарську діяльність суб`єктів господарювання, позивач не наділений повноваженнями впливати на формування ціни товару, включення в структуру ціни товару тих чи інших податків. Також позивач вказав, що ніяких повідомлень від контролюючих органів щодо порушень з боку контрагентів відносно сплати ПДВ до Семенівської міської ради не надходило.

20.09.2024 прокуратура скерувала позивачу повідомлення №53-77-2918вих-24 у порядку ч. 4 ст.23 ЗУ "Про прокуратуру" про звернення до суду із позовом про визнання недійсним пункту Договору та стягнення 27 150,00 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, прокурор зазначає, що всупереч п. 32 та п. 92 підрозділу 2 розділу ХХ "Перехідні положення" Податкового кодексу України пункт 3.1 Договору про закупівлю №426 від 25.09.2023 року містить умову щодо нарахування податку на додану вартість, а тому, на думку прокуратури, п. 3.1 договору, в частині включення податку на додану вартість до загальної ціни договору підлягає визнанню недійсним, а грошові кошти у сумі 27 150,00 грн підлягають поверненню, як безпідставно отримані відповідно до ст. 1212 ЦК України.

Відповідач заперечив проти задоволення заявлених позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Оцінюючи подані прокурором докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги прокурора не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає про таке.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 3, 4 ст. 53 ГПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою; справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Згідно з положеннями ст. 23 Закону України Про прокуратуру представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Проведення процедури державних закупівель та укладення договору із порушенням вимог законодавства порушує інтереси держави у сфері контролю за ефективним та цільовим використанням бюджетних коштів, а дотримання у цій сфері суспільних відносин законодавства становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора.

Використання бюджетних коштів з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу системи бюджетного фінансування, що завдає шкоду інтересам держави.

Інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які належать до їхньої компетенції, а також у захисті прав та свобод інтересів місцевого значення, які не мають загальнодержавного характеру, але направлені на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку в спосіб, який належить до їх відання.

Невиконання встановлених законодавством норм при організації та проведенні тендерних процедур порушує інтереси держави в частині гарантування організації діяльності органів державної влади відповідно до вимог Конституції та законів України, забезпечення безумовного виконання нормативно-правових актів держави.

Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства регулюються Бюджетним кодексом України.

Пунктами 6, 8 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України серед принципів, на яких ґрунтується бюджетна система, визначено принципи цільового та ефективного використання бюджетних коштів, дотримання яких забезпечується використанням бюджетних коштів тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, задля досягнення якісного запланованого результату при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів.

Згідно з пунктом 24 частини першої статті 116 Бюджетного кодексу України порушенням бюджетного законодавства визнається нецільове використання бюджетних коштів учасником бюджетного процесу.

Встановлення законності, достовірності, економічної ефективності діяльності учасників бюджетного процесу є завданням бюджетного контролю, що здійснюється як спеціальними органами державного фінансового контролю відповідно до Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні", так і учасниками бюджетного процесу в межах компетенції.

Учасниками бюджетного процесу є органи, установи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями (правами та обов`язками з управління бюджетними коштами) (частина третя статті 19 БК України).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі N587/430/16-ц, здійснивши аналіз абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі N 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (пункт 27 зазначеної постанови).

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною 1 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (стаття 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частини 1, 5 та 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Частинами 1 та 4 статті 61 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.12.2022 у справі №904/123/22, органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами 1 та 2 статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Аналогічні правові позиції щодо наявності у прокурора повноважень на звернення до суду в інтересах місцевої ради викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №905/1907/21.

Згідно зі статтею 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі бюджету, фінансів і цін, зокрема, віднесено фінансування видатків з місцевого бюджету в установленому законом порядку (пункт 4 частини 1 статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування").

Матеріальною основою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є в комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.

Семенівська міська рада як орган місцевого самоврядування, є розпорядником бюджетних коштів у розумінні статті 22 Бюджетного кодексу України, що уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов`язань та здійснення видатків бюджету, водночас, зобов`язана ефективно та раціонально використовувати бюджетні кошти, чим сприяти недопущенню порушень інтересів держави в бюджетній сфері.

Тобто, міська рада є органом, до компетенції якого віднесені повноваження контролю за використанням виділених нею бюджетних коштів.

Таким чином, використання коштів місцевого бюджету з порушенням вимог законодавства підриває матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, якими за ст. 142 Конституції України, у тому числі, є кошти міських та районних бюджетів, що у свою чергу, завдає шкоди інтересам держави, яка згідно ст. 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування.

Відповідно до положень ст. 18-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" орган місцевого самоврядування має право звернутись до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

У даному випадку звернення до суду з позовом є метою захисту інтересів держави в особі територіальної громади міста є обов`язком Семеніської міської ради, як розпорядника коштів місцевого бюджету за спірними додатковими угодами. Невиконання органом покладених на нього повноважень спотворює мету його створення та суперечить інтересам держави. Така позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.08.2018 у справі №807/62/16.

13.08.2024 прокуратура звернулась до Семенівської міської ради із листом №53-77-2562ВИХ-24, в якому просила останнього надати інформацію щодо вжитих або майбутніх заходів щодо повернення до місцевого бюджету безпідставно перерахованих коштів у розмірі ПДВ за Договором № 426 про закупівлю від 25.09.2023.

22.08.2024 позивач надав прокуратурі відповідь №01-44/2081 про те, що Семенівська міська рада не має права втручатися в господарську діяльність суб`єктів господарювання, позивач не наділений повноваженнями впливати на формування ціни товару, включення в структуру ціни товару тих чи інших податків. Також позивач вказав, що ніяких повідомлень від контролюючих органів щодо порушень з боку контрагентів відносно сплати ПДВ до Семенівської міської ради не надходило.

20.09.2024 прокуратура скерувала позивачу повідомлення №53-77-2918вих-24 в порядку ч.4 ст.23 ЗУ "Про прокуратуру" про звернення до суду із позовом про визнання недійсним пункту Договору та стягнення 27 150,00 грн.

Здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі виконавчих органів сільських, селищних, міських рад неодноразово підтверджено Верховним Судом під час розгляду справ №922/4293/19 від 15.06.2021, №912/994/20 від 04.08.2021.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Статтею 4 цього Закону закріплено основні принципи місцевого самоврядування, серед яких зокрема поєднання місцевих і державних інтересів.

Проте, міською радою не вживалися належні та ефективні заходи, спрямовані на захист інтересів держави у судовому порядку шляхом пред`явлення позовної заяви.

Використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб. Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема шляхом укладення незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси територіальної громади.

Таким чином, прокурор у встановленому порядку повідомляв позивача про намір звернутись із вказаним позовом до суду.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 16 ЦК України унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання правочину недійсним.

Правочином за частиною 1 статті 202 ЦК України є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами 1-5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1 названої статті).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно із статтею 265 ГК України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (частини 1, 6 вказаної норми).

Відповідно до статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Як вбачається із матеріалів справи, 25.09.2023 між Семенівською міською радою Новгород-Сіверського району Чернігівської області (далі-покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПА АРМ СПОРТ" (далі-продавець) укладено Договір №426 про закупівлю.

Сторони п. 3.1 Договору погодили, що загальна ціна цього Договору становить 162 900,00 грн., в т. ч. ПДВ 27 150,00 грн. Вартість Товару включає в себе всі додатки, збори, транспортні витрати на доставку Товару за адресою Замовника.

Відповідно до листа від 23.08.2024 №3641-24 Управляння державної казначейської служби України у Семенівському районі Чернігівської області, Семенівська міська рада на виконання умов Договором № 426 перерахувала відповідачу грошові кошти у розмірі 162 900,00 грн у т.ч. ПДВ у розмірі 27 150,0 грн.

Відповідно до частини 3 статті 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, установленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до установленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (частина 5 статті 180 Господарського кодексу України).

Відповідно до статті 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.

Податок на додану вартість, визначений в п.п. 14.1.178 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. "а" п.185.1 ст. 185 Податкового кодексу України).

За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).

Правова природа спірної суми - це обов`язковий платіж, який вноситься до державного бюджету постачальником за рахунок коштів замовника.

Пунктами 30.1 - 30.2, 30.9 статті 30 ПК визначено, що податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.

Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.

Податкова пільга надається шляхом:

а) податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;

б) зменшення податкового зобов`язання після нарахування податку та збору;

в) встановлення зниженої ставки податку та збору;

г) звільнення від сплати податку та збору.

Відповідно до пп. 4 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів оборонного призначення, визначених такими згідно з пунктом 29 частини першої статті 1 Закону України "Про оборонні закупівлі", що класифікуються за такими групами, товарними позиціями та підкатегоріями УКТ ЗЕД, зокрема групи 90 (тільки для біноклів, приладів нічного бачення, тепловізорів, захисних окулярів та аналогічних оптичних виробів, телескопічних прицілів та інших оптичних пристроїв для військової зброї, якщо вони не поставлені разом із військовою зброєю, для якої вони призначені, інші оптичні, навігаційні та топографічні прилади та інструменти, що використовуються в оборонних цілях).

Відповідно до підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України тимчасово, на період проведення антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, та/або запровадження воєнного стану відповідно до законодавства, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів, кінцевим отримувачем яких відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами договору визначено правоохоронні органи, Міністерство оборони України, Збройні Сили України та інші військові формування, добровольчі формування територіальних громад, утворені відповідно до законів України, інші суб`єкти, що здійснюють боротьбу з тероризмом відповідно до закону та/або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації проти України, підприємства, які є виконавцями (співвиконавцями) державних контрактів (договорів) з оборонних закупівель, зокрема, оптичних приладів для слідкування, що класифікуються у товарних підкатегоріях 9013 10 90 00, 9005 10 00 00, 9005 80 00 00 згідно з УКТ ЗЕД.

У разі здійснення операцій, звільнених від оподаткування податком на додану вартість відповідно до підпунктів 4 і 5 цього пункту (в частині постачання товарів за державними контрактами (договорами) з оборонних закупівель), положення пункту 198.5 статті 198 та статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій.

Щодо застосування пп. 4 п. 32 підрозділу 2 розділу XX ПК України до спірних правовідносин, суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 29 частини першої статті 1 Закону України "Про оборонні закупівлі" товари оборонного призначення - озброєння, військова та спеціальна техніка, зброя і боєприпаси, спеціальні комплектувальні вироби для їх виготовлення, та експлуатації, матеріали та обладнання, спеціально призначені для їх розроблення, виготовлення або використання, спеціальні технічні засоби, технічні засоби розвідки; засоби технічного та криптографічного захисту інформації, засоби спеціального зв`язку, космічна техніка військового та подвійного призначення, засоби індивідуального захисту (бронежилети всіх класів захисту, протиударні, кулезахисні шоломи, комплекти протиударного захисту тощо), спеціальні засоби (кайданки, кийки, засоби, споряджені речовинами сльозогінної, світлошумової дії тощо), спеціальні (спеціалізовані) транспортні засоби; комп?ютерна, оптична, вимірювальна та інша техніка; спеціальний формений одяг, необхідний для виконання завдань правоохоронними органами, структурними підрозділами органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публінної безпеки і порядку, військовими формуваннями з правоохоронними функціями, товари подвійного використання для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони; розвитку обороноздатності держави та системи національної стійкості, а також будь-які інші товари, які закуповуються державними замовниками, визначеними згідно з пунктом 10 частини першої цієї статті, для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони.

За умовами п. 4.1 ст. 1 Закону України "Про оборонні закупівлі" гарантоване забезпечення потреб безпеки і оборони - забезпечення суб`єктів, визначених пунктом 10 частини першої цієї статті, товарами, роботами і послугами, необхідними для виконання завдань з відсічі збройній агресії та відвернення загроз національній безпеці, незалежності України, її територіальній цілісності і недоторканності, щодо боротьби з тероризмом, усунення обставин, що зумовили необхідність введення надзвичайного стану.

Відповідно до п. 17 ч.1 ст. 1 Закону України "Про оборонні закупівлі" державний контракт (договір) - угода, укладена у письмовій формі державним замовником від імені держави з виконавцем відповідно до затверджених планів закупівель товарів, робіт і послуг оборонного призначення.

У пункті 10 частини першої статті 1 Закону України "Про оборонні закупівлі" визначено, що державні замовники у сфері оборони (далі - державні замовники) - визначені Кабінетом Міністрів України центральні органи виконавчої влади, інші державні органи, військові формування, утворені відповідно до законів України.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2021 р. № 363 "Питання оборонних закупівель" державними замовниками у сфері оборони визначено Міністерство внутрішніх справ, Міністерство економіки, Міністерство оборони, Міністерство юстиції, Державну службу з надзвичайних ситуацій, Службу безпеки, Службу зовнішньої розвідки, Державне космічне агентство, Адміністрацію Державної прикордонної служби, Адміністрацію Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Головне управління розвідки Міністерства оборони, Управління державної охорони, Національне антикорупційне бюро, Національну гвардію, Національну поліцію, Державну спеціальну службу транспорту, Державне бюро розслідувань, Державну судову адміністрацію, Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості.

Разом з тим, сторони п. 12.4 Договору погодили, що на Договір поширюються положення пункту 19 Особливостей затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 №1178 "Про затвердження особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України "Про публічні закупівлі", на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування (зі змінами), відповідно до якого істотні умови Договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань Сторонами в повному обсязі, крім випадків визначених в цих особливостях.

Крім того, позивач не є державним замовником у сфері оборони, виключний перелік яких наведено у п. 2 постанови КМУ від 03.03.2021р. №363, та закупівля здійснювалась не для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони, оскільки не передбачала забезпечення придбаним товаром суб`єктів, визначених у п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оборонні закупівлі".

Враховуючи вищевикладене, між сторонам було укладено договір про закупівлю, на який не розповсюдження положення Закону України "Про оборонні закупівлі" та постанови КМУ від 11.11.2022 №1275.

Таким чином, режим оподаткування, визначений пп. 4 п. 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ, не може застосовуватись до операції з постачання за Договором, оскільки предметом Договору є товар, який не відноситься до товарів оборонного призначення, визначених такими згідно з п. 29 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оборонні закупівлі", в силу того, що він придбавався не у порядку оборонної закупівлі, не для гарантованого забезпечення потреб безпеки і оборони та не державним замовником у сфері оборони.

Суд відзначає, що операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України товарів підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК за умови, якщо:

- товари, щодо яких здійснюються такі операції, належать до категорії товарів, які визначені у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК та класифікуються у товарних позиціях згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТ ЗЕД), визначеною Законом України "Про митний тариф України" від 19.10.2022 №2697-IX;

- кінцевим отримувачем відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами відповідного договору визначено суб`єктів, перерахованих у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК.

У разі недотримання таких умов вказані операції підлягатимуть оподаткуванню ПДВ у загальновстановленому порядку

При цьому Суд зауважує, що визначальним для звільнення від оподаткування ПДВ за вказаною нормою є не лише категорія товарів та суб`єкт кінцевого отримувача таких товарів, а й документальне підтвердження особи такого суб`єкта відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору, в якому визначено осіб, зазначених у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, кінцевими отримувачами.

Порядок оформлення сертифіката кінцевого споживача регламентовано Положенням про порядок надання гарантій та здійснення державного контролю за виконанням зобов`язань щодо використання у заявлених цілях товарів, які підлягають державному експортному контролю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.1999 №920.

Пункт 5 цього Положення визначає, що з метою оформлення гарантій щодо кінцевого використання імпортованих в Україну товарів використовуються міжнародний імпортний сертифікат, сертифікат підтвердження доставки, сертифікат кінцевого споживача та інші документи, які містять державні гарантії та гарантії кінцевого споживача щодо використання товарів у заявлених цілях.

Відповідно до пункту 15 вказаного Положення сертифікат кінцевого споживача - це документ, яким кінцевий споживач вказує на місце встановлення (використання) і ціль кінцевого використання товару та гарантує, що цей товар не буде використаний в інших цілях, ніж зазначені в сертифікаті, не буде переданий іншому суб`єкту підприємницької діяльності на території України або реекспортований без дозволу Держекспортконтролю, а також бере на себе інші гарантії щодо імпортованого в Україну товару у разі, коли це передбачено умовами зовнішньоекономічного договору (контракту) згідно з вимогами держав - експортерів товарів (додаток 3).

Сертифікат кінцевого споживача оформляється у трьох примірниках. Перший і другий примірники направляються кінцевим споживачем імпортеру товару, який передає перший примірник іноземному експортеру, а другий примірник - Держекспортконтролю разом із заявою на видачу імпортного сертифіката або іншого документа. Третій примірник залишається у кінцевого споживача товарів (пункт 16 Положення).

Отже, сертифікат кінцевого споживача - це документ, який надається, зокрема, з метою підтвердження суб`єкта кінцевого отримувача товарів, який гарантує, що переданий йому товар не буде використовуватись в інших цілях або не буде переданий іншому суб`єкту.

Водночас, Суд зауважує, що визначення суб`єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору насамперед обумовлено необхідністю підтвердити особу такого кінцевого отримувача товарів, операції з ввезення на митну територію України та постачання на митній території України яких підлягають звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, та не може бути формальністю, адже операції, зокрема, щодо постачання товарів, суб`єкт кінцевого отримувача яких не відповідає визначеному переліку, виключає можливість звільнення таких операцій від оподаткування ПДВ на підставі цієї норми.

Тобто, за вказаною нормою для звільнення від оподаткування ПДВ операцій, зокрема, щодо постачання на митній території України товарів, визначених у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX ПК, визначальним є документальне визначення суб`єкта кінцевого отримувача таких товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору.

З огляду на вищевикладене, судом встановлено, що матеріали справи не містять сертифікату кінцевого споживача, в якому було б зазначено, що кінцевим отримувачем відповідних товарів буде будь-яка особа з переліку, визначеного підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК. Умови укладеного між позивачем та відповідачем договору також не визначають, що кінцевим отримувачем відповідних товарів буде будь-яка особа з переліку, визначеного підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК.

Відсутність такого документального підтвердження суб`єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору свідчить про відсутність підстав для звільнення операцій з постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, відповідно про відсутність підстав стверджувати, що включення ПДВ до вартості (ціни) закуповуваних згідно з таким договором товарів та подальша його сплата постачальнику суперечить вимогам підпункту 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПК.

Крім того, прокуратура посилається на те, що Договір про закупівлю було укладено на виконання програми заходів територіальної оборони та мобілізаційної роботи на 2023 рік, затвердженої рішенням 23 сесії міської ради 8 скликання 22 грудня 2022 року № 474, однак наявність такого положення не свідчить про узгоджену позицію сторін щодо спрямованості товару.

При цьому Суд наголошує, що лише визначене підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу XX "Перехідні положення" ПК документальне підтвердження суб`єкта кінцевого отримувача товарів відповідно до сертифікату кінцевого споживача або згідно з умовами договору є підставою для звільнення операцій щодо постачання таких товарів від оподаткування ПДВ, а отже лише за наявності такого документального підтвердження визначення відповідачем вартості (ціни) закуповуваних згідно з договором товарів мало б бути здійснене без включення ПДВ.

Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що специфіка спору полягає в тому, що держава через Семенівську міську раду сплатила грошові кошти відповідачу, який у даному випадку виступає податковим агентом, та здійснив перерахування цих коштів до Державного бюджету України у формі податку.

Тобто, фактично у даному спорі прокурор намагається стягнути кошти, які були отримані з Державного бюджету України та до Державного бюджету України і були сплачені.

Підпунктами 14.1.172 та 14.1.172-1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що "податкова консультація" - індивідуальна податкова консультація та узагальнююча податкова консультація, що надаються в порядку, передбаченому цим Кодексом; "індивідуальна податкова консультація" - роз`яснення контролюючого органу, надане платнику податків щодо практичного використання окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган, та зареєстроване в єдиному реєстрі індивідуальних податкових консультацій.

За змістом підпункту 52.1 - 52.4 статті 52 Податкового кодексу України, за зверненням платників податків контролюючі органи надають їм безоплатно індивідуальні податкові консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 25 календарних днів, що настають за днем отримання такого звернення даним контролюючим органом.

Індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

За вибором платника податків індивідуальна податкова консультація надається в усній або письмовій формі. Індивідуальна податкова консультація, надана в письмовій формі, обов`язково повинна містити назву - податкова консультація, реєстраційний номер в єдиній базі індивідуальних податкових консультацій, опис питань, що порушуються платником податків, з урахуванням фактичних обставин, зазначених у зверненні платника податків, обґрунтування застосування норм законодавства та висновок з питань практичного використання таких норм законодавства.

Крім того, відповідач долучив до матеріалів справи, Індивідуальну податкову консультації ПДС України №5419/ІПК/99-00-21-03-02 ІПК від 25.11.2024, відповідно до якої умови, при дотриманні яких застосовується режим звільнення від оподаткування ПДВ, встановлений підпунктом 4 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ, визначено у вказаному підпункті ПКУ та Законі № 808, а тому операція з постачання на митній території України товарів оборонного призначення підлягає звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 4 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ за умови, що: такі товари оборонного призначення належать до категорії товарів оборонного призначення, визначених пунктом 29 частини першої статті 1 Закону № 808, та класифікуються за групами, товарними позиціями та підкатегоріями УКТ ЗЕД, перерахованими в абзацах "а"-"н" підпункту 4 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ (з урахуванням зазначених у таких абзацах обмежень); постачання товарів оборонного призначення здійснюється у межах державного контракту; постачальник товарів оборонного призначення є виконавцем або співвиконавцем державного контракту (договору) у розумінні норм Закону № 808; покупець є державним замовником у розумінні норм Закону № 808. У разі недотримання зазначених вище умов вказана вище операція підлягає оподаткуванню ПДВ у загальновстановленому порядку. Оскільки, як зазначено у зверненні, покупці (сільська / селищна рада) Товарів не є державними замовниками, то на операцію Товариства з постачання сільській / селищній раді на митній території України Товарів режим звільнення від оподаткування, встановлений підпунктом 4 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ, не поширюється. Крім того, умови, при дотриманні яких застосовується режим звільнення від оподаткування ПДВ, встановлений підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ, визначено у вказаному підпункті ПКУ. Так, операція Товариства з постачання сільській / селищній раді на митній території України Товарів для подальшої їх передачі кінцевим отримувачам підлягає звільненню від оподаткування ПДВ згідно з підпунктом 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ за умови, що: Товари класифікуються у відповідних товарних позиціях, підпозиціях або товарних підкатегоріях згідно з УКТ ЗЕД, перерахованих у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ; відповідно до сертифіката кінцевого споживача або згідно з умовами договору кінцевими отримувачами Товарів є суб`єкти, що визначені у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ. У разі недотримання зазначених вище умов, зокрема, за відсутності сертифіката кінцевого споживача або відсутності вказівки на кінцевого отримувача у договорі, вказана вище операція підлягатиме оподаткуванню ПДВ у загальновстановленому порядку, незалежно від того, яким суб`єктам (у тому числі суб`єктам, що визначені у підпункті 5 пункту 32 підрозділу 2 розділу ХХ ПКУ) Товари будуть передані у майбутньому.

Суд зауважує, що, задоволення позовних вимог призводить до подвійного стягнення, оскільки Відповідач задекларував та сплатив вказаний ПДВ до Державного бюджету, що підтверджується податковою накладною №3531 від 24.10.2023.

Згідно до ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства с справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб?єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту. судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об?єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв?язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Однак у даному випадку, задоволення позову матиме наслідком звернення відповідача, як постачальника товарів, із позовом до держави про стягнення сум сплаченого податку на додану вартість з бюджету.

Отже, Держава фактично зазначає більших втрат у разі задоволення позову, поданого прокурором на захист її інтересів.

Тобто, внаслідок задоволення позову у справі взагалі не досягається виконання правозахисної функції держави, та порушуються ст.ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також ст. 1 Протоколу першого до неї, що забезпечує право мирного володіння власним майном.

Крім того, слід звернути увагу на те, що предметом регулювання глави 83 ЦК у країни є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, на які міститься посилання у касаційній скарзі).

Щодо стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 27 150,00 грн, як безпідставно отримані відповідно до ст. 1212 ЦК України, суд зазначає наступне.

Згідно з частинами першою та другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Відповідно до частини третьої статті 1212 ЦК України положенням глави 83 цього Кодексу застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Системне тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливості здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) якщо тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України. Вказане тлумачення наведене у постанові від 24.01.2024 Верховного Суду по справі 757/31237/18.

Однак, у даному випадку договори є виконаними з обох сторін.

Слід також врахувати, що стаття 1212 Цивільного кодексу України застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту

У разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Суд зазначає, що у випадку стягнення за статтею 1212 ЦК України податку на додану вартість не може йти мова про незаконне збагачення з огляду на правову природу стягуваної суми. Вона є податком, який було сплачено до бюджету.

Відсутність у Відповідача заборгованості зі сплати ПДВ по операціям з поставки товару, визначеного Договором № 427 про закупівлю від 25.09.2023 на користь позивача підтверджена державою в особі податкових органів.

В контексті означеного слід також звернути увагу на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 по справі №912/2797/21, яка наголосила, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

З іншого боку, як зазначила Велика Палата Верховного Суду, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Серков проти України" від 07 липня 2011 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства). пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.

Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року "Стретч проти Сполученого Королівства" визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком ЄСПЛ у зазначеній справі, "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила". Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

У рішенні ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04, пункт 70) Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він зазначив, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які He впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов?язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

У даному ж випадку, саме Держава в особі її уповноважених органів допустила включення до спірних договору умов про включення до ціни товарів податку на додану вартість та сплатила грошові кошти в розмірі 517 182,00 грн у т.ч. ПДВ у розмірі 86 197,00 грн.

Тобто, Держава, в особі Семенівської міської ради (позивач), внесла до договору про закупівлю, оспорюваного прокурором, положення про включення податку на додану вартість до ціни товарів, змінити які відповідач не мав можливості.

Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов?язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою.

Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які "не були індивідуально узгоджені" (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір "під переважним впливом однієї зі сторін" (under the diminant sinfluence of the party).

Також, Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 06.10.2021 у справі № 925/1546/20).

Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку. Доцільність застосування вказаної доктрини при оцінці доказів також підтверджено Верховним Судом у постановах від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, від 07.11.2019 у справі № 910/124484/18, від 14.05.2020 у справі № 910/7515/19, від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, від 31.03.2021 по справі №923/875/19, від 29.03.2023 по справі № 910/14105/21.

Таким чином, позивач як розробник договорів і має нести ризик, пов`язаний із суперечливістю окремих умов спірного договору про закупівлю.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що в даному випадку має місце саме суперечлива поведінка Держави, яка є учасником цивільних правовідносин в особі Семенівської міської ради

Тобто, проект спірного договору про закупівлю надавались саме позивачем відповідачу та одразу містила в собі всі необхідні положення про предмет договору, строки та умови поставки, якість товару, ціну договору, строк дії договору тощо, в тому числі положення про ціну за одинцю товару, загальну вартість товару без ПДВ, суму та розмір ПДВ, загальну вартість товару з ПДВ.

Таким чином, Семенівська міська рада, яка виступає позивачем, самостійно включило до ціни товарів ПДВ, самостійно сплатило ціну товарів із ПДВ, а тепер намагається стягнути сплачений ПДВ за рахунок коштів відповідача.

Суд повторно наголошує на тому, що у даному випадку задоволення позовних вимог призведе до порушення принципів належного урядування, заборони суперечливої поведінки та втручання держави в право на мирне володіння майном - грошовими коштами відповідача. В контексті означеного слід повторно акцентувати увагу суду на тому, що спірні правовідносини стосуються саме податку на додану вартість, а не ціни товару, за рахунок якої формується прибуток товариства.

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідно до ч.ч. 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

За ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Згідно ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10.02.2010).

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Підсумовуючи викладені вище фактичні обставини, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Судові витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, залишається за позивачем.

Керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити повністю.

2. Залишити за Чернігівською обласною прокуратурою судовий збір, сплачений до державного бюджету.

3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

4. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.

5. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 257 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складене 12.05.2025 року.

Суддя С. МОРОЗОВ