Постанова від 14.05.2025 по справі 216/8598/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4495/25 Справа № 216/8598/24 Суддя у 1-й інстанції - КУЗНЕЦОВ Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2025 року м. Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Корчистої О.І.

суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.,

за участю секретаря Черняєвої С.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №216/8598/24 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сергієнко Дмитро Миколайович, до Товариства з обмеженою відповідальністю «РУДОМАЙН» про визнання протиправними дій щодо припинення виплати середнього заробітку, зобов`язання виплатити середній заробіток,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сергієнко Дмитро Миколайович,

на рішення Центрально-Міського районного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року,

встановив:

У грудні 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сергієнко Д.М., звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «РУДОМАЙН» (далі по тексту ТОВ «РУДОМАЙН») про визнання протиправними дій щодо припинення виплати середнього заробітку, зобов`язання виплатити середній заробіток.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 з 12.10.2021 року перебуває в трудових відносинах з ТОВ «РУДОМАЙН». Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ в Україні було введено воєнний стан, який діє по теперішній час.

Позивача 25.02.2022 року було призвано на військову службу за призивом під час мобілізації у військову частину НОМЕР_1 .

На підставі Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» скасовано нарахування середнього заробітку працівникам, які увільнені від роботи, на підставі частини 3 статті 119 КЗпП України, що, у свою чергу, виключає нарахування і виплату позивачу середнього заробітку на період проходження ним служби у Збройних Силах України.

Позивач вважає, що у зв`язку зі скасуванням права мобілізованих працівників на отримання середнього заробітку за своїм місцем роботи, що передбачалось частиною 3 статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент увільнення від роботи у зв`язку з призовом), порушене гарантоване йому Конституцією України право на: оплату праці, недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У зв`язку з викладеним, просив визнати дії ТОВ «РУДОМАЙН» щодо припинення виплати позивачу з 19.07.2022 року середнього заробітку на період проходження військової служби незаконними та зобов`язати Товариство нарахувати та виплатити середній заробіток з 19.07.2024 року до дня його фактичного звільнення з військової служби.

Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сергієнко Д.М., посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідач з 19 липня 2022 року припинив нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 , що є безумовним звуженням його прав, а за нормами закону, що діяв на час укладення трудового договору за позивачем зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в якому він працював.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56,57,58,59,60,61,62,63Конституції (ст. 64 КУ). Кожен зобов`язаний неухильно додержуватисяКонституції Українита законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 КУ).

Так,стаття 58 Конституція Українизакріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Тобто дія закону та іншого нормативно-правового акту не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першоюстатті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змістуст. 58 Конституції України, викладеними урішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акту не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Оскільки відповідач з 19 липня 2022 року припинив нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 , що є безумовним звуженням його прав, а за нормами закону, що діяв на час укладення трудового договору за позивачем зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в якому він працював, враховуючи неможливість обмеження прав в умовах воєнного або надзвичайного стану відповідно ст.64 Конституції України, рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2025 є таким, що безумовно порушує конституційні права громадянина України ОСОБА_1 та підлягає скасуванню.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «РУДОМАЙН», посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних підстав.

Відповідно ч. 1ст. 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч.3ст. 3 ЦПК Українивизначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно ч. 1ст. 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 12,81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч. 1, 2ст. 367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ч. 1, 2, 5ст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено письмовими доказами, які містяться в матеріалах справи, що позивач ОСОБА_1 з 12.10.2021 року перебуває в трудових відносинах з ТОВ «РУДОМАЙН».

Згідно довідки Військової частини НОМЕР_1 позивач з 25.02.2022 року і по теперішній час проходить військову службу у зазначеній військовій частині.

З 19.07.2022 року відповідач припинив нараховувати позивачу середню заробітну плату за місцем роботи. Позивач вважає такі дії відповідача незаконними та такими, що порушують його цивільні права, тому звернувся до суду з вказаним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, припиняючи нарахування середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року, на період проходження ним військової служби на підставі частини 3статті 119 КЗпП УкраїнитаЗакону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX, діяв відповідно до вимог чинного законодавства.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому

держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (ст. 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (ст. 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи

(ст. 51 КЗпП України).

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Згідно ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Частина 3 статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»

(далі Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

Таким чином, із набранням чинності Законом № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участю працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.

Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набрання чинності цим Законом (18 липня 2022 року).

З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.

Відповідно ч. 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплено в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату за виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.

Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призову на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середнього заробітку одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року в справі № 753/12209/22 (провадження № 61-5606св23) вказано, що: «Законом України від 1 липня

2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі Закон № 2352-IX), який набрав чинності

з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Таким чином, із набранням чинності

Законом № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участю працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом, тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.

Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набрання чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.

Відхиляючи доводи касаційної скарги, у постанові від 28 червня 2023 року

у справі №753/12209/22 (провадження № 61-5606св23) Верховний Суд зазначив, що «не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень доводи касаційної скарги про те, що припинення збереження (виплати) середнього заробітку не узгоджується з принципами верховенства права та правової визначеності відповідними діючими правовими нормами та судовою практикою, оскільки з часу набрання чинності Законом № 2352-ІХ раніше існуючі трудові правовідносини осіб, які призвані на військову службу, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням. У зв`язку з цим із 19 липня 2022 року за такими особами не зберігається середній заробіток за місцем роботи на час проходження ними військової служби. Натомість, їм виплачується грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.

Доводи апеляційної скарги про незастосування до спірних правовідносин частини 3 статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року, колегія суддів апеляційного суду відхиляє.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Враховуючи наведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина 3 статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.

Відповідно ч. 2 ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 1 липня

2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 43,

44 Конституції України.

Згідно правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Конституційний Суд України у пункті 2.3 Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Оскільки положення частини 3 статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплату середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року.

Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення

частини 3 статті 119 КЗпП України виключені. При цьому припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ».

Враховуючи наведене, та з огляду на те, що з моменту набрання чинності

Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, призваним на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 06 вересня 2023 року у справі №204/10983/22 (провадження №61-11200св23), від 14 вересня 2023 року

у справі №210/4198/22 (провадження №61-9162св23), від 16 жовтня 2023 року

у справі №718/209/23 (провадження №61-11879св23), від 01 листопада 2023 року

у справі №642/959/23 (провадження №61-10909св23), від 08 лютого 2024 року

у справі №242/1792/22 (провадження №61-9889св23) та 18 березня 2024 року

у справі №242/80/23 (провадження №61-14519св23).

Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з застосованими нормами матеріального права.

Зважаючи на викладені норми Закону, правові позиції Конституційного Суду України, посилання позивача на те, що припинення виплати йому середнього заробітку звужує його права, свободи і гарантії та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону № 2352-ІХ, є необґрунтованими.

Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 28 червня 2023 року у справі №753/12209/22 та в постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 204/10216/22.

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимогст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт1статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

Відповідно п. 1 ч. 1ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сергієнко Дмитро Миколайович, залишити без задоволення.

Рішення Центрально-Міського районного суду Дніпропетровської області від 28 січня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Судді:

Повний текстпостанови складено14травня 2025 року.

Головуючий О.І. Корчиста