Ухвала від 07.05.2025 по справі 522/1514/21

У Х В А Л А

07 травня 2025 року

м. Київ

Справа № 522/1514/21

Провадження № 14-49цс25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Воробйової І. А.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.

перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення коштів,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 , яка подана представником ОСОБА_5 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року,

УСТАНОВИЛА:

1. У січні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів.

2. Позов мотивували тим, що 27 грудня 2019 року між сторонами, як учасниками ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) та кредиторами ( ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ) Товариства з обмеженої відповідальністю «Журнал «Судноплавство» (далі - ТОВ «Журнал «Судноплавство») укладено корпоративний договір, за умовами пункту 2.1.2 якого вони надали ОСОБА_3 на безповоротній основі грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США.

3. Згідно з пунктами 2.3.1 та 2.3.2 договору відповідач ОСОБА_3 отримав від них по 50 000,00 дол. США, обов`язок передачі яких було передбачено у пункті 2.1.2 договору.

4. За умовами пункту 2.1.1 цього договору кредитори надали ОСОБА_4 на поворотній основі 4 200 000,00 грн.

5. Відповідно до пунктів 2.3.3 та 2.3.4 корпоративного договору ОСОБА_4 05 грудня 2019 року передано 4650 дол. США та 20 грудня 2019 року - 5 000,00 дол. США, що підтверджується виданими ним розписками. Вказані суми ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 , що підтверджується змістом корпоративного договору, який підписано відповідачами. Крім того, на виконання пункту 2.1.1 договору ОСОБА_4 передано 560 000,00 грн, отримання яких підтверджується виданими ним розписками.

6. ОСОБА_4 зобов`язаний був повернути отримані в борг кошти за першою вимогою кредиторів (пункт 2.2.1 корпоративного договору).

7. Усі отриманий кошти ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 , що підтверджується його розпискою від 15 червня 2020 року.

8. 12 жовтня 2020 року ОСОБА_4 направлено вимогу про повернення коштів, які він отримав на підставі корпоративного договору, а саме: 9 650 дол. США та 560 000,00 грн. Цю вимогу ОСОБА_4 отримав 12 жовтня 2020 року, проте станом на час звернення до суду з цим позовом коштів не повернув.

9. Указаний договір є змішаним, тобто договором, який регулює виникнення та умови виконання декількох правочинів, у тому числі корпоративного договору, договорів позики та дарування, зокрема, містить елементи договору дарування в частині передачі на безповоротній основі ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 100 000,00 дол. США (пункт 2.1.2) та позики в частині передачі ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 4 200 000,00 грн (пункт 2.1.1).

10. Договори дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладаються у письмовій формі та підлягають нотаріальному посвідченню (стаття 719 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України). У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (стаття 220 ЦК України).

11. Правочини, передбачені корпоративним договором у частині безповоротної передачі (дарування) ОСОБА_3 валютних цінностей (по 50 000 дол. США кожним з позивачів), підлягали обов`язковому нотаріальному посвідченню, проте такої вимоги не дотримано, договір укладено в простій письмовій формі без нотаріального посвідчення.

12. Позивачі вважали спірний договір частково недійсним у силу закону, зокрема через нікчемність його умов у частині дарування валютних цінностіей (пункт 2.1.2 корпоративного договору), а тому усе отримане за таким правочином підлягає поверненню на підставі статті 1212 ЦК України, тобто із ОСОБА_3 слід стягнути на користь кожного з них по 50 000,00 дол. США, отриманих ним на підставі пункту 2.1.2, що засвідчено у пунктах 2.3.1, 2.3.2 договору.

13. Оскільки за умовами пункту 2.1.1 договору ОСОБА_4 були передані в позику грошові кошти в сумі 9 650,00 дол. США та 560 000,00 грн, які він зобов`язався повернути за першою вимогою, але вказаного обов`язку не виконав і коштів за вимогою не повернув, то ці кошти підлягають стягненню в судовому порядку.

14. У своїх міркуваннях щодо покладення на відповідачів солідарної відповідальності за невиконання зобов`язання повернути отримані у борг кошти за позикою (пункт 2.1.1) позивачі керувались тим, що відповідно до пунктів 2.3.3, 2.3.4 договору ОСОБА_4 передав отримані кошти ОСОБА_3 .

15. Крім того, на обгрунтування подання цього позову до суду загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства позивачі зазначили, що спірний корпоративний договір є змішаним, регулює виникнення та умови виконання декількох правочинів, у тому числі договорів дарування і позики, при цьому позивачі не є учасниками ТОВ «Журнал «Судноплавство», а вимоги цього позову полягають у поверненні безпідставно отриманих коштів та коштів, отриманих як позика фізичними особами, а отже, такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. На обгрунтування своїх аргументів послались на те, що питання юрисдикції спорів, які виникають з окремих умов спірного корпоративного договору, було вирішено в ухвалі Господарського суду Одеської області від 15 вересня 2020 року у справі № 916/2652/20. У цій ухвалі, залишаючи позовну заяву без розгляду, суд зробив висновок, що спір між кредиторами та учасником товариства підлягає розгляду судами загальної юрисдикції. Спільний розгляд позовної вимоги про визнання недійсними пунктів 2.1.2, 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору від 27 грудня 2019 року та позовних вимог про стягнення коштів з фізичної особи ОСОБА_3 на користь фізичних осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у порядку господарського судочинства порушив би законодавчо визначений імператив недопустимості об`єднання в одному провадженні декількох позовних вимог, які підлягають розгляду в порядку різного виду судочинства.

16. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 16 червня 2021 року (яку суд прийняв ухвалою, занесеною до протоколу підготовчого судового засідання від 21 вересня 2021 року) просили:

- стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 50 000,00 дол. США;

- стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 50 000,00 дол. США;

- стягнути солідарно із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн;

- стягнути солідарно із ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн.

17. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів задоволено частково.

Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн.

Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

18. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 9 650,00 дол. США та 560 000,00 грн. ОСОБА_4 не виконав зобов`язання за договором від 27 грудня 2020 року щодо повернення отриманих у борг коштів, а тому ці кошти підлягають стягненню.

19. Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для покладення на ОСОБА_3 солідарного обов`язку з повернення отриманих ОСОБА_4 у позику коштів, оскільки матеріали справи не містять жодних розписок ОСОБА_3 про отримання у борг від позивачів коштів, які вони просять стягнути з нього в солідарному порядку, а також немає доказів, що отримані у борг кошти ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 .

20. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 про стягнення з нього на користь кожного з позивачів по 50 000,00 дол. США, які за умовами договору йому передано на безповоротній основі (дарування), суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів передачі позивачами ОСОБА_3 готівкових коштів у визначених розмірах ані до укладення договору від 27 грудня 2020 року, ані після його укладення. Позивачі не навели обгрунтування підстав для стягнення із ОСОБА_3 на свою користь коштів у розмірі 100 000,00 дол. США. Окрім самого договору та показів свідків, жодних доказів на підтвердження передачі позивачами 100 000,00 дол. США ОСОБА_3 суду не надано. Договір не лише не посвідчений нотаріально, а й не містить підпису ОСОБА_3 на сторінці, де зазначено про отримання ним коштів.

21. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції.

22. У березні 2024 року позивач ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Племениченко Г. В., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалені у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позову, постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

23. На обгрунтування касаційної скарги послався на те, що включення до договору положень про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів між фізичними особами. Таким чином, відповідними умовами корпоративного договору від 27 грудня 2019 року підтверджується отримання відповідачем ОСОБА_3 грошових коштів від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до підписання договору. Проте суди зробили помилковий висновок, що такий договір не є достатнім та допустимим доказом отримання коштів зі сторони відповідача, що стало підставою для відмови в позові у цій частині (стягнення коштів, отриманих ОСОБА_7 на безповоротній основі за положеннями договору, які є нікчемними). Більш того, суд апеляційної інстанції вказав, що договір дарування не може засвідчувати факт передачі обдарованому грошових коштів у минулому, адже договір дарування є укладеним у момент передачі майна або передачі подарунка у майбутньому.

24. Крім того, корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «Журнал «Судноплавство» від 27 грудня 2019 року має змішану форму, регулює виникнення та умови виконання декількох правочинів, в тому числі корпоративного договору, договорів позики та дарування. У ньому як у документі міститься інформація про отримання відповідачем грошових коштів до підписання договору, що є звичайною діловою практикою. Однак суди першгої та апеляційної інстанцій цього не врахували, що призвело до прийняття незаконних, невмотивованих рішень.

25. Пункт спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою. Таким чином, суд прийняв до розгляду корпоративний договір як належний та допустимий доказ, цей договір включає пункти, що містять відомості про обставини передачі коштів від позивачів безпосередньо ОСОБА_3 . Саме це він і підтвердив підписанням зазначеного корпоративного договору від 27 грудня 2019 року, який по суті є розпискою. Такого доказу вже достатньо для підтвердження обставин передачі коштів та відповідно їх стягнення, але суди цього не врахували. Ігнорування судами першої та апеляційної інстанцій правової позиції Верховного Суду нібито через те, що обставини справ відрізняються, є безпідставним, адже Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/667/18 досліджувала зміст умов договору про передачу грошових коштів та правову природу подібного за змістом пункту договору, її висновки носять універсальний характер.

26. Суди проігнорували норми матеріального права та висновки, викладені в постановах Верховного Суду, щодо принципу заборони суперечливої поведінки. Представник відповідача ОСОБА_3 стверджував, що його довіритель не підписував жодного договору з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 27 грудня 2019 року. Проте до суду першої інстанції представник позивачів надав докази, що ОСОБА_3 подав до Приморського районного суду м. Одеси у справі № 522/10732/21 власноручно завірену копію зазначеного корпоративного договору від 27 грудня 2019 року. Крім того, в матеріалах справи міститься розписка про відсутність претензій від 15 червня 2020 року, яка підписана особисто ОСОБА_3 . Суди зазначили, що така розписка стосується нібито іншого корпоративного договору від 30 грудня 2019 року, а спір у цій справі виник щодо договору від 27 грудня 2019 року. Проте якщо припустити, що ця розписка стосується іншого корпоративного договору, укладеного між учасниками та кредиторами ТОВ «Журнал «Судноплавство» від 30 грудня 2019 року, а не 27 грудня 2019 року, який є предметом спору, то відповідач мав би надати той інший корпоративний договір. Разом з цим ані відповідач, ані суд таких обставин не з`ясували, що порушує принцип заборони суперечливої поведінки, коли суд не приймає доказ у зв`язку з тим, що в ньому вказана інша дата корпоративного договору (помилково), але навіть не намагається з`ясувати обставини взагалі укладення іншого договору. Ігнорування судами принципу заборони суперечливої поведінки призвело до прийняття незаконного, немотивованого рішення.

27. Під час вирішення справи суди порушили норми процесуального права щодо доказування, а саме стосовно вірогідності доказів. Позивачі надали належні та допустимі докази, які підтверджують обставини, на які вони посилаються (в тому числі показання свідків, які в сукупності доказів доповнюють обґрунтування позовних вимог). Водночас відповідач узагалі не надав жодних доказів на спростування позиції позивачів у справі.

28. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник послався на частину другу статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18, постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №161/3245/15, від 14 квітня 2021 року у справі № 340/76/16, від 26 травня 2021 року у справі №755/9955/15, від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, від 15 лютого 2022 року у справі № 911/3034/15, від 12 травня 2022 року в справі № 725/5212/19, від 03 жовтня 2022 року у справі № 569/4771/19, від 29 березня 2023 року у справі №200/6309/19, від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21, від 13 вересня 2023 року у справі №175/404/20, від 03 жовтня 2023 року у справі № 922/1653/21, від 09 листопада 2023 року у справі №751/296/22, від 06 грудня 2023 року у справі № 932/1140/21, від 31 січня 2024 року у справі № 753/14634/22 та у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15).

29. Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

30. У березні 2024 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу за підписом представника Лета М. А., в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року - без змін.

31. У квітні 2024 року матеріали цивільної справи № 522/1514/21 надійшли до Верховного Суду.

32. Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

33. 09 квітня 2025 року колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ухвалою передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України, оскільки вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 916/2796/20, щодо застосування статті 215 ЦК України.

34. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначила, що згідно із частиною п`ятою статті 719 ЦК України договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (стаття 220 ЦК України). Отже пункт 2.1.2 корпоративного договору є нікчемним, оскільки укладений у простій письмовій формі. Проте у рішенні Господарського суду Одеської області від 09 березня 2021 року та постанові Південно-західного апеляційного господарського суду від 16 вересня 2021 року у справі № 916/2796/20 зроблені такі висновки:

- про дійсність корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «Журнал «Судноплавство» від 27 грудня 2019 року щодо передання коштів у момент його підписання. Зокрема суди вказали: «Перевіряючи правочин на предмет відповідності його змісту актам цивільного законодавства, слід ураховувати також правила ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (імперативні норми права). […] оспорювані позивачем пункти договору від 27.12.2019 року повністю відповідають нормам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275-VIII та не суперечать актам цивільного законодавства. А відтак, відсутні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України. У зв`язку із чим суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в цій частині»;

- про відсутність доказів стосовно обставини передачі готівкових коштів у будь-якій сумі ані до укладення договору від 27 грудня 2020 року, ані після його укладення. Суди, зокрема, зазначили: «Оскільки сума розрахунків за спірним договором перевищувала 50 000 грн, то з урахуванням приписів Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні розрахунки за цим договором повинні були здійснюватися лише в безготівковій формі та підтверджуватися відповідними банківськими розрахунковими документами. […] порушення приписів Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але саме по собі не доводить того, що фактичні розрахунки сторонами не здійснювались. Разом з тим, враховуючи позицію відповідачів щодо відсутності доказів проведених розрахунків, в предмет доказування у даній справі входить наявність будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження обставини проведення розрахунків. […] матеріали справи не містять належних та допустимих доказів стосовно обставини передачі готівкових коштів у будь-якій сумі ані до укладення договору від 27.12.2020 року, ані після його укладення».

35. Вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 916/2796/20 залишені без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року. У цій постанові, зокрема, зазначено:

«27.12.2020 року між ОСОБА_3 (учасник товариства 1), ОСОБА_4 (учасник товариства 2), з одного боку та ОСОБА_1 (кредитор 1), ОСОБА_2 (кредитор 2), враховуючи попередні домовленості, досягнуті між сторонами цього договору, з метою врегулювання правовідносин фінансування та управління товариством, укладено корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «Журнал Судноплавство», який відповідно до п. 1.1.1 договору, визначає порядок та особливості реалізації сторонами своїх прав, обов`язків та повноважень щодо товариства. […]

Пунктом 2.1.1 договору передбачено, що для забезпечення діяльності товариства кредитори на поворотній основі щомісячно протягом строку договору надають ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 4 200 000,00 грн.

На безповоротній основі кредитори надають ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США (п. 2.1.2 договору). […]

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. […]

Верховний Суд констатує, що оплатним визнається договір, в якому одна сторона за виконання нею обов`язку повинна отримати відповідну винагороду: чи у формі грошей, чи у формі зустрічного обов`язку іншої сторони, а безоплатним визнається договір, за яким, приймаючи на себе зобов`язання, сторона нічого не отримує за його виконання.

Умовами пунктів 2.1.2 та 2.2.2 спірного договору передбачено надання одному з учасників товариства, а саме особисто ОСОБА_3 , грошових коштів.

Як правильно зазначили господарські суди попередніх інстанцій, оспорювані умови п. 2.2.2 договору щодо зобов`язання ОСОБА_4 спрямовувати суму грошових коштів, зазначену в п. 2.1.1 договору, на забезпечення функціонування та розвитку товариства визначеним чином, не свідчать про оплатність корпоративного договору, оскільки регулюють саме питання забезпечення функціонування та розвитку Товариства».

36. Зазначивши наведене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 916/2796/20. При цьому в мотивувальній частині ухвали про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів посилається також на наявність у цій справі корпоративного спору, який має розглядатися за правилами господарського судочинства.

37. Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу слід повернути на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з таких міркувань.

38. Щодо передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постанові іншого касаційного суду, слід зазначити таке.

39. Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

40. Отже, умовою прийняття до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, є встановлення подібності правовідносин, щодо яких сформульовано висновок про застосування норми права, від якого колегія суддів (палата, об`єднана палата) іншого касаційного суду пропонує відступити.

41. Визначення конкретних підстав передачі справи за статтею 403 ЦПК України та мотивування переданих на розгляд Великої Палати Верховного Суду питань покладається на колегію суддів Верховного Суду, що вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах.

42. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з наведеної підстави, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відступу від висновків щодо застосування статті 215 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 916/2796/20 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ТОВ «Журнал «Судноплавство» про визнання недійсними пунктів договору та стягнення коштів.

43. У цій справі позивач ( ОСОБА_4 ) як учасник товариства звернувся до суду з позовом до іншого учасника ( ОСОБА_3 ) та самого товариства (ТОВ «Журнал «Судноплавство») про визнання недійсними пунктів корпоративного договору та стягнення з відповідачів коштів, які були сплачені на підставі спірних пунктів цього договору.

44. Так, позивач порушив питання про визнання недійсними пунктів 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «Журнал «Судноплавство», укладеного 27 грудня 2019 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , з тих підстав, що вони містять положення про оплатність корпоративного договору всупереч положенням статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», якою передбачено, що договір, за яким учасники товариства зобов`язуються реалізовувати свої права та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації (корпоративний договір), є безвідплатним і вчиняється в письмовій формі. Корпоративний договір, який не відповідає цим вимогам, є нікчемним.

45. ОСОБА_4 посилався на те, що окремі умови спірного договору порушують його законні права та інтереси, оскільки передбачають лише його обов`язок щомісячно сплачувати товариству та особисто ОСОБА_3 грошові кошти, а дохід, який відповідно до закону має розподілятися між учасниками товариства, фактично сплачується ОСОБА_3 . Крім того, протягом строку дії договору він ( ОСОБА_4 ) зобов`язаний належні йому за наслідками діяльності товариства дивіденди спрямовувати на розвиток діяльності товариства, що суперечить вимогам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору), якою встановлено безвідплатність корпоративного договору, статті 203 ЦК України, якою передбачено, що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та статті 3 ЦК України, а саме загальним засадам цивільного законодавства, зокрема принципам справедливості, добросовісності та розумності.

46. Залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволеннні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 16 грудня 2021 року констатував, що оплатним визнається договір, в якому одна сторона за виконання нею обов`язку повинна отримати відповідну винагороду: чи у формі грошей, чи у формі зустрічного обов`язку іншої сторони, а безоплатним визнається договір, за яким, приймаючи на себе зобов`язання, сторона нічого не отримує за його виконання. При цьому положення статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (в редакції, чинній на момент спірних правовідносин) не містять імперативної норми щодо сторін договору, а лише визначають, що за цим договором учасники товариства зобов`язуються реалізовувати свої права та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації, такий договір є безвідплатним і вчиняється в письмовій формі.

47. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що оспорювані умови пункту 2.2.2 договору щодо зобов`язання ОСОБА_4 спрямовувати суму грошових коштів, зазначену в пункті 2.1.1 договору, на забезпечення функціонування та розвитку товариства визначеним чином не свідчать про оплатність корпоративного договору, оскільки регулюють саме питання забезпечення функціонування та розвитку товариства.

48. Також вважав обґрунтованими висновки судів про те, що умови пункту 2.4.4 договору, разом з аналізом усіх умов договору від 27 грудня 2019 року, не свідчать про відплатність корпоративного договору, а визначають лише домовленість сторін, що за учасником 1 зберігається право на одноособове отримання доходів від рекламної діяльності журналу «Судноплавство», доходів від підписки на журнал «Судноплавство» та будь-якого іншого доходу, пов`язаного з діяльністю журналу «Судноплавство», на наступні 28 місяців після підписання цього договору.

49. Верховний Суд також погодився з висновками судів про те, що спірна умова пункту 6.1.2 договору є саме положенням корпоративного договору та не містить умов щодо оплатності. Передбачений вказаним пунктом договору обов`язок ОСОБА_4 належні йому за наслідками діяльності товариства дивіденди спрямовувати на розвиток діяльності товариства свідчить лише про намір позивача забезпечити належний та достатній розвиток діяльності товариства. При цьому у позивача не виникає майнового чи немайнового зустрічного задоволення свого інтересу від товариства.

50. Посилаючись на зазначене, Верховний Суд погодився з висновками господарських судів попередніх інстанцій про те, що оспорювані позивачем умови договору від 27 грудня 2019 року відповідають нормам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (в редакції, чинній на момент укладення договору) та не суперечать актам цивільного законодавства, у зв`язку із чим відсутні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.

51. У справі, яка передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду предметом розгляду є питання стягнення сум, передбачених пунктом 2.1.2 того ж самого корпоративного договору від 27 грудня 2019 року, за змістом якого кредитори - позивачі у справі ( ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ) на безповоротній основі надають ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США. Підставою для стягнення зазначеної суми позивачі визначили нікчемність цього пункту договору у зв`язку з недотриманням вимог щодо його нотаріального посвідчення, оскільки вважали, що він має відповідати вимогам закону, визначеним для договору дарування. І саме у цій частині (в частині відмови в задоволенні цих вимог) оскаржуються ухвалені у справі судові рішення в касаційному порядку. Також у цій справі вирішено позовні вимоги кредиторів щодо повернення отриманої ОСОБА_4 на підставі пункту 2.1.1 договору позики, тобто сум, отриманих від кредиторів на поворотній основі.

52. У справі № 916/2796/20 вирішувався спір саме між учасниками ТОВ «Журнал «Судноплавство» ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про недійсність пунктів 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору, тобто умов, якими учасники товариства врегулювали питання щодо реалізації своїх прав та повноважень. У цій справі досліджувалось питання відповідності зазначених умов вимогам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору), якою встановлювалась безвідплатність корпоративного договору, а невідповідність цій вимозі свідчила про його нікчемність.

53. В обох справах (як у справі № 916/2796/20, так і у справі, яка переглядається) спори виникли з одного й того ж корпоративного договору, укладеного між сторонами 27 грудня 2019 року, який був предметом розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 916/2796/20 тавід висновків у постанові якого запропонувала відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ці правовідносини виникли з одного й того самого договору та не є такими, що є подібними для мети застосування приписів частини третьої статті 403 ЦПК України, яка зобов`язує визначати подібність правовідносин (подібність відносин).

54. Необхідно враховувати, що правовий висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов`язкове для суду та інших суб`єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.

55. В ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів не навела сформульованого висновку про застосування статті 215 ЦК України, який викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 916/2796/20 та від якого вважала за необхідне відступити.

56. Колегія суддів в ухвалі про передачу справи послалась на обставини, про які зазначали суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій у своїх рішеннях у справі № 916/2796/20, вирішуючи спір між учасниками ТОВ «Журнал «Судноплавство».

57. Проте такі посилання не є висновками про застосування норми права у подібних правовідносинах, а жодних перешкод для розгляду переданої справи безпосередньо колегією суддів Каційного цивільного суду у складі Верховного Суду без використання повноважень Великої Палати Верховного Суду не вбачається.

58. Питання застосування норм права вирішуються судом касаційної інстанції під час розгляду касаційної скарги відповідно до його повноважень.

59. З урахуванням наведеного, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими мотиви колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо наявності підстави для передання справи на її розгляд, передбаченої частиною третьою статті 403 ЦПК України.

60. Щодо посилань колегії суддів на юрисдикційність спору слід зазначити таке.

61. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду посилається на те, що спір, який виник із корпоративного договору від 27 грудня 2019 року у цій справі між учасниками і кредиторами товариства має ознаки корпоративного та повинен розглядатися судом господарської юрисдикції.

62. З аналізу статті 403 ЦПК України можна дійти висновку, що положення частини шостої цієї статті визначені законодавцем як спеціальна норма, яка регламентує порядок вирішення проблемних питань правозастосування щодо предметної чи суб`єктної юрисдикції.

63. У зв`язку із цим, у разі виникнення у справі питання порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду визначає підстави для передачі справи на її розгляд виходячи з приписів саме частини шостої статті 403 ЦПК України.

64. Отже, у разі якщо колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне передати справу для вирішення Великою Палатою Верховного Суду питання предметної юрисдикції справи, вона мала передати її для розгляду саме з підстави, передбаченої частиною шостою статті 403 ЦПК України, зазначивши в ухвалі про передачу належне і достатнє обґрунтування такої підстави.

65. У справі, яка переглядається заявник касаційної скарги (позивач у справі) оскаржує судові рішення з інших підстав, ніж порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, касаційну скаргу не обґрунтував порушенням судами попередніх інстанцій правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах. Позивач, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи і не заявляв про порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.

66. Зважаючи на недотримання вимог частини шостої статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду вважає, що передбачених вказаною нормою підстав для передачі цієї справи на її розгляд немає.

67. Відповідно до частини шостої статті 404 ЦПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору в подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.

68. За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.

Керуючись статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

1. Справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення коштів повернути на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

2. Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Воробйова

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

О. Л. Булейко С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

М. І. Гриців С. О. Погрібний

Ж. М. Єленіна О. В. Ступак

Л. Ю. Кишакевич І. В. Ткач

В. В. Король О. С. Ткачук

С. І. Кравченко В. Ю. Уркевич

О. В. Кривенда Є. А. Усенко

Н. В. Шевцова