Ухвала від 09.04.2025 по справі 522/1514/21

УХВАЛА

09 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 522/1514/21

провадження № 61-3756св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Краснощокова Є. В., Крата В. І.,Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року в складі судді Косіциної В. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року в складі колегії суддів:Кострицького В. В., Назарової М. В., Коновалової В. А.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів.

Позов мотивований тим, що між сторонами укладений корпоративний договір між учасниками та кредиторами Товариства з обмеженої відповідальністю «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» (далі - ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО») від 27 грудня 2019 року.

Відповідно до пункту 2.1.2 вказаного договору кредитори (позивачі) надають відповідачу ОСОБА_3 на безповоротній основі грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США.

Згідно з пунктами 2.3.1 та 2.3.2 договору відповідач отримав від позивачів по 50 000,00 дол. США, обов`язок передачі яких було передбачено у пункті 2.1.2 договору.

Крім того, відповідно до пункту 2.1.1 цього договору кредитори (позивачі) надають ОСОБА_4 на поворотній основі 4 200 000,00 грн.

Відповідно до пунктів 2.3.3 та 2.3.4 корпоративного договору позивачі передали ОСОБА_4 05 грудня 2019 року 4650 дол. США та 20 грудня 2019 року - 5 000,00 дол. США, що підтверджується розписками, виданими ним. Вказані суми ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 , що підтверджується змістом корпоративного договору, який підписано відповідачами. Крім того, на виконання пункту 2.1.1 корпоративного договору позивачі станом на дату подання цього позову передали відповідачу 560 000,00 грн. Отримання цих коштів ОСОБА_4 підтверджуєтьсявиданими ним розписками.

ОСОБА_4 зобов`язаний повернути отримані в борг кошти за першою вимогою кредиторів (пункт 2.2.1 корпоративного договору).

Усі отриманий кошти ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 , що підтверджується його розпискою від 15 червня 2020 року.

12 жовтня 2020 року вони направили ОСОБА_6 вимогу про повернення коштів, які він отримав на підставі корпоративного договору, а саме: 9 650 дол. США та 560 000,00 грн. Цю вимогу ОСОБА_4 отримав 12 жовтня 2020 року, проте станом на час звернення до суду з цим позовом кошти, отримані від позивачів не повернув.

Також ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що спірний договір укладений у простій письмовій формі, нотаріально не посвідчений, тому просили застосувати наслідки нікчемності та стягнути грошові кошти у сумі 100 000 дол. США із ОСОБА_3 на підставі статті 1212 ЦК України.

Позивачі окремо зазначали, що спірний корпоративний договір є змішаним договором, тобто договором, який регулює виникненнята умови виконання декількох правочинів, в тому числі договору дарування та договору позики. Оскільки позивачі не є учасниками ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПАЛАВСТВО», а їх вимоги полягають суто у поверненні безпідставно отриманих коштів та коштів, отриманих відповідачами за договором позики, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства судами загальної юрисдикції.

Крім того, питання юрисдикції спорів, які виникають з окремих умов спірного корпоративного договору було вирішено в ухвалі Господарського суду Одеської області від 15 вересня 2020 року в справі № 916/2652/20. Суд зробив висновок, що спір між кредиторами та учасником товариства підлягає розгляду судами загальної юрисдикції.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з урахуванням заява про зміну предмету позову від 16 червня 2021 року просили:

стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 50 000,00 дол. США;

стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 50 000,00 дол. США;

стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн;

стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року, яке залишене без змін постановою Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_8 грошові кошти у сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 4 825,00 дол. США та 280 000,00 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази того, що ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 9 650,00 дол. США та 560 000,00 грн.

Сторони домовилися з приводу істотних умов договору, а кредиторами було виконано умов вказаного договору у повному обсязі, тобто передано відповідачеві ОСОБА_9 грошові кошти у сумі 100 000,00 дол. США на безповоротній основі. Таким чином, у суду немає жодних підстав вважати вказаний договір нікчемним. Проте матеріали справи не містять належних та допустимих доказів стосовно обставин передачі готівкових коштів у будь-якій сумі ані до укладення договору від 27 грудня 2020 року, ані після його укладення.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, куди ці кошти були спрямовані, а також того, що вони були передані відповідачеві ОСОБА_3 для забезпечення функціонування та розвитку ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО».

Суд першої інстанції критично оцінив надану ОСОБА_4 розписку ОСОБА_3 від 15 червня 2020 року про відсутність претензій, згідно з якою ОСОБА_4 виконав усі взяті на себе грошові зобов`язання щодо фінансового забезпечення функціонування та розвитку товариства за період з 01 січня 2020 року до 01 липня 2020 року на виконання пункту 2.2.2 корпоративного договору від 30 грудня 2020 року, укладеного між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО». Положення цієї розписки не містять конкретних даних щодо сум отриманих ОСОБА_3 від ОСОБА_4 , а в ній зазначена дата договору 30 грудня 2019 року, коли корпоративний договір був укладений 27 грудня 2019 року.

Суд також дійшов висновку, що відповідач ОСОБА_4 не виконав зобов`язання за договором від 27 грудня 2020 року, а тому зобов`язаний повернути позивачам борг в сумі 6 000,00 дол. США.

Апеляційний суд з висновками суду першої інстанції погодився.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що доводи особи, яка подала апеляційну скаргу про те, що суд під час вирішення справи не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду, у подібних правовідносинах є необґрунтованими, оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №916/667/18 стосується розірвання договору купівлі-продажу майна, що був нотаріально посвідчений. Урахування вказаних висновків прямо суперечило б статтям 717, 723 ЦК України, адже договір дарування не може засвідчувати факт передачі обдарованому грошових коштів у минулому, оскільки договір дарування є укладеним у момент передачі майна або передачі подарунку у майбутньому.

Посилання особи, яка подала апеляційну скаргу, на ту обставину, що висновки суду носять суперечливий характер є частково обґрунтованими, а саме (т. 3, а.с. 97, абз. 11) вказано обґрунтування щодо дійсності договору між сторонами, проте у наступному абзаці суд уточнює та акцентує увагу на тій обставині, що жодних доказів передачі грошей за договором не існує. Таким чином, суд першої інстанції застосував не вдалу конструкцію речення, яка була виправлена в наступному абзаці. Тому таке посилання правильних висновків суду не спростовує.

Інші доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, є викладенням відомих суду обставин справи та своєї позиції, що по суті не є критикою судового рішення.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2024 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_5 , в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог, постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

включення до договору положень про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів між фізичними особами. Таким чином, відповідними умовами корпоративного договору від 27 грудня 2019 року підтверджується отримання відповідачем ОСОБА_10 грошових коштів від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до підписання договору. Проте суди зробили помилковий висновок, що такий договір не є достатнім та допустимим доказом отримання коштів зі сторони відповідача, що стало підставою для відмови в позові. Більш того, суд апеляційної інстанції вказав, що договір дарування не може засвідчувати факт передачі обдарованому грошових коштів у минулому, адже договір дарування є укладеним у момент передачі майна або передачі подарунку у майбутньому;

корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року має змішану форму, регулює виникнення та умови виконання декількох правочинів, в тому числі корпоративного договору, договору позики та договору дарування. У ньому як в документі міститься інформація про отримання відповідачем грошових коштів до підписання договору, що є звичайною діловою практикою. Проте це не враховано судом першої та апеляційної інстанцій, що призвело до прийняття незаконного, невмотивованого рішення;

пункт спірного договору в тій його частині, у якій він містить відомості про отримання покупцями грошей до підписання договору, суму цих грошових коштів та пропорції, у якій вони отримані кожним з продавців, є розпискою. Таким чином, корпоративний договір був прийнятий судом до розгляду як належний та допустимий доказ, включає пункти, що містять відомості про обставини передачі коштів від позивачів безпосередньо ОСОБА_3 . Саме це він і підтвердив підписанням зазначеного корпоративного договору від 27 грудня 2019 року, який по суті є розпискою. Такого доказу вже достатньо для підтвердження обставин передачі коштів та відповідно їх стягнення, але суди цього не врахували. Ігнорування судом першої та апеляційної інстанцій правової позиції Верховного Суду нібито через те, що обставин справ відрізняються, є безпідставним, адже Велика Палата Верховного Суду досліджувала зміст умов договору про передачу грошових коштів та правову природу подібного за змістом пункту договору, та її висновки носять універсальний характер;

суди проігнорували норми матеріального права та висновки, які викладені в постановах Верховного Суду, щодо принципу заборони суперечливої поведінки. Представник відповідача ОСОБА_3 стверджував, що його довіритель не підписував жодного договору із ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_4 27 грудня 2019 року. Проте до суду першої інстанції представником позивачів було надано докази, що ОСОБА_3 подав до Приморського районного суду м. Одеса у справі № 522/10732/21 власноручно завірену копію зазначеного корпоративного договору від 27 грудня 2019 року. Крім того, в матеріалах справи міститься розписка про відсутність претензій від 15 червня 2020 року, яка підписана особисто ОСОБА_3 . Суди зазначили, що така розписка стосується нібито іншого корпоративного договору від 30 грудня 2019 року, а спір у цій справі щодо договору від 27 грудня 2019 року. Проте якщо припустити, що ця розписка стосується іншого корпоративного договору укладеного між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 30 грудня 2019 року, а не 27 грудня 2019 року, який є предметом спору, то відповідач мав би надати той інший корпоративний договір. Разом з цим ані відповідач, ані суд таких обставин не з`ясували, що порушує принцип заборони суперечливої поведінки, коли суд не приймає доказ у зв`язку з тим, що в ньому вказана інша дата корпоративного договору (помилково), але навіть не намагається з`ясувати обставини взагалі укладення іншого договору. Ігнорування судами принципу заборони суперечливої поведінки призвело до прийняття незаконного, немотивованого рішення;

під час вирішення справи суди проігнорували норми процесуального права щодо доказування, а саме стосовно вірогідності доказів. Позивачі надали належні та допустимі докази, які підтверджують обставини, на які вони посилаються (в тому числі показання свідків, які в сукупності доказів, доповнюють обґрунтування позовних вимог). Водночас відповідач взагалі не надав жодних доказів на спростування позиції позивачів у справі.

Аналіз доводів касаційної скарги ОСОБА_2 свідчить, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції оскаржуються в частині позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому касаційним судом не переглядаються.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У березні 2024 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_11 , в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 березня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року - без змін.

Відзив обґрунтований тим, що:

переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної Інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Тому відповідні посилання представника позивача є безпідставними;

висновки судів попередніх інстанцій про те, що корпоративний договір, на який посилається позивач, не є достатнім та допустимим доказом отримання коштів відповідачем, є обґрунтованими;

висновки, викладені у постановах Верховного Суду, на які як на підставу касаційного оскарження посилається позивач, є нерелевантними. Тому суди попередніх інстанцій обґрунтовано не застосували їх до спірних правовідносин у цій справі;

доводи позивача про ігнорування судами принципу заборони суперечливої поведінки є безпідставними, зводяться до необхідності переоцінки доказів, встановлення доведеності або недоведеності певних обставин, що знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.

Короткий зміст відповіді на відзив

У травні 2024 року ОСОБА_2 подав відповідь на відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_5 .

Відповідь на відзив мотивована тим, що:

безпосередня вказівка в договорі на обставини того, що кошти отримані, є належним і допустимим доказом отримання коштів;

розписки в широкому сенсі не є виключно договором позики (з обов`язком повернення коштів), а є і документом, який виключно підтверджує передання коштів від однієї особи до іншої. Крім того, корпоративний договір (який суди прийняли як належний та допустимий доказ) включає пункти, що містять відомості про обставини передачі коштів на безповоротній основі від позивачів безпосередньо ОСОБА_3 , що він і підтвердив підписанням цього корпоративного договору від 27 грудня 2019 року. Ці пункти, з одного боку, є договором дарування як правочин, з іншого боку - є розписками як письмові докази. Отже, жодної «прямо протилежної природи» між розпискою та договором дарування не існує;

представник відповідача вказував на те, що кошти були подаровані ОСОБА_3 раніше та посилається на статті 717, 723 ЦК України як на підставу недійсності договору дарування. Додаткові обґрунтування недійсності нікчемного договору з боку відповідача не потрібні. Проте нікчемність такого договору дарування жодним чином не пов`язана з обставинами отримання коштів відповідачем. Водночас у разі нікчемності частини договору (пункт 2.1.2), ОСОБА_3 фактично безпідставно утримує майно позивача (грошові кошти), які підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України. Суди відповідні обставини проігнорували;

представник відповідача безпідставно стверджує, що просте перерахування фактів та прикладів такої поведінки з боку відповідача позивачем є «переоцінкою доказів, встановлення доведеності або недоведеності певних обставин». Суди проігнорували принцип заборони суперечливої поведінки, яку, на думку позивача, допустив ОСОБА_3 ;

відповідач жодним чином не спростував обставини того, що під час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій було проігнорувано норми процесуального законодавства щодо вірогідності доказів.

Короткий зміст додаткових пояснень

У червні 2024 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_11 подав додаткові пояснення у справі.

У додаткових поясненнях зазначено, що подання відповіді на відзив на стадії касаційного розгляду справи не передбачено процесуальним законодавством. Тому відповідні доводи представника позивача не підлягають врахуванню судом під час розгляду справи.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У квітні 2024 року матеріали цивільної справи № 522/1514/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 29 березня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі №175/404/20, від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18, від 13 вересня 2023 року у справі № 175/404/20, від 29 березня 2023 року у справі №200/6309/19, від 03 жовтня 2022 року у справі № 569/4771/19, від 15 лютого 2022 року у справі № 911/3034/15, від 14 листопада 2018 року у справі №161/3245/15-ц, від 31 січня 2024 року у справі № 753/14634/22, від 12 травня 2022 року в справі № 725/5212/19, від 26 травня 2021 року у справі №755/9955/15-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 340/76/16-ц, від 06 грудня 2023 року у справі № 932/1140/21, від 09 листопада 2023 року у справі №751/296/22, від 03 жовтня 2023 року у справі № 922/1653/21, від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21, від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20 та у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 27 грудня 2019 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладений корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО».

Під час судового розгляду суди встановили, що ОСОБА_3 підписав цей договір. Це підтверджується його підписом на останній сторінці договору, додатком № 1 «Способи комунікації із учасниками» до корпоративного договору від 27 грудня 2019 року, який також містить підпис ОСОБА_12 . Представник ОСОБА_12 в судовому засіданні усно заперечувала факт підписання додатку, проте клопотань про проведення почеркознавчої експертизи не заявила. Факт укладання договору також підтвердили допитані як свідки ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_13 .

Відповідно до відомостей про надання телекомунікаційних послуг за телефоном ОСОБА_12 27 грудня 2019 року о 19 год 04 хв зафіксовано дзвінок з Французького бульвару. Усі троє свідків наполягали на тому, що підписання договору відбувалось у вечірній час в офісі ОСОБА_13 , що розташований на Французькому бульварі.

Корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року є змішаним договором, тобто договором, який регулює виникнення та умови виконання декількох правочинів, в тому числі корпоративного договору, договору позики та договору дарування, зокрема, містить елементи договору дарування в частині передачі на безповоротній основі ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 100 000,00 дол. США (пункт 2.1.2) та позики у частині передачі ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 4 200 000,00 грн (пункт 2.1.1).

У пунктах 2.1.1 та 2.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року передбачено, що для забезпечення діяльності Товариства кредитори ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) на поворотній основі щомісячно протягом строку договору (28 місяців з дати його підписання) надають ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 4 200 000,00 (чотири мільйона двісті тисяч) грн. На безповоротній основі кредитори надають ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 100 000,00 (сто тисяч) дол. США.

Відповідно до пунктів 2.3.3 та 2.3.4 вказаного договору позивачі передали відповідачу ОСОБА_4 05 грудня 2019 року 4 650,00 дол. США та 20 грудня 2019 року - 5 000,00 дол. США, що підтверджується розписками, виданими ОСОБА_4 .

На виконання положень пункту 2.1.1 договору позивачі станом на час подання позову в цій справі передали ОСОБА_4 560 000,00 грн, а саме: 140 000,00 грн - 20 березня 2020 року, 140 000,00 грн - 17 квітня 2020 року, 140 000,00 грн - 16 травня 2020 року, 140 000,00 грн - 27 червня 2020 року. Факт отримання відповідачем вказаних коштів підтверджується наданими ним розписками та показаннями ОСОБА_4 .

Усі отримані ОСОБА_4 кошти, відповідно до умов договору, він зобов`язаний був передати ОСОБА_3 , на підтвердження він надав розписку від 15 червня 2020 року.

Відповідно до положень пункту 2.2.1 вказаного договору ОСОБА_4 зобов`язаний повернути отримані в борг кошти за першою вимогою кредиторів (позивачів у справі).

12 жовтня 2020 року позивачі направили ОСОБА_4 письмову вимогу про повернення отриманих ним коштів у розмірі 9 650,00 дол. США та 560 000,00 грн, яку він отримав особисто 12 жовтня 2020 року. Станом на час звернення з позовом у цій справі відповідач грошові кошти не повернув.

У пункті 2.3 корпоративного договору зазначено (дослівно):

«2.3.1. ОСОБА_3 підтверджує, що 21 листопада 2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного Договору, отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2 рівних частинах від кожного, 50,000 (п`ятдесят тисяч) доларів США в рамках домовленостей, визначених в п. 2.1.2. цього Договору.

2.3.2 ОСОБА_3 підтверджує, що 26 грудня 2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного Договору, отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2 в рівних частинах від кожного, другу частину суми, визначеної в п. 2.1.2. цього Договору. 50,000 (п`ятдесят тисяч) доларів США в рамках домовленостей, чим підтверджує повне виконання обов`язків Кредитора 1 та Кредитора 2 в частині п. 2.1.2. цього Договору.

2.3.3 ОСОБА_3 підтверджує, що 05 грудня 2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного Договору, отримав від ОСОБА_4 , який в свою чергу отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2 в рівних частинах від кожного 4650 (чотири тисячі шістсот п`ятдесят) доларів США в рамках домовленостей (що складає еквівалент 140,000 (ста сорока тисяч) грн., визначених в п. 2.2.2. Договору), визначених в п.п. 2.1.1., 2.1.3. та 2.2.2. цього Договору.

2.3.4 ОСОБА_3 підтверджує, що 20 грудня 2019 року, показуючи свій намір щодо укладання в майбутньому даного Договору, отримав від ОСОБА_4 , який в свою чергу отримав від Кредитора 1 та Кредитора 2 в рівних частинах від кожного, 5000 (п`ять тисяч) доларів США в рамках домовленостей (що складає еквівалент 140.000 (ста сорока тисяч) грн., визначених в п. 2.2.2. Договору), визначених в п.п. 2.1.3. та 2.2.2. цього Договору».

У судовому засіданні позивач ОСОБА_2 допитаний як свідок надав показання, що він та позивач ОСОБА_1 дійсно передали на безповоротній основі ОСОБА_3 кошти у розмірі 100 000,00 дол. США, проте після передачі коштів та підписання спірного договору він дізнався про відповідача інформацію, яка змусила його передумати щодо дарування зазначених коштів та вимагати у нього повернення переданих йому коштів.

Факт передачі коштів підтвердили свідки ОСОБА_4 . І ОСОБА_13 .

Свідок ОСОБА_13 у своїх показаннях зазначав, що 50 000 дол. США передані ОСОБА_3 через ОСОБА_4 у присутності свідка.

Позиція Верховного Суду

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду (частина третя статті 403 ЦПК України).

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що справу слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду також для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року в справі № 916/2796/20, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (стаття 124 Конституції України).

Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначає, що фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № № 29458/04 і 29465/0, пункт 24).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17, провадження № 14-345цс19).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (частина перша статті 19 ЦПК України).

Тобто, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4, 13 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами.

Згідно з статтею 20 ЦПК України та статтею 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цими кодексами.

11 вересня 2020 року ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_3 , ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» про визнання недійсним договору та стягнення виконаного за недійсним правочином.

Позивачі у вказаному позові просили: визнати недійсними пункти 2.1.2, 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», укладеного 27 грудня 2019 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; стягнути з ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» на користь ОСОБА_4 250 000 грн; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 140 000грн; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 690 000 грн; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 690 000 грн.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 15 вересня 2020 року в справі № 916/2652/20 позовну заяву ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» про визнання недійсним договору та стягнення виконаного за недійсним правочином та додані до неї документи повернено без розгляду.

Господарський суд зробив висновок, що заявлена позивачем ОСОБА_4 вимога про визнання недійсними пунктів 2.1.2, 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», укладеного 27 грудня 2019 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є такою, що виникає з корпоративних відносин, а тому підвідомча місцевому господарському суду. Водночас відносини між позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та відповідачами існують, але спір не пов`язаний із правочином щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, а також створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності вказаного товариства. Спір виник з причин передання відповідачу ОСОБА_3 на безповоротній основі валютних цінностей у сумі 100 000 дол. США, такий правочин, на переконання позивачів та суду, має кваліфікуватись як дарування, а тому спір в цій частині не є таким, що виник з корпоративних відносин.

Суд вказав, що спірний договір є змішаним договором, тобто договором, який регулює виникнення та умови виконання декількох правочинів, в тому числі корпоративного договору та договору дарування. За таких обставин фізичні особи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не можуть виступати позивачами в господарському суді за позовною вимогою про визнання недійсними пунктів 2.1.2, 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року.

На переконання суду, в позовній заяві від 11 вересня 2020 року об`єднано дві вимоги: про визнання недійсними пунктів 2.1.2, 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору від 27 грудня 2019 року та про стягнення грошових коштів з фізичної особи ОСОБА_3 на користь фізичних осіб ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Отже, враховуючи суб`єктний склад учасників справи та характер спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним договору, укладеного між учасниками ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» та фізичними особами, та стягнення грошових коштів, за предметним та суб`єктним критеріями повинна бути розглянута за правилами цивільного судочинства.

Надалі позивачі звертались з позовами окремо:

1) 28 вересня 2020 року, ОСОБА_4 подав до Господарського суду Одеської області позов до ОСОБА_3 , ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» із вимогами про: визнання недійсними пунктів 2.2.2, 2.4.4, 6.1.2 корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», укладеного 27 грудня 2019 року між ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; стягнення з ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» грошових коштів у розмірі 560 000 грн; стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 280 000 грн. Вказані спірні правовідносини були предметом розгляду в справі № 916/2796/20;

2) 27 січня 2021 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Приморського районного суду м. Одеси позов до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про: стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 50 000 дол. США, стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 50 000дол. США; стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 4 825 дол. США та 280 000 грн; стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_7 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 4 825 дол. США та 280 000 грн. Ця справа є предметом касаційного перегляду.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року в справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20) вказано, що «критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18); від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б(провадження № 12-143гс19)».

Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (див. постанови Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження № 14-36цс22), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22) та ін.).

Спір є підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми права, що безпосередньо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 916/2791/16 (провадження № 12-141гс18)).

При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19)).

Корпоративним є спір, зокрема, щодо управління, діяльності юридичної особи-суб`єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (член) такої юридичної особи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 квітня 2019 року у справі № 916/1295/18 (провадження № 12-4гс19)).

Аналіз корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року (незважаючи на його назву) свідчить, що його норми регулюють корпоративні правовідносини не лише між його учасниками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (яким належать частки у ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» по 50 %), а й містять норми, які передбачають наділення кредиторів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 певними правами, подібним до корпоративних (отримання звіту від учасників товариства, заборону учаснику відчужувати свою частку, забезпечення зобов`язань часткою учасника товариства, зобов`язанням видати протягом десяти днів з дня укладення договору видати кредиторам безвідкличну довіреність на право розпорядження корпоративними правами, про особливості відчуження частки у товаристві за інформування кредиторів), які передбачені пунктами 2.2.3, 2.2.4, 2.2.5, 2.2.6, 3.2.2 корпоративного договору.

Спір що виник між сторонами як у справі № 916/2796/20, так і справі, що переглядається, переважно є корпоративним та виник саме у зв`язку із неналежним виконання умов корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року, тому повинен розглядатися судом господарської юрисдикції.

При цьому існування ухвали Господарського суду Одеської області від 15 вересня 2020 року в справі № 916/2652/20, яка набрала законної сили, не є перешкодою для розгляду спірних правовідносин, які виникли у справі № 916/2796/20, так і справі, що переглядається, не перешкоджає вирішенню спору в цій справі у порядку господарського судочинства.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 липня 2024 року в справі № 906/739/23 зазначено, що:

«5.21.Нікчемним в силу вказаної норми може бути корпоративний договір, який не відповідає вимогам частини першої статті 7 вказаного Закону, щодо безвідплатності та вчинення його у письмовій формі, а не стосовно сторін, які уклали такий договір, зокрема з огляду на те, що ця норма прямо не визначає, що сторонами корпоративного договору можуть бути лише учасники товариства, що, в свою чергу, могло б свідчити про нікчемність такого правочину (недійсність якого встановлена законом).

5.22.Верховний Суд у постанові від 16.12.2021 у справі №916/2796/20 також зазначив, що положення статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не містять імперативної норми щодо сторін договору, а лише визначають, що за цим договором учасники товариства зобов`язуються реалізовувати свої права та повноваження певним чином або утримуватися від їх реалізації, такий договір є безвідплатним і вчиняється в письмовій формі».

Тому, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, справа за вимогами про стягнення коштів, які виникли на підставі корпоративного договору, укладеного між учасниками товариства та кредиторами, та який містить щодо таких кредиторів, крім іншого, певні права, подібні до корпоративних.

Крім того, колегія суддів зазначає, що для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦПК України).

У частинах першій-третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

У частині другій статті 628 ЦК України передбачено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови (статі 203, 717 ЦК України).

Згідно з статтею 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.

Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України).

У статті 209 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (статті 220 ЦК України).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про валюту та валютні цінності» валютними цінностями є національна валюта (гривня), іноземна валюта та банківські метали.

Вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 (провадження № 61-11920св23)).

На час укладення спірного договору розмір неоподаткованого мінімуму становив 17,00 грн. Таким чином, нотаріальному посвідченню підлягає договір дарування валютних цінностей на суму, що перевищує 850,00 грн.

За таких обставин пункт 2.1.2 корпоративного договору є нікчемним, оскільки укладений в простій письмовій формі.

Разом з тим, у рішенні Господарського суду Одеської області від 09 березня 2021 року та постанові Південно-західного апеляційного господарського суду від 16 вересня 2021 року у справі № 916/2796/20 зроблені наступні висновки:

1) про дійсність корпоративного договору між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО» від 27 грудня 2019 року щодо передання коштів у момент його підписання. Суди вказали, що: «Перевіряючи правочин на предмет відповідності його змісту актам цивільного законодавства, слід ураховувати також правила ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (імперативні норми права). […] оспорювані позивачем пункти договору від 27.12.2019 року повністю відповідають нормам статті 7 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» від 06.02.2018 № 2275-VIII, та не суперечать актам цивільного законодавства. А відтак, відсутні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України. У зв`язку із чим суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в цій частині»;

2) відсутність доказів стосовно обставини передачі готівкових коштів у будь-якій сумі ані до укладення договору від 27 грудня 2020 року, ані після його укладення. Суди зазначили, що «оскільки сума розрахунків за спірним договором перевищувала 50 000 грн, то з урахуванням приписів Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні розрахунки за цим договором повинні були здійснюватися лише в безготівковій формі та підтверджуватися відповідними банківськими розрахунковими документами. […] порушення приписів Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні може мати наслідком передбачені законодавством заходи відповідальності, але саме по собі не доводить того, що фактичні розрахунки сторонами не здійснювались. Разом з тим, враховуючи позицію відповідачів, щодо відсутності доказів проведених розрахунків, в предмет доказування у даній справі входить наявність будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження обставини проведення розрахунків. […] матеріали справи не містять належних та допустимих доказів стосовно обставини передачі готівкових коштів у будь-якій сумі ані до укладення договору від 27.12.2020 року, ані після його укладення».

Вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в справі № 916/2796/20 залишені без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року. У вказаній постанові, зокрема, зазначено, що

«27.12.2020 року між ОСОБА_3 (учасник товариства 1), ОСОБА_4 (учасник товариства 2) з одного боку та ОСОБА_1 (кредитор 1), ОСОБА_2 (кредитор 2), враховуючи попередні домовленості, досягнуті між сторонами цього договору, з метою врегулювання правовідносин фінансування та управління товариством, укладено корпоративний договір між учасниками та кредиторами ТОВ «ЖУРНАЛ СУДНОПЛАВСТВО», який відповідно до п. 1.1.1 договору, визначає порядок та особливості реалізації сторонами своїх прав, обов`язків та повноважень щодо товариства. […]

Пунктом 2.1.1 договору передбачено, що для забезпечення діяльності товариства кредитори на поворотній основі щомісячно протягом строку договору надають ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 4 200 000,00 грн.

На безповоротній основі кредитори надають ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 100 000,00 дол. США (п. 2.1.2 договору). […]

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. […]

Верховний Суд констатує, що оплатним визнається договір, в якому одна сторона за виконання нею обов`язку повинна отримати відповідну винагороду, чи у формі грошей, чи у формі зустрічного обов`язку іншої сторони, а безоплатним визнається договір, за яким приймаючи на себе зобов`язання сторона нічого не отримує за його виконання.

Умовами пунктів 2.1.2 та 2.2.2 спірного договору передбачено надання одному з учасників товариства, а саме особисто ОСОБА_3 , грошових коштів.

Як правильно зазначили господарські суди попередніх інстанцій, оспорювані умови п. 2.2.2 договору щодо зобов`язання ОСОБА_4 спрямовувати суму грошових коштів, зазначену в п. 2.1.1 договору, на забезпечення функціонування та розвитку товариства визначеним чином, не свідчать про оплатність корпоративного договору, оскільки регулюють саме питання забезпечення функціонування та розвитку Товариства».

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис є у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «C. G. та інші проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07, § 39), «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31, 32), «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).

З огляду на вказане Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне передати справу № 522/1514/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду й для відступу від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 грудня 2021 року у справі № 916/2796/20 щодо застосування статті 215 ЦК України.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати справу № 522/1514/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Д. А. Гудима

Є. В. Краснощоков

В. І. Крат

П. І. Пархоменко