Окрема думка

від 24.04.2025 по справі 240/9028/24

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Кривенди О. В., Банаська О. О., Власова Ю. Л.

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) від 24 квітня 2025 року у справі № 240/9028/24 (провадження № 11-47апп25) за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України, Верховного Суду про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

за касаційними скаргами Верховного Суду, Вищого адміністративного суду України на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18 червня 2024 року (суддя Попова О. Г.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2024 року (судді Курко О. П., Боровицький О. А., Шидловський В. Б.) у зазначеній справі

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) та Верховного Суду, у якому просила:

- визнати протиправними дії ВАСУ щодо проведення неповного розрахунку при звільненні та виключенні зі штату суду судді ОСОБА_1 , який полягає у виплаті за період з 27 грудня 2023 року до 8 лютого 2024 року суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення та вихідної допомоги у зв`язку з відставкою, обчислених без застосування базового посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду, що визначений на підставі положень Закону України від 2 червня 2016 року

№ 1402-VIІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIІІ), а також без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року абзацом четвертим статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» у розмірі 2 684 грн та абзацом четвертим статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у розмірі 3 028 грн;

- стягнути з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 недоотримані за період з 27 грудня 2023 року до 8 лютого 2024 року суми суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення та вихідної допомоги у зв`язку з відставкою у загальному розмірі 1 305 472 грн 14 коп. з утриманням із цієї суми податків та обов`язкових платежів.

На обґрунтування позовних вимог зазначила, що в спірному періоді ВАСУ протиправно нарахував та виплатив їй суддівську винагороду, допомогу на оздоровлення та вихідну допомогу із застосуванням положень статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI).

У цьому контексті позивачка переконувала, що нарахування їй суддівської винагороди мало здійснюватися із застосуванням посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду відповідно до положень статті 135 Закону № 1402-VІІI.

Крім того, доводила, що ВАСУ, коли розраховував її посадовий оклад, протиправно застосував прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 грн замість прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого станом на 1 січня календарного року відповідно до абзацу четвертого статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» у розмірі 2 684 грн та абзацу четвертого статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у розмірі 3 028 грн.

Твердила, що неправильний розрахунок її посадового окладу, з якого обчислюється суддівська винагорода, спричинив зменшення як розміру належної до виплати їй суддівської винагороди у спірному періоді, так і виплаченої вихідної допомоги у зв`язку з відставкою, а також допомоги на оздоровлення.

Наголошувала, що оскільки ВАСУ не має свого фінансування, а його ліквідація та розрахунок із суддями проводиться виключно за рахунок коштів Верховного Суду як головного розпорядника коштів, то належним відповідачем у частині позовних вимог про стягнення коштів є Верховний Суд.

Обставини справи

Постановою від 25 вересня 2008 року № 597-VI «Про обрання суддів» Верховна Рада України обрала ОСОБА_1 на посаду судді ВАСУ безстроково.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії судів України (далі - ВККС, Комісія) від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 було оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, участь у якому взяла і позивачка.

Рішенням ВККС від 27 липня 2017 року № 211/вс-17 за результатами кваліфікаційного оцінювання, проведеного у межах зазначеного конкурсу, ОСОБА_1 визнана такою, що підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, проте відповідно до затвердженого Комісією рейтингу кандидатів не зайняла переможної позиції.

8 лютого 2024 року Вища рада правосуддя прийняла рішення № 368/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого адміністративного суду України у зв`язку з поданням заяви про відставку».

Згідно з наказом голови ліквідаційної комісії ВАСУ Романківа І. П. від 9 лютого 2024 року № 6-к «Про відрахування судді зі штату суду» ОСОБА_1 відрахована зі штату ВАСУ 8 лютого 2024 року з виплатою вихідної допомоги в розмірі трьох місячних суддівських винагород та компенсації за невикористані 10 робочих днів щорічної та 15 календарних днів додаткової відпустки за період роботи з 13 жовтня 2023 року до 8 лютого 2024 року.

20 лютого 2024 року позивачка звернулася до ВАСУ із запитом про надання інформації щодо правових підстав нарахування їй суддівської винагороди та просила надати письмовий розрахунок проведених виплат.

Листом від 26 березня 2024 року за № 34/1-14/24 ВАСУ повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення перерахунку суддівської винагороди із застосуванням посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду відповідно до положень статті 135 Закону № 1402-VIII.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 18 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2024 року, позов задовольнив. Визнав протиправними дії ВАСУ щодо проведення неповного розрахунку судді ОСОБА_1 при звільненні та виключенні її зі штату суду, який полягає у виплаті за період з 27 грудня 2023 року до 8 лютого 2024 року суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення та вихідної допомоги у зв`язку з відставкою, обчислених без застосування базового посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду, що визначений на підставі положень Закону № 1402-VIІІ, а також без застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року абзацом четвертим статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» у розмірі 2 684 грн та абзацом четвертим статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у розмірі 3 028 грн.

Стягнув з Верховного Суду на користь ОСОБА_1 недоотримані за період з 27 грудня 2023 року до 8 лютого 2024 року суми суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення та вихідної допомоги у зв`язку з відставкою у загальному розмірі 1 305 472,14 грн з утриманням із цієї суми податків та обов`язкових платежів.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть. При цьому суди попередніх інстанцій урахували, що Конституційний Суд України Рішенням від 26 березня 2024 року № 3-р(II)/2024 визнав таким, що не відповідає Конституції України, окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами в тім, що він установлює для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453-VI, зокрема винагороду судді.

Відтак суди попередніх інстанцій виходили з того, що до спірних правовідносин має застосовуватися пункт 14-3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким установлено імперативну вимогу щодо прирівняння за статусом, рівнем грошового забезпечення та рівнем соціально-побутового забезпечення до суддів вищих спеціалізованих судів, зокрема суддів ВАСУ, які виявили бажання звільнитися у відставку.

За висновком судів попередніх інстанцій, ВАСУ, коли розраховував розмір суддівської винагороди та інших виплат, що належать позивачці за період з 27 грудня 2023 року до 8 лютого 2024 року, протиправно не застосовував зазначених положень пункту 14-3 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII і продовжував керуватися положеннями Закону № 2453-VI.

Крім того, проаналізувавши приписи Закону № 1402-VIII та Закону України від 15 липня 1999 року № 966-XIV «Про прожитковий мінімум» (далі - Закон № 966-XIV), суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який установлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди немає. При цьому суди наголосили, що для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIII, які мають пріоритет у застосуванні стосовно загальних положень законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та «Про Державний бюджет України на 2024 рік».

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій виснували, що розмір суддівської винагороди встановлено статтею 135 Закону № 1402-VIII, а тому позивачка має право на перерахунок та виплату недоотриманих сум винагороди, яка повинна обчислюватися з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого на 1 січня 2023 року складав 2 684,00 грн, а на 1 січня 2024 року - 3 028,00 грн.

Належним відповідачем у частині позовних вимог про стягнення коштів є Верховний Суд, позаяк ВАСУ не має свого фінансування, а його ліквідація та, відповідно, розрахунок із суддями проводиться виключно за рахунок коштів Верховного Суду як головного розпорядника коштів.

Ухвалою від 28 січня 2025 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати на підставі частини п`ятої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважаючи, що справа № 240/9028/24 містить виключні правові проблеми, які не можуть бути вирішені відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права.

Позиція Великої Палати

Велика Палата за наслідками розгляду касаційних скарг ВАСУ та Верховного Суду скасувала рішення судів попередніх інстанцій та ухвалила нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_1 відмовила.

1. У своїй постанові Велика Палата зазначила, що у цій справі першочергового вирішення потребує питання встановлення дати, з якої закон прирівнює суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ, які виявили бажання звільнитися у відставку, до суддів вищих спеціалізованих судів.

Вирішуючи окреслене питання, Велика Палата виходила з того, що на час виникнення спірних правовідносин суддівська винагорода для суддів ВАСУ визначалася Законом № 2453-VI на підставі пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, а тому позивачці правомірно нарахована та виплачена ця винагорода за період з 27 грудня 2023 року до 8 лютого 2024 року, а також допомога на оздоровлення та вихідна допомога у зв`язку з відставкою із застосуванням положень Закону № 2453-VI.

На думку Великої Палати, у розумінні пунктів 14-3, 14-4 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ прирівнюються за статусом, рівнем грошового забезпечення та рівнем соціально-побутового забезпечення, зокрема у частині призначення щомісячного довічного грошового утримання у розмірі та в порядку, передбачених цим Законом, до суддів вищих спеціалізованих судів лише за умов, що вони: 1) переведені до інших судів відповідно до пункту 14-1 цього розділу (до апеляційного суду чи місцевого суду, що відповідає спеціалізації судді); 2) звільнені у зв`язку з поданням заяви про відставку незалежно від займаної посади.

Велика Палата зазначила про врахування нею того, що Конституційний Суд України Рішенням від 26 березня 2024 року № 3-р(II)/2024 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами в тім, що він установлює для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453-VI зі змінами, зокрема винагороду судді.

Отже, зауважила Велика Палата, до 26 березня 2024 року наведений припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII мав юридичну силу і унормовував встановлення визначеної Законом № 2453-VI винагороди судді для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ.

2. Іншим питанням, яке вирішувала Велика Палата у цій справі, було питання щодо прожиткового мінімуму, який мав бути застосований для визначення розміру суддівської винагороди ОСОБА_1 .

Формулюючи свої висновки у цій частині, Велика Палата зазначила, що у статті 7 законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 1 січня 2023 року та з 1 січня 2024 року відповідно встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 гривні саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді. Наведені приписи є чинними, не визнавалися Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), а тому, застосовуючи їх для визначення посадового окладу позивачки, відповідач діяв на законних підставах.

Безсумнівно, мовиться у постанові Великої Палати, розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, поняття якого наведено у Законі № 966-XIV. Цим Законом закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, стосовно яких визначається прожитковий мінімум. Приписами цього Закону судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

Водночас законодавець починаючи з 2021 року в законах про Державний бюджет України на відповідний рік не встановлював прожитковий мінімум стосовно суддів як соціальної демографічної групи. Окремими приписами цих законів встановлювався на 1 січня відповідного календарного року саме прожитковий мінімум для працездатних осіб для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 гривні.

Отже, підсумувала Велика Палата, цими законами не встановлювалася розрахункова величина, відмінна від тієї, що визначена спеціальним законом для визначення розміру суддівської винагороди, а власне визначалася інша величина - встановлювався грошовий розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді.

Таким чином, Велика Палата відступила від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених, зокрема, у постановах від 13 липня 2023 року у справі № 280/1233/22, від 21 березня 2024 року у справі № 620/4971/23.

У наведених справах Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що розмір посадового окладу судді, який є складовим елементом суддівської винагороди, напряму залежить від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, поняття якого наведено у Законі № 966-XIV, і в цьому ж Законі закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, відносно яких визначається прожитковий мінімум. Ураховуючи те, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді» і за приписами цього Закону судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про відсутність законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди.

Підстави і мотиви для викладення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

Вважаємо помилковими висновки Великої Палати щодо обох питань, які вона вирішувала у цій справі, з огляду на таке.

1. Щодо застосування для обрахунку суддівської винагороди суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України положень пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII.

Передусім пригадаймо, що відповідно до положень пунктів 1, 2 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII цей Закон набрав чинності з дня набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 № 1401-VIIІ «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя), крім пунктів 39 та 48 цього розділу, які набрали чинності з дня, наступного за днем опублікування цього Закону. Закон № 2453-VI був визнаний таким, що втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.

На той час відповідно до частин першої та другої статті 31 Закону № 2453-VI у системі судоустрою діяли вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. Такими судами були: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, ВАСУ.

Відповідно до вимог пунктів 6 та 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зазначені суди діють у межах їх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному цим Законом. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, вищі спеціалізовані суди припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом № 2453-VI.

Варто наголосити, що припинення діяльності цих судів законодавець пов`язав з настанням двох подій, а саме з днем початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному Законом № 1402-VIII, та з набранням чинності процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

Загальновідомо, що постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року № 2 «Про визначення дня початку роботи Верховного Суду» таким днем визначено 15 грудня 2017 року.

Цього ж дня набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ « Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон 2147-VІІІ), яким зазначені кодекси були викладені у новій редакції. Іншими словами, набрало чинності процесуальне законодавство, яке, зокрема, регулює порядок розгляду справ Верховним Судом у складі, визначеному Законом № 1402-VIII.

Отже, саме 15 грудня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, ВАСУ припинили діяльність, про яку йшлося у пунктах 6 та 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, розпочато процедуру ліквідації цих судів. Це знайшло своє відображення і у відповідних наказах вищих спеціалізованих судів, зокрема в наказі ВАСУ від 15 грудня 2017 року № 36 та наказі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від цієї ж дати № 80/0/14-17, в яких ідеться, що зазначені суди припинили свою діяльність 15 грудня 2017 року.

Не зайвим у цьому контексті буде нагадати і рішення Ради суддів України (далі - РСУ) від 12 квітня 2018 року № 18 «Про ситуацію, яка склалася у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України».

Хоча цим рішенням РСУ намагалася прискорити ліквідацію Верховного Суду України, яка в подальшому була визнана неконституційною (Рішення КСУ від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020), проте в мотивувальній його частині навела тлумачення пунктів 6 та 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, яке стосується припинення діяльності та ліквідації вищих спеціалізованих судів.

Зокрема, РСУ зазначила, що датою початку роботи Верховного Суду відповідно до рішення Пленуму цього суду від 30 листопада 2017 року № 2 визначено 15 грудня 2017 року. Із вказаної дати в Україні діє Верховний Суд. Відповідно припинили свою діяльність Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, ВАСУ.

Прикметно і те, що у рішеннях про переведення суддів вищих спеціалізованих судів, зокрема й ВАСУ, до апеляційних судів на підставі пункту 14-1 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ Вища рада правосуддя також констатувала, що згідно з пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, ВАСУ припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. Постановою Пленуму Верховного Суду від 30 листопада 2017 року № 2 днем початку роботи Верховного Суду визначено 15 грудня 2017 року, у зв`язку із чим ВАСУ припинив свою діяльність 15 грудня 2017 року (рішення ВРП № 537/0/15-24, 715/0/15-24 та ін.).

Зазначене дає підстави для висновку, що саме 15 грудня 2017 року була припинена діяльність Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ і саме до цієї дати статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначалися Законом № 2453-VI.

Отже, з 15 грудня 2017 року будь-яких правових підстав для виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди відповідно до Закону № 2453-VI не було.

Ще одним підтвердженням цього є аналіз другого речення (припису) пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, в якому мовиться про те, що до припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів визначаються Законом № 2453-VI.

Так, повноваження вищого спеціалізованого суду та судді цього суду визначені у статтях 32 та 33 Закону № 2453-VI.

Вищий спеціалізований суд:

1) здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом;

2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової спеціалізації як суд першої або апеляційної інстанції;

3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;

4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз`яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової спеціалізації;

5) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Суддя вищого спеціалізованого суду здійснює судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом.

Статтею 36 Закону № 2453-VI регламентовано повноваження і порядок скликання Пленуму вищого спеціалізованого суду:

1. Пленум вищого спеціалізованого суду діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду для вирішення питань, віднесених до його повноважень цим Законом.

2. Пленум вищого спеціалізованого суду:

1) обирає за поданням голови вищого спеціалізованого суду з числа суддів вищого спеціалізованого суду та увільняє від обов`язків секретаря пленуму вищого спеціалізованого суду;

2) з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ відповідної судової спеціалізації узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій вищого спеціалізованого суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані;

3) заслуховує інформацію про стан правосуддя у відповідній судовій спеціалізації та практику вирішення окремих категорій справ; заслуховує інформацію голови та заступників голови вищого спеціалізованого суду про їх діяльність;

4) приймає рішення про звернення до Верховного Суду України про направлення конституційного подання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України;

5) затверджує Регламент пленуму вищого спеціалізованого суду;

6) за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики дає роз`яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової спеціалізації;

7) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов`язаних із функціонуванням судової системи України;

8) затверджує положення про Науково-консультативну раду вищого спеціалізованого суду та визначає її персональний склад;

9) визначає персональний склад редакційної колегії друкованого органу вищого спеціалізованого суду;

10) розглядає та вирішує інші питання, віднесені законом до його повноважень.

Отже, якщо пристати на позицію відповідачів, з якою погодилась і Велика Палата, про те, що з 15 грудня 2017 року діяльність вищих судів, зокрема і ВАСУ, не припинилася, у зв`язку із чим позивачці нараховувалися всі виплати на підставі пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, то можна дійти висновку, що протягом більш як шести років після початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, вищі спеціалізовані суди могли і були зобов`язані діяти у межах повноважень, наведених вище.

Звісно, це не так, оскільки діяльність Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ як судових органів була припинена 15 грудня 2017 року, а всі нерозглянуті цими судами справи відповідно до розділу VII «Перехідні положення» Закону № 2147-VІІІ були передані до відповідних касаційних судів у складі Верховного Суду.

На нашу думку, як відповідачі, так і Велика Палата помилково ототожнили припинення діяльності вищих спеціалізованих судів як органів судової влади 15 грудня 2017 року і припинення цих судів як юридичних осіб у формі ліквідації, яка триває дотепер.

Таким чином, зважаючи на приписи пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, можна виснувати, що цей пункт з 15 грудня 2017 року не міг бути застосований для обрахування суддівської винагороди ОСОБА_1 , а продовжував і продовжує діяти лише в частині, яка стосується триваючої процедури ліквідації Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ як юридичних осіб.

Після припинення діяльності зазначених вищих спеціалізованих судів 15 грудня 2017 року іншого закону, аніж Закон № 1402-VIII, яким би було врегульовано питання отримання суддями цих судів суддівської винагороди, немає.

Відповідно до частини другої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) перебування на адміністративній посаді в суді;

3) науковий ступінь;

4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Базовий розмір посадового окладу судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду становить 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року (частина третя статті 135 Закону № 1402-VIII).

Слушним буде зауважити, що вищими спеціалізованими судами відповідно до статті 31 Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд.

Оскільки ОСОБА_1 , будучи суддею ВАСУ, тобто одного із вищих спеціалізованих судів, передбачених у Законі № 2453-VI, після припинення діяльності цього суду 15 грудня 2017 року не втратила статусу і гарантій судді, а розмір суддівської винагороди після цієї дати визначається виключно положеннями Закону

№ 1402-VIII, позивачці мала нараховуватися суддівська винагорода виходячи з базового розміру окладу судді вищого спеціалізованого суду відповідно до положень статті 135 цього Закону.

Стосовно Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2024 року № 3-р(II)/2024, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII зі змінами в тім, що він установлює для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453-VI зі змінами, зокрема винагороду судді, маємо зауважити таке.

У цьому Рішенні Конституційний Суд України, ураховуючи свої юридичні позиції, висловлені раніше, вкотре зазначив, що конституційна гарантія незалежності суддів - винагорода судді - є невіддільним складником єдиного статусу судді.

Ураховуючи приписи частини другої статті 130 Конституції України в сув`язі з її статтею 8, Конституційний Суд України наголосив на потребі додержання юридичної визначеності як вимозі верховенства права (правовладдя) у питаннях забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів. Установлення розміру винагороди судді законом про судоустрій означає не лише гарантованість її розміру на рівні спеціального закону, а й наявність одного такого закону, який чітко, системно та послідовно унормовує питання розміру винагороди судді відповідно до єдиного статусу суддів та гарантій незалежності й недоторканності суддів.

Унормування оспорюваним приписом Закону № 1402-VIII встановлення визначеної Законом № 2453-VI винагороди судді для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ до припинення діяльності цих судів не засноване на чітких та завчасно відомих умовах диференціації розміру винагороди судді, не зумовлене ані статусом судді, ані його професійною діяльністю, оскільки менший розмір винагороди судді для суддів зазначених вищих спеціалізованих судів можна пояснити лише тим, що вони не з власної волі тривалий час перебувають у складі судів, які припинили діяльність та перебувають у стадії ліквідації. Судді зазначених вищих спеціалізованих судів, які не були звільнені з посади чи повноваження яких не були припинені з підстав, визначених Конституцією України, є суддями системи судоустрою України, здійснюють судочинство, тому за своїм юридичним статусом не відрізняються від інших суддів, яким винагороду судді обраховують згідно із Законом № 1402-VIII.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України вважає, що оспорюваним приписом Закону № 1402-VIII законодавець фактично визначив певну категорію суддів, а саме суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ, для яких до припинення діяльності цих судів усупереч конституційній гарантії матеріального забезпечення суддів як елементу їх незалежності та принципу єдиного статусу суддів вибірково встановив інший (менший) розмір винагороди судді, визначений Законом № 2453-VI, порівняно з суддями, яким винагороду судді визначено Законом № 1402-VIІI. Тому оспорюваний припис Закону № 1402-VIIІ звужує гарантії незалежності вказаної категорії суддів, що є впливом на цих суддів, а отже, створює загрозу як для їх незалежності, так і судової влади в цілому та суперечить приписам частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 126 Конституції України.

Як бачимо, Конституційний Суд України, зосередившись на питаннях гарантій суддівської незалежності, не аналізував закони № 1402-VIIІ та № 2453-VI на предмет того, коли ж саме припинилась діяльність Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ, не надавав оцінки конституційності та необхідності ліквідації цих судів, функції яких з 15 грудня 2017 року здійснюють відповідні касаційні суди у складі Верховного Суду.

Отже, виплата суддівської винагороди суддям Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ за період з 30 вересня 2016 року (день набрання чинності Законом № 1402-VIIІ) до 15 грудня 2017 року (день припинення діяльності вищих спеціалізованих судів) на підставі пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII визнана неконституційною. Оскільки цей оспорюваний припис, як зазначив Конституційний Суд України, утрачає чинність із дня ухвалення Рішення, підстав для виплати суддям Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, ВАСУ суддівської винагороди у розмірі, визначеному статтею 135 Закону № 1402-VIII, за цей період немає.

Проте після припинення цієї діяльності з 15 грудня 2017 року, зокрема і в спірний період, про який мовиться у позовній заяві ОСОБА_1 , відповідачі мали виплачувати позивачці суддівську винагороду на підставі статті 135 Закону № 1402-VIII як судді вищого спеціалізованого суду.

2. Щодо прожиткового мінімуму, який мав бути застосований для визначення розміру суддівської винагороди ОСОБА_1 .

Однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом № 1402-VIIІ) гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.

Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом № 1402-VIIІ, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.

У пункті 62 Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIIІ. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть.

Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій у розумінні частини другої статті 130 Конституції України.

Пунктом 2 частини третьої статті 135 цього Закону визначено, що базовий розмір посадового окладу судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду становить 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до статті 46 Конституції України визначення прожиткового мінімуму, закладення правової основи для його встановлення, затвердження тощо наведено у Законі № 966-XIV.

За статтею 1 цього Закону прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність. До працездатних осіб відносяться особи, які не досягли встановленого законом пенсійного віку.

У змісті наведеної норми Закону № 966-XIV закріплено вичерпний перелік основних соціальних і демографічних груп населення, відносно яких визначається прожитковий мінімум.

Статтею 4 зазначеного Закону встановлено, що прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

Варто зауважити, що Законом № 966-XIV не визначено такого виду прожиткового мінімуму, як «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді». Водночас цим Законом судді не віднесені до соціальної демографічної групи населення, стосовно яких прожитковий мінімум повинен встановлюватися окремо.

До 2021 року для розрахунку базового розміру посадового окладу судді застосовувався прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлювався на 1 січня відповідного календарного року, як це передбачено статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас законодавець починаючи з 2021 року законами про бюджет на відповідні роки разом із встановленням прожиткових мінімумів, у тому числі, для працездатних осіб, ввів новий вид прожиткового мінімуму, а саме: «прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді», розмір якого становить 2102,00 грн.

Зокрема, у статті 7 законів України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 1 січня 2023 року та з 1 січня 2024 року відповідно встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2102 грн саме для цілей визначення базового розміру посадового окладу судді.

Слід наголосити, що зміни до Закону № 1402-VIIІ у частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві ОСОБА_1 , а також до Закону № 966-XIV щодо визначення прожиткового мінімуму не вносилися, тож законних підстав для зменшення розміру прожиткового мінімуму, який встановлено для працездатних осіб на 1 січня календарного року, з метою визначення суддівської винагороди, немає.

На нашу думку, для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону № 1402-VIIІ, які мають пріоритет стосовно положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік».

Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-рп(II)/2020, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori), «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali), «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Водночас зазначені бюджетні закони фактично змінили складову для визначення базового розміру посадового окладу судді, що порушує гарантії незалежності суддів, одна з яких передбачена частиною другою статті 130 Конституції України і частиною третьою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Закон України про Державний бюджет України не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми.

Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Тобто у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо, застосувавши загальний принцип права «спеціальний закон скасовує дію загального закону» (lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права.

Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону

№ 1402-VIIІ.

На такий аспект законодавчого регулювання звернув увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України).

Вважаємо, що Законом № 1402-VIІI закріплено, що для визначення розміру суддівської винагороди до уваги може братися лише прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Оскільки указана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, відповідач неправильно визначився із розрахунковою величиною посадового окладу судді, застосувавши в розрахунку іншу величину, відмінну від тієї, що визначена спеціальним законом.

Щодо питання матеріального забезпечення суддів Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 26 квітня 2006 року у справі «Зубко та інші проти України» зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку; неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються, порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном.

Необхідно підкреслити, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.

Ураховуючи викладене вище, маємо констатувати, що заміна гарантованої Конституцією України однієї зі складових суддівської винагороди - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня відповідного року, на іншу розрахункову величину, яка Законом № 1402-VІII не передбачена (прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді - 2102,00 грн), не може вважатися правомірною. Тому не можемо погодитися з висновком Великої Палати і в цій частині.

На нашу думку, правові висновки, викладені, зокрема, у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2023 року у справі №280/1233/22, від 21 березня 2024 року у справі № 620/4971/23 щодо визначення прожиткового мінімуму для працездатних осіб для суддів є правильними і підстав для відступу від таких висновків не було.

Підсумовуючи, зазначаємо, що, на нашу думку, у Великої Палати не було підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі та відмови ОСОБА_1 у задоволенні її позову.

Судді: О. В. Кривенда

О. О. Банасько

Ю. Л. Власов