Постанова

від 17.04.2025 по справі 990/334/24

ПІВДЕННИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 990/334/24

провадження № 11-86заі25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Банаська О. О., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Єленіної Ж. М., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Шевцової Н. В.

розглянула в порядку письмового провадження за наявними матеріалами апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада, відповідач) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 лютого 2025 року (судді Соколов В. М., Уханенко С. А., Білак М. В., Загороднюк А. Г., Мацедонська В. Е.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до ВРП про визнання протиправним, скасування рішення та зобов`язання вчинити дії і

ВСТАНОВИЛА:

1. У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з адміністративним позовом до ВРП, у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення ВРП від 19 вересня 2024 року № 2749/0/15-24 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області» (далі - спірне рішення);

- зобов`язати ВРП повторно розглянути рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі -ВККС, Комісія) про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

Прохання мотивує тим, що спірне рішення, яким ВРП відмовилася внести Президентові України подання про призначення його на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області, через те що він відвідував тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим з 26 серпня по 3 вересня 2019 року та використовував (вживав) під час співбесіди слова, які свідчать про його нечітку громадянську позицію як кандидата на посаду судді місцевого суду, є протиправним.

Визнав, зокрема, що справді у згаданий період відвідував тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим і на співбесідах (як з ВККС, так і з ВРП) з цього приводу він надавав свої пояснення. Вказує, що єдиною метою поїздки до окупованої території Автономної Республіки Крим було відвідування племінника, який перебував там за рекомендацією лікарів змінити кліматичні умови через проблеми зі здоров`ям, пов`язаними з дихальними шляхами. Позивач запевняє, що племінник, який до того ж є його похресником, телефонував і просив приїхати до нього. Відмовити йому він не міг, оскільки намагався зберегти зв`язок племінника з Україною, щоб після звільнення тимчасово окупованих територій України той міг легше та швидше адаптуватися і стати повноцінним членом українського суспільства.

ОСОБА_1 вважає, що висновок ВРП у спірному рішенні про те, що він не має чіткої громадянської позиції у зв`язку з поїздкою до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим у 2019 році, є абстрактним припущенням, бо Рада не довела, якою саме була і є його громадянська позиція. Приміром, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що він підтримував агресивні дії російської федерації проти України або співпрацював з окупаційною владою. Відтак Рада не мала передумов стверджувати про його невідповідність як кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики з тієї підстави, що він відвідував тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим. Такі твердження Ради є необґрунтованими, суб`єктивними і такими, що зроблені фактично на підставі припущень (сумнівів), за браком належних доказів, які доводили б його недоброчесність.

На думку позивача, зауваження ВРП, що у позивача не було нагальної потреби відвідувати племінника, суперечить статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі-Конвенція) та є втручанням у право на повагу до сімейного життя, адже поняття «нагальна потреба» є оціночним.

Окрім того, ОСОБА_1 не погоджується з висновками ВРП про те, що вживання кандидатом під час співбесіди слова «якоби» та манера надання усних пояснень з повторами, нелогічно побудованими висловами, запинаннями тощо є підтвердженням того, що він не має сталої громадянської позиції щодо статусу російської федерації як у 2018, 2019 роках, так і нині, коли триває повномасштабна військова агресія росії проти України. ОСОБА_1 стверджує, що використання ним під час співбесіди з ВККС дещо нелогічно побудованих речень та/або вживання слів-повторів свідчить виключно про його на той момент психологічний стан (хвилювання), у якому він насправді перебував. Проте це не можна розцінювати як факт відсутності сталої громадянської позиції щодо статусу російської федерації як у 2018, 2019 роках, так і натепер.

У цьому зв`язку позивач наголошує, що у 2014 році, коли почалась військова агресія російської федерації проти України й тимчасова окупація територій України, він схвалив чітке та усвідомлене рішення про виїзд із міста Донецька, що, власне, підтверджує його громадянську позицію.

На основі зазначених мотивів ОСОБА_1 вважає спірне рішення упередженим і протиправним. Щодо цього наполягає, що ВРП не навела доказів того, що він неналежно поводився як у професійній діяльності, так і в особистому житті, що може поставити під сумнів його відповідність як кандидата на посаду судді критерію доброчесності і негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Спірне рішення не відповідає вимогам чинного законодавства та ґрунтується на припущеннях.

2. Відповідач позовних вимог не визнав, надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позову.

У відзиві на позовну заяву представник ВРП посилається на те, що ВРП дійшла висновку, що в ОСОБА_1 не було нагальної потреби відвідувати окуповану територію Автономної Республіки Крим у період з 26 серпня по 3 вересня 2019 року, оскільки ця поїздка не відповідала такому критерію. Зокрема, у письмових поясненнях ОСОБА_1 зазначив, що об`єктивно достатньо було б телефонних розмов із племінником та надсилання повідомлень у месенджерах. До того ж заявлена позивачем мета відвідування окупованої території - забезпечення зв`язку племінника з Україною та сприяння його подальшій адаптації в Україні після звільнення окупованих територій (ідентифікатором української національної ідентичності, безумовно, є українська мова), фактично була знівельована самим кандидатом, який визнав, що з племінником спілкується російською мовою.

ВРП у відзиві на позов також зауважує, що під час оцінювання дій ОСОБА_1 як кандидата на посаду судді зважила, що з 2014 року та станом дотепер не встановлено відповідальності за факт відвідування громадянами України тимчасово окупованих російською федерацією територій України. Водночас кожному громадянину України, а особливо особі, яка претендує на високе звання судді України, який здійснює правосуддя в інтересах її громадян, варто усвідомлювати, що в межах окупованих територій збройні формування російської федерації та створені нею окупаційні адміністрації встановили власні правила і контроль. Відвідування окупованої території передбачає, що весь термін перебування на ній особа фактично вимушена жити за правилами окупанта та бути йому підконтрольною.

На підтвердження слушності своєї позиції ВРП покликається на листи Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 22 серпня 2024 року № 14/5-5935 та Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 29 серпня 2024 року № 222/6/473. За позицією цих державних органів, в умовах збройної агресії російської федерації проти України, що триває, будь-яка «нагальність потреби» виїзду на тимчасово окуповані території не співвідноситься з прогнозованими ризиками і загрозами, насамперед безпосередньо життю і здоров`ю особи (судді / кандидата), а також державній безпеці та національним інтересам України у разі затримання такої особи, її вербування тощо. Перебування представників органів державної влади (зокрема, судової) на тимчасово окупованих територіях України та/або території російської федерації з високою ймовірністю може призвести до ризиків виникнення загроз їхньому життю та здоров`ю, здійснення підходів та вербувальних пропозицій з боку спецслужб держави-агресора під різними приводами, у тому числі з використанням засобів впливу у вигляді шантажу. Призначення таких громадян України на посади, зокрема, суддів суттєво підвищує їхні агентурні можливості та зацікавленість ними спецслужб держави-агресора, а також створює загрозу національній безпеці України.

Отож відвідування кандидатом на посаду судді ОСОБА_1 у 2019 році без нагальної потреби в умовах наведених ризиків окупованої території Автономної Республіки Крим, брак у кандидата чіткої громадянської позиції, непослідовність (фактично з ознаками нечесності) наданих ним пояснень та мотивів його вчинків зумовили виникнення у ВРП обґрунтованих сумнівів щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності.

У відповіді на відзив ВРП позивач повторив, що не співпрацював і не співпрацює з будь-якими органами держави-агресора, жодних доказів протилежного відповідач не надав і це не дивно, оскільки таких доказів не існує й існувати не може. Всі твердження відповідача ґрунтуються виключно на припущеннях.

3. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду як суд першої інстанції рішенням від 10 лютого 2025 року (далі - оскаржене судове рішення) адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнив, визнав протиправним та скасував спірне рішення; зобов`язав ВРП повторно розглянути рекомендацію ВККС про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

Суд першої інстанції виходив з того, що спірне рішення є невмотивованим, оскільки не містить належного підтвердження того, що поведінка ОСОБА_1 викликає обґрунтований сумнів щодо його відповідності критерію доброчесності та є обставиною, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у разі призначення ОСОБА_1 на посаду судді. Вважає висновки ВРП про недоброчесність ОСОБА_1 такими, що не узгоджуються з правом на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, не відповідають вимогам пункту 3 частини п`ятої статті 796 Закону № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII (у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення))та критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Своєю чергою такі оціночні судження є передумовами для визнання спірного рішення ВРП протиправним і скасування його та є підставою для задоволення позову.

Суд першої інстанції оцінив відповідність спірного рішення приписам пунктів 1, 2 частини п`ятої статті 796 Закону №1402-VIII та встановив, що воно підписане повноважним складом ВРП та всіма її 14 членами, які брали участь у його ухваленні. Позивач був належним чином повідомлений про засідання ВРП, розгляд рекомендації ВККС відбувся за його участю та з урахуванням наданих ним пояснень. Ці обставини не ставляться під сумнів і учасниками справи, а тому підстави для скасування спірного рішення, передбачені пунктами 1, 2 частини п`ятої статті 796 Закону №1402-VIII, відсутні.

Суд першої інстанції надав оцінку спірному рішенню ВРП у розрізі пункту 3 частини п`ятої статті 796 Закону № 1402-VIII, яка не обмежується перевіркою дотримання вимог закону щодо змісту та форми ухваленого рішення, а спрямована на з`ясування питання, чи дійсно підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді були обґрунтованими.

Судом зауважено, що відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді. Водночас абзац другий частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII передбачає умови, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС, відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII (пункт 1 частини другої статті 796 Закону № 1402-VIII у редакції Закону № 3511-ІХ).

Суд першої інстанції надав оцінку спірному рішенню на основі аналізу норм Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) та Закону № 1402-VIII і підкреслив, що сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, повинен ґрунтуватися на достовірних відомостях, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, за умови якщо такі відомості не були предметом розгляду ВККС або остання не дала їм належної оцінки в межах процедури кваліфікаційного оцінювання відповідного кандидата.

Крім того, суд першої інстанції покликався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата), викладену в постанові від 7 листопада 2019 року у справі № 9901/243/19, щодо застосування статті 37 Закону № 1798-VIII та частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII, яка полягає в тому, що ВРП може заново оцінити кандидата на посаду судді та дійти іншого висновку, ніж ВККС. Хоча рекомендація Комісії спирається винятково на об`єктивні критерії, ВРП може не погодитися з нею (Комісією) тільки з підстав, передбачених законом.

Суд надав оцінку матеріалам справи та поясненням сторін і в аспекті висновку про брак сталої громадянської позиції в позивача, оскільки у спірному рішенні ВРП зазначає про нібито приховування позивачем дійсних обставин відвідування окупованої території України, що вбачається і в манері надання ним усних пояснень - повторами, нелогічно побудованими висловами, запинаннями тощо, а також із вживанням сполучника «якоби» під час співбесіди з ВККС, та звернув увагу на те, що в законодавстві нема визначення поняття «громадянська позиція», однак його сенс і зміст можна розуміти як ставлення людини до держави, громадянином якої вона є, а також спрямованість її дій і вчинків у суспільстві, де вона проживає. Сталість громадянської позиції означає її незмінність.

Зокрема, суд встановив, що позивач є уродженцем міста Красноармійська Донецької області, де проживали його батьки на час заповнення ним анкети кандидата на посаду судд і- 12 жовтня 2023 року. Брат позивача проживає у місті Донецьку. З 19 липня 2005 року ОСОБА_1 зареєстрований у місті Покровську Донецької області. До 2014 року ОСОБА_1 проживав і працював на різних посадах в державних органах міста Донецька. З липня 2014 року й дотепер позивач проживає у місті Києві.

У своїх поясненнях до ВККС, ВРП і під час розгляду справи в суді позивач пояснював, що переїзд з міста Донецька до міста Києва був зумовлений окупацією країною-агресором Донецької області.

Під час судового засідання 10 лютого 2025 року позивач повідомив, що за його ініціативою батьки виїхали з Донецької області та наразі проживають в Одеській області.

З погляду суду першої інстанції, ці обставини мають спростовувати висновок ВРП про брак сталої громадянської позиції у позивача, позаяк у 2014 році позивач зробив свідомий і чіткий вибір про неможливість проживання на окупованій території та подальшу розбудову свого життя і кар`єри на підконтрольній Україні території.

Щодо манери висловлювань позивача, які ВРП також оцінила як брак сталої громадянської позиції, Верховний Суд виснував, що індикатори визначення української національної ідентичності не містять приписів про можливість оцінювання судді чи кандидата на посаду судді на відповідність критерію доброчесності через призму правильності мовлення.

Рівень позивача щодо володіння державною мовою підтверджується державним сертифікатом від 26 липня 2022 року № 212, виданим Національною комісією зі стандартів державної мови.

Вдаючись у спірному рішенні до аналізу лексико-граматичних правил вживання українських слів позивачем, ВРП не зазначає, які нормативно-правові акти або ж її власні акти загалом передбачають оцінювання кандидата у вимірі поняття доброчесності через призму мовленнєвого та розмовного стилю.

З огляду на зазначені підстави та обставини справи суд першої інстанції дійшов висновку, що висновки ВРП про невідповідність ОСОБА_1 вимогам доброчесності у зв`язку з його поїздкою до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та через лексичні вади у вживанні певних слів як показники відсутності у позивача сталої громадянської позиції ґрунтуються на припущеннях і суб`єктивному оцінюванні фактів, на підтвердження яких доказів нема.

4. ВРП не примирилася з рішенням суду першої інстанції і подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Підставами та мотивами для скасування оскарженого судового рішення і ухвалення нового рішення ВРП називає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції, хоча в скарзі не зазначає, які саме норми процесуального права порушив суд першої інстанції, коли ухвалив оскаржене судове рішення.

Апеляційна скарга здебільшого містить обґрунтування та мотиви, подібні до тих, що наведені в спірному рішенні ВРП.

Серед іншого ВРП в апеляційній скарзі зазначила, що за результатами розгляду рекомендації ВККС щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді згадуваного вище суду ВРП справді не встановила порушень ВККС визначеного законом порядку призначення на посаду судді. Водночас, як запевняє ВРП, вона діяла в межах повноважень та згідно з пунктом 2 абзацу другого частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII та ухвалила спірне рішення, яке є протилежним рекомендації ВККС.

ВРП зауважує, що рішення ВККС, яким та рекомендувала позивача призначити на посаду судді, не є безумовною підставою для внесення подання; що повноваження ВРП стосовно оцінювання обставин, пов`язаних з кандидатом на посаду судді та його особистих якостей, є дискреційними та належать до її виключної компетенції. Спірне рішення вона ухвалила повноважним складом, його підписали всі члени ВРП, які брали участь у його ухваленні. Воно містить мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

На переконання ВРП, у спірному рішення є достатньо підстав для відмови у внесенні подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області. Зокрема, під час оцінки нагальності потреби кандидата ОСОБА_1 відвідати окуповану російською федерацією територію Автономної Республіки Крим ВРП зважила, що нагальна потреба відвідування тимчасово окупованих територій та/чи території держави-агресора є виключною ситуацією / життєвою необхідністю, коли особа має вагомі причини для перебування в цих регіонах, незважаючи на загрозу власній безпеці, близьким особам та національній безпеці України; вказану потребу неможливо задовольнити в інший спосіб, без відвідування цих територій. А оскільки під час розгляду рекомендації ВККС про призначення ОСОБА_1 на посаду судді ВРП встановила, що кандидат на посаду судді ОСОБА_1 перебував у тимчасово окупованому Криму у відповідний період для того, щоб відвідати племінника, який перебував там за рекомендацією лікарів змінити кліматичні умови через проблеми з дихальними шляхами, однак племінник не потребував будь-якої допомоги, перебуваючи у супроводі батьків, і стан здоров'я племінника був не критичним, а отже, потреба у поїздці ОСОБА_1 не відповідає критеріям нагальності.

ВРП визнає той факт, що з 2014 року та станом до сьогодні не встановлено відповідальності за факт відвідування громадянами України тимчасово окупованих російською федерацією територій України, водночас ВРП у скарзі наголошує, що кожному громадянину України, а особливо особі, яка претендує на високе звання судді України, слід усвідомлювати, що в межах окупованих територій збройні формування російської федерації та створені нею окупаційні адміністрації встановили власний контроль і правила, а відвідування окупованої території передбачає, що весь термін перебування на ній особа фактично вимушена жити за правилами окупанта та бути йому підконтрольною. У зв'язку із цим ВРП зауважує, що в таких умовах будь-яка так звана нагальність потреби такого виїзду не співвідноситься з прогнозованими ризиками і загрозами, насамперед безпосередньо життю і здоров'ю особи (судді / кандидата), а також державній безпеці та національним інтересам України в разі затримання такої особи, її вербування тощо.

На думку ВРП, оцінюючи дії кандидата на посаду судді ОСОБА_1, ВРП зважила на застереження і ризики, наведені в листах Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України та Головного управління розвідки Міністерства оборони України; врахувала приписи Закону України від 13 грудня 2022 року № 2834-ІХ «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності» (громадянська стійкість - здатність особи виявляти свою національну та громадянську ідентичність у повсякденному житті і в умовах негативних зовнішніх впливів) та дійшла належного висновку щодо ОСОБА_1 , який під час кандидування на посаду судді вказаних рис та якостей не проявив.

Окрім зазначеного, ВРП вважає хибними висновки суду першої інстанції, викладені в оскарженому судовому рішенні, щодо порушення ВРП вимог статті 8 Конвенції під час ухвалення спірного рішення та покликається, зокрема, на судову практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), приписи Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) , Бенгалорські принципи поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23, та на Кодекс суддівської етики, якими визначається особливий статус судді у суспільстві як публічної особи щодо того, що така особа не повинна очікувати на такий самий захист свого приватного життя, що й приватна особа, яка невідома для громадськості, а постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов`язок прийняти ряд обмежень та дотримуватись високих стандартів поведінки.

5. Велика Палата ухвалою від 27 лютого 2025 року відкрила провадження за апеляційною скаргою ВРП і ухвалою від 12 березня 2025 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

6. ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив доводи ВРП, викладені у скарзі; погодився з наведеними в оскарженому судовому рішенні першої інстанції підставами та висновками щодо задоволення його позову та просив залишити апеляційну скаргу ВРП без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Відзив здебільшого обґрунтований мотивами, подібними до тих, які позивач навів у своєму позові. Серед іншого, ОСОБА_1 зазначає, що в спірному рішенні нема доказів того, що він неналежно поводився у професійній діяльності чи в особистому житті, що може поставити під сумнів відповідність його як кандидата на посаду судді критеріям доброчесності і негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади; спірне рішення стосовно нього базується на необґрунтованих припущеннях.

Заперечуючи аргумент ВРП про брак нагальної потреби відвідувати племінника та похресника, який лікувався, на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим з 26 серпня по 03 вересня 2019 року, позивач послався на висновки Великої Палати, викладені в постанові від 20 червня 2024 року у справі № 9901/2/24, про те, що поняття «нагальна потреба» є оціночним, тобто чітко не визначеним, а тому ВРП хоч і має право давати власне тлумачення таким поняттям, але до межі, яка не суперечить закону і основоположним правам та свободи людини, які захищені, зокрема, Конвенцією.

На переконання позивача, у кожній родині складається своя культура родинних зв'язків та необхідний для її членів рівень спілкування, турботи та відповідні для цього потреби. А тому зауваження ВРП у спірному рішенні про те, що оскільки племінник перебував на окупованій території у супроводі батьків, то і нагальної потреби його відвідувати не було, є таким, що суперечить Конвенції та висновкам, викладеним у рішеннях ЄСПЛ. До того ж ступінь нагальності встановити може лише він відносно до свого племінника.

ОСОБА_1 заперечує та вважає безпідставними висновки ВРП про його вживання під час співбесіди слова «якоби» та дотримання манери надання усних пояснень з повторами, нелогічно побудованими висловами, запинаннями тощо, які, на переконання ВРП, підтверджують, що йому як кандидату на посаду судді бракує сталої громадянської позиції щодо статусу російської федерації як у 2018, 2019 роках, так і нині, коли триває повномасштабна військова агресія росії проти України.

Такі твердження ВРП позивач розцінює як суб`єктивізм (особистісне ставлення) відносно кандидата та переслідування за лінгвістичні дефекти у висловлюванні, оскільки під час співбесіди з ВРП йому не було поставлено жодного запитання щодо використання слів-паразитів, зокрема слова «якоби», під час співбесіди з ВККС.

Позивач у відзиві наголошує, що загальний висновок ВРП у спірному рішенні, який повторюється в апеляційній скарзі, про відсутність у нього чіткої громадянської позиції у зв'язку з поїздкою до тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим у 2019 році з метою відвідати хворого племінника - є абстрактним припущенням, не підтвердженим жодним доказом, який би доводив його недоброчесність. Більше того, його рішення про переїзд до міста Києва з міста Донецька на початку військової агресії російської федерації проти України і тимчасової окупації територій України у 2014 році спростовують це припущення і, навпаки, підтверджують наявність у нього чітко визначеної громадянської позиції.

7. Велика Палата дослідила та оцінила доводи, наведені в апеляційній скарзі, та аргументи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу позивача, переглянула оскаржене судове рішення і встановила таке.

Насамперед обставини справи лаконічно можна викласти таким чином.

ВККС рішенням від 03 квітня 2017 року № 28/зп-17 оголосила добір кандидатів на посаду судді місцевого суду з урахуванням 600 прогнозованих вакантних посад суддів місцевого суду.

12 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до ВККС із заявою про допуск до участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду.

Рішенням від 20 вересня 2017 року № 5/дс-17 ВККС допустила ОСОБА_1 до участі в доборі кандидатів на посаду судді місцевого суду та складенні відбіркового іспиту як осіб, які не мають трирічного стажу роботи на посаді помічника судді,

ВККС рішенням від 7 червня 2018 року № 254/дс-18 визнала ОСОБА_1 таким, що за результатами спеціальної перевірки відповідає установленим Законом № 1402-VIII вимогам до кандидата на посаду судді.

За результатами перевірки рішенням від 1 серпня 2018 року № 184/зп-18 ВККС направила ОСОБА_1 як кандидата на посаду судді, який не має трирічного стажу роботи на посаді судді, для проходження спеціальної підготовки в Національній школі суддів України.

Національна школа суддів України надіслала до ВККС для складання кваліфікаційного іспиту матеріали щодо кандидата ОСОБА_1 як такого, що успішно виконав програму спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді.

ВККС рішенням від 1 серпня 2023 року № 45/зп-23 продовжила термін дії результатів кваліфікаційного іспиту кандидатів на посаду судді місцевого загального, адміністративного, господарського судів, визначила рейтинг кандидатів на посаду судді місцевого загального суду та затвердила резерв кандидатів на заміщення вакантних посад суддів. Зокрема, до резерву на заміщення вакантних посад суддів місцевого загального суду зараховано ОСОБА_1 , який за результатами кваліфікаційного іспиту набрав 167,375 бала та посів 256 позицію в рейтингу кандидатів на посаду судді місцевого загального суду.

Рішенням від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23 ВККС оголосила конкурс на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів. Установила загальний порядок та строки подання кандидатами заяв і документів для участі в цьому конкурсі, затвердила умови проведення конкурсу на зайняття 560 вакантних посад суддів у місцевих судах для кандидатів на посаду судді, зарахованих до резервів на заміщення вакантних посад суддів місцевих судів, та визначила, що питання допуску до участі в конкурсі вирішує ВККС у складі колегій.

12 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до ВККС із заявою про допуск до участі в оголошеному 14 вересня 2023 року конкурсі на зайняття вакантних посад суддів місцевих судів як особи, яка відповідає вимогам статті 69 Закону № 1402-VIII, перебуває в резерві на заміщення вакантних посад суддів та не займає суддівської посади. У заяві висловив намір претендувати на посаду судді в місцевому загальному суді.

ВККС рішенням від 1 грудня 2023 року № 10/дс-23 допустила ОСОБА_1 до участі в оголошеному ВККС 14 вересня 2023 року конкурсі на зайняття вакантних посад суддів місцевих загальних судів.

Рішенням від 19 грудня 2023 року № 177/зп-23 ВККС затвердила та оприлюднила рейтинг учасників конкурсу на посади суддів місцевих загальних судів у межах конкурсу, оголошеного рішенням ВККСУ від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23. Зокрема, визначила рейтинг кандидатів на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області, у якому ОСОБА_1 посів переможну позицію. 12 березня 2024 року ВККС провела співбесіду з ОСОБА_1 та ухвалила рішення № 313/дс-24, яким вирішила рекомендувати призначити його на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

З матеріалів особової справи (досьє) кандидата на посаду судді місцевого суду ОСОБА_1 (електронний файл), які були надані ВККС на виконання ухвали суду першої інстанції про витребування доказів, суд установив, що в межах конкурсу, оголошеного рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, Комісія направляла запити до відповідних органів задля отримання інформації стосовно кандидата в аспекті питання його відповідності критерію доброчесності: зокрема, до Державної прикордонної cлужби України (лист від 20 жовтня 2023 року № 21-2320/23) щодо інформації про перетин державного кордону та лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями України з 1 січня 2014 року, до Національної поліції України (лист від 20 жовтня 2023 року № 21-232123) щодо наявності відомостей у базі даних «Армор», до Служби безпеки України (лист від 20 жовтня 2023 року № 21-2325/23) щодо можливої колабораційної діяльності, перебування на тимчасово окупованих територіях України, наявності громадянства інших країн, причетності до корупційної діяльності тощо.

Відповідно до листа державної прикордонної служби України від 26 жовтня 2023 року № 91-52036/18/23-вих. ОСОБА_1 здійснював перетин ліній розмежування з тимчасово окупованою територією України:

- 26 травня 2018 року та 2 червня 2018 року - пункт пропуску «Курахове» (на транспортному засобі);

- 26 серпня 2019 року та 3 вересня 2019 року - пункт пропуску «Салькове (Чонгар)» (пішим ходом);

- 26 вересня 2019 року та 30 вересня 2019 року - пункт пропуску «Курахове» (на транспортному засобі).

На запитання в засіданні колегії ВККС 12 березня 2023 року під час співбесіди з кандидатом ОСОБА_1 (та надалі на засіданнях ВРП з розгляду рекомендації ВККС щодо призначення його на посаду судді про мету відвідування окупованих російською федерацією територій України) ОСОБА_1 повідомив, що до липня 2014 року проживав у місті Донецьку, де й дотепер проживають його брат, племінник (він же похресник), рідна сестра матері.

Кандидат вказав, що у травні 2018 року разом із батьками відвідував окупований Донецьк у зв`язку з тяжкою хворобою чоловіка рідної сестри його матері.

ОСОБА_1 зазначив, що чоловік рідної сестри його матері помер у вересні 2018 року. Оскільки на поховання родича він, його батько й мати поїхати не могли, то здійснили таку поїздку разом у вересні 2019 року.

Отримана на запити інформація від уповноважених органів міститься у матеріалах досьє кандидата та знаходилася у розпорядженні ВККС на час ухвалення рішення від 12 березня 2024 року № 313/дс-24. У цьому рішенні ВККС зазначила, що вона не отримувала інформації про кандидата, яка б породжувала обґрунтовані сумніви в незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів сім`ї задекларованим доходам. З огляду на це ВККС вирішила рекомендувати призначити ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

З матеріалів справи видно, що ВККС мала відомості щодо поїздок позивача до тимчасово окупованих територій у 2018, 2019 роках і не побачила в них причин для того, щоб визначити позивача таким, що не відповідає критеріям компетентності та доброчесності.

1 квітня до ВРП надійшли рекомендація ВККС та особова справа кандидата на посаду судді щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області, які були передані члену ВРП Сасевичу О. М. для підготовки попереднього висновку.

Надалі доповідач-член ВРП Сасевич О. М. запропонував ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

2 квітня 2024 року член ВРП Сасевич О. М. розглянув рекомендацію ВККС і досьє кандидата на посаду судді і склав висновок про можливість ухвалення рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

У своєму висновку доповідач констатував, що за результатами попереднього розгляду рекомендації ВККС не виявлено порушень порядку надання Комісією рекомендації щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області, а також не отримано відомостей, які не були предметом розгляду Комісії і які викликали б обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

У засіданні 18 квітня 2024 року ВРП оголосила перерву в розгляді зазначених матеріалів.

16 липня 2024 року ОСОБА_1 надав ВРП письмові пояснення щодо обставин відвідування ним тимчасово окупованих територій України у 2018 та 2019 роках.

Незважаючи на те, що текст спірного рішення не містить висновку щодо неналежності здійсненої ВККС оцінки отриманих стосовно позивача відомостей, ВРП все таки виснувала про невідповідність ОСОБА_1 критерію доброчесності. Коли формулювала таки висновок, виходила з власної оцінки відомостей про кандидата та особистого переконання кожного з її членів.

Зокрема, під час оцінки нагальності потреби кандидата ОСОБА_1 відвідати окуповану російською федерацією територію Автономної Республіки Крим ВРП дійшла висновку, що ОСОБА_1 не мав нагальної потреби відвідувати окуповану територію Автономної Республіки Крим у період із 26 серпня 2019 року до 3 вересня 2019 року, оскільки ця поїздка не відповідає критеріям нагальності. До того ж обґрунтування ОСОБА_1 мети поїздки бажанням поспілкуватися з племінником «вживу» фактично спростовує наведені твердження кандидата, за яких йому, зважаючи на його особисті інтереси та їх перевагу над родинними стосунками, об`єктивно достатньо було б телефонних розмов із племінником та надсилання племіннику повідомлень у месенджерах.

На засіданні 19 вересня 2024 року ВРП ухвалила спірне рішення про відмову внести Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області. У голосуванні за пропозицію доповідача Сасевича О. М. взяли участь 14 членів ВРП, із яких 9 проголосували «за», 5 - «проти».

ОСОБА_1 не погодився з рішенням ВРП та звернувся з адміністративним позовом до суду.

8. Велика Палата заслухала суддю-доповідача, перевірила судове рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до ухвалення незаконного судового рішення, та виснувала, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частина друга статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України зобов`язують суд застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає і врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ, що є мінімальними стандартами демократичного суспільства.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

9.Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 55 Конституції України унормовано, що права і свободи громадян захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

30 вересня 2016 року набрали чинності Закон України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі -Закон № 1401-VIII) та Закон № 1402-VIII.

Згідно із частиною третьою статті 127 Конституції України (тут і далі - у редакції Закону №1401-VIII) на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.

Відповідно до частин першої і другої статті 128 Конституції України призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.

За статтею 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, вносить подання про призначення судді на посаду.

Частиною першою статті 69 Закону № 1402-VIII закріплено, що на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів державної мови.

30 грудня 2023 року набув чинності Закон України від 9 грудня 2023 року № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі-Закон № 3511-ІХ), яким розділ IV «Порядок зайняття посади судді» Закону № 1402-VIII викладено у новій редакції.

За частиною першою статті 79 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511 -ІХ) конкурс на зайняття вакантної посади судді проводиться відповідно до цього Закону та положення про проведення конкурсу на зайняття вакантної посади судді, що затверджується ВККС, з дотриманням вимог законодавства про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Згідно зі статтею 795 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511 - ІХ) після визначення переможця конкурсу ВККС на своєму засіданні проводить з ним співбесіду. За результатами співбесіди ВККС ухвалює, зокрема, рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді.

Частиною першою статті 796 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) передбачено, що ВРП відповідно до внесеної ВККС рекомендації на своєму засіданні розглядає питання, зокрема, про призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду.

Відповідно до частини другої статті 79-6 Закону № 1402-VIII (у редакції Закону № 3511-ІХ) ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

За змістом частин четвертої та п`ятої цієї статті у разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржене до Верховного Суду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, про відмову у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, підстави відмови у переведенні судді до іншого суду за результатами конкурсу або не містить мотивів, з яких ВРП дійшла відповідного висновку.

Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначає Закон України № 1798-VIII (тут і далі -у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення).

Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Пунктом 1 частини першої статті 3 цього Закону визначено, що до повноважень ВРП належить внесення подання про призначення судді на посаду.

Згідно зі статтею 36 Закону № 1798-VIII призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП.

ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обов`язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді.

Відповідно до статті 37 Закону № 1798-VIII рішення щодо кандидата на посаду судді ухвалюється на засіданні ВРП.

Засідання ВРП у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів ВРП.

Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, вважається, що ВРП ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII (пункт 1 частини другої статті 796 цього Закону у редакції Закону № 3511-ІХ) тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, якщо: 1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС; 2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата.

Рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з підстав, визначених судоустрійним законом (стаття 38 Закону № 1798-VIII).

За частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено; 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

10. У межах цієї справи підлягають розв`язанню питання, пов`язані з виникненням спірних правовідносин, які зумовлені ухваленням ВРП рішення від 19 вересня 2024 року № 2749/0/15-24 про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

11. Зі змісту спірного рішення видно, що ВРП його ухвалила на підставі пункту 1 частини другої статті 796 Закону № 1402-VIII, бо мала обґрунтовані сумніви щодо відповідності ОСОБА_1 як кандидата на посаду судді критерію доброчесності. Сумніви викликали обставини поїздки позивача до тимчасово окупованих територій у період 2018, 2019 років, зокрема до Автономної Республіки Крим, щоб відвідати свого племінника. Обставиною, що викликала сумніви у здатності позивача бути суддею національного суду, визнала манеру висловлювань і пояснень кандидата під час співбесід з ВККС і ВРП, яка своєю чергою привела до висновку про те, що позивачу бракує сталої громадянської позиції. Власне ці сумніви загалом і стали підставами для відмови внести Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді.

12. Велика Палата нагадує, що відповідно до частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII ВРП може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

За абзацом другим частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС. Тобто сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, повинен основуватися на обґрунтованих відомостях, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, за умови якщо такі відомості не були предметом розгляду ВККС або остання не дала їм належної оцінки в межах процедури кваліфікаційного оцінювання відповідного кандидата.

13. Велика Палата в постанові від 7 листопада 2019 року у справі № 9901/243/19 вже висловлювала правову позицію щодо застосування статті 37 Закону № 1798-VIII та частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII, яка полягає в тому, що ВРП може заново оцінити кандидата на посаду судді та дійти іншого висновку, ніж ВККС. Хоча рекомендація Комісії спирається винятково на об`єктивні критерії, ВРП може не погодитися з нею (Комісією) тільки з підстав, передбачених законом.

Запровадження підстав, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС і навести свої причини відмови внести Президентові України подання про призначення на посаду судді, має на меті запобігти чи стати пересторогою для ухвалення ВРП свавільних рішень.

У наведеній постанові Велика Палата також зауважила, що ані Закон № 1402-VIII, ані Закон № 1798-VIII не встановлюють, які саме підстави можуть бути використані для відмови внести подання про призначення на посаду судді.

Абзац другий частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII встановлює умови, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС.

У цьому контексті варто наголосити, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.

14. Велика Палата погоджується з судом першої інстанції, який виходив з практики ЄСПЛ щодо того, що хоч за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору, і зауважує, що межі дискреції ВРП щодо здійснення розгляду рекомендації ВККС не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду ВРП цього питання, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як кандидатам на посаду судді, питання про призначення яких на посаду судді розглядалося ВРП, так і незалежному сторонньому спостерігачу.

Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку мають показувати, приміром, що доводи / пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги, і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувалася ВРП, коли оцінювала цього кандидата.

15. Як неодноразово зазначала Велика Палата, відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1798-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження (зокрема, див. постанови від 16 вересня 2021 року у справі № 9901/395/20, від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19).

16. Отже, у процедурі розгляду ВРП рекомендації ВККС негативне рішення має містити не лише посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді, а й мотиви, з яких ВРП дійшла висновку про наявність обставин, з якими пов`язується обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

17. Велика Палата не заперечує, що ВРП на виконання вимог частини другої статті 796 Закону № 1402-VIII визначає підстави, зазначені у пункті 1 частини другої цієї статті, керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей, і вправі засумніватися у відповідності судді чи кандидата на посаду судді критеріям та умовам, за яких можливе внесення подання про призначення на посаду судді. Проте це не відміняє того, що підстави відмови внести подання про призначення на посаду судді не повинні бути формальними, номінальними чи декларативними.

18. Тобто обставини, з якими ВРП пов`язує відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, повинні бути об`єктивними, реальними, вагомими (істотними) і негативними настільки, щоб не лише викликати сумнів у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики. Ці обставини мають оцінюватися також з погляду можливості їх негативного впливу на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

19. Як неодноразово зазначала Велика Палата, відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1798-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження (зокрема, постанови від 16 вересня 2021 року у справі № 9901/395/20, від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19).

20. З матеріалів особової справи (досьє) кандидата на посаду судді місцевого суду ОСОБА_1 (електронний файл), які були надані ВККС на виконання ухвали про витребування доказів, суд першої інстанції встановив, а Велика Палата перевірила, що в межах конкурсу, оголошеного рішенням ВККС від 14 вересня 2023 року № 95/зп-23, Комісія направляла запити до відповідних органів задля отримання інформації про кандидата щодо його відповідності критерію доброчесності. Зокрема, до Державної прикордонної служби України (лист від 20 жовтня 2023 року вих. № 21-2320/23) щодо інформації про перетин державного кордону та лінії розмежування з тимчасово окупованими територіями України з 1 січня 2014 року, до Національної поліції України (лист від 20 жовтня 2023 року вих. № 21-232123) щодо наявності відомостей у базі даних «Армор», до Служби безпеки України (лист від 20 жовтня 2023 року № 21-2325/23) щодо можливої колабораційної діяльності, перебування на тимчасово окупованих територіях України, наявності громадянства інших країн, причетності до корупційної діяльності тощо.

21. Отримана на ці запити інформація від уповноважених органів міститься у матеріалах досьє кандидата та знаходилася у розпорядженні ВККС на час ухвалення рішення від 12 березня 2024 року № 313/дс-24. У цьому рішенні ВККС зазначила, що не отримала інформації про кандидата, яка б породжувала обґрунтовані сумніви в незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів сім`ї задекларованим доходам. З огляду на це ВККС вирішила рекомендувати призначити ОСОБА_1 на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

22. Отже, дослідженням матеріалів справи встановлено, що ВККС мала відомості щодо поїздок позивача до тимчасово окупованих територій у 2018, 2019 роках і дійшла висновку про його відповідність критеріями компетентності та доброчесності.

23. Надалі доповідач - член ВРП Сасевич О. М. розглянув рекомендацію ВККС і досьє кандидата на посаду судді і запропонував ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення позивача на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області.

У своєму висновку доповідач констатував, що за результатами попереднього розгляду рекомендації ВККС не було виявлено порушень порядку надання Комісією рекомендації щодо призначення позивача на посаду судді Котовського міськрайонного суду Одеської області, а також не отримано відомостей, які не були предметом розгляду Комісії і які викликали б обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або щодо інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

24. Текст спірного рішення не містить висновку про те, що ВККС здійснила неналежну оцінку отриманих стосовно позивача відомостей. Натомість ВРП сформувала висновок про невідповідність ОСОБА_1 критерію доброчесності, притому виходила з власної оцінки відомостей про кандидата та особистого переконання кожного з її членів.

25. У цьому аспекті варто зауважити, що доброчесність як вимога до судді (кандидата на посаду судді) запроваджена в українське законодавство Законом № 1401-VIII, однак зміст цього поняття чинне законодавство не наводить. Так само не визначено оціночних критеріїв (індикаторів), якими ВРП може керуватися, вирішуючи питання відповідності кандидата критерію доброчесності, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням кандидата на посаду судді.

Доброчесність - це необхідна морально-етична складова діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах доброго ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов`язків та здійсненні правосуддя.

У преамбулі Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 йдеться про те, що ці принципи мають на меті встановлення стандартів етичної поведінки суддів, серед іншого з уваги на те, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.

Одним зі схвалених є принцип, згідно з яким дотримання етичних норм, демонстрація дотримання етичних норм є невід`ємною частиною діяльності суддів.

Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов`язок прийняти низку обмежень, і хоч пересічному громадянину ці обов`язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.

У пункті 27 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності (далі -Висновок КРЄС, КРЄС відповідно) зазначено, що судді не повинні бути ізольовані від суспільства, в якому вони живуть, оскільки судова система може тільки тоді функціонувати належним чином, коли судді не втрачають відчуття реальності. Більш того, судді, будучи громадянами, мають основоположні права та свободи, які захищені, зокрема, Конвенцією (свобода думки, релігійна свобода тощо). Таким чином, вони повинні загалом вільно займатися позапрофесійною діяльністю на свій розсуд.

26. Щодо правил поведінки судді КРЄС вважає, що кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов`язків та в особистому житті (пункт 50 Висновку КРЄС).

Згідно зі статтею 58 Закону № 1402-VIII питання етики суддів визначаються Кодексом суддівської етики, що затверджується з`їздом суддів України за пропозицією Ради суддів України.

Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року рішенням ХІ чергового з`їзду суддів України, визначено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною (стаття 3 Кодексу суддівської етики).

Згідно з Кодексом суддівської етики, затвердженим 18 вересня 2024 року XX черговим з`їздом суддів України, суддя має усвідомлювати постійну увагу суспільства та демонструвати високі стандарти поведінки з метою зміцнення довіри до судової влади та утвердження авторитету правосуддя (стаття 1). Суддя має докладати зусиль, щоб на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об`єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони) його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його доброчесності (стаття 3).

У пункті 20 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки (далі - Рекомендація CM/Rec) вказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування.

Щодо добору і підвищення по службі суддів у пункті 44 Рекомендації CM/Rec зазначено, що рішення, які стосуються добору та підвищення суддів по службі, мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях, які попередньо визначені законом чи компетентними органами влади. Прийняття таких рішень має базуватися на заслугах, з урахуванням кваліфікації, вмінь та потенціалу, необхідних для вирішення справ при застосуванні закону, зберігаючи повагу до людської гідності.

27. Зі спірного рішення убачається, що обґрунтований сумнів щодо відповідності позивача критерію доброчесності у відповідача виник під час дослідження інформації, наявної в досьє кандидата, яка стосувалася його поїздок до тимчасово окупованих територій. При оцінюванні цих відомостей ВРП керувалася індикаторами, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики (далі -індикатори).

Громадська рада доброчесності (далі - ГРД) рішенням від 11 січня 2019 року (зі змінами, внесеними рішенням від 16 грудня 2020 року) затвердила індикатори, у пункті 1.5 яких як індикатор, який серед інших вказує на невідповідність критерію незалежності як складової загальних критеріїв доброчесності та професійної етики, визначено такий: «Суддя (кандидат на посаду судді або члени його сім`ї, близькі родичі) допускав поведінку, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував рф після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території). Однак поїздки в рф, Автономну Республіку Крим чи на іншу тимчасово окуповану територію України з нагальної потреби до близьких родичів, для владнання майнових питань самі по собі не свідчать про наявність порушення цього індикатора».

Водночас 9 листопада 2023 року ВККС на своєму офіційному вебсайті опублікувала повідомлення (https://www.vkksu.gov.ua/news/vkksu-ta-grd-diyshly-zgody-shchodo-spilnyh-indykatoriv-dlya-vyznachennya-nevidpovidnosti) про те, що Комісія та ГРД дійшли згоди щодо переліку індикаторів, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, а також принципів їх застосування. Як зазначено у повідомленні, таке рішення забезпечить єдиний підхід до оцінювання суддів та підвищить якість процедури. Так, серед індикаторів, які вказують на недоброчесність особи, ВККС спільно з ГРД передбачили такий: « 17. Суддя вчинив діяння, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував РФ після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території)».

Як принципи оцінювання індикаторів у повідомленні зазначено, зокрема: для оцінювання відповідності судді критеріям доброчесності можуть використовуватися будь-які джерела інформації без часових та територіальних обмежень. Використання інформації має відбуватися з урахуванням вимог Закону № 1402-VIII щодо формування суддівського досьє. При оцінюванні відповідності індикаторам доброчесності враховується істотність будь-якого порушення.

28. З уваги на зміст пункту 17 щодо індикаторів, які опубліковані 9 листопада 2023 року на офіційному вебсайті Комісії, ВРП оцінила обставини поїздок позивача до тимчасово окупованих територій як такі, що були здійснені без нагальної потреби.

29. Нагадаємо ще раз, на які особливі ознаки передумов покликалася ВРП, коли констатувала наявність обґрунтованих сумнівів щодо, зокрема, доброчесності кандидата на посаду судді ОСОБА_1 . Це те, що небіж ОСОБА_1 є родичем третього ступеня спорідненості та критерію «близький родич» фактично не відповідає. Обставини поїздки позивача до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим не свідчать про наявність у позивача нагальної потреби відвідати племінника. Коли ОСОБА_1 приїхав до Криму, не вирішував будь-яких питань щодо набуття, зміни, припинення, передачі майнових прав.

30. Повертаючись до доводів апеляційної скарги ВРП та обставин справи, на основі яких було ухвалено судове рішення, Велика Палата вкотре хоче послатися на свої висновки, які мають стосунок до цього апеляційного перегляду. Зокрема, в постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19 Велика Палата вже роз`яснювала, що легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів саме умисного порушення норм суддівської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а також допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя.

ВРП з огляду на її конституційно-правовий статус найвищого органу суддівського врядування та носія державно-владних повноважень повинна втілювати всеохоплюючі стандарти доказування й детально аргументувати кожен свій висновок, оскільки саме акти цього органу мають вирішальне значення для кар`єри судді.

31. Натомість у цій справі загальний висновок ВРП про те, що ОСОБА_1 не має чіткої громадянської позиції у зв`язку з поїздкою до Криму у 2019 році, є абстрактним, безпідставними, по суті припущенням, оскільки ВРП не оперлася на об`єктивні дані про те, якою саме була громадянська позиція позивача на той час. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивач підтримував агресивні дії російської федерації проти України або співпрацював з окупаційною владою.

32. У цьому зв`язку слушним є висновок суду першої інстанції про те, що викладені ВРП у спірному рішенні мотиви щодо невідповідності позивача критеріям доброчесності та професійної етики з підстави відвідування Криму є необґрунтованими, суб`єктивними і такими, що зроблені фактично на підставі припущень (сумнівів), за відсутності належних доказів, які доводили б недоброчесність позивача.

33. Як показує аналіз змісту спірного рішення, сумніви ВРП у доброчесності позивача викликані і в частині того, що він в 2019 році здійснив поїздки в окупований росією Крим, зумовлені бажанням відвідати племінника в період його лікування, в яких, на думку ВРП, не було нагальної потреби. Отже, ознаку недоброчесності ВРП пов`язала з і тим, що відвідування племінника не мало характеру «нагальної потреби».

У цьому контексті не викликають застережень висновки суду першої інстанції про те, що поняття «нагальна потреба» є оціночним, тобто чітко не визначеним. Як слушно цей суд зазначив, ВРП має право давати власне тлумачення таким поняттям, але до межі, яка не суперечить закону і основоположним правам та свободам людини, які захищені, зокрема, Конвенцією.

34. Велика Палата також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в спірному випадку оцінка нагальності потреби відвідувати племінника повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується статтею 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання.

Ратифікуючи Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання поважати право людини на приватне та сімейне життя. Основною метою статті 8 Конвенції є захист від свавільного втручання у приватне та сімейне життя, житло та кореспонденцію. Це зобов`язання має класичний негативний характер (утримання від втручання), який Суд визначив як основний об`єкт статті 8 Конвенції (рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року).

Хоча мета статті 8 Конвенції полягає в основному в захисті особистості від свавільного втручання органів державної влади в її справи, вона не просто примушує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього негативного зобов`язання невід`ємною частиною ефективного захисту приватного життя можуть бути і зобов`язання позитивні. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, призначених забезпечити повагу до приватного життя навіть у сфері відносин індивідуумів один з одним. Межі між позитивними і негативними зобов`язаннями держави відповідно до вимог статті 8 Конвенції неможливо точно визначити. Проте принципи, що підлягають застосуванню, є аналогічними.

Отже, зміст права на повагу до сімейного життя охоплює право людини вимагати від держави виконання негативних (утримання від дій) і позитивних (вчинення дій) обов`язків зі створення умов, необхідних для безперешкодної реалізації її потреб та інтересів у сфері сімейного життя.

Поняття «повага» передбачає визнання державою цінності конкретних сімейних відносин. При цьому повага з боку держави до гарантованих статтею 8 Конвенції прав людини є невід`ємною передумовою впевненості суспільства у верховенстві права.

Поняття «приватне життя» у практиці ЄСПЛ не є чітко визначеним і охоплює широкий спектр питань, зокрема встановлення та підтримання стосунків з іншими людьми та зовнішнім світом (рішення «Бурґгартц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року; «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року).

ЄСПЛ тлумачить поняття «сімейне життя» як таке, що охоплює не лише формальні, але й інші «сімейні зв`язки», які існують де-факто і характеризуються достатньою сталістю (наприклад, рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року).

Таким чином, поняття «сімейне життя» відповідно до положень статті 8 Конвенції у розумінні Суду охоплює зв`язки між близькими родичами.

Сімейні цінності можуть мати різні форми прояву, але поважатися і захищатися повинні однаково. Демократичне суспільство характеризується плюралізмом і терпимістю. Однак держава повинна демонструвати однакове ставлення до людей незалежно від того, як організоване їх сімейне життя і яких традицій вони дотримуються.

35. Велика Палата пам`ятає, що національне законодавство повинне бути чітким, передбачуваним та адекватно доступним. Це передбачає достатню передбачуваність того, що особи можуть діяти відповідно до закону, а також чітке розмежування обсягу дискреційних повноважень державних органів.

36. У цьому аспекті варто зауважити, що поїздка позивача до хворого племінника, щоб його провідати, підтримати, надати йому можливість поспілкуватися, сама по собі не повинна викликати сумнів у доброчесності позивача як кандидата на посаду судді. Те, що племінник позивача перебував на тимчасово окупованій росією території, є об`єктивною обставиною, незалежною від волі позивача.

Встановлено також, що обставини щодо перетину позивачем кордону окупованих росією територій та мета цих поїздок були відомі та оцінені ВККС під час проходження ним кваліфікаційного оцінювання.

ОСОБА_1 цих фактів не приховував, надавав однакові пояснення щодо причини своїх поїздок, зокрема до Криму, як ВККС, так і ВРП та суду. За результатами кваліфікаційного оцінювання ВККС сумнівів щодо доброчесності позивача не мала.

37. ВРП не встановила обставин чи підстав, які б указували на те, що ОСОБА_1 підтримував агресивні дії російської федерації проти України або співпрацював з окупаційною владою. За змістом спірного рішення ВРП лише вказує на те, що у поїздках позивача до російської федерації не було нагальної потреби, а відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади загалом. Втім нагальність потреби спілкування з племінником, як правильно зауважив суд першої інстанції, міг об`єктивно визначити лише сам позивач.

38. Тут слід деталізувати, що в аспекті обставин про нагальність потреби відвідування тимчасово окупованої території України зміст спірного рішення ВРП та мотивація оскарженого судового рішення дозволяють констатувати, що протиправність оскарженого судового рішення в цьому сегменті полягає саме в тому, що Рада як орган державної судової влади фактично визнала факт відвідування окупованої території України з відомою метою як винний неетичний вчинок (діяння), надала йому значення девіантної поведінки, яка, як слушно встановив суд, не ґрунтується на доказах.

39. З огляду на викладене Велика Палата вважає, що суд першої інстанції правильно визнав, що ВРП як орган держави, який повинен дотримуватися Конвенції, виявляючи повагу до права на сімейне життя, не повинна була за браком об`єктивних підстав (передумов) трактувати («кваліфікувати») дії позивача, спрямовані на підтримання його сімейних зв`язків, як такі що охоплюються поняттям складу діяння з ознаками недоброчесної поведінки.

Будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного і сімейного життя має здійснюватися згідно із законом. Однак за обставинами цієї справи, як правильно виснував суд першої інстанції, мало місце порушення статті 8 Конвенції в аспекті прояву неповаги до права ОСОБА_1 на сімейне життя, яке не було виправданим за критеріями, переліченими у пункті 2 статті 8 Конвенції.

40. Отже, в обсязі встановлених у цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин Велика Палата висновує, що висновки ВРП, викладені у спірному рішенні щодо ОСОБА_1 в розрізі відповідності його вимогам доброчесності у зв`язку з його поїздками до окупованого російською федерацією Криму та відсутністю у нього чіткої громадянської позиції, в тому вигляді, як вони викладені, не можна визнати цілком обґрунтованими та об`єктивними.

Почасти щодо фактів вони надміру суб`єктивні, дещо квапливі і категоричні, за цими та зазначеними в судовому рішенні ознаками є такими, що не відповідають вимогам частини двадцятої та пункту 3 частини двадцять першої статті 79 Закону № 1402-VIII, а також критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеним статтею 2 КАС України, що є підставою для визнання спірного рішення протиправним.

41. Велика Палата вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, які мають значення для її вирішення, та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

42. Доводи апеляційної скарги не спростовують правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскарженому судовому рішенні, а тому не містять вагомих підстав для визнання його протиправним, немотивованим і таким, що підлягає скасуванню.

43. Велика Палата при формуванні висновків цієї постанови, керується принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України», від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою -домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.

Велика Палата вважає, що учасники цієї судової справи, зокрема й апелянт, на рівні позовного та апеляційного проваджень отримали вичерпні відповіді на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах.

44. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення-без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

45. З огляду на це Велика Палата вважає, що суд першої інстанції ухвалив правильне рішення, тому підстав для втручання й скасування рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 лютого 2025 року нема.

46. Отже, апеляційну скаргу ВРП слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 лютого 2025 року - без змін.

Керуючись статтями 266, 311, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя залишити без задоволення.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 лютого 2025 року у справі № 990/334/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: О. О. Банасько М. В. Мазур

Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв

І. А. Воробйова К. М. Пільков

О. А. Губська О. В. Ступак

Ж. М. Єленіна І. В. Ткач

Л. Ю. Кишакевич О. С. Ткачук

В. В. Король В. Ю. Уркевич

О. В. Кривенда Н. В. Шевцова