Постанова від 20.05.2025 по справі 160/31676/24

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

20 травня 2025 року м. Дніпросправа № 160/31676/24Суддя І інстанції Царікова О.В.

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач),

суддів: Сафронової С.В., Коршуна А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві

на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» до Головного управління ДПС у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень,-

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» звернулося до суду з вищевказаним позовом в якому просило визнати протиправним та скасувати: податкове повідомлення-рішення від 07.03.2024 №00175150708 на загальну суму 1 626 254,00 грн.; податкове повідомлення-рішення від 08.03.2024 №01764224025 на загальну суму 1 132 904,69 грн.; податкове повідомлення-рішення від 08.03.2024 №01763824025 на загальну суму 13 594 856,25 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на безпідставність висновків податкового органу щодо віднесення договорів укладених товариством до договорів факторингу, оскільки основною метою укладання цих договорів було відступлення права вимоги. В укладених договорах відсутні ознаки договорів факторингу, а тому такі договори є відступленням права вимоги. За таких обставин оскаржені податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року позов задоволено.

Не погодившись з прийнятим рішенням Головне управління ДПС у місті Києві подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило рішення суду скасувати та прийняти нове рішення яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що первинні зобов`язання відступлені за договорами укладеними позивачем, виникли на підставі та у формі банківського кредиту (відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121 -ІП, далі - Закон № 2121), за якими, враховуючи вищевикладене, право надавати, стягувати заборгованість та нараховувати відсотки мають право виключно банки або фінансові установи, які мають відповідну ліцензію. Відповідно до умов договорів ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» уступив грошову вимогу до Боржників в обмін на грошові кошти, які покупці прав вимоги (нові кредитори) зобов`язуються сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Уклавши договори відступлення права вимоги за кредитними договорами, договорами позики, ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» отримав фінансування у розмірі сплачених другою стороною коштів, а друга сторона, в свою чергу, укладаючи вказані договори набули право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні фізичними особами від первісного кредитора таких прав щодо боржника: а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; б) права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов`язаних з цим сум; в) права будь-яких інших вимог згідно генерального договору та кредитного договору. Контролюючим органом зроблено висновок, що укладені між ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» та фізичними особами договори за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Оскільки ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» не дотримано обов`язкової вимоги до вищезазначених договорів з продажу заборгованості, які є первинним документами, та в подальшому передано грошову вимогу по актам приймання-передачі не належній особі, яка фактично не мала права на проведення таких операцій, то як акти так і договори зі сторони Нового Кредитора підписано не посадовою особою фінансової або банківської установи. Таким чином, грошові кошти, отримані ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» від фізичних осіб - покупців прав вимоги за кредитними договорами вважаються безповоротною фінансовою допомогою. Також контролюючий орган вказує на пропуск місячного строку звернення позивача із зазначеною позовною заявою до суду , передбаченого п.56.19 ст. 56 ПК України, оскільки рішення за результатами розгляду скарги позивача було прийнято контролюючим органом 24.05.2024 та отримано платником податків 29.05.2024. З урахуванням строків встановлених підпунктом 56.19 статті 56 ПК У країни останнім днем для звернення до суду з позовною заяву є 28.06.2024. В той же час, ТОВ «Просперіті Файненшл» подано позовну заяву 29.11.2024, тобто з пропуском строку на 5 місяців, в зв`язку з чим суд першої інстанції безпідставно поновив строк звернення до суду ухвалою від 30 грудня 2024 року. Вказує на зловживання ТОВ «Просперіті Файненшл» своїми процесуальними правами, шляхом подання та відкликання 2-х аналогічних позовних заяв до подання 28.11.2024 третьої аналогічної позовної заяви до Дніпропетровського окружного адміністративного суду чітко намагаючись «вплинути» на розподіл позову між суддями.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Просперіті Файненшл» просить відмовити у її задоволенні та залити без змін рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник Головного управління ДПС у місті Києві підтримав вимоги апеляційної скарги з викладених у ній підстав, представник ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» просив відмовити у її задоволенні та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає виходячи з наступного.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що на підставі наказу Головного управління ДПС у м. Києві від 27.11.2023 №5946-п проведена документальна планова виїзна перевірка ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 04.07.2019 по 31.12.2022, валютного за період з 04.07.2019 по 31.12.2022, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 04.07.2019 по 31.12.2022 та іншого законодавства за відповідний період, відповідно до затвердженого плану документальної перевірки.

За результатом проведеної ГУ ДПС у м. Києві перевірки складено Акт документальної планової виїзної перевірки від 16.01.2024 №2633/ж5/26-15-07-08-02/43092744 (надалі Акт перевірки).

Відповідно до Акту перевірки за період з 04.07.2019 по 31.12.2022 було встановлено наступні порушення ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ»:

- п.44.1, п.44.2 ст.44, п.134.1.1 п.134.1 ст.134 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 1 566 178,00 грн., в т.ч. за 2019 рік 11 031,00 грн., за 2020 рік 705 146,00 грн., за 2021 рік 620 728,00 грн., за 2022 рік 229 273,00 грн.;

- п.п.69.8.3 п.69.8 ст.69 Податкового кодексу України, у редакції, яка діяла на момент вчинення правопорушення, а саме не подано звіти про підзвітні рахунки відповідно до Угоди (FATCA) за 2019-2022 роки;

- п.п.168.1.1 п.168.1 ст.168 з урахуванням п.п.164.2.4 п.164.2 ст.164 , п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено заниження суми податку на доходи фізичних осіб, в періоді, що перевірявся, на загальну суму 13 330 336,03 грн., в тому числі за 2019 рік 623 279,36 грн., за 2020 рік 2 296 404,23 грн., 2021 рік 9 975 850,92 грн., 2022 рік 434 801,52 грн.;

- п.п.168.1.1 п.168.1 ст.168 з урахуванням п.п.1.5 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ п.п.1.6 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ, п.п. 164.2.4, п.п.164.2.20 п.164.2 ст.164, «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України, в результаті чого встановлено заниження суми військового збору, в періоді що перевірявся, на загальну суму 1 110 861,34 грн., в тому числі за 2019 рік 51 939,95 грн., за 2020 рік 191 367,02 грн., за 2021 рік 831 320,91 грн., за 2022 рік 36 233,46 грн.

12.02.2024 ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» направило на адресу Головного управління ДПС у м. Києві Державної податкової служби України заперечення на Акт документальної планової виїзної перевірки від 16.01.2024 №2633/ж5/26-15-07-08-02/43092744.

05.03.2024 ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» отримало лист Головного управління ДПС у м. Києві «Про розгляд заперечення» №3219/І/26-15-07-08-02-07 від 01.03.2024, яким повідомлено, що за результатами розгляду заперечення ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» від 12.02.2024 б/н (вх. ГУ ДПС у м. Києві від 16.02.2024 №16978/6) на акт перевірки від 16.01.2024 №2633/Ж5/26-15-07-08-02/43092744 «Про результати документальної планової виїзної перевірки ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ», висновки акта перевірки залишено без змін, а заперечення без задоволення.

07.03.2024 Головним управлінням ДПС у місті Києві прийнято податкове повідомлення-рішення №00175150708 на загальну суму 1 626 254,00 грн. за порушення п.44.1, п.44.2 ст.44, п.134.1.1 п.134.1 ст.134 Податкового кодексу України; та податкове повідомлення-рішення №00175140708 на загальну суму 1 250 000,00 грн. за порушення пп.69.8.3 п.69.8 ст.69 Податкового кодексу України

08.03.2024 Головним управлінням ДПС у місті Києві прийнято податкове повідомлення-рішення №01764224025 на загальну суму 1 132 904,69 грн за порушення пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 з урахуванням пп.1.5 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ, пп.1.6 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ, пп.164.2.4 пп.164.2.20 п.164.2 ст.164, «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України; та податкове повідомлення-рішення №01763824025 на загальну суму 13 594 856,25 грн. за порушення пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 з урахуванням пп.164.2.4 пп.164.2.20 п.164.2 ст.164, «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України.

ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» скористалося наданим чинним законодавством правом та 25.03.2024 звернулося до Державної податкової служби України зі скаргою на податкове повідомлення-рішення від 07.03.2024 №00175150708; податкове повідомлення-рішення від 07.03.2024 №00175140708; податкове повідомлення-рішення від 08.03.2024 №01764224025; податкове повідомлення-рішення від 08.03.2024 №01763824025.

Рішенням від 11.04.2024 Державна податкова служба України продовжила строк розгляду скарги ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» до 30.05.2024 (включно).

Відповідно до Рішення Державної податкової служби про результати розгляду скарги від 24.05.2024 №15539/6/99-00-06-01-01-06 Державна податкова служба України скаргу задовольнила частково та скасувала податкове повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 07.03.2024 №00175140708, та залишила без змін податкові повідомлення-рішення ГУ ДПС у м. Києві від 07.03.2024 №00175150708; від 08.03.2024 №01764224025, №01763824025.

Позивач не погодився з податковим повідомленням-рішенням від 07.03.2024 №00175150708 на загальну суму 1 626 254,00 грн. за порушення п.44.1, п.44.2 ст.44, п.134.1.1 п.134.1 ст.134 Податкового кодексу України; податковим повідомленням-рішенням від 08.03.2024 №01764224025 на загальну суму 1 132 904,69 грн за порушення пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 з урахуванням пп.1.5 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ, пп.1.6 п.161 підрозділу 10 розділу ХХ, пп.164.2.4 пп.164.2.20 п.164.2 ст.164, «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України; податковим повідомленням-рішенням від 08.03.2024 №01763824025 на загальну суму 13 594 856,25 грн. за порушення пп.168.1.1 п.168.1 ст.168 з урахуванням пп.164.2.4 пп.164.2.20 п.164.2 ст.164, «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України у зв`язку з чим представник позивача звернувся до суду з цим позовом.

Головним управлінням ДПС у місті Києві в ході проведення перевірки було встановлено, що первинні зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальності «Просперіті Файненшл» відступлені за договорами, які виникли на підставі та у формі банківського кредиту (відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-ІП, далі - Закон № 2121), за якими, враховуючи вищевикладене, право надавати, стягувати заборгованість та нараховувати відсотки мають право виключно банки або фінансові установи, які мають відповідну ліцензію. Відповідно до умов договорів ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» уступив грошову вимогу до Боржників в обмін на грошові кошти, які покупці прав вимоги (нові кредитори) зобов`язуються сплатити первісному кредитору, тобто фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу. Уклавши договори відступлення права вимоги за кредитними договорами, договорами позики, ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» отримав фінансування у розмірі сплачених другою стороною коштів, а друга сторона, в свою чергу, укладаючи вказані договори набули право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні фізичними особами від первісного кредитора таких прав щодо боржника: а) права вимоги на стягнення (отримання) від боржника будь-яких грошових нарахувань та вимог, у тому числі передбачених кредитним договором заходів відповідальності, які виникли у первісного кредитора до боржника до моменту укладення цього договору; б) права вимоги, які випливають з факту неналежного виконання боржником умов кредитного договору, в тому числі право на дострокове стягнення суми кредиту, процентів та інших пов`язаних з цим сум; в) права будь-яких інших вимог згідно генерального договору та кредитного договору.

Контролюючим органом зроблено висновок, що укладені між ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» та фізичними особами договори за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Оскільки ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» не дотримано обов`язкової вимоги до вищезазначених договорів з продажу заборгованості, які є первинним документами, та в подальшому передано грошову вимогу по актам приймання-передачі не належній особі, яка фактично не мала права на проведення таких операцій, то як акти так і договори зі сторони Нового Кредитора підписано не посадовою особою фінансової або банківської установи. Таким чином, грошові кошти, отримані ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» від фізичних осіб - покупців прав вимоги за кредитними договорами вважаються безповоротною фінансовою допомогою. В акті перевірки зазначено, що вищенаведені порушення призвели до заниження ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» інших доходів на загальну суму 8 317 112 грн, у т.ч.: 2019 рік - 61 284 грн, 2020 рік - 3 812 779 грн, 2021 рік - 3 299 150 грн, 2022 рік - 1 143 899 гривень.

Задовольняючи позов суд першої інстанцій дійшов висновку, що ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» купляло право вимоги щодо позичальників у Нових кредиторів за первісним договором про відступлення права вимоги, які, в свою чергу, набували права вимоги під час розпродажу активів банку. Договори, укладені банками під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з своїми кредиторами у процедурі ліквідації, не можуть бути віднесені до договорів факторингу. А тому банки мали право продати право вимоги за кредитним договором не лише фінансовій установі, відповідно таке право перейшло і до Нового кредитора, а в подальшому і до ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ», що свідчить про відсутність порушень зазначених у акті перевірки.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з позицією суду першої інстанцій, виходячи з наступного.

В першу чергу виходячи з характеру спірних правовідносин суд першої інстанції вірно визначився з необхідністю надати оцінку тому факту які ж саме договори були укладені Товариством з обмеженою відповідальністю «Просперіті Файненшл» та фізичними особами: договори відступлення права вимоги чи договори факторингу.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У статті 350 Господарського кодексу України (далі - ГК України) факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони. У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора. Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.

У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-ІИ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.

У пункті 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Статтею 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено види діяльності, на які Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, може надавати фінансовим установам ліцензії, а саме страхової діяльності, діяльності з накопичувального пенсійного забезпечення, надання фінансових кредитів за рахунок залучення коштів та діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб. Порядок та вимоги щодо внесення інформації про фінансові компанії до Держреєстру фінансових установ установлюються Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим розпорядженням Держфінпослуг від 28.08.2003 №41, зареєстрованим у Мін`юсті України 11.09.2003 за №797/8118 (далі Положення).

Пунктом 14 Розділу І Положення визначено, що вимоги, установлені законодавством України щодо діяльності, пов`язаної з наданням відповідних видів фінансових послуг, повинні виконуватися фінансовою установою протягом усього строку перебування в Реєстрі. Документом, що підтверджує статус фінансової установи, є Свідоцтво (п.8 Розділі Положення). Свідоцтво про реєстрацію фінансової установи (далі - Свідоцтво) - документ установленого зразка, який засвідчує факт набуття юридичною особою статусу фінансової установи та внесення Держфінпослуг інформації про фінансову установу до Реєстру, (п.1 Розділ І Положення). З наведених норм права встановлено, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ.

Відповідно до правового висновку Великої палати Верховного Суду, викладеного у Постанові від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Указані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно зі статтею 1048 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, фактор зобов`язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов`язаний сплатити факторові залишок боргу.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону № 2664-ІІІ фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою.

Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 2664-ІІІ фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання на підставі договору.

Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Щоб краще зрозуміти природу факторингу доцільно вдатися до історії його появи. Факторинг виник тоді, коли ринки збуту були віддалені від місць виробництва продукції, і фактори відігравали роль зв`язкових між виробниками та кінцевими покупцями. Факторингом у ті часи була, зокрема, посередницька послуга у торговельній діяльності, за допомогою якої виробник (постачальник) товару швидко та гарантовано отримував від посередника (фактора) кошти за товар (навіть до його поставки покупцеві), а покупець (торговець) цього товару отримував відстрочку в його оплаті, завдяки чому міг його перепродати, отримати кошти від кінцевого покупця та розрахуватись ними з фактором. За цю посередницьку послугу фактор отримував винагороду від продавця або покупця (торгівця).

З часом розвитку факторинг набув різних видів та форм, перестав бути посередницькою торговельною послугою, а фактор втратив функцію дистриб`ютора продукції.

Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.

Відповідно до статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.

Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Зміст зобов`язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) зроблено висновок, що договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 2664-III), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).

При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.

Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажом останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).

При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у договорах відступлення права вимоги, укладених ТОВ «Просперіті Файненшл» з фізичним особами, які були предметом податкової перевірки, відсутні ознаки договорів факторингу.

Так метою укладення ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» договорів було відступлення права вимоги. Доказів на підтвердження надання новим кредитором фінансової послуги попередньому кредитору контролюючим органом не надано , про що вірно зазначив суд першої інстанції.

Враховуючи відсутність основних ознак договорів факторингу, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що зазначені договори є договорами відступлення права вимоги.

У Постанові Верховного Суду від 25.01.2023 у справі №638/18879/18 викладено наступні правові висновки, так оскільки Сторона не набула права здійснювати фінансові операції щодо боржника - такий договір не можна кваліфікувати як договір факторингу. Він є змішаним, бо містить елементи різних договорів (частина друга статті 628 ЦК України), зокрема, ознаки договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги на публічних торгах) і договору відступлення права вимоги (цесії) (за умовами якого первісний кредитор передав право вимоги новому кредитору).

Оскільки за своєю правовою природою оспорюваний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладений на підставі договору про відступлення права вимоги від 30 серпня 2018 року між банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, на виконання якого здійснена цесія, і його сторонами можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що відступлення права вимоги суперечить закону, є помилковими.

Зазначений договір відступлення прав вимоги не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором у розпорядження кредитору за плату, тобто його умови не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за цим правочином не є відносинами у сфері факторингу. Цей правочин є купівлею-продажом прав вимоги і за правовою природою є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється статтями 512-519 ЦК України, і суб`єктний склад на укладення яких не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства, тому наявності у ОСОБА_2 як нового кредитора ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу, не вимагається.

Такий висновок суду відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19 (провадження № 14-181цс20), від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, та не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 грудня 2019 року у справі № 761/20611/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 465/647/11.

Означена ситуація уможливила відступлення права вимоги за кредитним і іпотечним договорами не лише на користь фінансової установи, а і будь-якій особі, що відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, про те, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи, що банк, розпродаючи активи у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, мав право продати право вимоги за кредитним та іпотечним договорами не лише фінансовій установі, то таке право перейшло до нового кредитора ТОВ «Фінанс Проперті Групп» з огляду на зміст положення статті 514 ЦК України.

Отже, як первісне, так і наступне відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансової установи за обставин, коли первісний кредитор (банк) розпродує активи у процедурі ліквідації та позбавлений банківської ліцензії.

Таким чином, ТОВ «Фінанс Проперті Групп», відступаючи права кредитора та іпотекодержателя, набуті на відкритих електронних торгах з продажу активів позбавленого банківської ліцензії та перебуваючого у процедурі ліквідації банку на користь не фінансової установи, а фізичної особи, діяв правомірно.

Судом встановлено, що за результатами торгів банки (первісні кредитори), які перебували у процедурі ліквідації, та фінансові компанії (новий кредитор) укладали договори про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за яким банки, які перебували у ліквідації, шляхом продажу відступали право вимоги за кредитними договорами, договорами поруки та іпотечними договорами за наявності.

У спірній ситуації, ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» купляло право вимоги щодо позичальників у Нових кредиторів за первісним договором про відступлення права вимоги, які, в свою чергу, набували права вимоги під час розпродажу активів банку.

Отже як вірно виснував суд першої інстанції договори, укладені банками під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з своїми кредиторами у процедурі ліквідації, не можуть бути віднесені до договорів факторингу. А тому банки мали право продати право вимоги за кредитним договором не лише фінансовій установі, відповідно таке право перейшло і до Нового кредитора, а в подальшому і до ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ», при цьому доводами апеляційної інстанції вказаних висновків не спростовано.

Виходячи з викладеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про не підтвердження виявлених в ході перевірки порушень податкового законодавства а відтак протиправність оскаржених податкових повідомлень рішень та їх скасування.

Щодо строку звернення позивача із зазначеним позовом до суду колегія суддів виходить з наступного.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 грудня 20204 року поновлено позивачу строк звернення до суду із зазначеною позовною заявою.

Відповідно до частин другої, третьої статті 293 КАС учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду. У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд апеляційної інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню.

Так ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» першочергово зверталося до суду з позовною заявою про визнання протиправними та скасування зазначених податкових повідомлень -рішень 28 червня 2024 року, тобто в межах строку, визначеного п.56.18 ст.56 ПК України. Але, скориставшись правом, передбаченим ст. ст. 9, 44 КАС України, позивач ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» звернувся до суду із заявою про залишення позову без розгляду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.11.2024 у справі №160/16952/24 позов ТОВ «ПРОСПЕРІТІ ФАЙНЕНШЛ» до ГУ ДПС у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень залишено без розгляду.

Частиною першою статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України, якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Відносини у сфері оподаткування, права та обов`язки платників податків і зборів, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює ПК України.

Пунктом 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.

Відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України, у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду постановою від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19 відступив від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 3 квітня 2020 року у справі № 2540/2576/18, у частині того, що строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду, у тому числі після використання процедури адміністративного оскарження, становить 1095 днів з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено, і дійшла висновку, що норма пункту 56.18 статті 56 ПК України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 цього Кодексу. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження - протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

У справі № 160/11673/20 палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду сформувала висновок, відповідно до якого процесуальний строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (рішення про застосування штрафних санкцій) у випадку, якщо платником податків не використовувалася процедура досудового вирішення спору (адміністративного оскарження) визначається частиною другою статті 122 КАС України - становить шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У справах № 140/1770/19 (про стягнення заборгованості) та № 320/12137/20 (про стягнення коштів), Велика Палата Верховного Суду виснувала, що строк позовної давності у 1095 днів, встановлений статтею 102 ПК України, поширюється, зокрема, на право контролюючого органу щодо проведення перевірки та самостійного визначення суми грошових зобов`язань (пункт 102.1); стягнення податкового боргу (пункт 102.4); право платника податків на подання заяви про повернення надміру сплачених грошових зобов`язань або про їх відшкодування (пункт 102.5); право платника податків на оскарження в суді податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу (пункт 56.18 статті 56).

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що норма пункту 56.18 статті 56 ПК України, яка встановлює спеціальні строки звернення до суду, є відсильною до статті 102 цього Кодексу та регулює виключно правовідносини щодо оскарження податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу.

Велика Палата Верховного Суду у справі про стягнення бюджетної заборгованості фактично констатувала, що строк звернення до суду в 1095 днів поширюється на право платника податків на оскарження в суді податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу,

В ухвалі від 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів.

Виходячи з викладеного суд першої інстанції дійшов правомірно висновку, у зв`язку з існуванням колізії між строками, передбаченими ПК України, і строками, передбаченими КАС України, так відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України строк оскарження податкового повідомлення - рішення є меншим, ніж тримісячний строк, визначений частиною четвертою статті 122 КАС України.

Суд першої інстанції вірно зауважив, що наразі існують фактично протилежні висновки щодо строку звернення до суду з позовами про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Врахування одного підходу щодо застосування норм права свідчитиме про відступлення від іншого підходу щодо застосування норм права у спосіб, що не передбачений правилами КАС України.

Однак пункт 56.21 статті 56 ПК України чітко встановлює, що у випадку, коли норми ПК України або інших законів суперечать одна одній і допускають неоднозначне трактування прав та обов`язків платників податків і контролюючих органів, рішення має прийматися на користь платника податків.

За змістом пунктів 29 та 30 рішення Європейського суду з прав людини (далі також - ЄСПЛ, Суд) від 14 грудня 2021 року у справі «Мельгарехо Мартінес де Абелланос проти Іспанії» можливість суперечливих судових рішень є невід`ємною рисою будь-якої судової системи, яка базується на мережі судів першої та апеляційної інстанцій, повноважних на території їх територіальної юрисдикції. Такі розбіжності також можуть виникати в межах одного суду. Загалом, у функції Суду не входить порівняння різних рішень національних судів, навіть якщо вони винесені в явно схожих справах; він повинен поважати незалежність цих судів. Критерії, якими керується Суд при оцінці обставин, за яких суперечливі рішення різних національних судів, винесених в останній інстанції, призводять до порушення права на справедливий судовий розгляд, закріпленого в статті 6 § 1 Конвенції, полягають у встановленні, по-перше, чи існують глибокі та давні розбіжності в прецедентному праві національних судів; по-друге, чи передбачено національним законодавством механізм подолання цих невідповідностей; і, по-третє, чи було застосовано цей механізм і, якщо доцільно, з яким ефектом. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, принцип, який мається на увазі в Конвенції. Суперечливі рішення в подібних справах, винесені одним і тим же судом, який, крім того, є судом останньої інстанції у цій справі, можуть порушити цей принцип і тим самим підірвати довіру суспільства до судової системи, яка є одним із важливих компонентів державного права. про верховенство права. У зв`язку з цим Суд постановив у справах, що стосуються одного й того самого заявника, що різні рішення національних судів, засновані на ідентичних фактах, можуть суперечити принципу правової визначеності та навіть становити відмову у доступі до суду.

ЄСПЛ у рішенні від 26 серпня 2024 року у справі «ГАНУЩАК ПРОТИ УКРАЇНИ», досліджуючи питання неоднозначності судової практики, відзначив, що якщо явно суперечливі рішення втручаються у право на мирне володіння майном і не містять обґрунтованого пояснення розбіжності, таке втручання не може вважатися законним для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки призводить до неузгодженості практики, якій бракує необхідної точності, аби фізичні особи могли передбачити наслідки своїх дій (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Йокела проти Фінляндії» (Jokela v. Finland), заява № 28856/95, пункт 65, ЄСПЛ 2002-IV; «Сагінадзе та інші проти Грузії» (Saghinadze and Others v. Georgia), заява № 18768/05, пункти 116 - 118, від 27 травня 2010 року; та «Брезовец проти Хорватії» (Brezovec v. Croatia), заява № 13488/07, пункти 67 і 68, від 29 березня 2011 року). Суд виснував, що розбіжності у практиці з питання достатньо для встановлення за обставин цієї справи, що заявник не міг передбачити оскаржуване втручання у вигляді постанови апеляційного суду та його наслідки, а тому воно було несумісним із принципом законності, закріпленим у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

З урахуванням положень пункту 56.21 статті 56 ПК України, суд вірно застосував підхід Великої Палати Верховного Суду у справах №140/1770/19 та №320/12137/20 щодо права платника податків на оскарження в суді податкового повідомлення - рішення або іншого рішення контролюючого органу (пункт 56.18 статті 56).

Виходячи з викладено, а також враховуючи те, що позивач 28.11.2024 реалізував своє право на повторне звернення до суду, подавши позовну заяву про визнання протиправними та скасування вищеозначених податкових повідомлень - рішень в стислі строки, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність поновлення строку звернення до суду, при цьому колегія суддів також враховує той факт , що первісно позивач звернувся з повозом до суду про визнання протиправними та скасування зазначених податкових повідомлень -рішень 28 червня 2024 року, тобто в межах строку, визначеного п.56.18 ст.56 ПК України.

З приводу зловживань процесуальними правами колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Твердження Апелянта про те, що подання втретє представником Позивача позовної заяви є зловживанням процесуальними правами, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки згідно з п.2 ч. 1 ст. 45 КАС України, з урахуванням конкретних обставин справи, суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями.

Відповідно до ч.4 ст. 249 КАС України особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позво було залишено без розгляду, має повторно звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.

Відповідно до вищенаведеної процесуальної норми представник Позивача, звертаючись з відповідною позовною заявою до суду повторно, подав також клопотання про поновлення процесуального строку.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя розглядає справи, одержані згідно з порядком розподілу судових справ, установленим відповідно до закону. На розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання судді чи будь-яких інших осіб.

ЄСПЛ зазначав, що зловживанням правами є шкідливе здійснення права її власником в такий спосіб, який явно не відповідає або суперечить цілям, для яких таке право надане / створене. Для того, щоб визначити, чи певна поведінка складає зловживання правами, суд ретельно розглядає цілі, які заявник переслідує (рішення у справі «Миролюбов і інші проти Латвії» - Mirolubovs and Others v. Latvia від 15.06.2007, заява №798/05).

У зв`язку з цим суд розглядає «основний зміст», «загальну атмосферу» або «загальний напрямок» дій відповідної особи (зокрема, рішення ЄСПЛ у справі «М`Бала М`Бала проти Франції» - M'Bala M'Bala v. France від 11.02.1966, заява №25239/13) і їх «безпосередній і більш широкий контекст» (рішення ЄСПЛ у справі «Перінчек проти Швейцарії» - Perinсek v. Switzerland від 15.10.2015, заява №27510/08).

Тобто зазначеними приписами визначений перелік дій, які хоч і потрапляють у коло законодавчо встановлених прав сторін (учасників) справи, але спосіб їх вчинення суперечить завданню адміністративного судочинства, тому з урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами, у тому числі і дії, які обумовлюють звернення позивача до суду.

При цьому вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 у справі №826/12191/18.

З наведеного вбачається, що саме по собі послідовне подання позивачем позовів після залишення попереднього позову без розгляду не є зловживанням процесуальними правами. Натомість таке зловживання має місце у разі, якщо позовні заяви подано не послідовно, а одночасно, тоді такі дії не направлені на захист прав та/або законних інтересів сторони, та є такими, що суперечать завданню адміністративного судочинства, визначеному ст.2 КАС України.

Колегія суддів апеляційного суду вважає, що в межах апеляційної скарги порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому апеляційну скаргу слід відхилити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Керуючись п.1 ч. 1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення в повному обсязі.

В повному обсязі постанова складена 21 травня 2025 року.

Головуючий - суддяД.В. Чепурнов

суддяС.В. Сафронова

суддяА.О. Коршун