Постанова

від 26.05.2025 по справі 120/4751/24

КРИМСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/4751/24

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк А.Ю.

Суддя-доповідач - Біла Л.М.

26 травня 2025 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Білої Л.М.

суддів: Моніча Б.С. Гонтарука В. М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Жмеринської міської ради Вінницької області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року у справі за адміністративним позовом Керівника Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави до Жмеринської міської ради Вінницької області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної військової адміністрації та Міністерство культури та інформаційної політики України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,,

В С Т А Н О В И В :

Керівник Жмеринської окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Жмеринської міської ради Вінницької області, в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Жмеринської міської ради Вінницької області щодо не утворення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини;

Зобов`язати Жмеринську міську раду Вінницької області (код ЄДРПОУ 03084233) утворити спеціально уповноважений орган охорони культурної спадщини на умовах і в порядку, визначених Законом України № 1805-III від 08.06.2000 "Про охорону культурної спадщини".4

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 16.04.2024 року залучено до участі у справі третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної військової адміністрації та Міністерство культури та інформаційної політики України.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року позовні вимоги задоволено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, а також неповне з`ясування всіх обставин, що в сукупності призвело до ухвалення протиправного рішення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та надавши оцінку доводам апеляційної скарги, встановила наступне.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 878 з метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України, затверджено Список історичних населених місць України (міста і села міського типу), до якого увійшли місто Жмеринка Вінницької області (дата заснування або перша писемна згадка кінець XIX століття) та селище міського типу Браїлів Вінницької області (дата заснування або перша писемна згадка XV століття).

Згідно інформації Жмеринської міської ради Вінницької області від 28.02.2024 № 01-2024/580, у складі виконавчих органів спеціально уповноважений орган у сфері охорони культурної спадщини не створено. Зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» вказані повноваження знаходяться в органі охорони культурної спадщини Вінницької ОВА.

Поряд з цим, згідно інформації Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної військової адміністрації № 07-15-295 від 06.03.2024, звернень від Жмеринської міської ради Вінницької області або ж Браїлівської селищної ради Жмеринського району щодо надання погоджень на створення спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини та листів з пропозиціями про погодження у Міністерстві культури та інформаційної політики України про створення спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України (м. Жмеринка, смт Браїлів) до Управління не надходило.

Відповідно до інформації Міністерства культури та інформаційної політики України, наданої у листі № 06/15/2793-24 від 27.03.2024, за результатами перевірки актуальної бази даних документообігу МКІП, за погодженням щодо утворення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини Жмеринська міська рада Вінницької області міська рада, колишня Браїлівська селищна рада Жмеринського району не звертались.

Відтак, вважаючи, що відповідач допускає неправомірну бездіяльність щодо створення спеціально уповноваженого органу з питань охорони культурної спадщини, прокурор звернувся до суду з даним позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обгрунтованість вимог позову та наявність підстав для їх задоволення.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Щодо повноважень прокурора на звернення до суду з даним позовом.

Згідно із ч.3-5 ст.53 КАС України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до ч.7 ст.160 КАС України, у разі пред`явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

При цьому, за правилами п.7 ч.4 ст.169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано ст.23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII.

Так, відповідно до ч.3 названої статті Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

За змістом ч.4 ст.23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

Отже, прокурор у визначених законом випадках наділений повноваженнями здійснювати представництво інтересів держави або конкретної особи шляхом звернення до суду з позовом, якщо таке представництво належним чином обґрунтоване.

Прокурор, який звертається до адміністративного суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає у чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту і зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень на звернення до суду з позовом прокурор зазначає про це в позовній заяві та в такому випадку прокурор набуває статусу позивача. Підставою для представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Відтак, виключними випадками, за умови настання яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 єдиний суд конституційної юрисдикції, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" навів мотиви, згідно з яким інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Ці висновки Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене цим Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, застосованого у статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Тому, колегія суддів вважає, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 19.09.2019 у справі № 815/724/15, від 28.01.2021 у справі №380/3398/20, від 05.10.2021 у справі № 380/2266/21, від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20 та від 23.12.2021 у справі № 0440/6596/18.

Хоча у Конституції України не йдеться про захист прокурором інтересів суспільства, але інтерес держави є насамперед інтересом більшості членів суспільства, якому вона служить. Отже, інтерес держави охоплює суспільні (публічні) інтереси. Тому прокурор може захищати і суспільні інтереси, зокрема, громад з тих самих підстав, що й інтереси держави. З наведеного констатується, що звернення прокурора з позовом в інтересах держави охоплює, у тому числі, й захист інтересів громади.

Це відповідає правовим позиціям, викладеним у постанові Верховного Суду від 29.11.2022 у справі № 240/401/19.

Виходячи з таких критеріїв, у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, саме прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку, органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.07.2022 у справі № 910/5201/19.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Аналіз положень згаданої вище ч.3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

2) у разі відсутності такого органу.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, що предметом даного спору є бездіяльність Жмеринської міської ради Вінницької області протягом тривалого часу щодо не вжиття заходів стосовно створення спеціально уповноваженого виконавчого органу охорони культурної спадщини.

Наразі, Жмеринська окружна прокуратура звернулася з даним позовом до суду на захист інтересів держави самостійно, у порядку, визначеному ч. 5 ст. 53 КАС України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», у зв`язку з відсутністю органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зокрема, щодо подання позовної заяви.

Як вірно відзначено судом першої інстанції, порушення допущено самою Жмеринською міською радою Вінницької області, яка є органам, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, а отже у конкретній справі один і той же орган місцевого самоврядування може бути лише однією стороною або позивачем, або відповідачем.

Отже, враховуючи те, що позивач та відповідач в даній справі збігаються в одній особі, а стороною у справі один і той же орган місцевого самоврядування може бути або позивачем, або відповідачем, то з огляду на предмет спору Жмеринська міська рада Вінницької області у даному випадку може бути виключно відповідачем по справі.

При цьому, інший орган, який має повноваження щодо захисту інтересів держави або територіальної громади з вказаного питання, відсутній.

З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що саме позов прокурора із зазначеними вимогами є єдиним способом спонукання відповідача до усуенння порушення суспільних інтересів та інтересів держави у сфері охорони культурної спадщини в частині забезпечення належного захисту гарантованих державою прав у цій сфері.

Стосовно заявлених позовних вимог, судова колегія відзначає наступне.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь врегульовано Законом України № 1805-III від 08.06.2000 "Про охорону культурної спадщини" (далі Закону № 1805-III ).

За приписами статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" культурна спадщина сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об`єктів культурної спадщини;

об`єкт культурної спадщини визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

пам`ятка культурної спадщини (далі пам`ятка) об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України;

охорона культурної спадщини система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

історичне населене місце населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України.

Державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких, серед інших, належать виконавчі органи сільської, селищної, міської ради (ч. 1 ст. 3 Закону № 1805-III).

Частиною третьою статті 3 Закону № 1805-III визначено, що відповідний виконавчий орган сільської, селищної, міської ради населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених місць України, утворюється місцевою радою за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до частини другої статті 6 Закону № 1805-III до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема, забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини на відповідній території; забезпечення дотримання режиму використання пам`яток місцевого значення, їх територій, зон охорони; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; організація відповідних охоронних заходів щодо пам`яток місцевого значення та їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; застосування фінансових санкцій за порушення цього Закону.

Органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, відповідний виконавчий орган сільської, селищної, міської ради щорічно звітують перед центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини та громадськістю про стан збереження об`єктів культурної спадщини (частина третя статті 6 Закону № 1805-III).

Таким чином, суд першої інстанції вірно виснував, що на відповідний орган сільської, селищної, міської ради у сфері охорони культурної спадщини покладені відповідні функції щодо збереження пам`яток місцевого значення, а відсутність такого органу створює загрозу їх пошкодження чи знищення, а також уникнення фінансової відповідальності особами, якими допущено порушення вимог Закону № 1805-III.

За нормами статті 5 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.97 № 280/97-ВР (далі Закон № 280/97-ВР) до системи місцевого самоврядування входять, зокрема, виконавчі органи сільської, селищної, міської ради.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (частина перша статті 11 Закону № 280/97-ВР).

Відповідно підпункту 5 пункту "б" частини першої статті 31 Закону № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація охорони, реставрації та використання пам`яток історії і культури, архітектури та містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників.

Підпунктом 10 пункту "б" статті 32 Закону № 280/97-ВР визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад делеговано повноваження щодо забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання.

Згідно з частинами п`ятою та шостою статті 3 Закону № 1805-III виконавчий орган сільської, селищної, міської ради з питань, передбачених підпунктом 5 пункту "б" частини першої статті 31 і підпунктом 10 пункту "б" статті 32 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", підконтрольний відповідним органам виконавчої влади.

Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов`язковими для виконання юридичними і фізичними особами.

Як було достеменно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, станом на момент звернення прокурором до суду з даним позовом, відповідачем спеціально уповноважений орган у сфері охорони культурної спадщини не створено.

Вказаний факт підтверджується листом відповідача від 28.02.2024 року №01-2024/580 у відповідь на звернення Жмеринської окружної прокуратури (а.с. 24).

При цьому, судова колегія враховує, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області» до складу Жмеринської міської територіальної громади увійшла територія Браїлівської селищної ради Жмеринського району Вінницької області (смт Браїлів).

Згідно інформації Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної військової адміністрації № 07-15-295 від 06.03.2024, звернень від Жмеринської міської ради Вінницької області або ж Браїлівської селищної ради Жмеринського району щодо надання погоджень на створення спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини та листів з пропозиціями про погодження у Міністерстві культури та інформаційної політики України про створення спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України (м. Жмеринка, смт Браїлів) до Управління не надходило.

Відповідно до інформації Міністерства культури та інформаційної політики України, наданої у листі № 06/15/2793-24 від 27.03.2024, за результатами перевірки актуальної бази даних документообігу МКІП, за погодженням щодо утворення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини Жмеринська міська рада Вінницької області міська рада, колишня Браїлівська селищна рада Жмеринського району не звертались.

Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що факт не утворення спеціально уповноваженого органу у сфері охорони культурної спадщини у Жмеринській міській раді, який підтверджується вищезазначеними листами Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної військової адміністрації та Управління дозвільно-погоджувальної документації Міністерства культури та інформаційної політики, вказує, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо утворення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини.

Так, згідно ч. 5. ст. 3 Закону України «Про охорону культурну спадщину» № 1805-111 від 08.06.2000 (далі - Закон) виконавчий орган сільської, селищної, міської ради з питань, передбачених підпунктом 5 пункту «б» частини першої статті 31 (організація охорони, реставрації та використання пам`яток історії і культури, архітектури та містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників) і підпунктом 10 пункту «б» статті 32 (забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання) Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», підконтрольний відповідним органам виконавчої влади.

Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону, рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов`язковими для виконання юридичними і фізичними особами.

Законом України «Про охорону культурної спадщини» чітко визначені повноваження органів охорони культурної спадщини, зокрема, ч. 2 ст. 6 вказаного Закону визначено, що до компетенції у сфері охорони культурної спадщини виконавчого органу сільської, селищної, міської ради належить ряд повноважень, зокрема: забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини на відповідній території; подання пропозицій органу охорони культурної спадщини вищого рівня про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, внесення змін до нього та про занесення відповідної території до Списку історичних населених місць України; забезпечення юридичним і фізичним особам доступу до інформації, що міститься у витягах з Державного реєстру нерухомих пам`яток України, а також надання інформації щодо програм та проектів будь-яких змін у зонах охорони пам`яток та в історичних ареалах населених місць; забезпечення дотримання режиму використання пам`яток місцевого значення, їх територій, зон охорони; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; організація розроблення відповідних програм охорони культурної спадщини; та інші.

Згідно ч. 3 ст. 6 Закону відповідний виконавчий орган сільської, селищної, міської ради щорічно звітує перед центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини та громадськістю про стан збереження об`єктів культурної спадщини.

Частиною 4 ст. 6 Закону встановлено, що сільські, селищні, міські голови призначають на посаду і звільняють з посади керівників відповідних органів охорони культурної спадщини за погодженням з органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону.

Невиконання вимог законодавства щодо утворення спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини та здійснення ними своїх повноважень підриває авторитет держави, якою гарантовано охорону культурної спадщини.

Правовий аналіз зазначених норм дає підстави погодитись з позицією суду першої інстанції, що саме на відповідача Жмеринську міську раду, покладено обов`язок щодо створення відповідного виконавчого органу міської ради населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених місць України за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Враховуючи вищенаведене, Закон України «Про охорону культурної спадщини», встановлює вимоги щодо утворення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини.

Водночас, матеріалами справи, зокрема і поясненнями третьої особи - Міністерства культури та інформаційної політики України, доводиться, що за погодженням щодо утворення спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини та призначення його керівника Жмеринська міська рада не зверталась.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов до правильного та обгрунтованого висновку про наявність правових підстав для зобов`язання Жмеринську міську раду створити спеціально уповноважений орган охорони культурної спадщини на умовах і в порядку, визначених Законом України №1805-III від 08.06.2000 року "Про охорону культурної спадщини".

В контексті викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

При цьому, надаючи оцінку доводам апеляційної скарги, судова колегія враховує, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Жмеринської міської ради Вінницької області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.

Головуючий Біла Л.М. Судді Моніч Б.С. Гонтарук В. М.