Постанова від 15.05.2025 по справі 922/532/22

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2025 року м. Харків Справа №922/532/22

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

за участю секретаря судового засідання Міракова Г.А.,

за участю представників учасників справи:

прокурор Ногіна О.М.,

від відповідача-1 Василенко І.О.,

від відповідача-2 - Василенко І.О.,

від відповідача-3 - не з`явився,

від відповідача-4 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№491Х від 04.03.2025) на рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 (м. Харків, суддя Аріт К.В., повне рішення складено 17.01.2025) та на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 (м. Харків, суддя Аріт К.В., повне додаткове рішення складено 24.01.2025) у справі №922/532/22,

за позовом В.о.керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області, м.Харків,

до 1. Харківської міської ради, м. Харків,

2. Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків,

3. Товариства з обмеженою відповідальністю «Онлі ДІП», с. Бірки, Зміївський район, Харківська область,

4. Товариства з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ», м. Харків,

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна, -

ВСТАНОВИВ:

В.о.керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до: 1)Харківської міської ради; 2)Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради; 3)Товариства з обмеженою відповідальністю «Онлі ДІП»; 4)Товариства з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ», в якому просив суд (з урахуванням заяви про зміну предмету позову):

1. Визнати незаконним та скасувати п.20 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18.

2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09.07.2018 №5598-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОНЛІ ДІП», посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за №2255.

3. Скасувати рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Постачальник послуг» Солоницівської селищної ради Луценка Павла Геннадійовича №42709323 від 27.08.2018, на підставі якого внесено зміни до запису про право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «ОНЛІ ДІП» за №27492660 від 13.08.2018 по об`єкту нерухомого майна з реєстраційним номером 338499863101, а саме про зміну площі нежитлових приміщень підвалу № 1-:8, І в житловому будинку літ. «А-5» загальною площею 222,4 кв.м на загальною площею 236 кв.м, про зміну назви - нежитлові приміщення підвалу № 1-:8, І в житловому будинку літ. «А-5» змінено на нежитлові приміщення підвалу № І, ІІ, ІІІ, 1-:8, ІV, 9 в житловому будинку літ. «А-5» та про зміну назви - нежитлові приміщення підвалу № І, ІІ, ІІІ, 1-:8, ІV, 9 в житловому будинку літ. «А-5» змінено на нежитлові приміщення підвалу № І, ІІ, ІІІ, 1-:8, 1-го поверху ІV, 9 в житловому будинку літ. «А-5».

4. Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ» (код ЄДРПОУ 43197550) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу № 1-:-8, І в житловому будинку літ. «А-5» загальною площею 222,4 кв.м за адресою: м.Харків, пров.Короленка, 10.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 у справі №922/532/22 в позові відмовлено повністю.

10.01.2025 представник відповідача-4 надав до Господарського суду Харківської області заяву (вх.№693) про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, в якій просив суд стягнути з Харківської обласної прокуратури на користь ТОВ «ДА-ВІ» витрати на правову допомогу в розмірі 27500,00 грн.

Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 задоволено частково заяву представника відповідача-4 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу (вх.№693 від 10.01.2025). Стягнуто з Харківської обласної прокуратури на користь ТОВ «ДА-ВІ» витрати на правову допомогу в розмірі 12866,65 грн. Ухвалено видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Заступник керівника Харківської обласної прокуратури з вказаним рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить визнати поважним та поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 у справі № 922/532/22; скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 у справі №922/532/22 та ухвалити нове, яким задовольнити позов прокурора у повному обсязі; скасувати додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 у справі №922/532/22 та відмовити у задоволенні заяви представника відповідача-4 Третьякової Н.Ю. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу з Харківської обласної прокуратури у розмірі 12 866,65 гривень; судові витрати за подання позову та апеляційної скарги відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури за рахунок відповідачів; справу розглянути за участі представника Харківської обласної прокуратури; про дату, час та результати розгляду апеляційної скарги повідомити сторони та Харківську обласну прокуратуру.

В обґрунтування апеляційної скарги Заступник керівника Харківської обласної прокуратури зазначає наступне:

- вимога прокурора про скасування рішення державного реєстратора, на підставі якого внесено зміни до запису про право власності ТОВ «ОНЛІ ДІП», а саме про зміну площі та про зміну назви нежитлових приміщень, залишилася не розглянутою;

- з урахуванням практики Верховного Суду у даному випадку оскарження рішення міської ради є ефективним та належним способом захисту;

- оскільки викуп орендованого майна ТОВ «ОНЛІ ДІП» здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Закону України «Про охорону культурної спадщини», зміст спірного договору купівлі-продажу суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним;

- вивченням загальнодоступних даних аналітичної програми «Clarity Project» з перевірки контрактів, контрагентів та зв`язків між ними, встановлено, що засновником ТОВ «ОНЛІ ДІП», ТОВ «РІКО № 1» та ТОВ «ДА-ВІ» є одна особа. Саме з вищевказаних причин, ТОВ «ДА-ВІ», є недобросовісним останнім набувачем майна, оскільки його засновник, є однією ж самою особою, засновником товариств, на користь яких здійснювалось попереднє відчуження спірного майна;

- наявні підстави для витребування майна з володіння ТОВ «ДА-ВІ», оскільки спірне майно вибуло з комунальної власності поза волею Харківської територіальній громаді в особі Харківської міської ради, а останній володілець майна є недобросовісним набувачем, ураховуючи пов`язаність між собою вищевказаних осіб одним засновником;

- витрати на професійну правничу допомогу не є співмірними зі складністю цієї справи, встановлена сума витрат не відповідає критерію їх реальності, розумності їхнього розміру, оскільки не містить детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги;

- виплата на підставі рішення суду необґрунтовано великих витрат на правничу допомогу в умовах воєнного стану призведе до непередбачених кошторисом витрат бюджетних коштів;

- зважаючи на відсутність у матеріалах справи №922/532/22 попереднього розрахунку суми судових витрат, враховуючи, що заява адвоката щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу була подана до суду після закінчення судових дебатів 10.01.2025, суд не мав підстав для розгляду питання про розподіл відповідних витрат.

Системою автоматизованого розподілу справ відповідно Витягу з протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 04.03.2025 для розгляду справи №922/532/22 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 10.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх.№491Х від 04.03.2025) на рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 та на додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 у справі №922/532/22 та призначено апеляційну скаргу до розгляду на « 24» квітня 2025 р. о 10:00 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, місто Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, в залі засідань №132.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 витребувано з Господарського суду Харківської області матеріали справи №922/532/22.

14.03.2025 до Східного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №922/532/22 (вх.№3265 від 14.03.2025).

Від Товариства з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ» надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№3731 від 24.03.2025), в якому останній просить залишити без розгляду позов в.о.керівника Слобідської окружної прокуратури міста Харкова Харківської області до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна ХМР, ТОВ «ОНЛІ ДІП», ТОВ «ДА-ВІ» про визнання незаконним та скасування п. 20 додатку до рішення ХМР, визнання договору купівлі продажу недійсним, витребування майна, скасування рішення державного реєстратора. У разі відмови в задоволенні заяви про залишення позовної заяви без розгляду призначити по справі комплексну судову будівельно-технічну експертизу. За результатами розгляду справи відмовити в задоволенні апеляційної скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 по справі №922/532/22, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В обґрунтування відзиву на апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ» зазначає наступне:

- у матеріалах справи відсутні докази звернення прокурора до будь-якого органу із повідомленням про виявлені порушення та необхідністю їх усунення протягом розумного строку та про звернення до суду із відповідним позовом, з огляду на що позов слід залишити без розгляду;

- суд проігнорував ту обставину, що у ТОВ «ДА-ВІ» відсутня можливість надати до суду документи на підтвердження проведення невід`ємних поліпшень нежитлових приміщень, так як ТОВ «Да-Ві» не було безпосереднім учасником викупу спірного майна, особисто поліпшень на момент викупу майна не здійснювало;

- суд безпідставно дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання про призначення експертизи та дійшов необґрунтованого висновку в цій частині про обрання незаконного способу викупу спірного нерухомого майна;

- об`єкт нерухомого майна, придбаний ТОВ «Да-Ві» на підставі відплатного договору купівлі-продажу, не є тотожним об`єкту нерухомого майна, який прокурор пропонує витребувати від відповідача;

- задоволення позовних вимог у даній справі не відповідатиме наведеному «принципу пропорційності», оскільки докладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка добросовісно набула право власності на об`єкти нерухомого майна;

- ТОВ «Да-Ві» є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки придбав спірне нерухоме майно за відплатним договором у попереднього власника ТОВ «РІКО №1». Прокурор при цьому не зазначає в позові жодним обставин недобросовісності ТОВ «Да-Ві» в момент укладення відплатного договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, або його обізнаності щодо порушення процедури набуття права власності попереднім власником, або порушення процедури приватизації спірного майна;

- відповідачем ТОВ «Да-Ві» було скеровано на адресу суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності до спірних правовідносин, яка має бути врахована судом апеляційної інстанції.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 24.04.2025 оголошено перерву у розгляді справи №922/532/22 до « 15» травня 2025 р. о 10:15 год у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал засідань №132.

Представники третього та четвертого відповідача до судового засідання Східного апеляційного господарського суду 15.05.2025 не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином. Ухвала від 24.04.2025 доставлена ТОВ «ДА-ВІ» до електронного кабінету в системі «Електронний Суд». ТОВ «Онлі Діп» вказана ухвала направлена рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення та не вручена останньому з причин «адресат відсутній».

Відповідно до п. 4 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Ураховуючи те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, судом здійснено дії щодо їх належного повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, забезпечення судом реалізації учасниками судового процесу права приймати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, сприяння у наданні їм достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та поданні процесуальних документів, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи у даному судовому засіданні.

Прокурор підтримав раніше надані пояснення, просив апеляційну скаргу задовольнити, оскаржуване рішення суду скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Присутній представник першого та другого відповідачів проти вимог скарги заперечив, просив скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, Новобаварською окружною прокуратурою міста Харкова Харківської області здійснюється процесуальне керівництво по кримінальному провадженню, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42017221080000002 від 04.01.2017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 366 КК України, за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна Харківською міською радою (відповідача-1).

Під час досудового розслідування, на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 (справа №639/687/19) в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна) було проведено вилучення ряду приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Харків, пров.Короленка, 10.

За твердженнями прокурора, вивченням зазначеної приватизаційної справи встановлено, що на підставі договору оренди № 1961 від 02.11.2017, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОНЛІ-ДІП» у останнього в оренді перебували нежитлові приміщення підвалу № 1-:8, 1 в житловому будинку літ. «А-5» загальною площею 222,4 кв.м. за адресою: м. Харків, пров. Короленка, 10. Відповідно до п. 3.1. договору оренди, вартість об`єкту оренди складала 396200 грн (без ПДВ станом на 01.09.2017).

Згідно з п. 4.7 договору оренди змінювати стан орендованого майна орендар зобов`язаний виключно за письмовою згодою орендодавця.

Відповідно до п. 4.8 договору оренди орендар зобов`язаний здійснювати ремонт та реконструкцію за письмовою згодою Орендодавця на підставі документації, оформленої відповідно з чинного законодавства.

Згідно з п. 5.3. договору оренди орендар має право за письмовою згодою Орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід`ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об`єктів оренди у власність. Поліпшення, зроблені без згоди Орендодавця, які неможливо відокремити без пошкодження орендованого майна, не породжують зобов`язання Орендодавця відшкодувати їх вартість.

Відповідно до п. 10.1. договору оренди договір діє з 02.11.2017 до 02.10.2020.

Актом прийому-передачі від 02.11.2017 майно, зазначене у договорі оренди, передано орендарю.

Орендар звернувся до Управління комунального майна з листом (вх.№16704 від 08.11.2017) про надання дозволу на приватизацію орендованого майна.

Рішенням 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова» вирішено провести відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу (згідно з додатком - переліком об`єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу).

Пунктом 20 вказаного переліку передбачено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу орендарем - ТОВ «Онлі-Діп» підлягають: нежитлові приміщення підвалу в житловому будинку за адресою: пров.Короленка,10, літ.А-5, площею 222,04кв.м.

Орендарем 22.02.2018 до Управління комунального майна подано заяву №3557 про приватизацію орендованого майна.

На підставі заяви орендаря від 22.02.2018 Управлінням комунального майна 28.02.2018 направлено лист № 2605 ФОП Копійко В.Л. як суб`єкту оціночної діяльності, з пропозицією провести оцінку майна, з метою визначення вартості об`єкта для приватизації шляхом викупу.

ФОП Копійко В.Л. 28.02.2018 складено звіт про оцінку, відповідно до якого вартість зазначеного майна склала 419600 грн без ПДВ. Будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаних нежитлових приміщеннях, у тому числі невід`ємні поліпшення, відсутні.

Відповідно до листа Департаменту містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації № 01-04/267-2/327 віл 31.01.2018 будівля за адресою: м. Харків, пров. Короленка, 10 перебуває на державному обліку як пам`ятка архітектури та містобудування місцевого значення «Житловий будинок», охоронний № 157, прийнята на облік рішенням виконавчого комітету Харківської обласної ради народних депутатів від 30.04.1980 № 334.

Крім того, 31.01.2018 було укладено попередній договір № 251 про укладення в майбутньому охоронного договору на пам`ятку культурної спадщини (її частину) між Департаментом містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОНЛІ-ДІП», за яким ТОВ «ОНЛІ-ДІП» зобов`язується не пізніше ніж через місяць з моменту набуття в установленому порядку права власності на вказані нежитлові приміщення укласти з Департаментом містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації охоронний договір на пам`ятку.

09.02.2018 укладено Охоронний договір на пам`ятку культурної спадщини № 1052 між Департаментом містобудування та архітектури Харківської обласної державної адміністрації та ТОВ «ОНЛІ ДІЛ» на нежитлові приміщення.

09.07.2018 між підприємством та Управлінням комунального майна укладено договір № 5598-В-С, відповідно до якого ТОВ «ОНЛІ ДІП» приватизувало вказані нежитлові приміщення за 419 600 грн. без ПДВ (разом з ПДВ за 503 520 грн).

При цьому, у договорі купівлі-продажу зазначено, що його укладено на підставі Програми приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 рр,, затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання № 691/17 від 21.06.2017 та на підставі рішення 18 (в договорі помилково вказано 19) сесії Харківської міської ради 7 скликання № 1008/18 від 21.02.2018 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова».

За заявою директора ТОВ «ОНЛІ-ДІП» Литовченко Поліни Миколаївни державним реєстратором Комунального підприємства «Постачальник послуг» Солоницівської селищної ради Луценко П.Г. внесено зміни до Реєстру, а саме стосовно назви об`єкта нерухомого майна: з нежитлові приміщення підвалу № 1-:8, І в житловому будинку літ. «А-5» змінено на нежитлові приміщення підвалу № І, II, III, 1-:8, IV, 9 в житловому будинку літ. «А-5», про що державним реєстратором прийнято рішення № 42709323 від 27.08.2018.

Крім того, за заявою Литовченко Поліни Миколаївни державним реєстратором Комунального підприємства «Постачальник послуг» Солоницівської селищної ради Луценко П. Г. внесено зміни до Реєстру, а саме стосовно назви об`єкта нерухомого майна: з нежитлові приміщення підвалу № І, II, III, 1-:8, IV, 9 в житловому будинку літ.»А-5» змінено на нежитлові приміщення підвалу № І, ІІ, III, 1-:8, 1-го поверху IV, 9 в житловому будинку літ. «А-5», про що державним реєстратором прийнято рішення №42709323 від 27.08.2018.

Наказом начальника Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради №452 від 17.09.2018 було наказано вважати завершеним процес приватизації нежитлових приміщень підвалу № 1-:8, І в житловому будинку літ. «А-5» загальною площею 222,4кв.м. за адресою: м. Харків, пров. Короленка, 10, ціна продажу яких становить 503520 грн з ПДВ.

Прокурор зазначає, що в приватизаційній справі знаходиться технічний паспорт на нежитлові приміщення підвалу № 1, 1-8 в літ. «А-5» від 04.07.2017, виготовлений КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради, згідно з яким характеристики багатоповерхового будинку зазначено лише А-5 нежитлове приміщення підвалу (1917 року побудови) та згідно експлікації загальна площа приміщень становить 222,4 кв.м. У Звіті про оцінку майна станом на 28.02.2018, складеного суб`єктом оціночної діяльності ФОП Копійко В.Л., міститься паспорт-сертифікат (форма ПСО-02), де в п. 6.1 та 6.4 вказано фактичні дані - вбудоване приміщення та підвал, у п. 6.2 - прибудоване приміщення не зазначено, у п. 10,6 зазначена площа підвалу - 222,4 кв.м. Тобто, при проведенні приватизації об`єктом оцінки стало нежитлове вбудоване підвальне приміщення без прибудованих приміщень загальною площею 222,4 кв.м. Таким чином, на думку прокурора, жодних підстав для реєстрації збільшення площі нежитлових приміщень підвалу № 1, 1-8 в літ. «А-5», за адресою: м. Харків, пров. Короленка, 10 не вбачається.

У подальшому, на підставі договору купівлі - продажу нежитлових приміщень від 19.09.2018, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОНЛІ ДІП» та Товариством з обмеженою відповідальністю «РІКО №1», посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Поляком Д.В., зареєстрованим за № 1586 право власності на нежитлові приміщення перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю «РІКО №1».

Згодом, на підставі договору купівлі - продажу нежитлових приміщень від 16.09.2019 укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «РІКО № 1» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ», посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гібадуловою Л.А. зареєстрованим за № 5425, право власності на нежитлові приміщення перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ».

Відповідно до п. 3 договору купівлі продажу від 16.09.2019 продаж вчинено за 492944,46 грн (чотириста дев`яносто дві тисячі дев`ятсот сорок чотири гривні 46 копійок).

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор вказує на те, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, тому, на думку прокурора, відповідне рішення міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «Онлі-Діп» та Управлінням комунального майна, суперечить вимогам законодавства та має бути визнаний судом недійсним, у зв`язку з чим вищевказані нежитлові приміщення підлягають витребуванню на користь територіальної громади міста Харкова.

В оскаржуваному судовому рішенні суд дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення прокурора з даним позовом як самостійного позивача в інтересах держави. Суд зазначив, що викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 % ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу. У даному випадку суд встановив, що ТОВ «Онлі-Діп» жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об`єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснило. Отже, на думку місцевого господарського суду, рішення Харківської міської ради 18 сесії 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18 в частині, а саме: п. 20 додатку до рішення, прийнято з порушенням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна», Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Водночас з огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до суду про визнання незаконним та скасування пункту 20 додатку до рішення вже був реалізований та вичерпав свою дію його виконанням, а саме шляхом укладення 09.07.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (відповідачем-2) та ТОВ «Онлі-Діп» (відповідачем-3) договору купівлі-продажу №5598-B-C, суд зазначив, що визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, що виключає задоволення позовних вимог у цій частині. Оскільки викуп орендованого майна ТОВ «Онлі-Діп» здійснено з порушенням вимог чинного законодавства, а саме пункту 1 частини 1 статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», зміст договору купівлі-продажу №5598-В-С від 09.07.2018 суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства. Зважаючи на сталу судову практику, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, суд вказав, що відсутня необхідність також і визнання недійсним в судовому порядку договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації спірного нерухомого майна. Отже, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то суд дійшов висновку, що єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Разом з тим, судом встановлено, що позовні вимоги прокурора спрямовані на захист права власності територіальної громади на нерухоме майно шляхом його повернення у комунальну власність, речове право на яке на час вирішення спору зареєстровано за ТОВ «ДА-ВІ». При цьому, суд констатував, що для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов`язковому з`ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору. Втім, судом встановлено, що прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки ТОВ «РІКО№1» та ТОВ «ДА-ВІ», як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин; матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ТОВ «РІКО №1» та ТОВ «ДА-ВІ», як кінцевий набувач спірного майна, знали чи могли знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ними майна всупереч закону. Враховуючи викладене, зважаючи, що на момент набуття права власності не було судових рішень, що визнавали незаконність первісного відчуження спірних нежитлових приміщень, суд вважає, що ТОВ «РІКО №1» та ТОВ «ДА-ВІ» на момент набуття майна не були обізнані про будь-які претензії або правові обмеження щодо спірного майна, що свідчить про добросовісність набуття майна за відплатним договором купівлі-продажу, відповідно до статті 388 ЦК України. Отже суд першої інстанції з огляду на наведене не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна - ТОВ «ДА-ВІ». Суд вказав, що у даному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у ТОВ «ДА-ВІ» спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на товариство, яке добросовісно набуло право власності на об`єкти нерухомого майна. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі. Оскільки у задоволенні позову відмовлено з підстав його необґрунтованості, питання про застосування позовної давності судом не вирішувалося.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у даній справі суд вказує про таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначене конституційне положення встановлює обов`язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 №4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру», прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор у даній справі №922/532/22 звернувся до суду з позовом в інтересах держави як самостійний позивач.

Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.

Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України зазначив, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п`ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).

Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Згідно із частиною 4 статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №826/13768/16, від 05.03.2020 у справі №9901/511/19, від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20, від 21.06.2023 у справі №905/1907/21).

У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі №698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі №911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі №910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі №483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі №633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі №912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.18).

Частини 3 та 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).

Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.

Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі №633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.12).

У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі №633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц (пункт 8.20).

Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.

У даній справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення Радою спірного нерухомого майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження спірного нерухомого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність відповідачів, що порушує трава та інтереси територіальної громади.

Велика Палата Верховного Суду у згаданій постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.

Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.

При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.

Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що:

1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:

- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;

- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;

2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:

- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;

- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.

У даній справі, яка розглядається, прокурор фактично звернувся за захистом інтересів територіальної громади м. Харкова. При цьому, з огляду на предмет та підстави заявлених позовних вимог, а саме визнання незаконним та скасування рішення Ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, стороною якого є Управління, стосовно відчуження спірних нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та належать територіальній громаді, з урахуванням того, що уповноважений орган на захист інтересів держави в спірних правовідносинах - Рада не тільки не захистила інтереси територіальної громади, а й порушила їх, то прокурор правомірно звернувся з позовом як самостійний позивач та визначив відповідачів.

Наведений висновок стосовно наявності у прокурора повноважень на звернення з цим позовом до суду в інтересах держави як самостійного позивача узгоджуються з викладеною вище останньою актуальною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частин 4, 5 статті 53 ГПК України, зазначеною в постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18.

Таким чином, доводи відповідача-4 щодо недотримання прокурором порядку звернення до суду та наявність підстав для залишення позову без розгляду спростовуються вищенаведеними обставинами справи та висновками суду.

Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, в колегія суддів зазначає наступне.

Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора в інтересах держави про визнання незаконним та скасування пункту 20 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова», визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора та витребування майна.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначав про порушення вимог законодавства щодо способу приватизації об`єктів комунальної власності шляхом викупу орендарем нежитлових приміщень. Тому позивач посилався на незаконне вибуття спірних нежитлових приміщень із власності Харківської міської територіальної громади шляхом викупу орендарем зазначеного майна з порушенням вимог законодавства, що, за твердженням прокурора, є підставою для задоволення позову. Прокурор, зокрема, зазначав, що рішення міської ради є незаконним і таким, що суперечить положенням чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, тому підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу слід визнати недійсним поряд із скасуванням рішення державного реєстратора, у зв`язку з чим спірні нежитлові приміщення належить витребувати.

Як зазначено вище, суд першої інстанції встановив, що рішення міської ради прийнято з порушенням вимог приватизаційного законодавства, а зміст спірного договору купівлі-продажу суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства. Водночас, суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині виходив з того, що прокурор прагне повернути спірне нерухоме майно у володіння територіальної громади, а тому єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади (яка і є фактичним позивачем у цій справі). Відтак суд першої інстанції дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним і скасування пункту 20 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова» від 21.02.2018 №1008/18, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09.07.2018 №5598-В-С необхідно відмовити, з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м. Харкова. Адже обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин.

В апеляційній скарзі прокурор погоджується із висновками суду першої інстанції щодо обрання Харківською міською радою незаконного способу приватизації, проте стверджує, що він обґрунтовано пред`явив вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради, визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, які є ефективним способом захисту та підлягають задоволенню.

Колегія суддів зазначає, що положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 Цивільного кодексу України.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі №761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 28).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі №9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі №750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункти 4, 36)).

При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).

Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України).

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Тобто, у цивільному законодавстві під віндикаційним позовом слід розуміти вимогу про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об`єкта права власності у володіння власника. Ознаками віндикаційного позову є: подається власником або титульним володільцем; стосовно індивідуально визначених речей; зміст позову становить вимога про повернення речі; річ перебуває у володінні іншої особи (відповідача); річ перебуває в чужому володінні незаконно.

Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Таким чином у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

Оскільки прокурор прагне повернути спірне нерухоме майно у володіння територіальної громади, то, як обґрунтовано зазначив суд першої інстанції, єдиною належною (зокрема, ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09.10.2024 у справі №922/3838/21, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16, від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 11.03.2025 у справі №922/647/22.

Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності. Якщо є підстави, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах звертала увагу на те, що власник із дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав.

Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20.

При цьому в постанові від 02.02.2021 у справі №925/642/19 Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на тому, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване.

При цьому, як свідчить зміст оскаржуваного судового рішення, про що зазначено вище, місцевим господарським судом надано оцінку законності як рішенню Харківської міської ради, так і договору купівлі-продажу, що узгоджується з наведеними висновками Верховного Суду. В цьому контексті колегія суддів вказує, що з урахуванням доводів та вимог апеляційної скарги, відсутні підстави для перегляду та дослідження висновку суду про неправомірність процедури викупу. А тому відповідні посилання відповідача-4 на необхідність проведення судової експертизи з метою встановлення здійснення відподачем-3 невід`ємних поліпшень є необґрунтованими.

Відтак колегія суддів зазначає, що задоволення вимог про визнання незаконним та скасування рішення Харківської міської ради, а також про визнання недійсними договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09.07.2018 №5598-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОНЛІ ДІП», не призведуть до відновлення володіння спірними нежитловими приміщеннями.

Отже, за встановлених у цій справі обставин доводи скаржника про те, що він обґрунтовано пред`явив позовні вимоги про визнання незаконним та скасування пункту 20 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 №1008/18 «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» та про визнання недійсними договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09.07.2018 №5598-В-С, є безпідставними. Висновки суду першої інстанції про те, що прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, тому єдиною належною (зокрема, ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади, є обґрунтованими та зроблені з урахуванням висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 12.03.2024 у справі №927/1206/21, від 11.06.2024 у справі №925/1133/18, від 22.08.2018 у справі №925/1265/16, від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 10.04.2024 у справі №496/1059/18, від 21.12.2022 у справі №914/2350/18(914/608/20), від 22.01.2021 у справі №922/623/20 та від 13.11.2024 у справі №922/2008/21, від 20.06.2023 у справі №633/408/18, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 09.10.2024 у справі №922/3838/21, від 08.11.2023 у справі №607/15052/16, від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16.

Стосовно позовної вимоги прокурора про витребування у відповідача-4 на користь Харківської міської об`єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Як вже зазначено раніше, Цивільним кодексом України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.

Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з`ясування судами ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі №911/3034/15 (911/3692/20).

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише в передбачених законом випадках.

У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.

Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Подібні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №922/3537/17, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.

Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Як стверджує прокурор у позовній заяві, розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.

Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов`язковому з`ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.

У даному випадку судом встановлено обставини порушення відповідачем-1 вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об`єкта оренди шляхом викупу. Зокрема, зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем ТОВ «Онлі Діп» здійснювалися будь-які поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди, судом встановлено незаконність пункту 20 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання «Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова» від 21.02.2018 №1008/18, що обумовлено відсутністю передбачених пунктом 1 частини першої статті 18-2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» умов здійснення приватизації шляхом викупу. Вказані обставини, з урахуванням положень ст. 269 ГПК України, не є предметом апеляційного оскарження у даному випадку.

Водночас, обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря (покупця).

Разом з тим, на час звернення прокурора з даним позовом спірне нерухоме майно, відчужено Товариству з обмеженою відповідальністю «ДА-ВІ» на підставі договору купівлі-продажу від 16.09.2019, укладеного між ТОВ «ДА-ВІ» та ТОВ «РІКО №1», зареєстрованого за №5425.

На момент винесення оскаржуваного судового рішення право власності на спірний об`єкт нерухомого майна зареєстровано у Державному реєстрі нерухомого майна за ТОВ «ДА-ВІ».

Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов`язків продавця є оплата ціни товару.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

При цьому суд враховує, що частина п`ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

У позовній заяві та інших поданих до суду процесуальних документах по суті справи прокурор не зазначає жодних обставин та не надає доказів, які б свідчили про недобросовісність ТОВ «ДА-ВІ» як кінцевого набувача спірних нежитлових приміщень, на що обґрунтовано звернув увагу місцевий господарський суд.

При цьому, колегія суддів вказує, що з огляду на презумпцію добросовісності особи, відповідні обставини на спростування такої презумпції мають доводитися стороною, яка про це стверджує.

Водночас, в апеляційній скарзі прокурор стверджує, що відповідач-4, набуваючи спірне майно у власність повинен був проявити розумну обачність та звернути увагу на те, що майно протягом нетривалого часу відчужувалось декілька разів, мав пересвідчитися у законності набуття майна продавцем, піддати сумніву правомірність вчинюваного правочину, з`ясувати недоліки товару (майна), у т.ч. дізнатися про спосіб приватизації майна шляхом викупу з проведенням невід`ємних поліпшень. Також з посиланням на інформацію з інтернет-ресурсу «Clarity Project» скаржник зазначає про пов`язаність осіб, у власності яких перебувало спірне майно, одним засновником.

Як раніше зазначено судом, якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 Цивільного кодексу України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19).

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, спірні нежитлові приміщення придбані ТОВ «ДА-ВІ» у ТОВ «РІКО №1» на підставі договору купівлі-продажу №5425 від 16.09.2019. В свою чергу, ТОВ «РІКО №1» придбано майно у ТОВ «Онлі Діп» 19.09.2018. Тобто, на момент придбання кінцевим набувачем спірного майна останнє перебувало у власності попереднього власника рік.

Твердження прокурора про те, що відповідач-4 мав пересвідчитися в правильності способу приватизації нерухомого майна відповідачем-3 та з`ясувати наявність невід`ємних поліпшень, є безпідставним та покладає на особу обов`язки, які не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.

Зазначені обставини виключають обізнаність осіб або їхній обов`язок бути обізнаними щодо порушення порядку реалізації майна, що могло б свідчити про недобросовісне набуття.

Щодо посилання прокурора на інформацію з інтернет-ресурсу «Clarity Project», колегія судів зазначає, що скаржник в апеляційній скарзі з посиланням на ресурс лише зазначає про пов`язаність юридичних осіб, у власності яких перебувало спірне майно, натомість не додає відповідних доказів з обґрунтуванням причин їх неподання до суду першої інстанції, в тому числі електронних посилань на такі відомості.

Апеляційний суд звертає увагу, що з урахуванням положень статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Більше того, така обставина як пов`язаність осіб не зазначалася в суді першої інстанції та ним не досліджувалася, що не узгоджується із положеннями статті 269 ГПК України щодо меж розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Таким чином, наведені прокурором доводи щодо недобросовісності відповідача-4 не знайшли свого підтвердження.

Інші викладені в апеляційній скарзі доводи прокурора стосуються обставин недобросовісності відповідача-3, який приватизував спірне майно шляхом викупу. Натомість, як вже зазначив суд, з огляду на те, що на момент розгляду справи кінцевим набувачем майна є відповідач-4, до якого заявлено вимоги про витребування майна, підлягають встановленню обставини саме щодо добросовісності/недобросовісності останнього.

Враховуючи оплатний характер набуття відповідачем-4 спірного нерухомого майна, його необізнаність станом на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна та відсутність можливості бути обізнаними (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення ним договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладався відповідач-4), апеляційний господарський суд не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна.

У свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 09.12.2024 у справі №754/446/22, від 18.03.2020 у справі №199/7375/16, від 20.05.2020 у справі №199/8047/16, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 11.04.2023 у справі №923/1137/21.

Що стосується посилання прокурора на те, що здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, за обставинами справи, що переглядається, виникненню права власності у відповідача-3 на об`єкт нерухомого майна, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права, слугувала та передувала активна участь у такому процесі органів влади, зокрема, Харківської міської ради, а тому відповідальність за вказані процедури не може покладатися на відповідача-4, який легітимно міг розраховувати на їх належність та легітимність.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 01.04.2025 у справі №922/508/22, яка прийнята за подібних правовідносин.

При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:

(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;

(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.

Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Також колегія суддів враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:

- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.

Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).

Перед тим як з`ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).

Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East/West Alliance Limited v. Ukraine).

Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів».

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.

Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.

У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.

Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.

Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам.

Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.

Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним.

Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже, державні органи та органи місцевого самоврядування зобов`язані дотримуватись своїх власних процедур, але не позбавлені можливості/обов`язку виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

У розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у відповідача-4 спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному «принципу пропорційності», оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка добросовісно набула право власності на об`єкти нерухомого майна.

Також колегія суддів вказує, що не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі №915/127/18, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 05.10.2022 у справі №922/1830/19.

Доводи прокурора про те, що судом першої інстанції не було розглянуто вимогу про скасування рішення державного реєстратора про зміну площі та назви нежитлових приміщень, за встановлених обставин справи та висновків суду, не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки це не призвело до неправильного вирішення спору по суті та не є порушенням норм процесуального права, визначених ст.277 ГПК України, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.

Апеляційний господарський суд зазначає, що відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в даній справі, клопотання відповідачів про застосування строку позовної давності не розглядається.

За результатами перегляду рішення суду колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції всебічно, повно й об`єктивно розглянув всі обставини справи в їх сукупності і керуючись законом, який регулює спірні правовідносини.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України установлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З урахуванням вищевикладеного, скаржником не спростовано законний та обґрунтований висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Стосовно оскарження додаткового рішення Господарського суду Харківської області від 20.01.2025, судом встановлені наступні обставини.

10.01.2025 на адресу Господарського суду Харківської області надійшла заява представника відповідача-4 про ухвалення додаткового рішення, в якій заявник просив суд ухвалити додаткове рішення у справі про стягнення з Харківської обласної прокуратури витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 27500,00 грн.

З поданих до суду документів вбачається, що 22.10.2024 між ТОВ «Да-Ві» та Адвокатським бюро «Наталі Третьякової» укладено договір про надання правової допомоги №3, відповідно до якого адвокат виконував роботи та надавав послуги у обсязі та порядку, встановленому за домовленістю сторін.

Відповідно до п.1.1. Договору Адвокатське бюро зобов`язується надати Клієнту правову допомогу, яка передбачена цим Договором, а Клієнт зобов`язується прийняти і оплатити її.

Пунктом 1.2 Договору встановлено, що правова допомога за Договором представляє собою:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід Клієнта;

- ознайомлення із матеріалами справи, складення відзивів, заяв, скарг, заперечень, клопотань, процесуальних та інших документів правового характеру, участь в судових засіданнях у справі №922/532/22;

- представництво інтересів Клієнта у судах під час здійснення кримінального, цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, в інших державних органах (в тому числі органах прокуратури, національної поліції, державної виконавчої служби) та органах місцевого самоврядування, перед фізичними та юридичними особами з усіма правами (без виключень), наданих Клієнту як учаснику по справі;

- інші види допомоги, які не заборонені законом та окремо запитані Клієнтом на підставі письмових заявок.

Пунктом 2.1 сторони погодили, що Виконавець має право на отримання гонорару за надання правової допомоги в наступних розмірах:

- ознайомлення із матеріалами, справи №922/532/22 в приміщенні господарського суду Харківської області 1 500,00 (одна тисяча п`ятсот) гривень;

- складання відзиву на позовну заяву, направлення відзиву всім учасника справи, подання відзиву до суду 6 000,00 (шість тисяч) гривень;

- участь керуючого адвокатського бюро в одному судовому засіданні 4 000,00 (чотири тисячі) гривень.

На підставі вищевикладеного, в межах Договору Адвокатським бюро «Наталі Третьякової» було надано відповідачу-4 правничу допомогу загальною вартістю 27500,00 грн, а саме:

- ознайомлення із матеріалами справи №» 922/532/22 в приміщенні Господарського суду Харківської області вартістю 1 500,00 грн;

- складання відзиву на позовну заяву, направлення відзиву всім учасникам справи, подання відзиву до суду вартістю 6 000,00 грн;

- участь керуючого адвокатського бюро в одному судовому засіданні, яке відбулось 05.11.2024 вартістю 4 000,00 грн;

- участь керуючого адвокатського бюро в одному судовому засіданні, яке відбулось 25.11.2024 вартістю 4 000,00 грн;

- участь керуючого адвокатського бюро в одному судовому засіданні, яке відбулось 29.11.2024 вартістю 4 000,00 грн;

- участь керуючого адвокатського бюро в одному судовому засіданні, яке відбулось 24.12.2024 вартістю 4 000,00 грн;

- участь керуючого адвокатського бюро в одному судовому засіданні, яке відбулось 08.01.2025 вартістю 4 000,00 грн.

На підтвердження зазначеного позивачем надано Акти до договору про надання правової допомоги №3 від 22 жовтня 2024 року №1 від 08.11.2024, №2 від 25.11.2024, №3 від 29.11.2024, №4 від 24.12.2024, №5 від 08.01.2025, які підписані сторонами та скріплені печатками.

Суд першої інстанції констатував, що в даному випадку в п.2.1 договору про надання правової допомоги №3 від 22.10.2024 сума гонорару адвоката встановлена сторонами договору у фіксованому розмірі за конкретні роботи, та не залежить від витраченого часу представником відповідача-4, а отже, розмір витрат є визначеним. При зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту. Судом встановлено, що будь-яких доказів або підтверджених документально обґрунтувань чи розрахунків, які свідчили б про неправильність розрахунку витрат або про неналежність чи ненадання ТОВ «ДА-ВІ» передбачених договором обсягів послуг адвоката, прокурором до справи не надано. Місцевий господарський суд зазначив, що 05.11.2024 судове засідання у справі №922/532/22 не відбулось, про що складено Акт про несправність (неналежне функціонування) системи відеоконференцзв`язку, а тому покладення на прокурора витрат у розмірі 4000,00 грн за участь в судовому засіданні 05.11.2024 року, є необґрунтованим. Крім того, суд вказав, що витрати відповідача-4 на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн за участь в одному судовому засіданні не є співмірними зі складністю цієї справи. Враховуючи рекомендовану вартість години роботи адвоката, яка встановлена Рішенням №13/1/7 Ради адвокатів Харківської області від 21.07.2021, з урахуванням часу проведення судових засідання відповідно до протоколів судових засідань, судом визначено вартість роботи адвоката за участь у судових засіданнях у розмірі 5366,65 грн. Інші витрати адвоката відповідача-4, а саме ознайомлення із матеріалами справи №922/532/22 в приміщенні Господарського суду Харківської області вартістю 1500,00 грн та складання відзиву на позовну заяву, направлення відзиву всім учасникам справи, подання відзиву до суду вартістю 6000,00 грн, суд вважає обґрунтованими, доведеними та співмірними. З огляду на встановлені обставини, керуючись критеріями, що визначені частиною п`ятою статті 129 ГПК України, суд не присудив до стягнення з прокуратури на користь відповідача-4 заявлену суму витрат на професійну правову допомогу в розмірі 14633,35 грн. В той же час, суд дійшов висновку, що частина заявленої до стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 12866,65 грн відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру і ці витрати є співрозмірні з виконаною роботою у суді першої інстанції.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Статтею 16 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною 1 та пунктом 1 частини 3 статті 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат пов`язаних з розглядом справи, до яких належать в тому числі витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У частинах першій, другій статті 126 ГПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини восьмої статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частинами третьою-п`ятою статті 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та від 22.11.2019 у справі №910/906/18.

Як уже зазначалося, загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України. Проте, у частині п`ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 цього Кодексу.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Таким чином, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19.

До того ж, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

Такі критерії оцінки поданих заявником доказів суд застосовує з урахуванням особливостей кожної справи та виходячи з принципів верховенства права та пропорційності, приписів статей 123 - 130 ГПК України та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що суди застосовують як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі №916/2102/17, від 25.06.2019 у справі №909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі №922/928/18, від 30.07.2019 у справі №911/739/15 та від 01.08.2019 у справі №915/237/18).

Таким чином, розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази, відповідно до частини першої статті 86 ГПК України, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому згідно зі статтею 74 ГПК України сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Подані на підтвердження таких витрат докази мають окремо та у сукупності відповідати вимогам статей 75 - 79 ГПК України.

Відповідно до положень статей 1, 26, 27, 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги, за яким, зокрема, клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Водночас, суд відзначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок позивача, відповідно до положень ст. 126 ГПК України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати відповідача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).

Заперечення апелянта щодо стягнутих витрат на професійну правничу допомогу зводяться до того, що адвокатом не доведено належним чином розумності, реальності та співмірності розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, які були заявлені, оскільки заява не містить детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу по кожному із видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи та обґрунтовано встановлено судом першої інстанції, визначений сторонами договір є фіксованим та не залежить від кількості витраченого адвокатом часу.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду у постанові від 28.12.2020 у справі №640/18402/19 розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 по справі №922/1964/21 зробила висновок, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.

Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у разі домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).

Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися із суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару. Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Таким чином, за обставин підтвердження матеріалами справи визначених у актах послуг, а саме: ознайомлення адвоката із матеріалами справи, подання відзиву до суду, а також участь в судових засіданнях (за виключенням судового засідання 05.11.2024, яке, як встановлено судом першої інстанції, не відбулось через відсутність електроенергії в приміщенні суду), та з огляду фіксований розмір гонорару, доводи скаржника про непідтвердження понесених судових витрат виключно з огляду на відсутність детального опису є необґрунтованими.

Стосовно аргументів прокурора щодо неспівмірності та необґрунтованості заявлених до стягнення судових витрат, колегія суддів зазначає наступне.

Суд першої інстанції з урахуванням таких критеріїв як обґрунтованість та пропорційність судових витрат до предмета спору, розумність їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, здійснив оцінку розміру судових витрат представника, зокрема за участь у судових засіданнях, та здійснивши обґрунтовані розрахунки, дійшов висновку не присуджувати відповідачу-4, на користь якого ухвалено судове рішення, всі його витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, що заявлені до стягнення. В результаті чого, із заявлених адвокатом витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 27 500,00 грн, на прокуратуру покладено 12 866,65 грн.

Прокурором не наведено обґрунтованих доводів на підтвердження неправомірності здійсненого судом розподілу судових витрат. Сама лише незгода учасника спору із сумою понесених витрат на професійну правничу допомогу не може бути підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі №910/5410/19.

Стосовно доводів апелянта про те, що представником відповідача-4 не подано разом із відзивом на позов попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, що може бути підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору, колегія суддів вказує про наступне.

Згідно з частинами 1-3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Застосування відповідних положень статті 124 Господарського процесуального кодексу України належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин даної справи, а також інших чинників.

Зі змісту частини 2 статті 124 ГПК України очевидно вбачається те, що у разі неподання учасником справи попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат. Тобто сам по собі факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною та абсолютною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Близький за змістом висновок застосування частини 2 статті 124 Господарського процесуального кодексу України, є послідовним та сталим і міститься у низці постановах Верховного Суду, зокрема у постановах від 12.12.2019 у справі №922/1897/18, від 24.12.2019 у справі №909/359/19, від 13.02.2020 у справі №911/2686/18, від 19.02.2020 у справі №910/16223/18, від 21.05.2020 у справі №922/2167/19, від 10.12.2020 у справі №922/3812/19, №916/2087/18 від 31.03.2021, №905/716/20 від 08.04.2021.

З огляду на викладене вище колегія суддів зазначає, що відмова у відшкодуванні витрат на правову допомогу є правом суду, а не обов`язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат.

Зазначене положення забезпечує дотримання принципу змагальності, відповідно до якого учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Подання попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які сторона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, забезпечує можливість іншій стороні належним чином підготуватися до спростування витрат, які вона вважає необґрунтованими та доводити неспівмірність таких витрат, заявивши клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відповідно, забезпечує дотримання принципу змагальності. Крім того, попереднє визначення суми судових витрат надає можливість судам у визначених законом випадках здійснювати забезпечення судових витрат та своєчасно (під час прийняття рішення у справі) здійснювати розподіл судових витрат.

З огляду на викладене вище, колегія суддів зазначає, що відмова у відшкодуванні витрат на правничу допомогу є правом суду, а не обов`язком, реалізація якого є наслідком доведення стороною обставин того, що неподання іншою стороною попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, порушило принцип змагальності та завадило стороні спору належним чином висловити свої міркування щодо їх обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат.

Водночас, колегія суддів зазначає, що неподання представником відповідача-4 попереднього (орієнтовного) розрахунку сум судових витрат, які ця особа понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, у даному випадку не порушило принцип змагальності та не завадило Слобідській окружній прокуратурі м.Харкова належним чином висловити свої міркування щодо обґрунтованості та співмірності заявлених до стягнення витрат шляхом подання 17.01.2025 заперечень на заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Стосовно доводів прокурора про відсутність у суду першої інстанції підстав для розгляду питання про розподіл здійснених учасником витрат на професійну правничу допомогу з огляду на незаявлення представником до закінчення судових дебатів клопотання про компенсацію витрат, колегія суддів вказує про наступне.

Згідно з ч.8 ст.129 ГПК України докази розміру судових витрат подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до ст.221 ГПК України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.

Відповідно до ст.244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що потрібно виконати; 3) судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви. Додаткове рішення або ухвала про відмову в прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені.

Як вбачається з матеріалів справи, у судовому засіданні 08.01.2025 представник відповідача-4 адвокат Третьякова Н.Ю. у судових дебатах зазначила, що у випадку прийняття рішення на користь відповідача, докази на підтвердження понесених судових витрат будуть подані до суду протягом 5 днів. Зазначені обставини вказано в оскаржуваному додатковому рішенні суду першої інстанції, та перевірено судом апеляційної інстанції шляхом прослуховування запису судового засідання Господарського суду Харківської області від 08.01.2025.

Суд враховує, що процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.01.2022 у справі №921/221/21, від 31.05.2022 у справі №917/304/21 та від 19.01.2024 у справі №910/2053/20.

В подальшому, 10.01.2025, тобто з дотриманням 5-денного строку з моменту прийняття рішення суду від 08.01.2025, адвокатом подано заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу з відповідними доказами.

Таким чином, представником дотримано процесуальні строки звернення до суду із заявою про розподіл судових витрат. А відповідні доводи прокурора є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Таким чином, апеляційний господарський суд вбачає підстави, передбачені статтею 276 Господарського процесуального кодексу України, для залишення додаткового рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення без задоволення.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті судом першої інстанції оскаржуваних судових рішень, не знайшли свого підтвердження, а тому суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даному випадку суд апеляційної інстанції вважає, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.

Ураховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені апелянтом, у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 129, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Харківської області від 08.01.2025 у справі №922/532/22 залишити без змін.

Додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.01.2025 у справі №922/532/22 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 26.05.2025.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян