Рішення від 15.05.2025 по справі 915/1234/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2025 року Справа № 915/1234/24

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складі головуючого судді Мавродієвої М.В.,

за участю:

секретаря судового засідання: Шевченко Т.В.,

представника позивача: Мокан О.О.,

представника відповідача: Дабіжи Я.І. (в режимі ВКЗ),

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Державного підприємства Миколаївський морський торговельний порт,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Стивідорна інвестиційна компанія,

про: стягнення 129360,0 грн,-

в с т а н о в и в:

Державне підприємство Миколаївський морський торговельний порт звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Стивідорна інвестиційна компанія 129360,0 грн боргу за договором №4-А від 16.02.2010 оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, за період з січня по серпень 2024 року.

В обґрунтування вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди рухомого майна, що належить до державної власності, в частині здійснення розрахунків за користування майном у спірний період.

Ухвалою суду від 15.10.2024 прийнято таку позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач у відзиві на позов заперечує проти задоволення позовних вимог та просить суд в задоволені позову відмовити, посилаючись на наступне:

- відповідач має право на звільнення від орендної плати за договором відповідно до ч.6 ст.762 ЦК України та з урахуванням усталеної судової практики у цій категорії спорів;

- позивач не визнає право відповідача на звільнення від орендної плати протягом відповідного періоду, але доводи позивача з цього питання, на думку відповідача, є неспроможними;

- на думку відповідача, позивач помилково ототожнює правові інститути відстрочення виконання зобов`язання (внаслідок дії форс-мажорних обставин) та звільнення від орендної плати на підставі ч.6 ст.762 ЦК України. Сертифікат Торгово-промислової палати не є необхідним (виключним) доказом, що підтверджує наявність підстав для звільнення від орендної плати.

Позивач у відповіді на відзив вказує наступне:

- на відміну від морських портів як Бердянськ, Маріуполь, Скадовськ, Херсон, які оголошено закритими на підставі наказу Міністерства інфраструктуру України від 28.04.2022 №256 Про закриття морських портів, Морський порт Миколаїв є відкритим, а наказ про його закриття відсутній, що свідчить про безперешкодний доступ відповідача до орендованого майна;

- відповідач під час оголошення воєнного стану з 24.02.2022, дії обмежень пов`язаних із оголошенням воєнного стану проводив господарську діяльність як суб`єкт господарювання, належним чином виконував договірні зобов`язання в частині сплати орендної плати;

- враховуючи той факт, що відповідач не надав доказів невикористання орендованого майна, які б слугували підставою для прийняття рішення про звільнення відповідача від сплати орендної плати за спірним договором оренди, рішення орендодавцем не прийнято;

- під час дії військового часу порядок нарахування орендної плати за спірним договором здійснюється з врахуванням наданих постановою Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану орендних знижок, тобто у розмірі 50% від орендної плати, встановленої договором (з урахуванням її індексації) без укладання додаткових угод до договору, тобто, за умови, що рішення орендодавця про звільнення від сплати орендної плати не прийнято, до договірних зобов`язань застосовуються орендні знижки;

- наявна інформація про присутність працівників та вантажного автотранспорту відповідача на території порту Миколаїв, використання електроенергії у промислових об`ємах, тобто відповідач повністю чи частково проводить діяльність з використанням орендованого майна;

- станом на сьогодні на судноплавній ділянці річки Південний Буг, Бузькому лимані в межах Миколаївської області, на період дії правового режиму воєнного стану в Україні, на підставі тристороннього наказу Миколаївської обласної військової адміністрації №101/25 від 30.07.2024, встановлений особливий режим судноплавства морських суден, тобто, рух суден, буксирів та інших плавзасобів у морському порту Миколаїв здійснюється, але з урахуванням особливого режиму судноплавства та за погодженням відповідних органів влади з урахуванням положень наказу №101/25 від 30.07.2024;

- позивач, як державне підприємство, з сум нарахованих, але не сплачених відповідачем коштів, сплачує з власних обігових коштів до бюджету усі передбачені податки та платежі: податок на прибуток підприємств; частину чистого прибутку (доходу) державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями; авансовий платіж податку із суми дивідендів. Відволікання власних обігових коштів позивача впливає на реалізацію плану стратегічного розвитку ДП ММТП, капітальних інвестицій, ремонту та модернізації основних засобів.

Відповідач у письмових запереченнях на відповідь на відзив вказує наступне:

- відповідно до розпорядження капітана Миколаївського морського порту №15 від 09.03.2022 заборонено рух всіх суден та плавзасобів по річках Південний Буг та Інгул та заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону;

- відповідно до розпорядження Капітана Миколаївського морського порту №15/1 від 09.03.2022 заборонено рух всіх суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу та заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону;

- зазначені розпорядження були дійсними та чинними протягом всього періоду, за який була заявлена заборгованість, зберігають чинність і на цей час. Оскільки морські та річкові перевезення в акваторії морського порту Миколаїв паралізовані, відповідач фактично позбавлений можливості використовувати орендоване за спірним договором майно за цільовим призначенням, адже відсутні судна, які можна навантажувати чи розвантажувати;

- в період з 01.01.2024 по 31.08.2024 у морському порту Миколаїв, у тому числі на 11-му причалі, судна під обробку вантажів не приймалися; жодне судно не було прийнято під обробку вантажів у Миколаївському морському порту в період з 01.01.2024 по 31.08.2024; оформлення невійськових суден до Миколаївського морського порту протягом зазначеного періоду не здійснювалось; район на підході до Миколаївського морського порту, район Миколаївського морського порту, райони річок Південний Буг, Інгул, Бузько-Дніпровсько лиманського каналу заборонено для плавання через мінну небезпеку та загрозу піратства.

Ухвалою суду від 12.12.2024 справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження та почато підготовче провадження. Підготовче засідання призначено на 22.01.2025.

У підготовчому засіданні 22.01.2025 судом оголошено перерву до 24.02.2025.

Ухвалою суду від 24.02.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.03.2025.

У судових засіданнях 24.03.2025, 28.04.2025 та 05.05.2025 судом оголошувались перерви відповідно до 28.04.2025, 05.05.2025 та 15.05.2025, зокрема у зв`язку із оголошенням повітряної тривоги по Миколаївській області та у місті Миколаєві.

В ході розгляду справи та в судовому засіданні 15.05.2025 представники сторін підтримували висловлені позиції та доводи, викладені на їх обґрунтування.

У судовому засіданні 15.05.2025 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

У судовому засіданні 15.05.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

16.01.2010 між позивачем, як орендодавцем, та відповідачем, як орендарем, було укладено договір №4-А оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності (далі Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно вантажопід`ємне пристосування (один захват для ліса, шість грейферів та чотири грейфери чавунних) (далі - Майно), яке знаходиться на балансі орендодавця. Майно передається в оренду з метою використання його за цільовим призначенням (п.п.1.1, 1.2 Договору оренди).

Договір діє до 31.12.2026 включно, а в частині розрахунків - до повного виконання Сторонами своїх зобов`язань (п.11.1 Договору оренди в редакції додаткової угоди №3 від 29.12.2016).

Відповідно до п.2.1 Договору оренди, орендар вступає у строкове платне користування майном після підписання сторонами цього договору, але не раніше дати підписання сторонами акту приймання-передачі майна.

Такий акт приймання-передачі майна за Договором оренди підписано між сторонами 16.02.2010.

Відповідно до п.3.4 Договору оренди, орендна плата перераховується орендарем на поточний рахунок орендодавця до 15-го числа місяця, наступного за місяцем нарахування, на підставі рахунку, виставленого орендодавцем до 10-го числа місяця, наступного за місяцем нарахування, але не раніше оголошення індекса інфляції за звітний місяць.

Позивач стверджує, що відповідач належним чином виконував договірні зобов`язання в частині сплати орендної плати за майно до січня 2024 року.

Позивачем за Договором оренди було виставлено відповідачу рахунки з орендної плати на загальну суму 129360,09 грн за період з січня по серпень 2024 року, зокрема:

- рахунок №01502525 від 31.01.2024 на суму 15855,47 грн;

- рахунок №03152525 від 29.02.2024 на суму 15903,04 грн;

- рахунок №04852525 від 31.03.2024 на суму 15982,55 грн;

- рахунок №06502525 від 30.04.2024 на суму 16014,52 грн;

- рахунок №08142525 від 31.05.2024 на суму 16110,60 грн;

- рахунок №09422525 від 30.06.2024 на суму 16465,04 грн;

- рахунок №11352525 від 31.07.2024 на суму 16465,04 грн;

- рахунок №12752525 від 31.08.2024 на суму 16563,83 грн.

Позивач стверджує, а відповідач не спростовує, що ним такі рахунки не оплачені.

Починаючи з лютого 2024 року відповідач звертався до позивача з листами №16 від 02.02.2024, №26 від 20.02.2024, №39 від 08.03.2024, в яких відповідач вимагав звільнити його від орендної плати на підставі п.10.1 Договору оренди та ч.6 ст.762 Цивільного кодексу України, у зв`язку з такими обставинами:

- запровадження в Україні воєнного стану з 24 лютого 2022 року із 05 годин 30 хвилин (указ Президента України №64/2022) з подальшим його продовженням по цей час;

- ведення бойових дій у безпосередній близькості до м.Миколаєва в період з березня по грудень 2022 року, що підтверджується відомостями з Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 №75 та від 22.12.2022 №309;

- дія рівню охорони «3» у морських та річкових портах України, на період введення воєнного стану за розпорядженням КМУ від 25.02.2022 №183-р;

- заборона руху суден та плавзасобів по річках Південний Буг та Інгул, а також заборону руху суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу за розпорядженням капітана Миколаївського морського порту від 09.03.2022 №15 та №15/1.

Позивач стверджує, що факт відсутності можливості використання майна не знайшов підтвердження, а встановлені обставини свідчать про ведення відповідачем господарської діяльності, а тому очікування відповідача на звільнення від орендної плати за Договором оренди на підставі ч.6 ст.762 ЦК України є безпідставним і не відповідають дійсності таких обставин:

- рахунки, які виставлені позивачем в межах дії спірного Договору оренди в період з лютого 2022 року по грудень 2023 року, тобто в період дії військового часу та запроваджених обмежень, сплачені відповідачем в повному обсязі;

- за період з 24.02.2024 по 10.09.2024 на підставі чинних договорів відповідачем оформлено наступну загальну кількість перепусток на територію Миколаївського морського порту: на особу (разові, тимчасові) - 102 перепустки, транспортних (разові, тимчасові) - 134 перепустки, в тому числі і за період з 01.01.2024 по 10.09.2024;

- загальні обсяги вантажопереробки відповідача за період з 24.02.2024 по теперішній час становлять 36793,7 тис.тон;

- обсяги використання відповідачем електричної енергії за період з 24.02.2022 по 31.08.2024 становить 140481 кВт/год.

Позивачем направлено відповідачу претензію №06/804 від 20.06.2024 з вимогою сплатити спірну суму заборгованості, яка, за його твердженням, залишена відповідачем без відповіді та без задоволення.

Вказані обставини зумовили звернення позивача з даним позовом до суду.

На підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам сторін, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (ч.1 ст.16 ЦК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів ст.4 ГПК України, ст.ст.15, 16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

За приписами ст.509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною 1 ст.173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 ГК України).

В силу приписів ч.ч.1, 4 ст.179 ГК України, майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Частиною 7 ст.179 ГК України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами ч.1 ст.627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.626 ЦК України).

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваного договору, встановити фактичні правовідносини, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права.

Відповідно до ч.1 ст.759 ЦК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Аналогічного змісту норма закріплена і в ст.283 ГК України.

Згідно ч.6 ст.283 ГК України, до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч.2 ст.759 ЦК України, законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Згідно ч.ч.1, 4 ст.286 ГК України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст.762 ЦК України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.

Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до приписів ст.14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Згідно ч.6 ст.762 ЦК України, наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2018 по справі №910/7495/16 дійшла висновку, що вказана норма не містить вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин та засобів їх підтвердження, а тому підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.

Для застосування ч.6 ст.762 ЦК України до спірних правовідносин та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном, визначальною умовою такого звільнення є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Тобто, він повинен довести обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане ним, і він не відповідає за ці обставини (узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27.02.2024 по справі №916/599/23).

При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об`єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон`юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили чи у зв`язку з природними властивостями майна, що є об`єктом оренди тощо.

Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми Закону він вправі порушувати питання і про повне звільнення його від внесення орендної плати (постанови Верховного Суду у справах №914/1248/18, №914/2264/17, №910/13158/20, №911/3067/20, №911/654/21, №916/599/23).

Звільнення від сплати орендної плати є істотним втручанням у правовідносини сторін договору, а тому може застосовуватись за виключних обставин.

Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості. Ознаками таких обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за таких умов здійснення господарської діяльності. При цьому сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи при виконання нею конкретних договірних зобов`язань.

У ч.3 ст.2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.

Частиною 1 ст.73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу ч.1 ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст.14 ГПК України).

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Такий висновок суду повністю узгоджується з правовою позицією Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладеною у постанові від 05.06.2020 по справі №920/528/19.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. В подальшому указами Президента України воєнний стан продовжувався. Станом на дату розгляду справи воєнний стан в Україні триває.

Відповідач, є портовим оператором, що здійснює свою діяльність у Миколаївському морському порту з 2009 року.

Відповідач здійснює експлуатацію морського терміналу, проводить вантажно-розвантажувальні роботи, обслуговування та зберігання вантажів, інші пов`язані з цим види господарської діяльності в Миколаївському морському порту в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про морські порти України», Правилами надання послуг у морських портах України, затвердженими наказом Міністерства інфраструктури України від 05.06.2013 №348.

Загальновідомим є факт того, що приміщення та територія Державного підприємства «Миколаївський морський торгівельний порт», в т.ч. до яких віднесено причали порту, відносяться до об`єктів стратегічної інфраструктури, в силу введеного воєнного стану відносно яких запроваджено певні обмеження у використанні, з метою посилення обороноздатності країни.

Крім того, загальновідомими та такими, що не потребують доказування, є обставини мінування акваторії Чорного моря, в т.ч. Миколаївського морського порту, для уникнення можливості підходу воєнних кораблів Російської Федерації.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.02.2022 №183-р з 25.02.2022 установлено рівень охорони 3 у морських та річкових портах України.

Розпорядження Капітана Миколаївського морського порту №15 від 09.03.2022 заборонено рух всіх суден та плавзасобів по річками Південний Буг та Інгул та заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону.

Розпорядження Капітана Миколаївського морського порту №15/1 від 09.03.2022 заборонено рух всіх суден та плавзасобів від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу та заборонено відшвартовування всіх суден, буксирів та інших плавзасобів, які перебувають біля причалів та терміналів Миколаївського регіону.

Таким чином, у зв`язку з введенням на території України воєнного стану було фактично паралізовано морські та річкові перевезення в акваторії морського порту Миколаїв.

З огляду на наявні в матеріалах справи докази вбачається, що рух всіх суден та плавзасобів по річками Південний Буг, Інгул та від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу заборонено. Ці обставини в свою чергу, унеможливили захід та вихід невійськових суден до Миколаївського морського порту, що підтверджується зокрема листом Капітана Миколаївського морського порту.

До того ж, судом прийнято до уваги, що вказані обставини також неодноразово встановлювались у цілій низці судових рішень, які набрали законної сили, зокрема у справах №915/436/23, №915/958/23, №915/1592/23, №915/867/24 та інших.

За своїми технічними характеристиками та призначенням орендовані за спірним договором грейфери (ківш з поворотними щелепами, за допомогою яких здійснюється захоплення вантажу або зачерпуються сипкі матеріали вантажопід`ємне пристосування) експлуатуються лише з метою виконання перевантажувальних операцій.

Місцезнаходженням таких грейферів є територія Миколаївського морського порту.

Доказів переміщення (вивезення) такого обладнання за межі території Миколаївського морського порту та використання такого обладнання за його межами позивачем суду не надано.

В свою чергу, беручи до уваги, що морські та річкові перевезення в акваторії морського порту Миколаїв паралізовані, суд дійшов висновку, що відповідач фактично позбавлений можливості використовувати орендоване майно за цільовим призначенням, адже відсутні судна, які можна навантажувати чи розвантажувати.

При цьому, неможливість використання відповідачем обладнання (грейферів) у спірний період зумовлена незалежними від сторін спору причинами, а саме військовою агресією Російської Федерації, яка мала наслідком введення на території України воєнного стану та заборону руху всіх суден та плавзасобів по річками Південний Буг, Інгул та від 1 коліна БДЛК до 3 коліна Спаського каналу, що призвело до припинення морських та річкових перевезень в акваторії морського порту Миколаїв.

До того ж, позивач не довів жодними належними та відповідними доказами факти проведення відповідачем у спірний період вантажних операцій із застосуванням орендованого за Договором обладнання (грейферів).

Крім того, судом приймається до уваги, що позивач не довів жодними належними та допустимими доказами факти проведення відповідачем у спірний період вантажних операцій із застосуванням орендованого за Договором оренди обладнання (грейферів) чи переміщення (вивезення) такого обладнання за межі Миколаївського морського торговельного порту та використання такого обладнання за його межами.

Суд не приймає до уваги посилання позивача щодо видачі перепусток та перебування працівників відповідача на території Миколаївського морського порту, споживання відповідачем електроенергії, оскільки дані обставини жодним чином не свідчать про можливість використання орендованого по спірному Договору обладнання (грейферів) за призначенням.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що неможливість використання відповідачем у спірний період обладнання (грейферів) переданих йому позивачем на підставі спірного Договору оренди, в силу приписів ч.6 ст.762 ЦК України зумовлює наявність правових підстав для звільнення відповідача від сплати нарахованої позивачем орендної плати за таким договором.

За таких обставин, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості зі сплати орендної плати за Договором оренди у спірний період, а тому у задоволенні таких вимог слід відмовити.

У відповідності до ст.129 ГПК України у разі відмови в позові судові витрати підлягають покладенню на позивача.

Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні позову відмовити.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 ГПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч.1 ст.254 ГПК України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне судове рішення складено 26.05.2025.

Суддя М.В.Мавродієва