Постанова

від 21.05.2025 по справі 195/2130/24

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4919/25 Справа № 195/2130/24 Суддя у 1-й інстанції - Омеко М. В. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категоріяя 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2025 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Петешенкової М.Ю.,

суддів Городничої В.С., Красвітної Т.П.,

при секретарі - Травкіній В.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2025 року у складі судді Омека М.В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Мирівської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Войтов Володимир Вікторович про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування, -

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2 , після смерті якого залишилося спадкове майно у вигляді будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що належав останньому на підставі укладеного 27 грудня 1989 року договору з ОСОБА_3 , про що мається відповідний запис у технічному паспорті на житловий будинок, загальною площею 70.9 кв.м. Окрім цього, батькові на праві власності належала земельна ділянка, площею 0,28 га, на якій розташований вказаний будинок.

Після смерті ОСОБА_2 , було заведено спадкову справу.

Позивач зазначає, що рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно від 21 травня 2024 року №73242519 їй було відмовлено у проведенні реєстраційних дій, оскільки власником будинку на підставі свідоцтва на право приватної власності на житловий будинок від 05 січня 1989 року, є ОСОБА_4 .

Оскільки, за життя батько не встиг оформити належним чином право власності на житловий будинок, вимушена звернутися до суду та просити визнати право власності на будинок, розташований за адресою АДРЕСА_1 .

Рішенням Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано необґрунтованістю заявленого позову через відсутність підтвердженого права набуття ОСОБА_2 за життя речових прав на нерухоме майно.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не з`ясував всіх обставин у справі, не дослідив належним чином надані на підтвердження заявленого позову докази, безпідставно відмовив у задоволенні позову. Вказує, що суд першої інстанції не звернув належної уваги на те, що ОСОБА_4 не є належним власником майна, оскільки ОСОБА_3 була дійсним власником будинку, яка в подальшому розпорядилася своїм майном, який в свою чергу придбав її батько, а тому вказувала, що наявні достатні правові підстави для задоволення позову.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що згідно договору від 27 грудня 1989 року, який було укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , останній придбав будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю від 07 вересня 1998 року № 006413 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0.28 га, на якій розташований оспорюваний будинок.

Позивач ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_5 , та двічі змінювала прізвище, у 1993 році з « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 від 03 вересня 1993 року та у 2021 році з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_2 від 16 січня 2021 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 .

Відповідно до Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 17 вересня 2021 року та довідки від 13 травня 2024 року № 182/02-14, наданою приватним нотаріусом Войтовим В.В. позивач є єдиним спадкоємцем ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За інформацією, зазначеною у довідці від 08 травня 2024 року № 987, виданої виконавчим комітетом Мирівської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області, за адресою: АДРЕСА_2 фізичних осіб не зареєстровано.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок від 05 січня 1989 року ОСОБА_4 є власником будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до інформації, наданої КП «Нікопольске районне бюро технічної інвентаризації» ДОР 06 квітня 2024 року, власником будинку є ОСОБА_4 на підставі свідоцтва на право приватної власності на житловий будинок від 05 січня 1989 року.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно ОСОБА_9 від 21 квітня 2024 року № 73242519 позивачу відмовлено у проведенні реєстраційних дій, оскільки власником будинку досі є ОСОБА_4 .

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України, ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

На підставі ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно із ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно із ч. 1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Відповідно до ст. 67 Закону України "Про нотаріат" свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Згідно положень п. 23 постанови Пленуму Верховного суду № 7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, в установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Як передбачено п.4.18 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджений наказом Міністерства юстиції України 22 лютого 2012 року №296/5, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, що підлягає реєстрації (за винятком земельної ділянки), нотаріус вимагає, крім правовстановлюючого документа, витяг з Реєстру прав власності. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз`яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

У розумінні положень ст. 392 цього Кодексу власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Частиною 2 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що право на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Відповідно до ст.1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті.

Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.

Згідно положень ст. 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутись до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на нерухоме майно в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_2 , оскільки останній такого права за життя не набув.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 за життя набув право власності на нерухомого майна, а тому наявні правові підстави для задоволення позову, є безпідставними, оскільки вказані обставини не доведені належними та допустимими доказами у справі, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення суду, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх спростував.

Аргументи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції незаконно відмовив у задоволенні позову та не в повній мірі встановив дійсні обставини справи, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки жодних додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були подані позивачем до суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати, у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Томаківського районного суду Дніпропетровської області від 12 лютого 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 21 травня 2025 року.

Повний текст судового рішення складено 29 травня 2025 року.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

Т.П. Красвітна