Постанова

від 21.05.2025 по справі 907/420/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2025 року

м. Київ

cправа № 907/420/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Закарпатської обласної державної адміністрації - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Лижна Вершина» - не з`явився,

Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Міжгірське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» - не з`явився,

Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області - не з`явився,

Пилипецької сільської ради

Хустського району Закарпатської області - не з`явився,

ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 (у складі колегії суддів: Бойко С.М. (головуючий), Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) (із урахуванням ухвал Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025, 28.03.2025 про виправлення описок)

та рішення Господарського суду Закарпатської області від 30.07.2024 (суддя Лучко Р.М.)

у справі № 907/420/22

за позовом Керівника Хустської окружної прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Закарпатської обласної державної адміністрації

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лижна Вершина»</a>,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Міжгірське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області, Пилипецької сільської ради Хустського району Закарпатської області,

про витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2022 року Керівник Хустської окружної прокуратури Закарпатської області (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Закарпатської обласної державної адміністрації (далі - Закарпатська ОДА) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лижна Вершина»</a> (далі - ТОВ «Лижна Вершина») про витребування у власність держави в особі Закарпатської ОДА з незаконного володіння відповідача земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га загальною вартістю 2 908 522,69 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 2122485200:03:001:0008, площею 1,2 га, державної власності лісогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб з подальшою зміною її цільового призначення та поділу цієї земельної ділянки на дві земельні ділянки відбулося з порушенням законодавства та за відсутності відповідного рішення уповноваженого органу (Кабінету Міністрів України), тому наявні підстави для витребування земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 та 2122485200:03:001:0009 з незаконного володіння ТОВ «Лижна Вершина» як особи, за якою на час звернення з цим позовом зареєстроване право власності на такі ділянки.

Господарський суд Закарпатської області залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області (далі - ГУ Держгеокадастру), Пилипецьку сільську раду Хустського району Закарпатської області (далі - Пилипецька сільська рада), а також як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» в особі філії «Міжгірське лісове господарство» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (далі - ДСГП «Ліси України» в особі філії «Міжгірське лісове господарство»).

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 30.07.2024 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 (із урахуванням ухвал Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025, 28.03.2025 про виправлення описок) рішення Господарського суду Закарпатської області від 30.07.2024 залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у квітні 2025 року Заступник керівника Львівської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 30.07.2024, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.04.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 907/420/22 за касаційною скаргою Заступника керівника Львівської обласної прокуратури з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.05.2025.

ГУ Держгеокадастру через систему «Електронний суд» подало заяву, у якій просить розглянути касаційну скаргу без участі його представника.

Учасники справи, окрім Офісу Генерального прокурора, в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представника сторони - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без її участі, якщо нез`явлення цього представника не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників, окрім ГУ Держгеокадастру, щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка сторін не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Офісу Генерального прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі наказу ГУ Держгеокадастру від 05.09.2016 № 2629-сг «Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність земельної ділянки без зміни цільового призначення» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 2122485200:03:001:0008 площею 1,2 га, в тому числі пасовища площею 1,2 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населеного пункту в урочищі Лазок на території Пилипецької сільської ради Міжгірського району Закарпатської області.

15.09.2016 державним ресторатором Міжгірської районної державної адміністрації проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на зазначену земельну ділянку, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.05.2022 № 301719789.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01.09.2017 № 744, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2122485200:03:001:0008, площею 1,2000 га, відчужено на користь останнього та зареєстровано у встановленому законом порядку 07.09.2017.

Розпорядженням голови Міжгірської районної державної адміністрації від 30.03.2018 № 109 затвердженого проект землеустрою щодо відведення зазначеної земельної ділянки зі зміною цільового призначення із земель «для ведення особистого селянського господарства» на землі «для індивідуального садівництва», що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.05.2022 № 301719789 та витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 16.04.2018 № НВ-21-2610852018.

На підставі заяви ОСОБА_2 (власника земельної ділянки) 07.03.2019 державним реєстратором Міжгірської районної державної адміністрації здійснено поділ земельної ділянки з кадастровим номером 2122485200:03:001:0008, внаслідок чого сформовано дві окремі земельні ділянки з кадастровими номерами: 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га та 2122485200:02:004 0029 площею 0,2 га. Цей факт підтверджено наявною у матеріалах справи інформаційною довідкою від 17.02.2022 № 299971737.

На підставі розпорядження голови Міжгірської районної державної адміністрації від 21.02.2020 № 35 цільове призначення земельної ділянки площею 0,2 га з кадастровим номером 2122485200:02:004:0029 змінено з земельної ділянки з цільовим призначенням «для індивідуального садівництва» на земельну ділянку «для будівництва та обслуговування об`єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування».

Рішенням єдиного учасника ТОВ «Лижна Вершина» від 06.09.2021 створено ТОВ «Лижна Вершина»; призначено директором товариства ОСОБА_3 та затверджено статут цього товариства.

09.09.2021 на підставі акта-правочину про приймання-передавання майна учасника до статутного капіталу ТОВ «Лижна Вершина» згідно з рішенням учасника від 06.09.2021 та 09.09.2021 ТОВ «Лижна Вершина» прийняло від учасника ОСОБА_2 нерухоме майно: - земельну ділянку з кадастровим номером 2122485200:02:004:29, площею 0,2 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1786043221224; - садовий будинок загальною площею 263,1 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці з кадастровим номером 2122485200:02:004:0029, площею 0,2 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1888707321224; - земельну ділянку з кадастровим номером 2122485200:03:001:0009, площею 1,0 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1786061221224.

У цьому акті зазначено, що з моменту його підписання, всі права учасника як власника зазначеного вище нерухомого майна переходять до ТОВ «Лижна Вершина».

Право власності на земельні ділянки з кадастровим номером 2122485200:02:004:0029 та кадастровим номером 2122485200:03:001:0009 за ТОВ «Лижна Вершина» зареєстровано 09.09.2021, що підтверджується наявними у матеріалах справи інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 301644237 та № 301644106.

Прокурор звернувся до суду із зазначеним позовом і обґрунтував вимоги тим, що земельна ділянка з кадастровим номером 2124485200:03:001:0008 площею 1,2 га, а також утворені земельні ділянки шляхом поділу зазначеної земельної ділянки з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га, накладаються на землі лісогосподарського призначення, які знаходяться у постійному користуванні ДП «Міжгірське лісове господарство».

На підтвердження таких обставин прокурор послався на: - Державний акт на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000384 від 27.12.1996, виданий Міжгірському державному лісогосподарському підприємству; - висновок земельно-технічної експертизи від 07.02.2022 № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ, проведеної Закарпатським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України під час досудового розслідування кримінального провадження № 42021072180000035; - фрагмент з карти-схеми ДП «Міжгірське лісове господарство»; - фрагмент з плану лісонасаджень ДП «Міжгірське лісове господарство»; - планшет № 5 лісовпорядкування Ізківського лісництва від 2010 року ДП «Міжгірське лісове господарство»; - таксаційні характеристики кварталу 13 Ізківського лісництва; - лист секретаріату Кабінету Міністрів України від 02.05.2022 № 8010/0/2-22; - скріншоти з офіційного веб-порталу Державного земельного кадастру (https://nks.dzk.gov.ua); - лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 06.03.2024 № 04-278 з фрагментом картографічних матеріалів.

Так, судом установлено, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК №000384, виданого відповідно до розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації від 27.12.1996 № 593 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 53, Міжгірському державному лісогосподарському підприємству надано в постійне користування 31 529 га землі для ведення лісного господарства в межах згідно з планом землекористування.

Під час досудового розслідування кримінального провадження № 42021072180000035 Закарпатським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України проведено судову земельно-технічну експертизу. Відповідно до висновку цієї земельно-технічної експертизи від 07.02.2022 № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ земельна ділянка з кадастровим номером 2124485200:03:001:0008, площею 1,2 га, яка перенесена в архів Державного земельного кадастру, та утворені шляхом поділу цієї земельної ділянки земельні ділянки з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га, за їхнім розташуванням до та після зміни її конфігурації відповідно до документації із землеустрою на дані земельні ділянки, накладаються на землі лісогосподарського призначення, які знаходяться у постійному користуванні ДП «Міжгірське лісове господарство».

Прокурор стверджує, що наведені обставини та надані докази в сукупності свідчать про порушення вимог закону при наданні ОСОБА_1 у власність земельної ділянки з кадастровим номером 2122485200:03:001:0008 площею 1,2 га, а також підтверджують наявність підстав для витребування у власність держави з незаконного володіння ТОВ «Лижна Вершина» земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 та 2122485200:03:001:0009.

На виконання ухвали Господарського суду Закарпатської області від 15.02.2024 у цій справі старшим слідчим в особливо важливих справах Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань надано до суду висновок експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи від 18.12.2023 № 1517-Е, проведеної Закарпатським відділенням Львівського НДІ судових експертиз в 2023 році в межах досудового провадження кримінальної справи № 42021072180000035, із зазначенням про можливість використання такого висновку під час розгляду господарської справи № 907/420/22.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення зазначеної земельно-технічної експертизи від 18.12.2023 № 1517-Е, земельна ділянка з кадастровим номером 224485200:03:001:0008 площею 1,2 га, яка перенесена в архів Державного земельного кадастру, та утворені в результаті поділу земельні ділянки з кадастровими номерами 21222485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1 га, до та після зміни їх конфігурації: - накладаються на землі Пилипецької сільської ради згідно з Проектом встановлення межі с. Пилипець від 1993 року; - знаходяться в межах Пилипецької сільської ради згідно Схеми поділу земельних ділянок колективної власності на земельні ділянки (паї) в КСГП «Шипіт» від 1997 року; - знаходяться в межах Пилипецької сільської ради згідно Проекту землеустрою щодо внесення змін в Схему поділу земельних ділянок колективної власності на земельні ділянки (паї) в КСГП «Шипіт» від 2011 року.

Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено, та мотивував таке рішення недоведеністю прокурором належними та допустимими доказами наявності накладення земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га на землі лісогосподарського призначення, які знаходяться у постійному користуванні ДП «Міжгірське лісове господарство» на підставі Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою серії І-ЗК № 000384 від 27.12.1996.

У поданій касаційній скарзі Заступник керівника Львівської обласної прокуратури в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень послався, зокрема, на те, що судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 20, 83, 84, 116, 122, 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК), пункту 5 Перехідних положень Лісового кодексу України (далі - ЛК), статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), порушено статті 73, 76-78, 86, 236, 237 ГПК щодо дослідження зібраних у справі доказів та не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постановах:

- від 18.03.2020 (справа № 129/1033/13-ц), від 16.11.2021 (справа № 904/2104/19 ), від 14.12.2022 (справа № 477/2330/18), від 02.10.2018 (справа № 910/18036/17), від 23.10.2019 (справа № 917/1307/18), від 18.11.2019 (справа № 902/761/18), від 04.12.2019 (справа № 917/2101/17), від 25.06.2020 (справа № 924/233/18), від 19.01.2022 (справа № 902/418/20), від 27.01.2022 (справа № 917/996/20), від 19.06.2019 (справа № 910/4055/18), від 16.04.2019 (справа № 925/2301/14), від 03.12.2021 (справа № 910/12764/20), від 28.12.2021 (справа № 911/1101/21), від 15.07.2021 (справа № 904/1604/19), від 07.02.2024 (справа № 311/2297/21), від 03.04.2024 (справа № 907/383/20), щодо застосування норм процесуального права (статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13, 14, 15, 73-74, 76-79, 86 та 236-238 ГПК);

- від 13.11.2019 (справа № 361/6826/16-ц), від 21.10.2020 (справа № 361/3414/16), від 04.11.2020 (справа № 363/2301/17), від 20.12.2023 (справа № 916/1517/22), від 24.04.2024 (справа № 940/751/20), від 06.07.2022 (справа № 372/1688/17), від 31.08.2022 (справа № 367/5171/170), щодо застосування норм процесуального права (статті 129 Конституції України, статей 2, 13, 14, 74, 76-79, 86 та 236-238 ГПК);

- від 25.04.2018 (справа № 911/3250/16), від 06.02.2019 (справа № 916/3130/17), від 26.02.2019 (справа № 913/632/17), від 06.03.2019 (справа № 916/4692/15), від 11.09.2019 (справа № 922/393/18), від 18.06.2020 (справа № 909/965/16), від 21.06.2022 (справа № 910/6535/21), від 28.07.2020 (справа № 904/2104/19) та ін., щодо застосування норм процесуального права (статей 80, 269 ГПК).

Також прокурор послався на те, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах:

- від 16.08.2018 (справа № 711/802/17), від 15.11.2018 (справа № 522/14452/15-ц) та від 23.01.2019 (справа № 916/2130/15), стосовно того, що здійснення права власності, зокрема розпорядження спірною земельною ділянкою, не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі держави;

- від 07.11.2018 (справа № 488/5027/14-ц), від 14.11.2018 (справа № 183/1617/16), від 19.05.2020 (справа № 916/1608/18), від 30.06.2020 (справа № 19/028-10/13), від 22.06.2021 (справа № 200/606/18) та інших, стосовно того, що рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою;

- від 23.11.2021 (справа № 359/3373/16-ц) та інших, стосовно того, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК, є неефективними;

- від 13.11.2019 (справа № 361/6826/16-ц), від 21.10.2020 (справа № 361/3414/16), від 04.11.2020 (справа № 363/2301/17), від 20.12.2023 (справа № 916/1517/22), стосовно того, що в окремих випадках право користування лісогосподарських підприємств земельними ділянками лісогосподарського призначення посвідчується одночасно як державним актом на право постійного користування землею так і матеріалами лісовпорядкування; планово-картографічні матеріали можуть бути належним доказом у справі, виходячи зі змісту інформації, яку вони містять;

- від 13.11.2019 (справа № 361/6826/16-ц), від 24.04.2024 (справа № 940/751/20), від 06.07.2022 (справа № 372/1688/17), від 31.08.2022 (справа № 367/5171/170, стосовно того, що відомості щодо розташування земель лісового фонду, надані УДПЛВО «Укрдержліспроект», як єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи, є належними, оскільки об`єднання володіє інформацією про лісовпорядкування.

Крім того, у касаційній скарзі прокурор посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено зібрані у справі докази (Державний акт на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000384 від 27.12.1996; лист Секретаріату Кабінету Міністрів України № 8010/0/2-22 від 02.05.2022; лист Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства від 27.08.2021; копії фрагментів з карти - схеми та з плану лісонасаджень Ізківського лісництва ДП «Міжгірський лісгосп»; планшет № 5 лісовпорядкування Ізківського лісництва від 2010 ДП «Міжгірський лісгосп» та таксаційна характеристика кварталу 13 Ізківського лісництва; Лист УДПЛВО «Укрдержліспроект» № 04-278 від 06.03.2024 з фрагментом картографічних матеріалів з нанесеними межами кварталу № 13 Ізківського лісництва ДП «Міжгірський лісгосп» за матеріалами лісовпорядкування 2010 року за наданими координатами земельних ділянок та кадастровими номерами; висновок земельно- технічної експертизи № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ від 07.02.2022; кольорову фотокопію (скриншоту) з Державного земельного кадастру, на якій відображено місцезнаходження на кадастровій карті спірних земельних ділянок (позначені зеленим кольором - шар «ліси») та межі населеного пункту с. Пилипець (позначено коричневим кольором), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 статті 92 Конституції України).

Відповідно до статей 317, 319, 321 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина 1 статті 11 ЦК). Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина 2 статті 328 ЦК).

Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних дій.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК). Цей спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння.

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, від його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Прокурор у справі, що розглядається, доводить що вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 2122485200:03:001:0008, площею 1,2 га, державної власності лісогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб з подальшою зміною її цільового призначення та поділу цієї земельної ділянки на дві земельні ділянки відбулося з порушенням законодавства, тому наявні підстави для витребування земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 та 2122485200:03:001:0009 з незаконного володіння ТОВ «Лижна Вершина» як особи, за якою на час звернення з цим позовом зареєстроване право власності на такі ділянки.

За змістом статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У статті 84 ЗК (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

За змістом статті 116 ЗК громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування(частини 1, 2). Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом (частина 5).

Відповідно до частин 3, 4 статті 122 ЗК районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Самостійною категорією земель за основним цільовим призначенням є землі лісогосподарського призначення (пункт «е» частини 1 статті 19 ЗК). Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі (частина 2 статті 19 ЗК).

Відповідно до частини 2 статті 3 ЗК земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина 2 статті 1 ЛК; тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (стаття 5 ЛК, стаття 55 ЗК).

До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках (частина 2 статті 55 ЗК).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (частина 1 статті 57 ЗК, частина 1 статті 17 ЛК).

Оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства у частині використання й охорони лісового фонду (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, подібні за змістом висновки наведено у постановах Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 360/1998/18, від 06.04.2021 у справі № 380/375/17, від 15.07.2020 у справі № 369/9900/16, від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14).

Так, Законом України від 08.02.2006 № 3404-IV «Про внесення змін до Лісового кодексу України», який набув чинності 29.03.2006, внесено відповідні зміни до ЛК та викладено його в новій редакції.

Зокрема у пункті 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій установили, що відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000384, виданого відповідно до розпорядження Міжгірської районної державної адміністрації від 27.12.1996 № 593 та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 53, Міжгірському державному лісогосподарському підприємству надано у постійне користування 31 529,0 га землі для ведення лісного господарства в межах згідно з планом землекористування.

Прокурор доводить, що земельна ділянка з кадастровим номером 224485200:03:001:0008 площею 1,2 га, а також утворені внаслідок її поділу спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га належать до земель лісогосподарського призначення і як доказ цього надав висновок земельно-технічної експертизи від 07.02.2022 № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ, проведеної Закарпатським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України у кримінальному провадженні № 42021072180000035.

Суди, дослідивши цей доказ, установили, що, як свідчить зміст висновку експерта від 07.02.2022 № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ, експерту була надана, у тому числі землевпорядна документація до Державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000384 від 27.12.1996, зокрема, технічний звіт до цього Державного акта, проте в основу висновку про віднесення земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га до земель лісогосподарського призначення, а також щодо накладення цих земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення, які перебувають у постійному користуванні ДП «Міжгірське лісове господарство», експертом покладено планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, розроблені у 2010 році щодо земель лісового фонду Ізківського лісництва ДП «Міжгірське лісове господарство», зокрема, планшет № 5 лісовпорядкування Ізківського лісництва квартал 13.

Земельно-технічна експертиза від 07.02.2022 № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ не містить висновків щодо накладення земельної ділянки з кадастровим номером 224485200:03:001:0008, а також утворених внаслідок її поділу земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 та 2122485200:03:001:0009, на землі лісогосподарського призначення, які знаходяться у постійному користуванні ДП «Міжгірське лісове господарство» саме відповідно до матеріалів (документації) із землеустрою (технічного звіту) до Державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК №000384, який, за встановлених судами обставин, у цьому випадку і є правовстановлюючим документом.

Оскільки правовстановлюючим документом, що підтверджує право постійного користування ДП «Міжгірське лісове господарство» на земельні лісові ділянки, у тому числі Ізківського лісництва квартал 13 (землі якого, як доводить прокурор, накладаються на спірні земельні ділянки), є саме Державний акт на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000384, який виданий 27.12.1996, тобто до 29.03.2006 (внесення відповідних змін до ЛК), то суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що з огляду на наведені норми законодавства у спірних правовідносинах планово-картографічні матеріали лісовпорядкування 2010 року, на підставі яких фактично проводилась зазначена судова земельно-технічна експертиза, не можуть вважатися правовстановлюючими документами, які підтверджують право на конкретні ділянки лісового фонду, при цьому положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК, за таких встановлених фактичних обставин, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Разом із тим, як установлено судами попередніх інстанцій, матеріали справи не містять, а прокурором не надано будь-яких доказів на підтвердження обставин накладення земельної ділянки з кадастровим номером 2124485200:03:001:0008 площею 1,2 га, а також утворених земельних ділянок шляхом її поділу з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га, на землі лісогосподарського призначення відповідно до Державного акта серії І-ЗК № 000384 від 27.12.1996, виданого Міжгірському державному лісогосподарському підприємству (ДП «Міжгірське лісове господарство»), з урахуванням співвідношення їх фактичних параметрів відповідно до землевпорядної документації, яка слугувала підставою виготовлення самого Державного акта серії І-ЗК №000384 від 27.12.1996, зокрема Технічного звіту до цього акта, з планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування, що підтверджували право на раніше надані ДП «Міжгірське лісове господарство» землі лісового фонду, які й слугували підставою віднесення відповідних земель до лісогосподарських, що виготовлені та затверджені до дати видачі Державного акта, тобто до 27.12.1996. Також прокурором не надано й доказів на підтвердження відповідності матеріалів лісовпорядкування, розроблених у 2010 році щодо земель лісового фонду Ізківського лісництва ДП «Міжгірське лісове господарство» (у тому числі й планшету лісовпорядкування № 5), фактичним межам лісогосподарських ділянок відповідно до Державного акта серії І-ЗК №000384 від 27.12.1996.

Інші докази, надані прокурором на підтвердження позовних вимог, у тому числі лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 06.03.2024 № 04-278 з фрагментом картографічних матеріалів, були досліджені у встановленому процесуальним законом порядку судами попередніх інстанцій та встановлено, що такі докази базуються на тих самих матеріалах лісовпорядкування 2010 року та не підтверджують тих обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги.

Водночас судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до наявного у матеріалах справи висновку експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи від 18.12.2023 № 1517-Е, проведеної Закарпатським відділенням Львівського НДІ судових експертиз у кримінальному провадженні № 42021072180000035, земельна ділянка з кадастровим номером 224485200:03:001:0008, яка перенесена в архів Державного земельного кадастру, а також утворені в результаті її поділу земельні ділянки з кадастровими номерами 21222485200:02:004:0029 та 2122485200:03:001:0009, до та після зміни їх конфігурації: - накладаються на землі Пилипецької сільської ради згідно з Проектом встановлення межі с. Пилипець, Подобовець, Розтока з комплексом робіт по першому етапу роздержавлення та приватизації земель Пилипецької сільської ради народних депутатів Міжгірського району Закарпатської області, виготовленим Закарпатським філіалом інституту землеустрою від 1993 року з відповідними картографічними матеріалами; - знаходяться в межах Пилипецької сільської ради згідно Схеми поділу земельних ділянок колективної власності на земельні ділянки (паї) в КСГП «Шипіт» Міжгірського району Закарпатської області, виготовленої Закарпатським філіалом інституту землеустрою від 1997 року з відповідними картографічними матеріалами; - знаходяться в межах земель Пилипецької сільської ради згідно Проекту землеустрою щодо внесення змін в «Схему поділу земельних ділянок колективної власності на земельні ділянки (паї) в КСГП «Шипіт» в межах території Пилипецької сільської ради Міжгірського району Закарпатської області», виготовленого ДП «Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» від 2011 року з відповідними картографічними матеріалами.

У дослідницькій частині цього висновку зазначено, що спірні земельні ділянки відповідно до наданих експерту та наявних в матеріалах справи Проекту встановлення межі с. Пилипець, виготовленого Закарпатським філіалом інституту землеустрою від 1993 року, Схеми поділу земельних ділянок колективної власності на земельні ділянки (паї) в КСГП «Шипіт» Міжгірського району Закарпатської області, виготовленої Закарпатським філіалом інституту землеустрою від 1997 року, Проекту землеустрою щодо внесення змін в означену Схему, виготовленого ДП «Закарпатський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» від 2011 року з відповідними картографічними матеріалами до та після зміни їх конфігурації накладаються на землі Пилипецької сільської ради відповідно до наведених землевпорядних документацій та розташовані в контурі 1770 земель Пилипецької сільської ради.

Подібні за змістом висновки викладено у висновку експертів від 10.02.2025 №4790-Е за результатом проведення Закарпатським відділенням Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції комплексної земельно-технічної експертизи земельних ділянок за кадастровим номером 2124485200:03:001:0008, 2122485200:03:001:0009 та 2122485200:02:004:0029, яку було надано ТОВ «Лижна Вершина» у суді апеляційної інстанції та прийняту останнім як доказ, оскільки відповідачем було доведено відсутність об`єктивної неможливості надати відповідний письмовий доказ у порядки та строки, передбачені частиною 3 статті 80 ГПК.

Крім того, як установив суд апеляційної інстанції, про що зазначено в оскаржуваній постанові, відповідач в судових засіданнях, заперечуючи проти позову та доводів апеляційної скарги прокурора на рішення суду першої інстанції, посилався, у тому числі на ті обставини, що органом досудового розслідування закрито кримінальне провадження № 42021072180000035 у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення, за відсутності накладення спірних земельних ділянок на землі лісогосподарського призначення.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тобто тягар доказування лежить на сторонах.

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

Суд касаційної інстанції ураховує, що суди попередніх інстанцій надали оцінку поданим сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень доказам, наявним у матеріалах справи, з урахуванням принципів належності, допустимості, достовірності та вірогідності.

Також суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій стосовно того, що у цьому конкретному випадку, за встановлених обставин у справі, що розглядається, допустимим і належним доказом, який може підтвердити або спростувати факт накладання спірних земельних ділянок є судова земельно-технічна експертиза з питань дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Разом із тим, як установлено судами попередніх інстанцій і підтверджено матеріалами справи, ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.12.2022 за клопотанням відповідача призначено судову експертизу. При цьому суд першої інстанції виходив із того, що з огляду на підстави, предмет позову та обставини, на які покликається позивач в обґрунтування своїх вимог, в межах розгляду цієї справи суду слід встановити дійсні обставини щодо місцезнаходження спірних земельних ділянок, їх межі та фактичну приналежність до земель лісового фонду або до земель комунальної власності Пилипецької сільської ради, які в установленому ЗК порядку безоплатно передані у власність фізичної особи ( ОСОБА_1 ) - третьої особи у цій справі. Суд зазначив, що оскільки наявні у справі докази є взаємно суперечливими, а також, зважаючи на неможливість подання відповідачем експертного висновку у строки, встановлені для подання доказів, а саме через неможливість отримання необхідної для проведення експертизи землевпорядної документації, суд дійшов висновку, що у справі слід призначити судову експертизу.

Прокурор у справі оскаржив зазначену ухвалу (яку в подальшому було скасовано судом апеляційної інстанції), пославшись, зокрема, на достатність доказів, серед яких висновок судової земельно-технічної експертизи від 07.02.2022, що в сукупності, на думку прокурора, підтверджують наявність підстав для витребування у власність держави з незаконного володіння ТОВ «Лижна Вершина» спірних земельних ділянок.

Проте такі дії прокурора мають ознаки суперечливої поведінки та не спрямовані на усунення невизначеності, яка виникла в правовідносинах, з огляду на неможливість достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Посилання прокурора в касаційній скарзі на достатність поданих ним доказів на підтвердження позовних вимог спростовуються встановленими судами обставинами та матеріалами справи.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що прокурором у встановленому процесуальним законом порядку не доведено наявність обставин, які з огляду на норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, є підставою для задоволення позовних вимог.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника в касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків про те, що: здійснення права власності, зокрема розпорядження спірною земельною ділянкою, не у спосіб та не в межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі держави, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 16.08.2018 (справа № 711/802/17), від 15.11.2018 (справа № 522/14452/15-ц) та від 23.01.2019 (справа № 916/2130/15); рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 07.11.2018 (справа № 488/5027/14-ц), від 14.11.2018 (справа № 183/1617/16), від 19.05.2020 (справа № 916/1608/18), від 30.06.2020 (справа № 19/028-10/13), від 22.06.2021 (справа № 200/606/18) та інших; стосовно того, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК, є неефективними, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 23.11.2021 (справа № 359/3373/16-ц) та інших; стосовно того, що в окремих випадках право користування лісогосподарських підприємств земельними ділянками лісогосподарського призначення посвідчується одночасно як державним актом на право постійного користування землею так і матеріалами лісовпорядкування; планово-картографічні матеріали можуть бути належним доказом у справі, виходячи зі змісту інформації, яку вони містять, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 13.11.2019 (справа № 361/6826/16-ц), від 21.10.2020 (справа № 361/3414/16), від 04.11.2020 (справа № 363/2301/17), від 20.12.2023 (справа № 916/1517/22); стосовно того, що відомості щодо розташування земель лісового фонду, надані УДПЛВО «Укрдержліспроект», як єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи, є належними, оскільки об`єднання володіє інформацією про лісовпорядкування, про що зазначено в постановах Верховного Суду від 13.11.2019 (справа № 361/6826/16-ц), від 24.04.2024 (справа № 940/751/20), від 06.07.2022 (справа № 372/1688/17), від 31.08.2022 (справа № 367/5171/170), а також не врахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постановах: - від 18.03.2020 (справа № 129/1033/13-ц), від 16.11.2021 (справа № 904/2104/19 ), від 14.12.2022 (справа № 477/2330/18), від 02.10.2018 (справа № 910/18036/17), від 23.10.2019 (справа № 917/1307/18), від 18.11.2019 (справа № 902/761/18), від 04.12.2019 (справа № 917/2101/17), від 25.06.2020 (справа № 924/233/18), від 19.01.2022 (справа № 902/418/20), від 27.01.2022 (справа № 917/996/20), від 19.06.2019 (справа № 910/4055/18), від 16.04.2019 (справа № 925/2301/14), від 03.12.2021 (справа № 910/12764/20), від 28.12.2021 (справа № 911/1101/21), від 15.07.2021 (справа № 904/1604/19), від 07.02.2024 (справа № 311/2297/21), від 03.04.2024 (справа № 907/383/20), щодо застосування норм процесуального права (статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13, 14, 15, 73-74, 76-79, 86 та 236-238 ГПК); - від 13.11.2019 (справа № 361/6826/16-ц), від 21.10.2020 (справа № 361/3414/16), від 04.11.2020 (справа № 363/2301/17), від 20.12.2023 (справа № 916/1517/22), від 24.04.2024 (справа № 940/751/20), від 06.07.2022 (справа № 372/1688/17), від 31.08.2022 (справа № 367/5171/170), щодо застосування норм процесуального права (статті 129 Конституції України, статей 2, 13, 14, 74, 76-79, 86 та 236-238 ГПК); - від 25.04.2018 (справа № 911/3250/16), від 06.02.2019 (справа № 916/3130/17), від 26.02.2019 (справа № 913/632/17), від 06.03.2019 (справа № 916/4692/15), від 11.09.2019 (справа № 922/393/18), від 18.06.2020 (справа № 909/965/16), від 21.06.2022 (справа № 910/6535/21), від 28.07.2020 (справа № 904/2104/19) та ін., щодо застосування норм процесуального права (статей 80, 269 ГПК), з огляду на таке.

Суди першої та апеляційної інстанцій за результатами розгляду справи врахували положення процесуального закону щодо стандартів доказування, надали оцінку доводам сторін і поданим на їх підтвердження доказам, оцінили в сукупності докази, наведені вище, і долучені прокурором до позовної заяви, урахували, у тому числі наведені вище висновки Верховного Суду, та дійшли висновку, що прокурор відповідно до частини 3 статті 13, частини 1 статті 74 ГПК не надав суду всіх достатніх, належних, достовірних та вірогідних доказів, що підтверджують віднесення земельних ділянок з кадастровими номерами 2122485200:02:004:0029 площею 0,2 га та 2122485200:03:001:0009 площею 1,0 га до земель лісогосподарського призначення, та які у своїй сукупності переважали б доводи ТОВ «Лижна Вершина» щодо недоведеності позовних вимог, що стало підставою для відмови в задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Закарпатської ОДА.

Також судами не було встановлено обставин, які є підставою для витребування спірних земельних ділянок з незаконного володіння ТОВ «Лижна Вершина».

При цьому посилання скаржника на неврахування судами попередньої інстанції викладеного в постановах Верховного Суду висновку про те, що інформація, надана ВО «Укрдержліспроект», а також доданий до неї графічний матеріал є належними, допустимими та достовірними доказами, то суд касаційної інстанції наголошує, що зазначені доводи скаржника зводяться виключно до намагань здійснити переоцінку наявних у справі доказів, тоді як згідно з імперативними положеннями частини 2 статті 300 ГПК суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, зазначених норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, що розглядається, зазначені скаржником доводи про неправильне застосування судами попередніх інстанцій наведених норм матеріального та процесуального права з огляду на підстави оскарження є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

Такими підставами касаційна скарга не обґрунтована.

За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Проте касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.

Доводи прокурора про прийняття з порушенням вимог процесуального права судом апеляційної інстанції висновку експертів від 10.02.2025 № 4790-Е, поданого відповідачем, відхиляються судом касаційної інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішення мотивував такі процесуальні дії обставинами доведення відповідачем неможливості подати відповідний доказ у порядку та строки, визначені частиною 3 статті 80 ГПК, що узгоджуються з положеннями статті 269 ГПК щодо меж перегляду справи в суді апеляційної інстанції.

Доводи прокурора щодо безпідставного неприйняття судами попередніх інстанцій висновку експерта № СЕ-19/107-21/8148-ЗТ від 07.02.2022, отриманого в рамках досудового розслідування в кримінальному провадженні, не приймаються до уваги, оскільки, по-перше, відповідно до статті 104 ГПК висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 ГПК, що і було зроблено судами попередніх інстанцій за результатами вирішення спору, по-друге, відхилення судами такого висновку експерта було мотивоване в судових рішеннях, про що зазначено вище.

Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального закону щодо надання оцінки поданим сторонами доказам Верховний Суд вважає формальними, адже в оскаржуваних судових рішеннях скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному аспектах.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судових рішень з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 (із урахуванням ухвал Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025, 28.03.2025 про виправлення описок) та рішення Господарського суду Закарпатської області від 30.07.2024 у справі № 907/420/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко