Постанова

від 06.06.2025 по справі 420/25173/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/25173/24

Перша інстанція: суддя Попов В.Ф.

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Вербицької Н.В.,

суддів Джабурії О.В.,

Кравченка К.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити пені дії,

В С Т А Н О В И Л А:

08 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.10.2017 року по 14.05.2024 року;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 02.10.2017 по 18.07.2022 у сумі 399 613,22 грн та за період з 19.07.2022 по 14.05.2024 у сумі 41 992,48 грн (за шість місяців) із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 02.10.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 14.05.2024 року;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 02.10.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 14.05.2024 року із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він до 02.10.2017 року проходив службу у Військовій частині НОМЕР_2 . Позивач зазначив, що його виключено зі списків особового складу 02.10.2017 року, а крайню виплату при звільненні відповідачем здійснено 14.05.2024 року, тобто поза межами строку встановленого статтею 116 КЗпП України. Викладене, на переконання позивача, є підставою для нарахування і виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у відповідності до приписів ст.117 КЗпП. Крім того, на переконання позивача, він має право на компенсацію втрати частин доходів.

Відповідач заперечував проти задоволення позову, зазначаючи, що позивачем пропущений строк зверення до суду з цим позовом.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2017 року до 14.05.2024 року.

Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2017 року по 13.05.2024 року у сумі 35888,80 грн (тридцять п`ять тисяч вісімсот вісімдесят вісім гривень вісімдесят копійок).

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач і відповідач подали апеляційні скарги, в якій посилаючись на невірне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким: позивач - про задоволення позовних вимог в повному обсязі, відповідач - про відмову в задоволенні позовних вимог. Зокрема, позивач зазначає, що суд першої інстанції помилково зменшив суму середнього заробіку, яка підлягає стягненню на користь позивача. Крім того, позивач зазначив, що має право на виплату компенсації втрати частин доходу.

Відповідач в апеляційній скарзі наголосив, що позивачем пропущений строк звернення до суду з цим позовом.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційних скарг, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів зазначає наступне.

Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 03.11.2014 року проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 по стройовій частині від 02.10.2017 року №75, старшого солдата контрактної служби ОСОБА_2 - водія автотранспортного взводу роти матеріального забезпечення військової частини НОМЕР_1 , звільненого згідно наказу командира військової частини НОМЕР_3 №65-РС від 29 вересня 2017 року, відповідно до пункту першого частини восьмої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу з військової служби у запас за пунктом і, з 02 жовтня 2017 року виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення, з направленням для зарахування на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Одеського ОАС від 17.08.2023 року по справі № 420/12891/23, яке набрало законної сили 29.02.2024 року, зокрема, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 02.10.2017 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 перерахувати та доплатити, з урахуванням раніше виплачених сум, ОСОБА_1 грошову допомогу для оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2014, 2015, 2016, 2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій» від 22.09.2010 № 889.

14 травня 2024 року із позивачем проведено розрахунок на виконання судового рішення у сумі 71 777,59 грн.

25 травня 2024 року позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів.

Відповідач відповідь на подану позивачем заяву не надав.

Вважаючи протиправним невиплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що у межах чинного правового регулювання та стану суспільних відносин належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь за затримку розрахунку суми, яка складає 50% від недоплаченого розміру грошового забезпечення за рішенням суду, а саме 35888,80 грн (50% від 71777,59 грн) яка є співмірною, справедливою та такою, що відповідатиме обставинам цієї справи.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що стягнувши на користь позивача суми за затримку розрахунку при звільненні, суд фактично компенсував позивачу втрату його доходів. Стягнення ще додатково іншої компенсації фактично є подвійним стягненням втрачених доходів, не є розумним та справедливим, порушує баланс інтересів сторін.

Крім того, з посиланням на правову позицію Верховного Суду, яка викладена в постанові по справі № 380/1169/20 від 26.04.2024 року, суд зазначив, що середній заробіток, який стягується у відповідності до вимог статті 117 КЗпП України, є санкцією за затримку розрахунку при звільненні, не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця та не є виплатою, право на яку військовослужбовець набув у зв`язку із виконанням обов`язків під час проходження служби. Таким чином, суми податку, які будуть утримані з нарахованого позивачеві середнього заробітку, не підлягають компенсації.

Судова колегія частково погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Щодо доводів апелянта про пропуск строку звернення до суду з цим позовом, колегія суддів зазначає, що частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною п`ятою статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому, законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 сформулював висновок, відповідно до якого строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України. Тобто строк звернення до суду обмежується місячним строком.

Зазначена правова позиція Верховного Суду є сталою та актуальною та підтримана, зокрема, Верховним Судом в постанові по справі № 380/1794/24 від 19 травня 2025 року.

Разом з тим, 13 лютого 2024 року у справі № 140/9165/23 Верховний Суд зазначив, що питання поновлення пропущених процесуальних строків вирішується судом в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених заявником. Найпоширенішими підставами, за яких може бути поновлений пропущений строк звернення до суду, є, зокрема, форс-мажорні обставини або такі, що перебували поза контролем особи (аварії, катастрофи, природні явища) та інші об`єктивні причини, що не залежали від її волі (тяжка хвороба, неправомірні дії інших осіб тощо). Водночас, у випадку, коли позивачем не наведено обґрунтованих аргументів та переконливих доказів, які могли б свідчити про об`єктивну неможливість вчинення ним всіх необхідних і можливих дій щодо реалізації процесуальних прав у передбачені процесуальним законом строки, застосування судами передбачених законом наслідків пропущення строків звернення до суду, не є порушенням права особи на доступ до суду.

Такий підхід відповідає принципу правової визначеності (res judicata) як складової верховенства права, а також законності (заборони незастосування норми закону, яка відповідає критерію якості, передбачуваності та легітимної мети).

Верховний Суду у постанові від 29.11.2024 у справі № 120/359/24 сформував правовий висновок щодо застосування положень статей 122 та 123 КАС України у правовідносинах, пропуск процесуального строку у яких пов`язаний саме з призовом по мобілізації до Збройних Сил України для виконання конституційного обов`язку із захисту суверенітету і незалежності Держави Україна.

Відповідно до висновку Верховного Суду у справі № 120/359/24 проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби. Під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду (обмеження доступу до правової допомоги); військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори (виконання обов`язків служби); участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання, визначеного процесуальним законом, строку для звернення до суду (фактор часу); враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов`язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку (повага до особливого статусу військовослужбовців); проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об`єктивною причиною пропуску процесуального строку (обов`язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя).

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 28 травня року, з посиланням на правову позицію, викладену ВС в постанові по справі 12.03.2024 по справі № 380/9291/22, запропоновано ОСОБА_1 у п`ятиденний строк з дня отримання копії вказаної ухвали надати пояснення щодо дотримання строку звернення з даним позовом до суду та/або заяву про поновлення строку звернення до суду із наданням відповідних доказів, які б підтверджували наявність об`єктивних перешкод, які унеможливили своєчасне подання позову з врахуванням висновків колегії суддів щодо застосування положень ст. 122 КАС України.

На виконання ухвали, 02 червня 2025 року від позивача до суду надійшло клопотання про поновлення строку звернення до суду з цим позовом.

В обгрунтування клопотання позивач зазначає, що на момент подачі позову до суду (02 серпня 2024 року) він виконував військовий обов`язок та проходив військову службу у Збройних Силах України, тобто був діючим військовослужбовцем та залучався до виконання спеціальних завдань з метою відсічі збройної агресії, за що отримував додаткову винагороду. На підтвердженння викладених обставин позивач надав копії карток особового рахунку ОСОБА_1 за 2024 рік.

Враховуючи, що на час звернення до суду позивач був діючим військовослужбовцем, проходив військову службу, за що отримував додаткову винагороду, з урахуванням незначного пропуску строку звернення до суду, а саме 1,5 місяці, колегія суддів дійшла висновку, що строк позивачем пропущений з поважних причин і суд першої інстанції вірно не застосував до позовної заяви наслідки пропуску строку звернення до суду.

Отже, доводи апеляційної скарги військової частини висновків суду першої інстанції не спростовують.

Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.

Правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу» тощо.

Водночас, спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум.

Отже, в даному випадку вірним є застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28 січня 2021 року (справа № 240/11214/19), від 24 грудня 2020 року (справа № 340/401/20), від 5 серпня 2020 року (справа № 826/20350/16), від 15 липня 2020 року (справа № 824/144/16-а), від 31 жовтня 2019 року (справа № 2340/4192/18), від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16, від 18 листопада 2022 року у справі № 1.380.2019.005781.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно із статтею 117 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ст.117 КЗпП України (в чинній редакції) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Період затримки розрахунку при звільненні - це весь час затримки належних звільненому працівникові сум та виплат по день фактичного розрахунку.

Судова колегія звертає увагу на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Також у цій постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця. Відшкодування ж передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Враховуючи, що повний розрахунок із позивачем було проведено не у день його виключення зі списків особового складу 02.10.2017 року, а 14.05.2024 року, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати повного розрахунку при звільненні.

Середній заробіток визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата, зокрема, обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Судова колегія враховує, що відповідно до абз. 2 п. 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260, та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 р. за № 745/32197, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Враховуючи правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 25.07.2024 у справі № 420/36/23, судова колегія наголошує, що спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 25.04.2020 до 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 25.10.2024, однак у межах шести місяців, визначених новою редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України.

Щодо періоду по 18.07.2022 року, судова колегія наголошує, що згідно сталої правової позиції Верховного Суду, середній заробіток за час затримки розрахунку за період до 18 липня 2022 року виплачується в розмірі прямо пропорційному розміру невиплачених звільненому працівникові сум.

Особливості обчислення середнього заробітку до 19 липня 2022 року, зокрема випадки та критерії його зменшення сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно ураховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Спираючись на вказані критерії, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 розвинув вказані висновки з урахуванням специфіки відносин, що виникають під час проходження публічної служби та визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Так, у пунктах 58-60 Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Отже, для цілей обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03 жовтня 2017 року (наступний після звільнення день) по 18 липня 2022 року (до внесення змін у статтю 117 КЗпП України) має застосовуватись норма статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, та встановленню підлягає:

(1) розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, обчислений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100;

(2) загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат;

(3) частку коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; (4) частку коштів, яку не було виплачено позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних при звільненні виплат.

Тобто в даному випадку стягненню на користь позивача підлгає такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах по справі № 560/5923/24 від 27 березня 2025 року, по справі № 620/7207/24 від 24 квітня 2025 року.

Для належного розгляду справи спочатку необхідно встановити загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат.

Так, з обставин справи вбачається, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17.08.2023 року у справі № 420/12891/23 позивачу виплачено 72 921,38 гривень індексації за період до 02.10.2017 року.

З довідки 5-ОК вбачається, що при звільненні позивачу виплачені кошти у розмірі 8028,69 грн.

Отже, загальна сума, яка належала позивачу при звільненні становить 80 950,07 грн (8028,69+72 921,38).

З викладених розрахунків вбачаться, що істотність частки несвоєчасно виплаченої індексації 72 921,38 грн від загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат становить 90,08% (72 921,38 / 80 950,07 *100).

Період затрикм розрахунку при звільненні з 03 жовтня 2017 року по 18 липня 2022 року 1750 днів.

Згідно з довідкою 5 - ОК, з урахуванням нарахованої у серпні грошової допомоги на охдоровлення вбачається, що середньоденна заробітна плата позивача становить 228,22 (6 960,56+6 960,56/61).

Отже загальний розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до 18.07.2022, обчислений за правилами, передбаченими Порядком № 100 становить 399 385 (228,22х1750) грн.

Виходячи з принципу пропорційності, на корить позивача (за період з 03.10.2017 по 18.07.2022) стягненню на користь позивача підлягає середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 360 306,49 грн, тобто 90,08% від 399 385 грн.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні за 03.10.2017 по 18.07.2022 року, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Щодо періоду затримки розрахунки при звільненні з 19.07.2022 по 13.05.2024 року, судова колегія зазначає наступне.

В незалежності від того, коли з позивачем відбувся остаточний розрахунок при звільненні (у 2023 чи 2024 роках) після 19 липня 2022 року, тобто під час дії нової редакції ст.117 КЗпП України, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не може бути більшою, аніж за 06 місяців.

Так, середній заробіток за період за період з 19.07.2022 по 10.07.2022 обчислюється із застосуванням статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, яка обмежує виплату середнього заробітку 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Аналогічна правова позиція підтримана Верховним Судом в постанові по справі № 380/15041/22 від 31 січня 2025 року, по справі № 520/22859/23 від 30 квітня 2025 року.

Тобто після 19 липня 2022 року позивач, вне залежності від складових недоплаченого при звільненні грошового забезпечення та дат їх виплати, має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні лише за 06 місяців.

Враховуючи викладене, за період після 19 липня 2022 року позивачу до стягнення належить середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 184 календарних дні, що становить 41 992,48 грн (228,22*184).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що на користь позивача стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 жовтня 2017 року по 13 травня 2024 року включно у сумі 402 298,97 грн (360 306,49 + 41 992,48).

Щодо виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку із несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення, колегія суддів зазначає наступне.

Спірні правовідносини врегульовано Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-II та постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, якою затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком №159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, у тому числі надбавки за кваліфікацію, яка є складовою грошового забезпечення військовослужбовця. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер.

Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, пенсії).

Згідно із частиною четвертою статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Предметом спору у справі, що розглядається, зокрема, є нарахування та виплата компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 02.10.2017 року, яка виплачена відповідачем на виконання рішення по справі № 420/12891/23.

Саме на виконання цього рішення, відповідач лише 14.05.2024 року виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 02.10.2017 року, тобто з порушенням строків виплати грошового забезпечення більше ніж на один місяць, у сумі 65 609,47 грн.

Викладене є підставою для отримання позивачем компенсації втрати частин доходу, яка йому нарахована та виплачена не була.

Зазначене судове рішення є преюдиційним для справи, що розглядається.

У контексті обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Відповідно приписів ст. 7 Закону № 2050-ІІІ відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначається відповідно до законодавства.

Отже, законодавець передбачив можливість прийняття рішення по стягненню суми компенсації окремо від стягнення суми основного боргу.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частин доходу у зв`язку із порушенням строків виплати індексації гршового забезпечення за 2015-2017 роки.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові по справі № 200/15033/21 від 06 березня 2024 року.

Додатково колегія суддів враховує, що Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.04.2024 у справі № 560/8194/20 вирішив питання неоднакового застосування норм статті 7 Закону № 2050-ІІІ та відступив від висновків, викладених Верховним Судом, зокрема, у постановах від 09.06.2021 у справі №240/186/20, від 17.11.2021 у справі № 460/4188/20, від 27.07.2022 у справі №460/783/20, від 11.05.2023 у справі № 460/786/20.

У цій постанові Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду справі, серед іншого, сформулював висновки, відповідно до яких нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць, отримання відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) виплатити таку компенсацію у відповідь на заяву особи про виплату відповідної компенсації на підставі Закону № 2050-ІІІ не змінює час, з якого така особа повинна була дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить про час, коли особа почала вчиняти активні дії щодо реалізації свого права на отримання компенсації у позасудовому чи судовому порядку, та відповідно з вказаної дати не може розпочинатись відлік строку звернення з позовом до суду.

Судова палата також виснувала, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону № 2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акту індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.

За висновком ВС, зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням. Вчинення ж відповідачем активної дії, що проявляється, зокрема, у наданні листа-відповіді на звернення особи щодо виплати належних їй сум компенсації, слід розглядати лише як додаткову форму повідомлення про відмову.

Щодо виплати компенсацієї сум податку з доходів фізичних осіб, колегія суддів зазначає наступне.

Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44, визначено умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ) у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби.

Відповідно до пункту 2 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Судова колегія наголошує, що середній заробіток, який стягується у відповідності до вимог статті 117 КЗпП України, є санкцією за затримку розрахунку при звільненні, не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця та не є виплатою, право на яку військовослужбовець набув у зв`язку із виконанням обов`язків під час проходження служби, а тому компенсація сум податку, у відповідності до Порядку № 44 на таку виплату не нараховується.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові по справі № 380/1169/20 від 26 квітня 2024 року.

Крім того, жодною нормою не передбачена виплата компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, компенсації втрати частини доходу у зв`язку із несвоєчасною виплатою індексації грошового забезпечення.

Суд першої інстанції на викладені обставини уваги не звернув, у зв`язку із чим дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Відповідно до п.1, п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача залишається без задоволення, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції скасовується з прийняттям постанови про часткове адоволення позовних вимог ОСОБА_3 .

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 13 серпня 2024 року, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, судова колегія

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2025 року скасувати з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2017 року до 14.05.2024 року.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.10.2017 року по 13.05.2024 року у сумі 402 298,97 грн (чотириста дві тисячі двісті дев`яносто вісім гривень дев`яносто сім копійок).

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 02.10.2017, за весь час затримки її виплати, а саме за період з 01.12.2015 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення 14.05.2024 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченої індексації за період з 01.12.2015 по 02.10.2017, за весь час затримки її виплати.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених ст.328 КАС України.

Головуючий: Н.В.Вербицька

Суддя: О.В.Джабурія

Суддя:К.В.Кравченко