Постанова від 09.06.2025 по справі 596/1358/23

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 596/1358/23Головуючий у 1-й інстанції Митражик Е.М. Провадження № 22-ц/817/526/25 Доповідач - Гірський Б.О.Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2025 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Гірського Б.О.

cуддів - Хоми М.В., Храпак Н.М.

за участю секретаря - Панькевич Т.І.,

представників сторін та третьої особи

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу № 596/1358/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від імені якої діє адвокат Гринів Яна Василівна на рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 26 лютого 2025 року (ухвалене суддею Митражик Е.М., повний текст рішення складено 11 березня 2025 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки і піклування в особі виконавчого комітету Гусятинської селищної ради Чортківського району Тернопільської області про визначення місця проживання дитини з матір`ю, -

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом.

В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що 14 жовтня 2008 року між нею та ОСОБА_2 був укладений шлюб, який розірвано рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 15 серпня 2019 року.

За час перебування у шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначала, що після припинення шлюбних відносин їх спільні діти залишилися проживати разом із нею, як їх матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, від 2021 року, а на даний час вони разом проживають за адресою: АДРЕСА_2 .

Оскільки при розірванні шлюбу судом не вирішувалось питання з ким залишаються проживати діти, вважала за необхідне зараз звернутися з позовною вимогою про визначення їх місця проживання з нею, посилаючись на те, що стосунки між нею та колишнім чоловіком не підтримуються, вони разом не проживають тривалий час і визначення судом місця проживання неповнолітніх дітей з нею буде відповідати їх інтересам.

Також наголошувала, що старшому синові виповнилося 14 років і у відповідності до вимог ч. 3 ст. 160 СК України він вправі вже сам визначати своє місце проживання з одним із батьків.

На підставі наведеного, просила визначити місце проживання молодшого сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом із нею, його матір`ю.

Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 26 лютого 2025 року в позовних вимогах ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги. Вважає рішення суду першої інстанції незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального права та неправильним застосуванням процесуального права.

Вказує, що при ухваленні рішення судом не враховано інтереси самої дитини, її сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан дитини.

Зазначає, що підставою для звернення до суду з позовом про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_5 є виключно захист прав та інтересів малолітньої дитини і ніяк не захист її прав, як зазначив суд першої інстанції в своєму рішенні.

Вважає, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом з нею, не дають підстав стверджувати, що між сторонами не залишилося неврегульованих питань із приводу проживання та виховання дитини і відповідно, про відсутність предмета спору у даній справі.

Наголошує, що висновком Служби у справах дітей підтверджено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 разом з нею, його матір`ю. Проте, під час розгляду даної справи в суді першої інстанції представник органу опіки та піклування не підтримував дану позицію, яка викладена у висновку служби у справах дітей і в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що між батьками відсутній спір щодо місця проживання молодшого сина, чим на її думку діяв всупереч інтересам самої дитини, а лише в інтересах батька і чим також порушив права дитини та суперечив принципам, які зазначені у постанові Кабінету Міністрів України № 866.

У травні 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Башуцький І.Я. подав до Тернопільського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Гринів Я.В. апеляційну скаргу в її межах підтримала, посилаючись на доводи викладені у ній.

У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Башуцький І.Я. проти доводів апеляційної скарги заперечив, просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

У судовому засіданні представник третьої особи - ОСОБА_6 апеляційну скаргу в її межах підтримала, посилаючись на доводи викладені у ній.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів, вимог апеляційної скарги колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступного.

Частинами 1, 2 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 (т.1, а.с. 11) та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 (т.1, а.с. 12).

Рішенням Гусятинського районного суду Тернопільської області від 15 серпня 2019 року в справі № 596/915/19 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний (т.1, а.с. 113-14).

Згідно витягів з реєстру територіальної громади № 2023/002895282 від 10 квітня 2023 року, №2023/002896949 від 10 квітня 2023 року та № 2023/002897172 від 10 квітня 2023 року, виданих Гусятинською селищною радою зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є АДРЕСА_1 (т.1, а.с. 15-17).

ОСОБА_3 навчається на денній формі навчання у Чизвікській школі (Chiswick School) в Лондоні від 23 листопада 2021 року, Арсен Коростіль є учнем початкової школи ЛіонельМовний центр (Lionel) від 27 листопада 2021 року (т.1, а.с. 39-40, 41-42).

Рішенням виконавчого комітету Гусятинської селищної ради № 33 від21 лютого 2024 року, затверджений висновком органу опіки та піклування про визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом із матір`ю - ОСОБА_1 .

Так, в ході проведеної перевірки було встановлено, що після розірвання шлюбу між сторонами 15.08.2019 року діти ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) залишилися проживати з мамою ОСОБА_1 .

З пояснень матері: ОСОБА_1 , вона вже п`ять років живе та працює в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, три роки з нею проживають її діти. Щодо колишнього чоловіка та батька дітей, ОСОБА_2 , стосунків з ним не підтримує, інформацією про його майновий стан, житлові умови - не володіє, знає, що він також проживає в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії. Дітей вона вивезла закордон за нотаріально завіреним дозволом її колишнім чоловіком. Рішення суду щодо підтвердження місця проживання дитини їй потрібне для того щоб не звертатися до свого колишнього чоловіка за дозволом, якщо буде необхідно кудись поїхати з дітьми, чи вирішувати інші питання. Її колишній чоловік не заперечує проти того, щоб діти проживали з нею. ОСОБА_2 не відмовляв в наданні дозволу на виїзд.

З пояснення батька ОСОБА_2 після розірвання шлюбу діти залишилися проживати з його колишньою дружиною ОСОБА_1 . Вже декілька років він проживає в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії. Періодично забирає дітей до себе. Не заперечував і не заперечує щодо проживання дітей з мамою, але як батько цікавиться, де перебувають його діти, та хоче приймати участь у їхньому вихованні. Він заперечує щоб без його погодження мати вивозила дітей в інші країни, ніколи не сперечався щодо надання дозволу на поїздки.

Окрім того, у висновку зазначено, що "Згідно законодавчих вимог, при необхідності поїздок закордон разом із сином, зобов`язати ОСОБА_1 отримувати нотаріально завірений дозвіл на виїзд дитини від батька - ОСОБА_2 ." (т. 1, а.с. 155-158).

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване рішення відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 суд виходив з того, що позивачкою не доведено, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання малолітньої дитини разом із нею, який фактично проживав і проживає разом із матір`ю, відповідачем порушено її права.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (стаття 10 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, предметом спору є визначення місця проживання дітей.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява №2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява №31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року в справі №607/20787/19 (провадження №61-11625сво22).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі №377/128/18 (провадження №61-44680св18) вказано, що "тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку".

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2024 року у справі № 299/8679/23 зазначено, що «суди врахували, що ще до звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом сторони, які проживають окремо, фактично дійшли згоди про те, що малолітня дочка проживатиме разом із батьком, що також підтверджено відповідачем, яка не просила змінювати місце проживання дитини. Крім того, згідно з висновком від 23 лютого 2024 року № 02-1-15/870 орган опіки та піклування Виноградівської міської ради Закарпатської області також вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , разом із батьком. Верховний Суд звертає увагу, що цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дочки, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дитиною. З урахуванням наведеного, суди правильно керувалися тим, що ОСОБА_1 не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені права позивача. Зазначення судом першої інстанції фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23 визначено, що «малолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом із батьком, а мати дитини як на час подання позову, так і під час розгляду справи в суді не заперечувала проти цього, підтвердивши тим самим, що сторони дійшли домовленості щодо проживання доньки саме з позивачем. З урахуванням наведеного, приймаючи до уваги, що мати та батько (сторони у справі), які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року у справі № 562/3371/23 зазначено, що «у розглядуваній справі суди встановили, що: батьки, які проживають окремо, за взаємною згодою визначили місце проживання дитини з матір`ю; дитина проживає з матір`ю за своїм зареєстрованим місцем проживання; батько не заявляє про необхідність зміни місця проживання дочки та не вчиняє будь-яких дій спрямованих на зміну такого місця проживання; дитина, яка досягла десяти років, в судовому засіданні висловила бажання і надалі проживати з матір`ю. З огляду на встановлені обставини, суди дійшли правильного висновку, про відмову у позові зважаючи на відсутність правових підстав для втручання держави у визначення місця проживання дитини у конкретній сімейній ситуації та недоведеність порушення (невизнання або оспорювання) прав і законних інтересів позивачки та/або малолітньої дитини, як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення оскаржених судових рішень».

Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 18 лютого 2025 року у справі №161/352023, від 10 квітня 2025 року у справі №189/1176/24.

З матеріалів справи вбачається і судом апеляційної інстанції встановлено, що 21 лютого 2024 року органом опіки та піклування Гусятинської селищної ради надано висновок про те, що вони вважають за доцільне підтвердити проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір`ю. Однак, зміст цього висновку не містить тверджень щодо наявності між батьками дитини спору щодо місця проживання малолітнього ОСОБА_4 .

Дитина проживає разом із ОСОБА_1 , а також те, що ОСОБА_2 не вимагає від матері дитини змінити її місце проживання та не порушує в судовому порядку питання про відібрання дитини у позивача чи визначення місця проживання дитини разом з ним.

За таких обставин, даний спір був ініційований матір`ю дитини, з якою дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Батько дитини не вимагав та не вимагає зміни його місця проживання.

З урахуванням наведеного, суд вірно виходили з того, що позивачем не доведено, що на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом із нею, який фактично проживав і проживає разом із нею, порушені її права чи права дитини.

Оскільки судом встановлено те, що між сторонами не існує спору з приводу визначення місця проживання дитини, тому Орган опіки та піклування Гусятинської селищної ради неповно і помилково з`ясував дані обставини при складенні свого висновку від 21 лютого 2024 року № 33.

Таким чином, даний висновок Органу опіки та піклування є необґрунтованим.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

При цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення в частині вирішення позовних вимог відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм процесуального права при його постановленні, на переконання апеляційного суду не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 26 лютого 2025 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст постанови складено 09 червня 2025 року.

Головуючий: Гірський Б.О.

Судді: Хома М.В.

Храпак Н.М.