Постанова від 04.06.2025 по справі 331/7529/23

Дата документу 04.06.2025 Справа № 331/7529/23

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 331/7529/23 Головуючий у 1-й інстанції:Фісун Н.В.

Провадження № 22-ц/807/634/25 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2025 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Кухаря С.В.,

Онищенка Е.А.

при секретарі: Остащенко О.В.

розглянувши увідкритому судовомузасіданні цивільнусправу заапеляційною скаргою ОСОБА_1 нарішення Жовтневогорайонного судум.Запоріжжя від27листопада 2024року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Запорізький національний університет, про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації, відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

Улистопаді 2023року ОСОБА_1 в особіпредставника адвоката НиконенкаО.О.звернувся досуду звищевказаним позовом,в обґрунтуванняякогозазначав,що 25 травня 2023 року ОСОБА_2 направив до Запорізького національного університету скаргу щодо неправомірних, на його думку, дій позивача. В скарзі викладено обставини звернення позивача в якості адвоката до Орджонікідзевського районного суду для отримання судового рішення у справі № 2-3130/2011.

При цьому ОСОБА_2 припустився застосування висловлювань, які не відповідають дійсності, ганьблять честь, гідність та ділову репутацію позивача, зокрема:

«... діяльність цього псевдо адвоката направлена не на захист прав громадян, а на підтримку інтересів злочинного угрупування, що веде рейдерську діяльність...»;

«.. злочинне угрупування... намагається протиправно позбавити мене належного мені майна, , «адвокат» ОСОБА_5 завзято допомагає йому в цьому, скоюючи кримінальні правопорушення...»;

«...порушуючи всі моральні та професійні принципи «адвокат « Войтович ... подає сфабриковані ним же документи...»;

«... Войтовичу як особі, що є «фахівцем права»...»;

«...дії «адвоката Войтовича» є протиправними і аморальними та суперечать закону і загальноприйнятним нормам і правилам, порушують моральні устої суспільства, суперечать змісту виховної функції викладача Войтовича...»;

«Цей «адвокат» Войтович діє не тільки свідомо, умисно, а ще й системно ігноруючи вимоги моральної етики викладача кафедри права і правоохоронної діяльності ... а не шахраїв і інших аморальних осіб, подібних ОСОБА_5 , які замість суспільної користі будуть лише знати, як краще фабрикувати хибні документи»;

У резолютивній частині скарги ОСОБА_2 вимагає від Запорізького національного університету застосувати до позивача відповідні заходи у вигляді розірвання трудового договору на підставі п. 3 ст. 41 КЗпП України.

29 червня 2023 року ОСОБА_2 повторно звернувся до Запорізького національного університету, у зверненні ОСОБА_2 також вдався до застосування аналогічних висловлювань, зокрема:

«адвокат Войтович» вдався ще до однієї спроби ввести суд в оману, та черговий раз подав до суду хибний документ про наявність у нього повноважень представляти у суді підприємство, керівний орган якого не надавав ОСОБА_5 ніяких повноважень»;

«...виправдовуючи ОСОБА_5 , ви надаєте ОСОБА_5 право продовжувати здійснення злочинної рейдерської діяльності та і далі потурати закон»;

«Такі зухвалі, цинічні дії ОСОБА_5 , спрямовані на захват чужої власності під час війни не можливо розглядати іншим чином, як провокацію проти державної влади шляхом розколу суспільства».

29 червня 2023 року ОСОБА_3 звернувся до Запорізького національного університету зі зверненням, в якому стверджував, що позивач вчинив кримінальне правопорушення, що передбачене ч. 1 ст. 400-1 КК України.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 у мережі Інтернет на порталі «Хто що вкрав» розповсюдила інформацію (доступна за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що ганьбить честь, гідність та ділову репутацію позивача, а саме: «Як стало відомо журналісту нашого інтернет - видання, співробітник Запорізького національного університету доцент ОСОБА_6 вчинив аморальний поступок, з приводу чого проводиться перевірка. За наслідками перевірки доценту ОСОБА_5 може загрожувати звільнення з роботи. Ініціатором перевірки є ОСОБА_2 . З його заяви вбачається, що ОСОБА_1 веде аморальний спосіб життя, паплюжить честь та ім`я університету».

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Никоненка О.О. просив суд:

Визнати недостовірною, та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію, що поширена ОСОБА_2 в зверненнях від 29.05.2023 року на адресу Запорізького національного університету, зокрема про:

«... діяльність цього псевдо адвоката направлена не на захист прав громадян, а на підтримку інтересів злочинного угрупування, що веде рейдерську діяльність...»;

«.. злочинне угрупування... намагається протиправно позбавити мене належного мені майна, «адвокат» ОСОБА_5 завзято допомагає йому в цьому, скоюючи кримінальні правопорушення...»;

«...порушуючи всі моральні та професійні принципи «адвокат «Войтович ... подає сфабриковані ним же документи...»;

«... Войтовичу як особі, що є «фахівцем права»...»;

«...дії «адвоката Войтовича» є протиправними і аморальними та суперечать закону і загальноприйнятним нормам і правилам, порушують моральні устої суспільства, суперечать змісту виховної функції викладача Войтовича...»;

«Цей «адвокат» ОСОБА_5 діє не тільки свідомо, умисно, а ще й системно ігноруючи вимоги моральної етики викладача кафедри права і правоохоронної діяльності ... а не шахраїв і інших аморальних осіб, подібних ОСОБА_5 , які замість суспільної користі будуть лише знати, як краще фабрикувати хибні документи»;

« «адвокат Войтович» вдався ще до однієї спроби ввести суд в оману, та черговий раз подав до суду хибний документ про наявність у нього повноважень представляти у суді підприємство, керівний орган якого не надавав ОСОБА_5 ніяких повноважень»;

«...виправдовуючи ОСОБА_5 , ви надаєте ОСОБА_5 право продовжувати здійснення злочинної рейдерської діяльності та і далі потурати закон»;

«Такі зухвалі, цинічні дії ОСОБА_5 , спрямовані на захват чужої власності під час війни не можливо розглядати іншим чином, як провокацію проти державної влади шляхом розколу суспільства».

Зобов`язати ОСОБА_2 протягом 5 днів після набрання рішенням законної сили спростувати вищезазначену інформацію шляхом направлення на адресу Запорізького національного університету резолютивної частини такого рішення під заголовком «спростування» без будь-яких зауважень, заперечень, коментарів, тлумачень, думок ОСОБА_2 .

Визнати недостовірною та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію, що поширена ОСОБА_3 в зверненні від 29.06.2023 року на адресу Запорізького національного університету (зокрема про те, що позивач вчинив кримінальне правопорушення, що передбачене ч. 1 ст. 400-1 КК України.)

Зобов`язати ОСОБА_3 протягом 5 днів після набрання рішенням законної сили спростувати вищезазначену інформацію шляхом направлення на адресу Запорізького національного університету резолютивної частини такого рішення під заголовком «спростування» без будь-яких зауважень, заперечень, коментарів, тлумачень, думок ОСОБА_3 .

Зобов`язати ОСОБА_4 протягом 5 днів після набрання рішенням законної сили спростувати вищезазначену інформацію шляхом опублікування на інтернет - порталі «Хто що вкрав» (ІНФОРМАЦІЯ_3 ) резолютивної частини такого рішення під заголовком «спростування» без будь-яких зауважень, заперечень, коментарів, тлумачень, думок ОСОБА_4 .

Стягнути з ОСОБА_2 100 000 грн. та ОСОБА_3 100 000 грн. в якості компенсації моральної шкоди на користь ОСОБА_1 та судові витрати.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 листопада 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 8 000 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясуванняобставин,що маютьзначення длясправи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що у зверненнях ОСОБА_2 та ОСОБА_3 йшлося про вчинення ним дії (поступку), які вважаються відповідачами аморальними, звернення відповідачів містили вимогу про настання для нього негативних наслідків у вигляді розірвання контракту. Також, наголошувалося саме на вчиненні ним кримінального правопорушення, що передбачене ст. 400 -1 КК України.

Зауважує, що деякі формулювання, які використали відповідачі, можуть підпадати під критерії оціночних суджень, однак аж ніяк не твердження про дії:

«... діяльність цього псевдоадвоката направлена не на захист прав громадян, а на підтримку інтересів злочинного угрупування, що веде рейдерську діяльність…..»;

«.. злочинне угрупування... намагається протиправно позбавити мене належного мені майна, «адвокат» ОСОБА_5 завзято допомагає йому в цьому, скоюючи кримінальні правопорушення...»;

«...дії«адвоката Войтовича»є протиправнимиі аморальнимта суперечать закону і загальноприйнятним нормам і правилам, порушують моральні устої суспільства, суперечать змісту виховної функції викладача Войтовича...».

Вказує,що проякі самедії йдетьсяу зверненняхвід 25.05.2023року тавід 29.06.2023року тав чомуполягає їхаморальність тапротиправність представниквідповідачів вході судового розгляду пояснити не зміг.

Зауважує, що необхідно врахувати висновки Верховного Суду, які викладено у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 484/2781/19-ц щодо критеріїв визначення оціночності суджень. Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку: те, що висловлювання відповідачів щодо дій позивача є такими, що можуть бути перевірені на предмет їх правдивості, оскільки дії, про які заявлено, підпадають під ознаки кримінально-караного діяння, виключає можливість віднесення таких слів до оціночних суджень.

Крім цього, вважає, що судом першої інстанції помилково відмовлено також і в задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди з відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в сумі 100 000,00 грн. з кожного, посилаючись на неврахування висновків Верховного Суду, які викладені у постановах від 20 травня 2019 року у справі № 591/7099/18-ц та від 11 лютого 2019 року у справі № 725/5585/16-ц.

Від ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на адресу апеляційного суду надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких вони просять залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення. Зазначають, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.

Інші учасники справи своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористалися.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення,а рішеннясуду першоїінстанції-без змін,з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2ст. 367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 374 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідност. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5статті 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Ухвалюючи рішення в частині позовних вимог про визнання недостовірною та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 інформації, що поширена ОСОБА_2 в зверненнях від 29.05.2023 року на адресу Запорізького національного університету та ОСОБА_4 на інтернет - порталі «Хто що вкрав» суд першої інстанції виходив із того, що проаналізувавши зміст оспорюваних позивачем висловлювань, викладених у адресованих ОСОБА_2 зверненнях від 29.05.2023 року на адресу Запорізького національного університету, зазначав, що інформація, на яку позивач посилається в своєму позові, як на неправдиву інформацію негативного характеру та таку, що зачіпає його інтереси, оскільки принижує його честь та гідність, а тому негативно охарактеризовує його особисті якості, не містить фактичних даних, а є лише критикою, оцінкою дій, припущеннями особи, що її висловлює, а тому не може бути перевірена на предмет її відповідності дійсності. Таким же чином, наведені у зверненні до Запорізького національного університету від 25.05.2023р. висловлювання ОСОБА_2 є також відображенням оціночного судження ОСОБА_2 , зробленого за результатом особистого сприйняття подій, які відбулися у квітні - травні 2023 року в Орджонікідзевському районному суді м. Запоріжжя «за участі» адвоката Войтовича Є.М. у цивільній справі № 2-3130/11. Суд вважав, що інформація, яку просив визнати недостовірною позивач, за своїм стилістичним викладом та емоційним забарвленням є вираженням суб`єктивної думки ОСОБА_2 щодо дій адвоката Войтовича Є.М., що має ознаки оціночного судження.

Проаналізувавши зміст оспорюваних позивачем висловлювань, викладених ОСОБА_4 на інтернет - порталі «Хто що вкрав», суд зазначив, що враховуючи характер оспорюваної інформації, контекст подій, які зумовили її поширення, вважає, що спірна публікація не містять фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень позивача, зокрема, й у вчиненні аморального проступку, а є власною суб`єктивною думкою, критикою та оцінкою наданою відповідачем. Сама по собі негативна оцінка дій ОСОБА_1 за встановлених обставин не є підставою для задоволення позову. У той же час, відсутні підстави для висновку, що таку суб`єктивну думку було висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі. Допис ОСОБА_4 підтверджує виклад суб`єктивної оцінки отриманої відповідачем інформації згідно з власними переконаннями. Судом не встановлено підстав вважати, що оспорювана позивачем інформація, з огляду на її суб`єктивний і оціночний характер, контекст в якому відбулося її поширення та відомості про позивача, є такою, що підлягає спростуванню у судовому порядку. При цьому позивач не позбавлений можливості скористатися своїм правом на відповідь. Отже, суд вважав, що такі висловлювання відповідачів не містять конкретних фактичних даних, які б можна було перевірити на предмет дійсності, тому не може бути предметом судового захисту.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недостовірною, та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача інформацію, що поширена ОСОБА_3 у зверненні від 29.06.2023 року на адресу Запорізького національного університету, (зокрема про те, що позивач вчинив кримінальне правопорушення, що передбачене ч. 1 ст. 400-1 КК України) суд виходив із того, що звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 посилався на те, що у зверненні ОСОБА_3 до Запорізького національного університету стверджується про вчинення позивачем кримінального правопорушення, інформація є недостовірною та порушує його особисті немайнові права, оскільки позивач до кримінальної відповідальності не притягувався.

Між тим, як убачається зі змісту зазначеного звернення, інформація пов`язана з проведенням досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12023087060000264 від 22.06.2023, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ст. 400-1 ч. 1 КК України. Жодного твердження,що ОСОБА_1 вчинив кримінальне правопорушення звернення ОСОБА_3 від 29.06.2023р. взагалі не містить.

Інформація щодо досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12023087060000264 від 22.06.2023, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ст. 400-1 ч. 1 КК України, міститься у ЄРДР та містить короткий виклад обставин кримінального правопорушення,

Таким чином, інформація, яку позивач просить визнати недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 , міститься у ЄРДР та відповідає дійсності та не може бути підставою до визнання її недостовірною.

Вимога про відшкодування моральної шкоди не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від вимоги ОСОБА_1 про визнання спірної інформації недостовірною.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Як вбачаєтьсяз матеріалівсправи та встановлено судом, відповідно до свідоцтва ОСОБА_1 має право займатися адвокатською діяльністю на підставі рішення Запорізької кваліфікаційної дисциплінарної комісії адвокатури від 30 вересня 2003 року №7.

У травні 2023 року ОСОБА_2 направив до Запорізького національного університету скаргу щодо дій позивача. В скарзі викладено обставини звернення позивача в якості адвоката до Орджонікідзевського районного суду для отримання судового рішення у справі № 2- 3130/2011. В резолютивній частині скарги ОСОБА_2 вимагає від Запорізького національного університету застосувати до позивача відповідні заходи у вигляді розірвання трудового договору на підставі п. 3 ст. 41 КЗпП України.

31 травня 2023 року ОСОБА_9 надіслана відповідь від Запорізького національного університету за результатами розгляду скарги, відповідно до якої комісія дійшла висновків, щодо «протиправності і аморальності дій» доцента ОСОБА_1 не має жодного підтвердження та містить суто особисту точку зору скаржника.

У червні 2023 року ОСОБА_2 повторно звернувся до Запорізького національного університету щодо дій позивача.

26 липня 2023 року ОСОБА_9 надіслана відповідь від Запорізького національного університету, що підстав для розірвання трудового договору з ОСОБА_1 відповідно до п. 3 ст. 41 КУпП України немає.

У червні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до Запорізького національного університету зі зверненням, в якому вказав, що ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16.06.2023 року по справі № 335/5010/23 зобов`язано правоохоронні органи внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинення кримінального правопорушення з боку ОСОБА_1 . Прохав звернути увагу керівництва щодо протиправних дій з боку ОСОБА_1 та неможливість цієї особи в подальшому здійснювати викладацьку діяльність.

31 липня 2023 року ОСОБА_10 надіслана відповідь від Запорізького національного університету, в якій вказано, що інформація, викладена у зверненні, стосується розгляду судом справи, учасником якої університет не є.

04 липня 2023 року ОСОБА_4 у мережі Інтернет на порталі «Хто що вкрав» оприлюднила інформацію, а саме: Як стало відомо журналісту нашого інтернет-видання, співробітник Запорізького національного університету доцент ОСОБА_6 вчинив аморальний поступок, з приводу чого проводиться перевірка. За наслідками перевірки доценту ОСОБА_5 може загрожувати звільнення з роботи. На адвокатський запит надана інформація щодо авторства статті, це є ОСОБА_4 .

Також судом встановлено, що 22.06.2023 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за заявою ТОВ «СП МДМ» за ст. 400-1 ч. 1 КК України. Короткий виклад обставин «30.05.2023 року останній надав заяву щодо притягнення до відповідальності ОСОБА_1 , який надав підроблений ордер на представництво інтересів в суді не маючи повноважень».

Згідно зістаттею 3 Конституції Українилюдина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до частини четвертоїстатті 32 Конституції Україникожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно з частиною першоюстатті 68 Конституції Україникожен зобов`язаний неухильно додержуватисяКонституції Українита законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Устатті 201 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України) передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно достатті 297 ЦК Україникожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зістаттею 299 ЦК Українифізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина першастатті 277 ЦК України).

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Згідно із частиною другою статті 30 Закону України «Про інформацію»оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.

Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.

Згідно зістаттею 10 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) і частин другої та третьоїстатті 34 Конституції Україникожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.

Як зазначено у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема, Lingens v. Austria, № 9815/82, § 46, 08 липня 1986 року, свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.

За своїм характером судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.

Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.

Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження щодо позивача. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.

У рішенні у справі «Ляшко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 Конвенції застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. При цьому, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права.

Таким чином, особа, яка висловлює не факти щодо позивача, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.

Разом з тим, при розгляді справи суд зобов`язаний установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення (частина перша статті 1 Закону УкраїниЗаконом України «Про звернення громадян»).

Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані: об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи (частина перша статті 19 Закону УкраїниЗаконом України «Про звернення громадян»).

Враховуючи, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися зі зверненнями до Запорізького національного університету щодо дій позивача, реалізувавши таким чином своє право на звернення до відповідних органів, уповноважених розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, у такому разі мало місце реалізація особами конституційного права, передбаченогостаттею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.

Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 26 березня 2020 року у справі № 464/12824/14-ц (провадження № 61-18996св19), від 23 січня 2020 року у справі № 554/10962/16-ц (провадження № 61-44796св18), від 10 червня 2019 року у справі № 310/5745/16-ц (провадження № 61-40572св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 554/10962/16-ц (провадження № 61-44796св18), від 09 листопада 2020 року у справі № 752/5766/16-ц (провадження № 61-9541св19), від 09 листопада 2021 року у справі № 243/4297/20 (провадження № 61-4906св21), від 09 листопада 2022 року у справі № 752/18942/21 (провадження № 61-5832св22), від 21 лютого 2023 року у справі № 707/1132/22 (№ 61-11589св22).

На думку колегії суддів, інформація, що поширена ОСОБА_2 в зверненнях на адресу Запорізького національного університету та ОСОБА_4 на інтернет - порталі «Хто що вкрав» стосовно позивача,є оціночним судженнями відповідачів, вираженням їх власних думок, а тому не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту. При цьому, позивачем не доведено, що зазначеною публікацією порушені йогосуб`єктивні правата інтереси.

При таких обставинах позовні вимоги в частині визнання інформації недостовірною та такою, яка порочить честь, гідність та ділову репутацію позивача, задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недостовірною, та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача інформацію, що поширена ОСОБА_3 у зверненні на адресу Запорізького національного університету, колегія суддів зауважує, що зі змісту зазначеного звернення вбачається, що вказана інформація пов`язана з проведенням досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12023087060000264 від 22.06.2023, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ст. 400-1 ч. 1 КК України. Вказана інформація міститься у ЄРДР, що відповідає дійсності та не може бути підставою до визнання її недостовірною.

Не підлягають також задоволенню і позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідачів спростувати поширену ними інформацію та про відшкодування моральної шкоди, оскільки такі вимоги є похідними в розумінні частини першоїстатті 188 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до повторень підстав позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Докази таобставини,на якіпосилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого вКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Щодо заяви ОСОБА_2 про зловживання процесуальними правами та застосування заходів процесуального примусу.

Згідно ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом.

Так, у заяві від 31.03.2025 року ОСОБА_2 просить: визнати дії ОСОБА_1 з подачі до Запорізького апеляційного суду апеляційних скарг від 11.12.2024р. та від 07.02.2025р. з порушенням вимог ст. 354 ЦПК України як зловживання процесуальними правами, що направлені на перешкоджання виконанню оскарженого рішення; застосувати до ОСОБА_1 заходи процесуального примусу; повернути ОСОБА_1 апеляційну скаргу.

Додаткові обґрунтування про необхідність визнати дії ОСОБА_1 як зловживання процесуальними правами наведені у заявах ОСОБА_2 від 07.05.2025 року та від 28.05.2025 року.

Наведені у заявах доводи, на переконання колегії суду, є необґрунтованими та належними доказами не підтверджені.

Крім того, чинним цивільним процесуальним законодавством не встановлено імперативного характеру застосування заходів процесуального примусу, оскільки вирішення цих питань є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком.

Щодо судових витрат.

ОСОБА_2 просить стягнути з ОСОБА_1 на його користь витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 9 500 грн., представник ОСОБА_3 адвокат Демченко Н.М. просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 12 000 грн.

Частина перша статті 133ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів: 1) довіреністю; 2) ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"; 3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу", про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

За положеннями пункту 4 статті1, частин третьої та п`ятої статті27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечитиКонституції Українита законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першоїстатті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно достатті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

З урахуванням наведеного вище, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно достатті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертоїстатті 137 ЦПК Українисуд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другоїстатті 141 ЦПК Українипередбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті137та частина восьма статті141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Верховний Суд у постановах від 21 квітня 2021 року у справі № 488/1363/17 (провадження № 61-11991св20) та від 26 січня 2022 року у справі № 127/1415/20 (провадження № 61-878св21) дійшов висновків, що: «втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини п`ятоїстатті 137 ЦПК Україниможливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положенняхстатті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому устатті 43 Конституції України».

Згідно з вимогами статей137,141 ЦПК Українина підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги, рахунки тощо.

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження заявлених витрат на професійну правничу допомогу представником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 адвокатомДемченко Н.М. наданокопії:договору№ 06/03-25фпро наданняправничої допомогивід 06.03.2025,укладеного міжадвокатом ДемченкоН.М. та ОСОБА_3 ,актів приймання-передачінаданих послугзгідно договорупро наданняправничої допомоги№ 06/03-25фвід 06.03.2025,договору №25/03-25фпро наданняправничої допомогивід 25.03.2025,укладеного міжадвокатом ДемченкоН.М. та ОСОБА_2 , актів приймання-передачі наданих послуг згідно договору про надання правничої допомоги № 25/03-25ф від 25.03.2025; квитанції про оплату послуг адвоката Лутцевим В.Б. в розмірі 9 500 грн., ОСОБА_3 - в розмірі 12 000 грн.

Враховуючи надані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 докази та ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення, колегія суддів погоджується, що існують підстави для розподілу між сторонами витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Отже, як зазначалося вище, при визначенні суми відшкодування суд має керуватися такими критеріями: дійсність витрат, необхідність витрат, розумність розміру витрат, співмірність витрат.

За частинами другою - п`ятоюстатті 258 ЦПК Українипроцедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується ухваленням постанови. У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу.

Таким чином, розглядом справи по суті у суді першої інстанції є вирішення спору шляхом ухвалення судового рішення. Апеляційне та касаційне провадження відповідно до глав 1, 2розділу V ЦПК Україниє одним із етапів перегляду судового рішення у разі незгоди з ним однією із сторін (сторонами).

При цьому подання стороною апеляційної (касаційної) скарги та відкриття апеляційного (касаційного) провадження у справі потребує відповідної підготовки інших учасників справи: вивчення апеляційної (касаційної) скарги, її мотивів і доводів, за необхідності - підготовка відзиву на скаргу, участь у судових засіданнях, ознайомлення з матеріалами справи тощо.

Як у суді першої інстанції, так і при апеляційному та касаційному переглядах справи учасники справи мають право на професійну правничу допомогу, що закріплено положеннямистатті 59 Конституції України.

Частиною 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 р. у справі №756/2114/17, «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), і розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У рішеннях від 12 жовтня 2006 р. у справі «Двойних проти України», від 10 грудня 2009 р. у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 23 січня 2014 р. у справі «East/West Alliance Limited проти України», від 26 лютого 2015 р. у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розміробґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 р. у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Беручи до уваги викладене та зважаючи на зазначені положення законодавства, враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, взявши до уваги умови договорів про надання правничої допомоги, заперечення позивача та його представника проти відшкодування вказаних витрат, враховуючи ухвалене апеляційним судом судове рішення, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяв ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та стягнення з ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу по 2500,00 грн. на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Розмір понесених витрат на таку суму на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідає принципу співмірності із складністю справи та виконаним адвокатом обсягом робіт.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районногосуду м.Запоріжжя від27листопада 2024року у цій справі залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500,00 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_3 ) витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500,00 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складений 13 червня 2025 року.

Головуючий Д.А.Трофимова

Судді: С.В. Кухар

Е.А.Онищенко