Постанова від 29.05.2025 по справі 522/3070/17

Номер провадження: 22-ц/813/74/25

Справа № 522/3070/17

Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.05.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів колегії: Громіка Р.Д., Комлевої О.С.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Архіпов Олександр Юрійович на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Обслуговуючого кооперативу «Граніт», ОСОБА_2 , третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Берег-Будгруп», ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, витребування майна, -

В С Т А Н О В И В:

16 лютого 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Обслуговуючого кооперативу «Граніт», ОСОБА_2 , третя особа ТОВ «Берег-Будгруп», ОСОБА_3 про визнання недійсним договору, скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, визнання права власності, витребування майна, в якому з урахуванням уточнень просив суд:

-визнати недійсним договір №532 про порядок викупу паю від 23.06.2016, укладеного між ОК «Граніт» та ОСОБА_2 ;

-скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 ,індексний номер рішення 35698969 від 15.06.2017;

-визнати за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

-витребувати у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з кв. АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 зазначив, що він на виконання умов договору за №600 від 09.01.2006, про дольову участь у будівництві житла, укладеного між ним та ТОВ «Берег-Будгруп», предметом якого була пайова участь у будівництві квартири під АДРЕСА_2 , сплатив пайову участь в розмірі 322 190 гривень у касу ТОВ «Берег-Будгруп», що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера №68 від 08.05.2008.

ТОВ «Берег-Будгруп» підписання вказаного договору гарантувало, що вказана квартира, до реєстрації прав власності ОСОБА_4 не продана, не надана в оренду, не перебуває в заставі та зобов`язалося протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію передати позивачу квартиру за умовами виконання пайовиком своїх зобов`язань щодо внесення грошових коштів.

У березні 2016 року, введення будинку в експлуатацію здійснив вже ОК «Граніт», право на квартиру, будівництво якої було повністю інвестовано позивачем, 13.06.2017, зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 , що позивач вважає порушенням його законних прав та інтересів.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2020 року залучено до участі в справі замість позивача ОСОБА_4 його правонаступника ОСОБА_1 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Архіпов О.Ю. звернулась до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Учасники справи в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомленні належним чином та завчасно, про що свідчить довідки про доставку судових повісток в електронний кабінет Електронного суду та рекомендовані повідомлення про отримання судових повісток (т. 3 а.с. 87-103).

Апеляційний суд також враховує, що згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ТОВ «Берег-Будгруп» припинило діяльність (т. 3 а.с. 34).

Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, за наступних підстав

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Частиною 1 ст.4ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 5ЦПК Українипередбачено,що, здійснюючиправосуддя,суд захищаєправа,свободи таінтереси фізичнихосіб,права таінтереси юридичнихосіб,державні тасуспільні інтересиу спосіб,визначений закономабо договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно достатті 41Конституції Україникожен маєправо володіти,користуватися ірозпоряджатися своєювласністю,результатами своєїінтелектуальної,творчої діяльності. Правоприватної власностінабувається впорядку,визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Розділ ІІІ ЦК України визначає перелік цивільних прав та їх правовий статус.

Згідно статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

Згідно частин першої, другої статті 331ЦК України правовласності нанову річ,яка виготовлена(створена)особою,набувається нею,якщо іншене встановленодоговором абозаконом. Особа,яка виготовила(створила)річ зісвоїх матеріалівна підставідоговору,є власникомцієї речі. Правовласності нановостворене нерухомемайно (житловібудинки,будівлі,споруди тощо)виникає змоменту завершеннябудівництва (створеннямайна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Судом першої інстанції встановлено, що 09 січня 2006 року між ОСОБА_4 та ТОВ «Берег-Будгруп» був укладений договір №600 про дольову участь будівництва житла, відповідно до якого ТОВ «Берег-Будгруп» здійснює згідно проекту будівництво житлового будинку по АДРЕСА_3 , а ОСОБА_4 зобов`язується прийняти пайову участь у будівництві квартири під АДРЕСА_4 , загальною площею 79,75 кв.м, що розташована на 8 поверсі секції В вказаного житлового будинку.

Згідно п. 4.1. вказаного договору загальна вартість 79,75 кв.м загальної площі придбаної квартири складає 322190 гривень, що на день укладення договору було еквівалентно 63 800 доларів США.

Відповідно до п. 4.3 та п.п. 4.3.1. даного договору усі грошові кошти перераховуються у касу ТОВ «Берег-Будгруп» або за реквізитами, зазначеними у договорі, до здачі будинку в експлуатацію. На виконання умов вказаного договору ОСОБА_4 сплатив в повному обсязі свою пайову участь в розмірі 322 190 гривень у касу ТОВ «Берег-Будгруп», що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера №68 від 08.05.2008, а також довідкою ТОВ «Берег-Будгруп» без номеру та дати, про оплату договору в повному обсязі.

Пунктом 5.1.2. даного договору встановлено, що ТОВ «Берег-Будгруп» гарантує, що вказана квартира на момент підписання договору і до реєстрації права власності на неї: являє собою частку участі ОСОБА_4 у будівництві житлового будинку по АДРЕСА_5 ; не продана; не надана в оренду; не перебуває в заставі.

У відповідності п. 6.1 даного договору запланований строк здачі будинку в експлуатацію кінець 3-го кварталу 2014 року.

Згідно п. 6.1 даного договору ТОВ «Берег-Будгруп» зобов`язується протягом двох календарних місяців з моменту введення житлового будинку в експлуатацію передати пайовику квартиру за умови виконання пайовиком своїх зобов`язань щодо внесення грошових коштів в повному обсязі.

Пунктом 6.3. даного договору встановлено, що передача квартири ОСОБА_4 оформлюється шляхом підписання сторонами акту приймання-передачі.

Згідно пункту 6.4, вказаного договору, оформлення права власності на квартиру здійснюється ОСОБА_4 самостійно шляхом отримання свідоцтва про право власності на підставі договору, акту приймання-передачі та відповідного рішення (розпорядження) місцевих органів влади про затвердження акту про готовність закінченого будівництвом об`єкту до експлуатації.

Також судом встановлено, що ОСОБА_4 , який повністю виконав свої грошові зобов`язання за договором №600 про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 та оплатив повну її вартість в розмірі 322 190 гривень, вважає, що в день повної оплати, а саме 08 травня 2008 року, він набув майнові права на вказану квартиру та є законним власником майнових прав на квартиру під АДРЕСА_6 .

Будинок по АДРЕСА_3 був введений в експлуатацію у березні 2016 року на підставі Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області 03.03.2016 за №ОД 143160631723, замовник ОК «Граніт». Факт введення будинку в експлуатацію підтверджується інформацією з офіційного сайту Державної архітектурно-будівельної інспекції України (http://vvww.dabi.gov.ua/), яка є відкритою.

Також, згідно з інформації, яка міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадянських формувань, 05.11.2018 юридичну особу ТОВ «Берег-Будгруп» припинено.

06 грудня 2017 року Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради було видано розпорядження №540 «Про присвоєння адреси: м. Одеса, вул. Педагогічна, 21, корпус 1, житловому комплексу (ІІ черга), який побудований за адресою: АДРЕСА_3 (будівельний номер) та додане вказане розпорядження. Із вказаного розпорядження вбачається, що житловий будинок за будівельною адресою: АДРЕСА_3 , введений в експлуатацію на підставі декларації про готовність до експлуатації об`єкта, зареєстрованої Департаментом ДАБІ в Одеській області 03.03.2016 за №ОД 143160631723 та йому присвоєно адресу: АДРЕСА_7 .

13 червня 2017 року на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване право власності за ОСОБА_2 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру прав на нерухоме майно.

Згідно вказаної інформаційної довідки право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 81, кв.м, було зареєстровано на підставі наступних документів: акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: 532, виданий 17.05.2017, видавник: ОК «Граніт», ОСОБА_2 ; договір про порядок викупу пая, серія та номер: 532, виданий 23.06.2016, видавник ОК «Граніт», ОСОБА_2 ; довідка, серія та номер: 532, виданий 08.07.2016, видавник: ОК «Граніт»; свідоцтво, серія та номер: 532, виданий 23.06.2016, видавник ОК «Граніт», технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 12.06.2017, видавник: ПП «Одеське БТІ».

23 червня 2016 року, між ОК «Граніт», в особі голови Могільникова В.Д. та ОСОБА_2 був укладений договір №532 про порядок викупу пая на умовах та у строки, зазначені в договорі Кооператив зобов`язується по закінченню будівництва та вводу в експлуатацію будинку, передати пайовику розташовану у будинку на АДРЕСА_8 (будівельна адреса) одну двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 секції В на восьмому поверсі загальною площею 80,15 кв.м. та документи, необхідні для оформлення права власності на квартиру.

08 червня 2016 року ОК «Граніт» видала ОСОБА_2 довідку за №532 про те, що ОК «Граніт» отримав від ОСОБА_2 , суму в розмірі 1 383200 гривень за квартиру АДРЕСА_4 від 23.06.2016 за умовами договору №532 про порядок викупу паю, у будівництві багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_9 , що є 100 відсотків суми зазначеної у договорі.

17 травня 2017 року між ОК «Граніт», в особі голови Могільникова В.Д. та ОСОБА_2 був підписаний акт приймання-передачі за №532, згідно якого, на виконання договору №532 про порядок викупу паю від 23.06.2016, ОК «Граніт» передав власнику ОСОБА_2 одну двокімнатну квартиру під АДРЕСА_10 .

Позивач вважає, що ОК «Граніт» не мав права укладати договір №532 про порядок викупу паю від 23.06.2016 із Ткачовим, щодо квартири АДРЕСА_6 , оскільки ОК «Граніт» не мав права розпоряджатися майновими правами на вказану квартиру без згоди ОСОБА_4 , у тому числі права брати на себе зобов`язання по передачі у майбутньому цієї квартири на користь ОСОБА_2 і договір про порядок викупу паю №532 від 23.06.2016, укладений ОК «Граніт» із ОСОБА_2 без належного об`єму правоздатності з боку ОК «Граніт».

28 листопада 2019 року ОСОБА_4 (первісний кредитор) та ОСОБА_1 (новий кредитор) уклали договір відступлення права вимоги за договором №600 про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006.

Відповідно зазначеного договору первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору, а новий кредитор приймає права вимоги пайовика, які належать первісному кредитору за договором №600 про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006, укладеного між первісним кредитором і ТОВ «Берег-Будгруп» (боржник).

Згідно п. 1.2. вказаного договору під правом вимоги, належним первісному кредитору, яке передається новому кредитору, сторони розуміють право вимоги до боржника про виконання ним (боржником) зобов`язань зі здійснення будівництва житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 та з передачі пайовику після здачі цього житлового будинку в експлуатацію квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 79,75 кв.м, розташованої на 8 поверсі секції В цього житлового будинку за актом прийому-передачі.

Отже, внаслідок укладення Договору відступлення права вимоги за Договором №600 про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 кредитор у зобов`язанні за договором №600 про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 був змінений з ОСОБА_4 на ОСОБА_1 ..

Однак, згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «Берег-будгруп», код ЄДРПОУ 32432565: стан суб`єкта: припинено, дата запису: 05.11.2018 року; номер запису:15561170014001779.

При цьому Договір відступлення права вимоги за договором №600 про дольову участь будівництва житла від 09.01.2006 було укладено лише 28 листопада 2019 року, тобто більш ніж через рік ліквідації ТОВ «Берег-Будгруп», яке є стороною первісного зобов`язання і вимогу щодо якого придбала ОСОБА_1 ..

Слід зазначити,що згідночастин 1-4статті 10ЦПК України,суд прирозгляді справикерується принципомверховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України,законів України,міжнародних договорів,згода наобов`язковість якихнадана ВерховноюРадою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією тазаконами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістомстатей 12та 81ЦПК Україницивільне судочинствоздійснюється назасадах змагальностісторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що як ОСОБА_4 , так у подальшому і ОСОБА_1 не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження порушення їх прав кінцевим набувачем квартири ОСОБА_2 , тобто не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову.

Проте, суд першої інстанції помилково відмовив в задоволенні позовних вимог про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на майно внаслідок їх необґрунтованості, не звернувши увагу на неефективність обраних позивачем способів захисту.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував, що набув право власності правомірно, у встановленому законом порядку, не приймаються до уваги за таких підстав.

Так, у постанові від 15 грудня 2021 року в справі №522/3885/19 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 Верховний Суд зробив висновок, що: «Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відтак можливість задоволення вимоги про визнання недійсним правочину завжди залежить від фактичних обставин справи та порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, отже, за обставинами справи не може вважатися ефективним способом захисту. Тому позовні вимоги позивача про визнання недійсними договору про резервування об`єкта нерухомості, договору про купівлю-продаж цінних паперів, акта пред`явлення пакета облігацій до погашення, акта про погашення пакета облігацій, акта приймання-передачі майнових прав на квартиру, свідоцтва про право власності на квартиру, в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають. Разом з тим, за умови виконання інвестором власних зобов`язань за інвестиційним договором після завершення відповідно до вимог закону будівництва об`єкта інвестування у інвестора виникають права, тотожні праву власності, а відтак інвестор може ставити питання про витребування такої житлової нерухомості від інших осіб, які нею незаконно заволоділи. Отже, інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи».

За встановлених обставин даної справи, зокрема, факту реєстрації права власності за відповідачем, на квартиру, проінвестовану позивачем, ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 , яка посилалася на порушення своїх прав як пайовика, який у повному обсязі сплатив пайовий внесок, є саме звернення до суду з вимогою про витребування квартири на свою користь.

Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) виходив з того, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц).

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності наце майно(пункт9частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Отже, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна.

Аналогічний правовийвисновок викладенийв постановіВеликої ПалатиВерховного Судувід 07листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256 цс 18)».

Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію, визнання права власності та витребування шляхом виселення необхідно відмовити з огляду на обрання позивачкою неефективного способу захисту в цій частині.

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте помилково посилався на те, що інвестор (пайовик) як власник обмеженого обсягу майнових прав не наділений правом на звернення до суду з віндикаційним позовом та помилково відмовив в задоволенні позовних вимог внаслідок їх необґрунтованості, не звернувши увагу на неефективність обраного позивачкою способу захисту.

За такихобставин,суд першоїінстанції всебічно,повно таоб`єктивно з`ясувавобставини,які маютьзначення дляправильного вирішеннясправи,дослідив всудовому засіданніусі докази,які єу справі,з урахуваннямїх переконливості,належності ідопустимості,на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.

Враховуючи, що суд першої інстанції помилився щодо мотивів відмови в задоволенні позову, оскаржене судове рішення підлягають зміні з викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Архіпов Олександр Юрійович, задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2020 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 17 червня 2025 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

О.С. Комлева