Постанова від 19.06.2025 по справі 917/822/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 917/822/23(917/1961/24)

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Картере В.І. - головуючий, Огороднік К.М., Пєсков В.Г.,

за участю секретаря судового засідання Заріцької Т.В.,

представників учасників справи:

позивача - Пшеничний О.Л.,

відповідача - Труфанова О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 (колегія суддів у складі: Слободін М.М. - головуючий, Тихий П.В., Шутенко І.А.)

та рішення Господарського суду Полтавської області від 21.01.2025 (суддя Білоусов С.М.)

у справі №917/822/23(917/1961/24)

за позовом ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "ВАРТ ЛТД" арбітражного керуючого Бончака Степана Антоновича

до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

про стягнення грошових коштів

в межах справи №917/822/23

за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "АСТЕЛ КАР"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВАРТ ЛТД"

про банкрутство,

ВСТАНОВИВ:

Стислий виклад позовних вимог

1. У листопаді 2024 року ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "ВАРТ ЛТД" (далі - ТОВ "ВАРТ ЛТД") звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про стягнення сплачених лізингових платежів в рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за договором фінансового лізингу №4В16044ЛИ від 02.07.2016 (далі - Договір фінансового лізингу) у розмірі 3318856,98 грн.

2. Позов обґрунтовано тим, що у зв`язку з розірванням укладеного сторонами Договору фінансового лізингу та поверненням об`єкта лізингу, сплачені позивачем лізингові платежі в сумі 3318856,98 грн підлягають стягненню з відповідача.

3. Відповідач подав до господарського суду заяву про застосування позовної давності. Крім того, відповідач просив закрити провадження у справі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв`язку з відсутністю предмета спору з посиланням на зарахування зустрічних однорідних вимог.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

4. Між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк", новим найменуванням якого є АТ КБ "ПриватБанк", та ТОВ "ВАРТ ЛТД" (лізингоодержувач) 02.07.2016 укладено Договір фінансового лізингу, згідно з умовами якого банк передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від банку в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.

5. Відповідно до умов Договору фінансового лізингу лізингоодержувач зобов`язується сплатити за цим договором банку: лізинговий платіж: (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості майна); відсоткову винагороду за користування майном; інші витрати банку, безпосередньо пов`язані з цим договором.

6. Згідно з актом №1 прийому-передачі майна від 02.07.2016 АТ КБ "ПриватБанк" передало, а ТОВ "ВАРТ ЛТД" прийняло в платне володіння та користування нерухоме майно, яке зазначено в додатку №1 до Договору фінансового лізингу.

7. 15.06.2017 банк повідомленням про розірвання договору від 01.06.2017 розірвав Договір фінансового лізингу в односторонньому порядку.

8. 15.06.2017 за актами приймання-передачі від 15.06.2017 ТОВ "ВАРТ ЛТД" повернуло АТ КБ "ПриватБанк" об`єкти лізингу.

9. За час дії Договору фінансового лізингу ТОВ "ВАРТ ЛТД", як лізингоодержувач, за договором сплатило АТ КБ "ПриватБанк", як лізингодавцю, окрім плати відсоткової винагороди за користування майном, лізингові платежі як сплату частини вартості об`єкта лізингу на загальну суму 4718856,98 грн, а саме 25.07.2016 в розмірі 428630,00 грн та 23.08.2016 в розмірі 4290226,98 грн (даний факт встановлено рішенням Господарського суду Полтавської області від 20.08.2019 у справі №917/268/19). Також цим рішенням стягнуто з ТОВ "ВАРТ ЛТД" 20825623,53 грн відсоткової винагороди за користування майном та 762916,95 грн пені за Договором фінансового лізингу.

10. Договір фінансового лізингу не містить умов щодо строків повернення лізингових платежів (у разі розірвання Договору фінансового лізингу і повернення об`єкта лізингу), тому керуючись ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ТОВ "ВАРТ ЛТД" направило АТ КБ "ПриватБанк" вимогу №2 від 28.03.2023, у якій просило в семиденний строк з моменту отримання даного листа (вимоги) повернути шляхом перерахування на відповідний поточний рахунок ТОВ "ВАРТ ЛТД" сплачені ТОВ "ВАРТ ЛТД" лізингові платежі (як попередню оплату за не отримане ним у майбутньому майно (об`єкт лізингу)) на загальну суму 4718856,98 грн.

11. Ця вимога 29.03.2023 була надіслана ТОВ "ВАРТ ЛТД" на адресу АТ КБ "ПриватБанк" телекомунікаційними засобами на електронну пошту. Аналогічний примірник був надісланий АТ КБ "ПриватБанк" Укрпоштою за його місцезнаходженням, а також за його адресою для кореспонденції.

12. Відповідач на вимогу не відреагував, лізингові платежі (як попередню оплату за не отримане ним у майбутньому майно (об`єкт лізингу)) на загальну суму 4718856,98 грн не повернув.

13. Невиконання банком зазначеної вимоги зумовило звернення позивача до господарського суду спочатку із позовом про стягнення частини вказаних вище платежів у сумі 1400000,00 грн (у зв`язку з неможливістю оплатити судовий збір за всю суму боргу), а згодом з позовом про стягнення 3318856,98 грн.

14. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 06.02.2024 у справі №917/822/23(917/1768/23), яке набрало законної сили, стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ТОВ "ВАРТ ЛТД" 1400000,00 грн сплачених лізингових платежів в рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за Договором фінансового лізингу.

15. Крім того, суди встановили, що рішенням господарського суду від 20.08.2019 стягнуто з ТОВ "ВАРТ ЛТД" на користь АТ КБ "ПриватБанк" 20825623,53 грн відсоткової винагороди за користування майном, 762916,95 грн пені, 323828,11 грн судового збору, а 13.11.2019 на виконання вказаного рішення видано наказ.

16. Не погоджуючись з наведеним наказом, ТОВ "ВАРТ ЛТД" подало до суду заяву про визнання наказу Господарського суду Полтавської області №917/268/19 від 13.11.2019 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення простроченої заборгованості за відсотковою винагородою за користування майном відповідно до Договору фінансового лізингу на суму 4718856,98 грн. В обґрунтування своєї заяви ТОВ "ВАРТ ЛТД" зазначило, що ТОВ "ВАРТ ЛТД" за односторонньою заявою про залік зустрічних однорідних вимог №3 від 06.04.2023 частково зменшило свої зобов`язання перед АТ КБ "ПриватБанк" за простроченою заборгованістю щодо відсоткової винагороди за користування майном за Договором фінансового лізингу на суму 4718856,98 грн.

17. Ухвалою господарського суду Полтавської області від 13.07.2023 у справі №917/268/19 відмовлено ТОВ "ВАРТ ЛТД" у задоволенні заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню по справі №917/268/19, яку було оскаржено ТОВ "ВАРТ ЛТД" в апеляційному порядку.

18. Апеляційний господарський суд за результатами апеляційного розгляду справи №917/268/19 дійшов висновку, що зарахування зустрічних вимог за заявою №3 від 06.04.2023 не відбулося, оскільки такі вимоги не носять безспірного характеру (вимоги ТОВ "ВАРТ ЛТД" до АТ КБ "ПриватБанк" про повернення лізингових платежів були предметом спору у справі №917/268/19).

Стислий виклад рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

19. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 21.01.2025 позов задоволено. Стягнуто з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ТОВ "ВАРТ ЛТД" 3318856,98 грн сплачених лізингових платежів в рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за Договором фінансового лізингу та витрати по сплаті судового збору в розмірі 39826,28 грн.

20. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 рішення Господарського суду Полтавської області від 21.01.2025 залишено без змін.

21. Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що лізингові платежі, сплачені позивачем як частина викупної вартості предмета лізингу є попередньою оплатою предмета купівлі-продажу, який в подальшому лізингодавець зобов`язувався передати лізингоодержувачу у власність, тому позивач правомірно посилався на положення ч. 2 ст. 693 ЦК України як на підставу повернення частини покупної плати за надання майна в майбутньому у власність ТОВ "ВАРТ ЛТД".

22. Крім того, відмовляючи відповідачу у застосуванні позовної давності, господарські суди врахували умови п. 7.9 Договору фінансового лізингу, згідно з яким сторони погодили, що строки позовної давності по вимогах про стягнення лізингових платежів, винагород, неустойки - пені, штрафів, інших платежів/витрат за договором встановлюються сторонами тривалістю 15 років, та дійшли висновку, що позовна давність за вимогою про повернення сплачених лізингових платежів не момент подання позову у цій справі ще не спливла.

23. Що стосується посилання відповідача на припинення зобов`язань з повернення лізингових платежів шляхом часткового зарахування зустрічних вимог, то у цьому зв`язку суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що питання про припинення зобов`язань сторін за Договором фінансового лізингу шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі односторонньої заяви позивача про залік зустрічних однорідних вимог №3 від 06.04.2023 вже було предметом дослідження в межах справи №917/268/19 і цьому питанню надано відповідну оцінку Східним апеляційним господарським судом у постанові від 13.09.2023.

24. Враховуючи, що рішенням у справі №917/268/19 встановлено факт незарахування вимог за заявою №3 від 06.04.2023, оскільки такі вимоги є спірними, суд апеляційної інстанції відхилив доводи відповідача щодо зарахування зустрічних однорідних вимог.

Стислий виклад вимог касаційної скарги та узагальнення доводів скаржника

25. АТ КБ "ПриватБанк" (далі - скаржник) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.04.2025, рішення Господарського суду Полтавської області від 21.01.2025 та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в позові в повному обсязі, в тому числі, й з причин пропуску позовної давності, про що було заявлено відповідачем до винесення рішення у справі (закрити провадження у справі).

26. Скаржник як підставу касаційного оскарження судових рішень у справі зазначає обставини, передбачені п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

27. Так, на думку скаржника, судові рішення попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права, а саме ст.ст. 12, 18, 73, 75, 79, 86, 231, 236, 326 ГПК України та неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме ст.ст. 202, 203, 204, 215, 267, 525, 526, 598, 601, 692, 629, 631, 653, 693, 806 ЦК України, ст.ст. 193, 198 Господарського кодексу України (далі - ГК України), ст.ст. 1, 7, 11, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг".

28. Скаржник вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права, які викладені у постановах:

- від 10.11.2022 у справі №914/346/20(914/155/21), від 25.01.2022 у справі №914/346/20(914/156/21) про те, що за відсутності обставин, які б свідчили про оскарження та недійсність правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог, оформленого відповідною заявою, чи неможливість зарахування відповідних вимог, які є зустрічними, з огляду на їх неоднорідність чи ненастання строку виконання тощо, - безпідставним є висновок про відсутність припинення відповідних зобов`язань сторін на підставі зазначеного правочину в момент його вчинення, тобто до відкриття провадження у справі про банкрутство;

- від 13.02.2025 у справі №914/2693/23(914/3476/23) стосовно того, що заява однієї із сторін про зарахування зустрічних вимог для досягнення бажаного правового ефекту не потребує відповіді з боку адресата, а потребує лише сприйняття заяви останнім. Наслідком подання заяви про зарахування зустрічних вимог, за наявності передбачених умов для зарахування, є остаточне і безповоротне припинення відповідних зобов`язань повністю або частково);

- від 22.01.2021 у справі №910/11116/19, що незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов`язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним; заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог);

- від 23.05.2018 у справі №916/5073/15 щодо презумпції правомірності правочину;

- від 01.03.2021 у справі №473/1878/19, від 28.07.2021 у справі №661/2313/18, від 17.11.2021 у справі №200/4037/19, від 15.12.2021 у справі №757/51379/17; від 16.06.2022 у справі №904/4137/20(210/1218/20); від 07.07.2023 у справі №910/11424/15; від 18.09.2024 у справі №904/1710/23; від 25.10.2024 у справі №915/546/21 про те, що нікчемним є лише той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду. Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "недійсний";

- від 19.09.2023 у справі №905/1065/22, від 21.03.2024 у справі №907/935/21, від 01.02.2024 у справі №913/175/23 щодо обов`язку зі сплати лізингових платежів лізингоотримувачем до дати розірвання договору та повернення майна лізингодавцю;

- від 05.06.2021 у справі №904/5726/19 щодо обов`язку судів виходити з умов договору і структури лізингових платежів;

- від 11.12.2024 у справі №760/18839/23, що сама собою суперечлива поведінка не заборонена; заборона суперечливої поведінки не покликана покарати особу, яка діє суперечливо; право блокується через очевидну несправедливість, що в конкретних ситуаціях може виникати в результаті суперечливої поведінки.

29. Також скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції порушив приписи ч. 4 ст. 75, ч. 4 ст. 236 ГПК України та не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права (стосовно преюдиції), які викладені у постановах від 03.07.2018 у справі №917/1345/17, від 28.11.2024 у справі №918/1009/23, від 17.05.2023 у справі №910/5680/21, від 17.11.2022 у справі №910/11870/20.

30. Крім того, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин приписи ст. 41 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

31. Скаржник також посилається на висновок експертів у галузі права від 14.03.2025, який на думку банку, спростовує можливість застосування до спірних правовідносин висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 та положень ч. 2 ст. 693 ЦК України.

32. 05.06.2025 до Верховного Суду від скаржника надійшло клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, наведених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19 та у зв`язку з наявністю у цій справі виключної правової проблеми.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

33. Ліквідатор ТОВ "ВАРТ ЛТД" арбітражний керуючий Бончак С.А. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 та рішення Господарського суду Полтавської області від 21.01.2025 - без змін.

34. У відзиві вказано, що оскаржувані судові рішення є законними, а касаційна скарга АТ КБ "ПриватБанк" є безпідставною та необґрунтованою.

35. Також ліквідатор вказує на те, що заява про залік зустрічних однорідних вимог завжди заперечувалась і не визнавалась банком, а з аналізу постанов Верховного Суду, на які посилається скаржник, вбачається, що обставини у відповідних справах не є подібними до справи, що переглядається.

36. Крім того, ліквідатор боржника подав заперечення на клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

37. Вказане клопотання мотивовано необхідністю відступлення шляхом конкретизації від висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19, а також тим, що справа містить виключну правову проблему щодо безпідставності застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України до відносин, які виникають з договорів фінансового лізингу.

38. Банк посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №№904/5726/19, постанови Верховного Суду від 19.09.2023 у справі №905/1065/22, від 01.02.2024 у справі №913/175/23, від 21.03.2024 у справі №907/935/21 та стверджує про відсутність усталеної правової позиції щодо юридичної долі лізингових платежів при розірванні договору та вказує на наявність суперечливості зазначених правових висновків, яка полягає у тому, що з одного боку, Верховний Суд вказує на можливість стягнення лізингодавцем лізингових платежів у формі викупної вартості до дати розірвання договору за наявності відповідного договірного врегулювання, з одночасним правом на повернення предмету лізингу, а з іншого боку, Верховний Суд зазначає, що у разі розірвання договору фінансового лізингу сплачена викупна вартість має бути повернута лізингодавцем лізингоодержувачу, незалежно від іншого врегулювання умовами договору.

39. На думку скаржника, питання застосування до спірних правовідносин, які виникли на підставі Договору фінансового лізингу, ч. 2 ст. 693 ЦК України також має характер виключної правової проблеми і передача справи на розгляд Великої Палати Верховного суду є необхідною також для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

40. Відповідно до ч. 4 ст. 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

41. Згідно з ч. 5 ст. 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

42. Отже, передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду є правом, а не обов`язком суду.

43. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц звернула увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права.

44. Верховний Суд зауважує, що за змістом висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19, відступити від якого просить скаржник, для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.

45. Отже, при вирішенні відповідного спору підлягають дослідженню, оцінці та правовій кваліфікації умови кожного відповідного договору лізингу, на підставі якого заявлені вимоги у справі. Наведене виключає формулювання єдиної правової позиції щодо застосування норми права, у розумінні ст. 302 ГПК України, для всіх спорів про відшкодування вартості об`єкта лізингу у випадку розірвання договору фінансового лізингу.

46. Разом з тим, Верховний Суд під час розгляду цієї справи, не вбачає підстав для відступлення від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19.

47. Також, згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права (аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 21.01.2020 у справі №161/2238/18).

48. Однак, аргументи вказаного клопотання щодо того, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, обґрунтовано наявністю інших спорів за участю скаржника та незгодою із правовими висновками Верховного Суду.

49. Оскільки скаржником не наведено вагомих та достатніх аргументів, які б свідчили про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд відмовляє в задоволенні клопотання АТ КБ "ПриватБанк".

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

50. Предметом касаційного оскарження є судові рішення, ухвалені за результатом розгляду заявленого у межах справи про банкрутство позову про стягнення сплачених лізингоодержувачем на користь банку лізингових платежів у рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за розірваним Договором фінансового лізингу.

51. Під час вирішення цієї справи перед судами стало питання щодо наявності/відсутності правових підстав для повернення означених лізингових платежів, сплачених до розірвання договору фінансового лізингу за ініціативою лізингодавця через неналежне виконання своїх зобов`язань лізингоодержувачем.

52. При цьому спірні правовідносини, що виникли у зв`язку з розірванням Договору лізингу врегульовані, зокрема, Законом України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 №723/97-ВР, тобто у редакції цього Закону до внесення відповідних змін Законом України від 14.12.2021 №1953-IX.

53. Згідно з положеннями ст. 292 ГК України (у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) лізинг - господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

54. Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України (тут і далі у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

55. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 806 ЦК України).

56. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (ч. 3 ст. 806 ЦК України).

57. Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені у Законі України "Про фінансовий лізинг" (тут і далі у редакції цього Закону від 16.12.1997 №723/97-ВР, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин у цій справі).

58. У ст. 1 зазначеного Закону було передбачено, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

59. Частиною 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.

60. Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право, зокрема, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

61. Відповідно до положень ч.ч. 2, 4 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються; сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

62. Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 зазначив, що положення ч. 2 ст. 693 ЦК України містять імперативну норму щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару.

63. У цьому зв`язку Верховний Суд у зазначеній постанові виснував, що договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

64. Лізингові платежі, сплачені позивачем як частина відшкодування вартості предметів лізингу, за своєю суттю є оплата предмета купівлі-продажу (попередня оплата), який в подальшому лізингодавець зобов`язувався передати лізингоодержувачу у власність. У зв`язку з розірванням договорів та вилученням предметів лізингу на користь лізингодавця, такий обов`язок у відповідача відсутній.

65. Отже, наслідком розірвання договору є відсутність у лізингодавця обов`язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.

66. Такі висновки про застосування положень Закону України "Про фінансовий лізинг" у взаємозв`язку з нормами ст.ст. 653, 693 ЦК України у спірних правовідносинах щодо питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу викладені у постанові Верховного Суду від 15.01.2021 у справі №904/2357/20.

67. Отже, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.

68. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої ст. 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" є відсутність у нього обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу.

69. Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.

70. Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта.

71. Наведені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19.

72. Верховний Суд бере до уваги, що у вказаній справі №904/5726/19 розглядався спір за позовом лізингодавця до лізингоодержувача, зокрема, про стягнення заборгованості за лізинговими платежами під час дії договору лізингу, який у подальшому було розірвано. Однак, оскільки викладені Великою Палатою Верховного Суду висновки стосуються, зокрема, питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів (у тому числі сплачених у рахунок вартості об`єкта лізингу) до моменту розірвання договору лізингу, вони підлягають врахуванню також щодо спірних у цій справі правовідносин стосовно правомірності утримання лізингодавцем сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів до моменту розірвання договору лізингу.

73. Викладені у зазначеній постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 висновки беруться до уваги під час розгляду цієї справи з урахуванням висновків, викладених в ухваленій пізніше постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19, на яку в тому числі посилається скаржник.

74. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 04.04.2024 у справі №925/322/23(925/875/23), від 15.05.2024 у справі №925/233/23(925/750/23), від 22.05.2024 справа №905/221/23(905/917/23), від 12.06.2024 у справі №907/257/23(907/929/23), від 20.06.2024 у справі №904/4871/22(904/2141/23) за участю відповідача з тим же предметом позову - про стягнення сплачених лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу за іншим договором фінансового лізингу.

75. Правовою підставою позову у цій справі визначено, зокрема, положення ч. 2 ст. 693 ЦК України, необхідність та правомірність застосування яких до спірних правовідносин відповідає наведеній вище правовій позиції Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20.

76. Верховний Суд у вказаній постанові виснував про імперативність норми ч. 2 ст. 693 ЦК України щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару, а тому у контексті спірних правовідносин вважав, що апеляційний суд правильно не прийняв до уваги певні положення (умови) договорів фінансового лізингу (такими положеннями, за змістом постанови, є, зокрема, пункти 8.3 (пункти 9.3) цих договорів, за умовами яких сторони, серед іншого, погодили, що в разі дострокового розірвання договору, що сталося в зв`язку з порушенням лізингоодержувачем умов договору, сплачені лізингові платежі та авансовий платіж поверненню не підлягають.

77. Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що укладений між сторонами Договір фінансового лізингу було розірвано з 15.06.2017 за ініціативою банку на підставі договірних умов у зв`язку з простроченням лізингоодержувачем сплати лізингових платежів.

78. При цьому суди з`ясували, що під час дії Договору фінансового лізингу лізингоодержувач сплатив лізингодавцю лізингові платежі як сплату частини вартості об`єкта лізингу на загальну суму 4718856,98 грн.

79. Верховний Суд зауважує, що спір про стягнення сплачених лізингових платежів у сумі 1400000,00 грн внаслідок розірвання Договору фінансового лізингу розглядався в межах справи №917/822/23(917/1768/23) про банкрутство ТОВ "ВАРТ ЛТД", тоді як спір про стягнення сплачених лізингових платежів в рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за Договором фінансового лізингу у розмірі 3318856,98 грн (сума, що залишилася) є предметом у справі, що переглядається.

80. Верховний Суд під час перегляду справи №917/822/23(917/1768/23) в касаційному порядку погодився з висновком обох судових інстанцій про те, що за умови розірвання Договору фінансового лізингу та повернення об`єкта лізингу лізингодавцю, у лізингоодержувача наявне право на повернення на підставі вимог ст. 693 ЦК України сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу.

81. Дослідивши укладений між сторонами Договір фінансового лізингу, суди встановили, що його умови не передбачають того, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця, лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов договору лізингу.

82. Суди також дослідили інші положення Договору фінансового лізингу та з`ясували, що зазначені умови регулюють загальні підстави неповернення лізингодавцем отриманих від лізингоодержувача лізингових платежів (або зобов`язання сплатити лізингові платежі), та не враховують обставин справи з урахуванням положень ч. 2 ст. 693 ЦК України, коли предмет лізингу вилучений у лізингоодержувача та переданий лізингодавцю, що виключає обов`язок зі сплати лізингових платежів у рахунок вартості майна за розірваним договором фінансового лізингу.

83. Верховний Суд наголошує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 18.09.2020 у справі №908/1795/19).

84. У цьому зв`язку протилежні доводи скаржника про те, що за своєю правовою природою лізингові платежі не є сумою попередньої оплати за договором купівлі-продажу, як складової частини договору лізингу, а є платою за найм (оренду) майна, яка в подальшому, виключно у разі її повного внесення на користь лізингодавця вважатиметься оплатою за придбане майно, яке є предметом договору лізингу, Верховним Судом відхиляються як такі, що не відповідають обставинами, що встановлені господарськими судами попередніх інстанцій.

85. Враховуючи викладене, твердження скаржника, що суди мають виходити з умов договору і структури лізингових платежів, а також з принципів презумпції правомірності правочину та обов`язковості договору, є безпідставними, оскільки спростовуються змістом судових рішень.

86. Щодо посилань скаржника на положення п. 6.2.4 Договору фінансового лізингу, то умови цього пункту регулюють загальні підстави неповернення лізингодавцем отриманих від лізингоодержувача лізингових платежів (або зобов`язання сплатити лізингові платежі), та не враховують обставин справи з урахуванням положень ч. 2 ст. 693 ЦК України, коли предмет лізингу вилучений у лізингоодержувача та переданий лізингодавцю, що виключає обов`язок зі сплати лізингових платежів у рахунок вартості майна за розірваним Договором фінансового лізингу.

87. Ураховуючи наведені обставини цієї справи та викладену вище правову позицію Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20, а також зважаючи на регулювання спірних правовідносин нормами Закону України "Про фінансовий лізинг" саме у редакції цього Закону від 16.12.1997 №723/97-ВР, Верховний Суд вважає правомірним висновок судів про те, що, за умови розірвання Договору фінансового лізингу та повернення об`єкта лізингу лізингодавцю, у лізингоодержувача наявне право на повернення на підставі вимог ст. 693 ЦК України сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу.

88. У цьому ж зв`язку Верховний Суд також констатує безпідставність аргументів скаржника про порушення судами попередніх інстанцій принципів свободи договору та презумпції правомірності правочину, оскільки такі доводи у контексті спірних правовідносин не узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20. При цьому, як зазначалось, Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 вважав, що положення ч. 2 ст. 693 ЦК України містять імперативну норму, яка підлягає до застосування у спорі щодо стягнення лізингоодержувачем сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу.

89. Також у Верховного Суду відсутні підстави вважати, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не було враховано висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.06.2021 у справі №904/5726/19, адже зміст таких висновків повністю узгоджується із здійсненим судами правозастосуванням. Зокрема у зазначеній справі №904/5726/19 суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог лізингодавця про стягнення з відповідачки (лізингоодержувача) заборгованості по сплаті за користування об`єктом лізингу (до складу якої входила оплата частини вартості об`єкта лізингу) до припинення дії договору. Водночас Велика Палата Верховного Суду, попри зміну мотивувальної частини постанови апеляційного суду, погодилася з такими висновками з тих підстав, що положеннями п. 12 загальних умов контракту сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (п. 6.18 загальних умов), що узгоджується з правовим регулюванням договору оренди (найму).

90. Натомість, у цій справі, як було зазначено вище, суди попередніх інстанцій не встановили наявність такого ж змісту умов у Договорі фінансового лізингу, що не спростовано скаржником. Тож відмінність правозастосування зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ (умовами договорів), встановленими судами, що виключає подібність таких справ за змістовним критерієм.

91. З аналогічних підстав Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у інших постановах, на які посилається скаржник, адже відмінність прийнятих по суті судових рішень у названих та у цій справі зумовлена різними фактичними обставинами та умовами укладених договорів.

92. Ухвалені в цій справі судові рішення попередніх інстанцій оскаржуються відповідачем на тій підставі, що суди, розглянувши заяву позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог, фактично її відхилили та, відповідно, задовольнили позовні вимоги без урахування цієї заяви.

93. Верховний Суд враховує, що скаржник, з посиланням на судову практику, вважає, що господарські суди безпідставно не врахували наявність заяви ТОВ "ВАРТ ЛТД" №3 від 06.04.2023 про залік зустрічних однорідних вимог, яка є дійсною.

94. Відповідно до ч. 1 ст. 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

95. Отже зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов`язань: в одному - одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов`язанні є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов`язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого зобов`язання. У такому випадку зобов`язання в частині, що залишилася, може припинятися будь-якими іншими способами.

96. Аналіз положень ст. 203 ГК України та ст. 601 ЦК України свідчить про те, що вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам:

- бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим);

- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей. При цьому, правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);

- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

- безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань.

97. При цьому, слід зазначити про те, що умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, не передбачена чинним законодавством, зокрема, ст. 203 ГК України та ст. 601 ЦК України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами, що вже є усталеною судовою практикою та підтверджується численними постановами Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, зокрема, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17, від 05.11.2019 у справі №914/2326/18, постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №910/11116/19.

98. Суд касаційної інстанції зазначає, що висновки Верховного Суду щодо такої умови для проведення зарахування в порядку ст. 203 ГК України та ст. 601 ЦК України, як безспірність вимог, які зараховуються, були викладені (уточнені) у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №910/11116/19, на яку в тому числі посилається скаржник.

99. Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у пунктах 47-51 зазначеної постанови, безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.

100. Так, господарські суди встановили, що відповідно до змісту заяви ТОВ "ВАРТ ЛТД" №3 від 06.04.2023 про залік зустрічних однорідних вимог на підставі цієї заяви припиняються зустрічні грошові зобов`язання ТОВ "ВАРТ ЛТД" та АТ КБ "ПриватБанк" за Договором фінансового лізингу: 1) грошові зобов`язання ТОВ "ВАРТ ЛТД" перед АТ КБ "ПриватБанк" у розмірі 4718856,98 грн по сплаті заборгованості з відсоткової винагороди за користування майном; 2) грошові зобов`язання АТ КБ "ПриватБанк" перед ТОВ "ВАРТ ЛТД" на суму 4718856,98 грн по сплаті заборгованості за повернення сплачених лізингових платежів, як сплату частини вартості об`єкта лізингу.

101. У цьому зв`язку, господарський суд апеляційної інстанції встановив, що питання щодо припинення зобов`язань сторін за Договором фінансового лізингу шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог відповідно до наведеної заяви вже було предметом дослідження в межах справи №917/268/19, який дійшов висновку, що зарахування зустрічних вимог за вказаною заявою не відбулося, оскільки такі вимоги не носять безспірного характеру (вимоги ТОВ "ВАРТ ЛТД" до АТ КБ "ПриватБанк" про повернення лізингових платежів були предметом спору у справі №917/268/19). Отже, Східний апеляційний господарський суд в межах справи №917/268/19 вже надав оцінку питанню того, чи відбулося припинення зобов`язання сторін за Договором фінансового лізингу на підставі заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог №3 від 06.04.2023.

102. Верховний Суд в цілому погоджується з наведеною позицією господарського суду апеляційної інстанції та вважає за необхідне окремо зазначити, що всі суми, які зазначені в заяві позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог №3 від 06.04.2023 були та є предметом судового розгляду.

103. Так, у справі №917/268/19 спірною була сума у розмірі 21599147,50 грн, яка включала в себе 20825623,53 грн заборгованості за відсотковою винагородою та 773523,97 грн пені. При цьому, під час виконання судового рішення про стягнення наведених сум, ТОВ "ВАРТ ЛТД" зверталося до господарського суду з заявою про визнання наказу Господарського суду Полтавської області №917/268/19 від 13.11.2019 таким, що не підлягає виконанню в частині стягнення простроченої заборгованості за відсотковою винагородою за користування майном відповідно до Договору фінансового лізингу на суму 4718856,98 грн, однак суди відмовили у її задоволенні посилаючись на спірність вимоги ТОВ "ВАРТ ЛТД" до АТ КБ "ПриватБанк" про повернення лізингових платежів. Крім того, сума у розмірі 4718856,98 грн також була предметом спорів під час розгляду двох справ №917/822/23(917/1768/23) - 1400000,00 грн та №917/822/23(917/1961/24) - 3318856,98 грн.

104. Повні тексти судових рішень у наведених справах оприлюднено згідно з вимогами Закону України "Про доступ до судових рішень" і є загальновідомими.

105. Верховний Суд зауважує, що рішення суду першої інстанції у справі №917/822/23(917/1961/24) було ухвалено 06.02.2024, і банк не посилався на наявність заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні під час перевірки цього рішення судами апеляційної та касаційної інстанцій, а навпаки АТ КБ "ПриватБанк" заперечувало право ТОВ "ВАРТ ЛТД" на отримання цих коштів, оскільки вважало, що за своєю правовою природою лізингові платежі не є сумою попередньої оплати за договором купівлі-продажу, як складової частини договору лізингу, а є платою за найм (оренду) майна, яка в подальшому, виключно у разі її повного внесення на користь лізингодавця вважатиметься оплатою за придбане майно, яке є предметом договору лізингу. Такі самі заперечення АТ КБ "ПриватБанк" містяться у справі, що є предметом перегляду, однак у цій справі банк в тому числі вказав про наявність заяви позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог.

106. Отже, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції цілком обґрунтовано зауважив, що по-перше, в нього відсутні повноваження ревізувати висновок суду у справі №917/268/19, в якому вказано про спірність сум у заяві позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог №3 від 06.04.2023, а по-друге, цей висновок повністю узгоджується із встановленими обставинами у справі, що переглядається.

107. Додатково Верховний Суд зауважує, що в межах справи №917/822/23 про банкрутство ТОВ "ВАРТ ЛТД", АТ КБ "Приватбанк" 30.08.2023 звернулося до господарського суду з грошовими вимогами до боржника, та просив суд визнати грошові вимоги до ТОВ "ВАРТ ЛТД", а саме: 20825623,53 грн - відсоткова винагорода за користування майном, 762916,95 грн - пеня, 323828,11 грн судовий збір у справі №917/268/19 та 5368,00 грн судовий збір за подання заяви про з вимогами кредитора у справі про банкрутство. При цьому, грошові вимоги банку були обґрунтовані рішенням Господарського суду Полтавської області від 20.08.2019 №917/268/19.

108. Ухвалою Господарського суду Полтавської області у справі №917/822/23 заяву АТ КБ "Приватбанк" задоволено в повному обсязі.

109. Отже, як на час звернення АТ КБ "Приватбанк" з грошовими вимогами до боржника так і на час визнання цих грошових вимог ухвалою суду, вже була наявною заява ТОВ "ВАРТ ЛТД" №3 від 06.04.2023 про залік зустрічних однорідних вимог, однак банк звернувся до суду з грошовими вимогами до боржника не здійснивши такого зарахування.

110. Враховуючи, що банк неодноразово заперечував факт зарахування вказаних вимог між сторонами, і не здійснив такого зарахування, ТОВ "ВАРТ ЛТД" звернулося з позовом у справі, що переглядається.

111. Отже, в цьому випадку має місце порушення позивачем принципу добросовісності та його суперечлива поведінка.

112. Верховний Суд погоджується з доводами скаржника про те, суд першої інстанції (у касаційній скарзі некоректно зазначено суд апеляційної інстанції) безпідставно застосував до спірних правовідносин приписи ст. 41 КУзПБ.

113. Так, ухвалою Господарського суду Полтавської області від 20.06.2023 відкрито провадження у справі про банкрутство боржника ТОВ "ВАРТ ЛТД", введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном боржника та призначено розпорядника майна боржника.

114. Отже, спірні правовідносини сторін як щодо Договору фінансового лізингу, так і щодо заяви про залік зустрічних однорідних вимог №3 від 06.04.2023 виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "ВАРТ ЛТД" та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, а тому суд першої інстанції помилково застосував вказану норму до правовідносин сторін.

115. Однак, наведена помилка не вплинула на правильність прийнятого по суті рішення суду першої інстанції щодо задоволення позову.

116. Щодо посилання скаржника на висновок експертів у галузі права Верховний Суд зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 109 ГПК України висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов`язковим для суду.

117. Також є безпідставними аргументи скаржника щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову в тому числі, й з причин пропуску позовної давності.

118. Частиною 1 ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

119. Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

120. Згідно зі ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

121. Суди попередніх інстанцій встановили, що відповідно до п. 7.9 Договору фінансового лізингу строки позовної давності по вимогах про стягнення лізингових платежів, винагород, неустойки - пені, штрафів, інших платежів/витрат за цим договором встановлюються сторонами тривалістю 15 років.

122. При цьому, суди попередніх інстанцій не встановили будь-яких обмежень щодо сторін договору, за вимогами яких можуть застосовуватися ці подовженні строки позовної давності.

123. Враховуючи наведене, у судів попередніх інстанцій були відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності.

124. Водночас, аргументи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду є необґрунтованими з огляду на таке.

125. Проаналізувавши висновки, які викладені у наведених постановах Верховного Суду в частині наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень щодо задоволення позову, які, за твердженням скаржника не були враховані апеляційним господарським судом, Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки зміст оскаржуваної постанови не суперечить висновкам, на які посилається скаржник. Відповідні судові рішення прийняті у кожній окремій справі з врахуванням предмету спору в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин.

126. При цьому, для спростування будь-якого висновку, наведеного у оскаржуваних судових рішеннях, скаржник має навести не особисті міркування щодо незаконності та необґрунтованості цих судових рішень, а довести, який саме висновок Верховного Суду щодо застосування конкретної норми права у подібних відносинах не врахували суди попередніх інстанцій з урахуванням встановлених ними обставин справи. Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.

127. Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судами попередніх інстанцій у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

128. Натомість доводи скаржника фактично спрямовані на переоцінку поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до положень ст. 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

129. З огляду на викладене, доводи касаційної скарги про неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і аргументи про неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування таких норм, не знайшли свого підтвердження за під час касаційного перегляду справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

130. Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

131. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції, - без змін.

Судові витрати

132. У зв`язку з тим, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 та рішення Господарського суду Полтавської області від 21.01.2025 у справі №917/822/23(917/1961/24) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Картере

Судді К. Огороднік

В. Пєсков