Рішення від 12.02.2025 по справі 761/23160/24

Справа № 761/23160/24

Провадження № 2/761/2345/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Юзькової О.Л.

при секретарі Марінченко Л.В.,

за участі

представника позивача Борисенко І.Г.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договір дарування, скасування запису про право власності на об`єкт нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

Представник ТОВ «Інтер-Контакт-Пріор» звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи заявлені вимоги наступним. У червні 2023 Товариство звернулось до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири13 в буд. АДРЕСА_1 . Позов грунтувався на рішенні господарського суду м. Києва від 06.04.2021, яким було зобов`язано ОСОБА_2 повернути Товариству порошок мідний ПСМ-1 у кількості 2 213,87 кг шляхом доставки до місцезнаходження ТОВ «Інтер-Контакт-Пріор». На думку позивача договір дарування був спрямований на ухилення відповідачкою від виконання зобов`язання покладеного на неї судом господарської юрисдикції. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25.12.2023 (справа № 761/22496/23) у задоволенні позову було відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 30.04.2024 рішення суду першої інстанції змінено, його мотивувальну частину викладено в редакції цієї постанови. Підставою для зміни мотивувальної частини стало те, що під час судового розгляду третю особу ОСОБА_1 (обдаровану за договором дарування) не було залучено до участі у справі в якості відповідача. Разом з тим, ОСОБА_2 , дізнавшись про існування спору, який розглядається Господарським судом м. Києва, діючи умисно, з метою приховання своєї власності (квартири) та для унеможливлення стягнення з неї в майбутньому, 29.05.2021 подарувала належне їй нерухоме майно своїй матері - ОСОБА_1 . Укладений договір дарування є фіктивним, таким що укладений без за відсутності настання реальних наслідків, його мета - приховання майна від конфіскації чи звернення стягнення. За таких обставин представник позивача просить суд визнати недійсним договір дарування від 29.05.2021, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та скасувати запис про право власності № 42027819 на об`єкт нерухомого майна внесеного до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.05.2021. Позивач також просить поновити пропущений строк на додачу позову, з огляду на те, що має місце переривання строку позовної давності в даних спірних правовідносинах.

Провадження у справі відкрито 30.08.2024, відповідно до положень ст.ст. 19, 274 ЦПК України вирішено питання про її розгляд за правилами загального позовного провадження.

ОСОБА_2 подано відзив на позов де зазначено наступне. На момент укладання спірного договору у ОСОБА_2 не існувало грошового зобов`язання перед позивачем, не існує його і на даний час. Виконавчі провадження відсутні, квартира не перебувала під забороною. Обдарована прийняла подарунок, ним розпоряджається і користується. Крім того, відповідач зазначає, що рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 910/169/52/20 ОСОБА_2 зобов`язано повернути на користь позивача порошок ПСМ-1 у кількості 2213,87кг. Позивач двічі звертався до Господарського суду м. Києва з заявами про зміну способу і порядку виконання рішення суду від 06.04.2021 шляхом стягнення зі ОСОБА_2 вартості вищевказаного порошку. У задоволенні даних заяв було відмовлено. Також відповідачем зазначено, що правила ч. 2 ст. 264 ЦК України на спірні правовідносини не розповсюджуються.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги, просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 , яка одночасно є представником ОСОБА_2 заперечувала щодо задоволення позову у зв`язку із його безпідставністю.

Вислухавши доводи учасників процесу, дослідивши наявні докази та надавши їм відповідну оцінку, суд приходить до наступних висновків.

Встановлено, що Господарським судом м. Києва 06.04.2021 постановлено рішення, яким частково задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор» до фізичної особи ОСОБА_2 про зобов`язання вчинити дії.

Зобов`язано ОСОБА_2 повернути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор» порошок мідний ПСМ-1 у кількості 2 213,87 кг шляхом доставки за місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор» за адресою: Київська область, Васильківський район, селище міського типу Калинівка, вулиця Індустріальна, будинок 9, стягнуто з відповідача 4 381 грн. 57 коп. витрат по сплаті судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення Господарського суду м. Києва набрало чинності, після його перегляду Північним апеляційним господарським судом 20.07.2021.

Як вбачається з матеріалів справи 01.08.2022 приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Кошарним О.В. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення Господарського суду м. Києва від 06.04.2021 на підставі наказу № 910/16952/20, виданого 10.09.2021.

15.08.2022 виконавчий документ, виданий судом господарської юрисдикції повернуто стягувачу відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Також встановлено, що 19.05.2021 між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарована) було укладено договір купівлі - продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колич Т.В.

За змістом договору дарування, ОСОБА_2 , донька, передає безоплатно у дар, а ОСОБА_1 , мати, приймає як дарунок квартиру АДРЕСА_1 .

Як вбачається з матеріалів справи відповідачем ОСОБА_2 змінено прізвище « ОСОБА_2 » у зв`язку із укладенням шлюбу зі ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Так, у зв`язку із тим, що ТОВ «Інтер-Контакт-Пріор» вважав, що договір, укладений між відповідачами є таким, що вчинений з метою уникнути відповідальності за зобов`язанням, виконання якого є обов`язковим, з огляду на наявність рішення Господарського суду м. Києва від 06.04.2021, Товариство звернулось до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25.12.2023 у задоволенні позову було відмовлено.

30.04.2024 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ частково задовольнив апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор».

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року змінив, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Так, колегією суддів зазначено, що встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі N 523/9076/16-ц), в той час як суд першої інстанції залучив до участі в справі ОСОБА_1 , мати відповідача ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ), в якості третьої особи.

Залучення до участі у справі ОСОБА_1 в якості третьої особи не може забезпечити належний розгляд справи за заявленими вимогами ТОВ «Інтер-Контакт-Пріор» про визнання договору недійсним.

Представник позивача зазначає, що відповідач ОСОБА_2 достеменно знала про наявність спору, який розглядається в Господарському суді м. Києва.

Дана обставина не заперечувалась стороною відповідача під час розгляду даної справи.

Так, Велика Палата Верховного Суду (постанова від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц) погодилась з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Також Велика Палата Верховного Суду зазначила наступне.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Також Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначає таке.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

На час звернення з позовом частиною другою статті 11 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У контексті статті 31 ЦПК України у зазначеній редакції саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду враховувала, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, та вважала, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Разом з тим, слід зазначити, що рішенням Господарського суду м. Києва від 06.04.2021 права позивача захищено шляхом зобов`язання відповідача повернути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор» порошок мідний ПСМ-1 у кількості 2 213,87 кг шляхом доставки за місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор».

При цьому, як вбачається з наданих відповідачем доказів, 08.11.2023 та 03.04.2024 ухвалою Господарського суду м. Києва залишено без задоволення заяву ТОВ «Інтер-Контакт-Пріор» про зміну способу і порядку виконання рішення Господарського суду м. Києва від 06.04.2021 шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 1 687 256,74 грн. вартості порошку мідного ПСМ-1 у загальній кількості 2 213,87 кг.

Крім того, суд бере до уваги, що ОСОБА_1 приєдналась до публічного договору про надання послуг з вивезення побутових відходів від 08.06.2021, які надає КЦ «Центр комунального сервісу» за адресою: АДРЕСА_1 , отримує послуги за договорами про надання послуг з розподілу електричної енергії, розподілу природного газу, водовідведення, постачання теплової енергії в кв. АДРЕСА_1 .

З огляду на вищенаведене, реєстрація ОСОБА_2 в спірній квартирі не дає підстави вважати, що договір дарування 19.05.2021 укладався без мети створення правових наслідків.

За положеннями ч. ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами, відповідно до ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, як це визначено ч. 1 ст. 12 ЦПК України.

В свою чергу за приписами ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Виходячи з наведеного, з огляду на те, що стороною позивача не доведено обставини з якими чинне законодавство України передбачає можливість визнання договору не дійсним, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.

Так, за положеннями ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За приписами ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, суд вважає за можливе не надавати аналіз доводам сторін з цього приводу, оскільки питання пропуску строку позовної давності, його поновлення та застосування положень ч. 4 ст. 267 ЦК України вирішується в разі встановлення порушення права на захист якого подано позов.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006р. у справі «Проніна проти України»).

Розподіляючи судові витрати, суд керується положеннями ст. 141 ЦПК України

Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,141,196,223,258,259,263,268, 353-357 ЦПК України, ст.ст. 202, 203,234,717 ЦК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтер-Контакт-Пріор» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договір дарування, скасування запису про право власності на об`єкт нерухомого майна залишити без задоволення.

Скасувати арешт на квартиру АДРЕСА_1 реєстраційний номер об`єкта нерухомості: 1051278980000, накладений ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 вересня 2024 року в порядку забезпечення позову.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: