Рішення від 19.06.2025 по справі 205/9541/24

19.06.2025 Єдиний унікальний номер 205/9541/24

Справа № 205/9541/24

Провадження № 2/205/1199/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2025 року м. Дніпро

Новокодацький районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Федотової В.М.,

при секретарі Киричок Л.А.,

за участю представника позивача адвоката Мороза В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада 2» про захист прав споживачів та стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із вищевказаною позовною заявою.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . У договорі про надання послуг № К/Р2-2/12/04/16 від 12.04.2016 року визначено, що відповідач ТОВ «Рада 2» організував контрольно-пропускний режим і влаштував переговорний пристрій у під`їзді будинку АДРЕСА_2 . Предметом вказаного договору є надання відповідачем послуг із забезпечення контрольно-пропускного режиму до будинку АДРЕСА_2 , шляхом використання власного персоналу і електронних пристроїв контролю доступу, з метою недопущення безконтрольного переміщення (доступу) осіб до вказаного будинку. Разом з тим, умови вказаного договору не містять відомостей про наявність у відповідача ліцензії охоронної діяльності шляхом надання послуг «забезпечення пропускного режиму». За відкритими публічними джерелами було виявлено, що ТОВ «Рада 2» не має відповідного КВЕДу, що регулює діяльність приватних охоронних служб. Відповідачем застосовано нечесну підприємницьку практику у зв`язку з чим права споживача ОСОБА_1 було порушено та введено її в оману, шляхом повідомлення їй завідомо неправдивої інформації щодо наявності у відповідача всіх дозвільних документів для надання вказаних послуг, а також примусу, який вплинув на свободу вибору. Позивач зазначає, що їй нав`язано послуги суб`єкта підприємницької діяльності ТОВ «Рада 2», внаслідок агресивної підприємницької практики товариства. Нав`язування було зумовлене не наданням вільного доступу позивачу до власної квартири без укладення відповідного договору. Пункти вказаного договору були визначені та складені відповідачем самостійно і на власний розсуд. Всі суперечності мають тлумачитись на користь споживача, як юридично слабшої сторони у вказаних правовідносинах. У зв`язку з викладеним, позивач зазнала моральної шкоди, оскільки її права зі сторони відповідача було порушено, обмежено можливість у праві користування приватною власністю, позивач постійно перебувала у розпачі за можливість знищення або порчі належного їй майна. Через незаконні дії відповідача у позивача змінився звичний темп життя, вона змушена витрачати багато часу на боротьбу з відповідачем, намагається змусити його виконувати взяті на себе зобов`язання, несе незаплановані фінансові витрати, однак відповідач ігнорує позивача. Позивач зазнала негативних емоцій, душевних страждань і дискомфорту, її фізичний та емоційний стан зазнали значного погіршення, враховуючи її 70 річний вік. Також позивач перебувала на стаціонарному лікуванні у зв`язку із нервовим зривом та судинним кризом, які з`явилися через стреси та нервові зриви, які завдані відповідачем. Моральну шкоду відповідач оцінює в 20000 грн. Позивач неодноразово зверталася до відповідача з метою досудового врегулювання спору, але бажаних результатів досягнуто не булло.

Враховуючи викладене, позивач звертається до суду та просить визнати недійсним договір про надання послуг № К/Р2-2/12/04/16 від 12.04.2016 року, який було укладено між сторонами та стягнути із відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 20000 грн. та судові витрати по справі.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02.08.2024 року зазначену позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків, які вказані у мотивувальній частині ухвали.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 13.08.2024 року зазначену позовну заяву повернуто позивачу.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17.09.2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено, ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 13.08.2024 року про повернення позовної заяви ОСОБА_1 до ТОВ «Рада 2» про захист прав споживачів та стягнення моральної шкоди було скасовано, справу направлено до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська для продовження розгляду.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30.09.2024 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою судді від 26.11.2024 року було зобов`язано Міністерство соціальної політики України надати суду інформацію з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщеної особи, інформацію щодо позивача.

09.12.2024 року до суду від представника відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву. В обґрунтування заперечень зазначила, що між позивачем та відповідачем мав місце аналогічний судовий спір, з тим самим предметом та з тих самих підстав. В липні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Дарницького районного суду м. Києва з позовною заявою (справа № 753/13210/19) про захист прав споживачів, визнання договорів недійсними, відшкодування шкоди та зобов`язання вчинити дії. Зокрема, позивач просила суд визнати недійсним договір № К/Р2-2/12/04/16 від 12.04.2016 року. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13.12.2021 року по вищезазначеній справі у задоволенні позову позивачу ОСОБА_1 було відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного суду м. Києва від 18.10.2023 року рішення першої інстанції було змінено лише в частині зобов`язання відповідача надати позивачу ключі від електролічильника, технічний паспорт на електролічильник, ключі від поштової скриньки, ключі від домофону та ключі від пристрою пропуску. Таким чином, позивач в черговий раз винесла на розгляд суду спір про той самий предмет, з тих самих підстав, між тими самими сторонами. Окрім того, у провадженні судді Ленінського районного суду м. Дніпра Остапенко Н.Г. вже перебуває на розгляді справа № 205/10564/24 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Рада 2» про захист прав споживачів про той самий предмет, з тих самих підстав, між тими самими сторонами. Також, у провадженні судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська Курбанової Н.М. перебуває на розгляді справа № 205/2168/24 за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Рада 2» про захист прав споживачів про той самий предмет, з тих самих підстав, між тими самими сторонами, зокрема, про відшкодування моральної шкоди. Враховуючи викладене, представник відповідача просить суд закрити провадження по вказаній справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК. Також представник відповідача письмово просила суд поновити строк на подання відзиву на позовну заяву, оскільки сторона відповідача тільки 03.12.2024 року отримала примірник вказаної позовної заяви.

16.12.2024 року до суду від позивача ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення у яких вона просила відхилити відзив відповідача та задовольнити позовні вимоги, розгляд справи проводити на підставі наявних матеріалів. Зазначила, що у відзиві представник відповідача не заперечує та не спростовує обставини, викладені у позовній заяві. У зазначених представником відповідача справах предмети позову і їх підстави є відмінними, що не дає можливості стверджувати про їх тотожність. Окрім того, цивільну справу № 205/10564/24, що перебувала у провадженні судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська Остапенко Н.Г., ухвалою від 19.10.2024 року залишено без розгляду. Також зазначає, що відсутні обґрунтовані підстави для поновлення пропущеного строку на подання відзиву на позовну заяву.

02.01.2025 року до суду надійшла відповідь Міністерства соціальної політики України, з якої вбачається, що позивач ОСОБА_1 з 01.05.2022 року фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 (том 1 а.с. 158-159).

11.02.2025 року до суду від представника відповідача Гіневської-Гайдай М.О. надійшла відповідь на письмове опитування позивача, в порядку ст. 93 ЦПК. У вказаній відповіді зазначено, що на момент укладення договору № К/Р2-2/12/04/16 від 12.04.2016 року відповідач не мав ліцензії на надання послуг «забезпечення пропускного режиму», оскільки чинне на той момент законодавство України не вимагало наявності такої ліцензії. На момент укладення договору № К/Р2-2/12/04/16 від 12.04.2016 року відповідач не мав у своєму штаті співробітників-охоронців, натомість мав укладений договір з третьою особою на надання послуг пропускного режиму, у штаті якого були консьєржі, які і надавали послуги пропускного режиму в секціях будинку АДРЕСА_2 . Періодично вартість надання послуг контрольно-пропускного режиму переглядається і затверджується рішеннями загальних зборів співвласників будинку. На сьогоднішній день у відповідача не збереглися первинні документи на придбання переговорних пристроїв у вказаному будинку, а також актів виконаних робіт щодо їх встановлення, оскільки згідно внутрішнього положення про зберігання документів граничним терміном зберігання документів є 5 років.

03.03.2025 року до суду від позивача ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення щодо письмового опитування відповідача у яких вона позовні вимоги підтримала у повному обсязі та, посилаючись на обставини, зазначені нею раніше, просила суд відхилити як неналежні та недопустимі докази, надані стороною відповідача у відповіді на письмове опитування, а саме: договір № 1/01/01/20/Р2 «Про надання послуг із забезпечення контрольно-пропускного режиму» від 01.01.2020 року, а також протокол № 1 загальних зборів власників житлових та нежитлових приміщень від 26.10.2021 року.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19.03.2025 року у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів та про застосування заходів процесуального примусу до відповідача у вигляді штрафу було відмовлено.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08.04.2025 року підготовче провадження по справі було закрито, справу призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.04.2025 року заяву ОСОБА_1 про відвід судді визнано необґрунтованою, заяву ОСОБА_1 про відвід судді вирішено передати до канцелярії Ленінського районного суду м. Дніпропетровська для визначення судді, який буде вирішувати питання про відвід, у порядку, встановленому ч. 1 ст. 33 ЦПК України.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15.04.2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Федотової В.М. було відмовлено.

У судовому засіданні, яке було проведено в режимі відеоконференції, представник позивача адвокат Мороз В.В. надав пояснення аналогічні викладеним у позовній заяві та письмових поясненнях, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити. Зазначив, що укладення договору в 2016 році не позбавляє права позивача на його оскарження. Окрім того, не всі мешканці будинку, які незадоволені послугами ТОВ «Рада 2» мають фінансову можливість, сили і час на ведення тривалих судових спорів із відповідачем.

У судовому засіданні, яке було проведено в режимі відеоконференції, представник відповідача ТОВ «Рада 2» адвокат Фоменко Д.А., надав заперечення, аналогічні викладеним ним у відзиві на позов, проти задоволення позовних вимог заперечував, просив відмовити у повному обсязі у зв`язку з їх необґрунтованістю та недоведеністю. Звернув увагу суду, що позивачем не надано доказів її перебування у лікарні, а тому моральна шкоди позивачем не доведена.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч. 4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Суд, заслухавши думку учасників судового процесу, вивчивши матеріали справи та всі додані до неї документи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується цивільний позов, об`єктивно оцінивши всі зібрані по справі докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступного висновку.

Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На підставі ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_4 . Вказане підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1 а.с. 13-14).

Матеріали справи містять копію договору № К/Р2-2/12/04/16 про надання послуг від 12.04.2016 року (далі Договір), який було укладено між ТОВ «Рада 2» та ОСОБА_1 (том 1 а.с. 12).

Згідно із п. 1.1. Договору підприємство надає власнику послуги із забезпечення пропускного режиму та платне користування і обслуговування переговорного пристрою у під`їзді в будинку АДРЕСА_2 , а власник зобов`язується своєчасно та у повному обсязі оплачувати вартість послуг у строки та на умовах, передбачених Договором.

Щодо можливості поновлення процесуального строку для подання стороною відповідача відзиву на позовну заяву, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 120 ЦПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

Поважними ж визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 127 ЦПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Вирішуючи питання про можливість поновлення представнику позивача строку на подачу відповіді на відзив, суд приймає до уваги практику Європейського суду з прав людини, у якій зазначено що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», № 47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», №35787/03, п. 29).

При цьому, ЄСПЛ провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Натомість надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.

Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним». Для того щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує її права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).

Вирішуючи питання поновлення пропущеного строку для подання відзиву на позовну заяву, суд враховує основні засади цивільного судочинства, в тому числі, принципи пропорційності, змагальності. диспозитивності, які гарантують право кожного учасника процесу подати свої докази, відстоювати свою позицію перед судом, враховуючи значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, та обов`язок суду сприяти учасникам процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України, та розглянути справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених нею вимог та на підставі поданих доказів.

Беручи до уваги наведені представником відповідача підстави для поновлення пропущеного строку, а також важливість подання кожною стороною процесу письмових заяв по суті справи, оскільки саме на підставі таких заяв та поданих доказів буде розглядатися справа по суті, суд визнає причини пропуску встановленого строку поважними та вважає за необхідне поновити стороні відповідача строк для подання відзиву на позовну заяву.

Суд також дослідив клопотання представника відповідача про закриття провадження по справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК та дійшов висновку про відмову у його задоволенні, оскільки обставини у наведених стороною відповідача цивільних справах не є тотожними зазначеній справі. До того ж, ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська Остапенко Н.Г. від 19.10.2024 року у цивільній справі № 205/10564/24 позовну заяву ОСОБА_1 до ТОВ «Рада 2» про захист прав споживачів було залишено без розгляду.

Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами у вказаній справі, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей та, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст.43Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.

За змістом ч. 1 ст.205ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Зобов`язання виникають із підстав, передбачених ст. 11 ЦК України, зокрема, договорів.

Відповідно до ст.526ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ст.626ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Свобода договору є одним з основоположних принципів сучасного цивільного права. У частині першій статті 627 ЦК України зазначено, що сторони, відповідно до статті шостій цього Кодексу, є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін та погоджені ними, а також умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Таким чином, під час укладення договору сторони є вільними у виборі умов договору, на власний розсуд та за взаємною згодою визначають умови, порядок розрахунків і платежів.

За змістом ч. 1 ст. 901 та ч. 1 ст. 903ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Зобов`язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов`язанням.

Як було встановлено судом, між ТОВ «Рада 2» та ОСОБА_1 було укладено договір № К/Р2-2/12/04/16 про надання послуг від 12.04.2016 року (том 1 а.с. 12).

Підписавши вказаний договір сторони погодили всі його істотні умови.

Вказаний договір раніше не оспорювався та не визнавався недійсним, відповідних доказів матеріали справи не містять.

Відповідно до ч. 1 ст.203ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із ст.216ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до ч. 1 ст.227ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним, тобто даний договір є оспорюваним, і лише на підставі позову заінтересованої сторони він може бути визнаний недійсним.

Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов`язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто, що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності (Лист Верховного Суду України від 24.11.2008 року «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Разом з тим, позивачем не спростовано твердження сторони відповідача про те, що на момент укладення спірного договору на даний вид діяльності не була необхідна ліцензія, а також те, що умови договору передбачали наявність ліцензії.

Пунктами 5.1., 5.2. Договору передбачено, що договір укладається на один рік та набирає чинності з моменту підписання його сторонами. Договір вважається продовженим на кожний наступний термін, якщо жодна із сторін в письмовій формі не заявить про його перегляд за 20 днів до закінчення його дії.

Доказів того, що позивач у письмовій формі зверталася до відповідача з проханням розірвати спірний договір матеріали справи не містять.

При цьому, пунктом 7.6. Договору передбачено, що своїм підписом власник надає особисту згоду на обробку персональних даних, а саме: збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, адаптування, зміни, поновлення, використання і поширення, знеособлення, знищення відомостей про фізичну особу.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст.230ЦК України якщо одна із сторін навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин вважається недійсним.

За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230 ЦК України.

Відповідно до п. 20 постанови ПленумуВерховного СудуУкраїни «Просудову практикурозгляду справпро визнанняправочинів недійсними»від 6листопада 2009року №9 ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суд зазначає, що будь-яких належних та допустимих доказів про укладення спірного договору під тиском та примусом зі сторони відповідача, без волевиявлення позивача, суду не надано, як і не надано доказів введення позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Аналогічна норма міститься ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17. Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц).

Згідно із ст.76ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.77ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 80ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ч. 6 ст.81ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Стаття 129Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладене, розглядаючи даний спір в межах заявлених вимог, оцінюючи надані по справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності та взаємності зв`язку у сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Правових підстав для визнання недійсним договору № К/Р2-2/12/04/16 про надання послуг від 12.04.2016 року судом не встановлено, а тому не підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення моральної шкоди, як такі, що є похідними від вимог про визнання договору недійсним.

При вирішенні питання розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Представник відповідача просив стягнути із позивача на користь відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 12 000 грн.

Представник позивача адвокат Мороз В.В. письмово просив відмовити у стягненні із позивача витрати на правову допомогу. Зазначив, що стороною відповідача не надано детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Фоменком Д.А., що позбавляє можливості перевірити заявлену суму витрат на її відповідність критеріям співмірності, обґрунтованості, пропорційності та доцільності. Просив також врахувати фінансовий стан позивача, яка є непрацездатним інвалідом, внутрішньо переміщеною особою та пенсіонером за віком, для якої єдиним джерелом доходу є пенсія, на підтвердження чого представником надано відповідні докази.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини 1 статті 133 ЦПК України).

Згідно із ч. ч. 1, 2, 3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із часом, затраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Верховний Суд в додатковій постанові від 12.09.2018 року (справа № 810/4749/15) вказав, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Також, Верховний Суд у постанові від 22.12.2018року (справа № 826/856/18) зазначив, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У своїх постановах від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16 від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 року у справі № 726/549/19 Верховним Судом неодноразово висловлювалась правова позиція, згідно якої на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу представником відповідача адвокатом Фоменком Д.А. було надано копії: договору № 18/08/23Р2 від 18.08.2023 року про надання правничої допомоги, додаткової угоди № 18 від 12.12.2024 року, акту № 18 приймання-передачі наданих послуг від 16.05.2025 року.

Відповідно до акту № 18 приймання-передачі наданих послуг від 16.05.2025 року гонорар адвоката становить фіксовану суму 12 000 грн.

Аналізуючи надані представником позивача докази понесення витрат на правову допомогу, суддя зазначає про відсутність необхідних доказів понесення таких витрат, а саме: відсутність детального опису робіт, здійснених адвокатом, у зв`язку з чим суд позбавлений права перевірити заявлену суму витрат на її відповідність реальним витратам, критеріям розумності, співмірності на необхідності таких витрат у вказаній справі.

Той факт, що сторони у вказаному договорі погодили гонорар адвоката за надану професійну правничу допомогу по справі у фіксованому розмірі 12 000 грн., не звільняє адвоката від обов`язку надати детальний опис виконаних ним робіт та не ґрунтується на вимогах закону.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що витрати, понесені позивачем на надання правової допомоги у розмірі 12 000 грн. стягненню із позивача не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд вважає за можливе судові витрати по справі віднести за рахунок держави.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6Конвенції прозахист правлюдини іосновоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203, 205, 207, 216, 227, 230, 526, 626, 629, 638, 901, 903 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 137, 141, 247, 258-259, 263-266, 354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рада 2» про захист прав споживачів та стягнення моральної шкоди відмовити у повному обсязі.

Судовий збір по справі віднести за рахунок держави.

Понесені стороною відповідача витрати на правову допомогу у розмірі 12 000 грн. покласти на відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Рада 2».

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Сторони по справі:

позивач ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , фактично проживає: АДРЕСА_3 ;

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Рада 2», код ЄДРПОУ 32070519, місцезнаходження: м. Київ, вул. А. Ахматової, буд. 3.

Повний текст рішення буде складено 30 червня 2025 року.

Суддя: Федотова В.М.