Постанова від 04.07.2025 по справі 461/2942/23

Справа № 461/2942/23 Головуючий у 1 інстанції: Романюк В.Ф.

Провадження № 22-ц/811/512/25

Провадження № 22-ц/811/741/25 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 липня 2025 рокуЛьвівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Цяцяк Р.П.,

судді Ванівський О.М. та Шеремета Н.О.,

за участю: секретаря Підлужного В.І.;

адвокатів Зубашевського Н.П. і Цімка П.О.

представників позивача Хромчака І.Д.;

адвокатів Кардашевської Г.М. і Криницької Н.В.

представників АТ «Райффайзен Банк»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду міста Львова від 15 січня 2025 року і додаткове рішення Галицького районного суду міста Львова від 10 лютого 2025 року та апеляційною скаргою Кардашевської Ганни Миколаївни, представника Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», на додаткове рішення Галицького районного суду міста Львова від 10 лютого 2025 року,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» в особі Львівської обласної дирекції Акціонерного товариства «Райффайзен Банк» та Публічного акціонерного товариства «Артем Банк» про визнання недійсними договору комісії № 2306/16 на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення, який укладений 23.06.2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Артем-Банк» (далі Договір комісії), та договору факторингу, який укладений 24.06.2016 між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Артем-Банк» (далі Договір факторингу).

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що 23.06.2016 року між позивачем та ПАТ «Артем Банк» було укладено Договір комісії, відповідно до умов якого комісіонер (ПАТ «Артем Банк») зобов`язувався за дорученням комітента ( ОСОБА_1 ) за комісійну винагороду вчинити до 24 червня 2016 року за рахунок комітента від свого імені правочини з первісним кредитором (АТ «Райффайзен Банк») щодо набуття права вимоги до Позичальника ( ОСОБА_2 )за Кредитним договором №010/08-3/3113/в від 17.08.2007 року та договорами забезпечення до нього за ціною не більше узгодженої сторонами, що становить 2?050?000 гривень.

24.06.2016 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Артем-Банк» був укладений Договір факторингу права грошової вимоги за Кредитним договором №010/08-3/3113/в від 17.08.2007 року, згідно якого в порядку та на умовах, визначених в цьому Договорі, фактор (ПАТ «Артем Банк») зобов`язується передати (сплатити) Клієнту(АТ «Райффайзен Банк»)Суму Фінансування, а Клієнт зобов`язується відступити Факторові Права Вимоги за Кредитними Договорами в обсязі та на умовах, що існують на Дату відступлення Прав Вимоги.

Позивач вважає, що право вимоги за Кредитним договором №010/08-3/3113/в від 17.08.2007 року, з метою набуття якого Позивачем було укладено Договір комісії, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» не було передано а ні ПАТ «Артем Банк», а ні позивачу, а залишилося в ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Враховуючи наведене та посилаючись на частини 1 і 3 статті 215 ЦК України та частину 1 ст. 203 ЦК України, а також на висновки, наведені у постановах Верховного Суду від 09.12.2020 року у справі № 461/7538/14-ц та від 12.04.2023 року у справі № 461/4066/21, просив позов задовольнити (том 1, а.с. 1-7).

Рішенням Галицькогорайонного судуміста Львовавід 15січня 2025року у задоволенні позову відмовлено (том 3, а.с. 237-248).

Додатковим рішеннямГалицького районногосуду містаЛьвова від10лютого 2025року частково задоволено заяву представниці АТ «Райффайзен Банк» та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Райффайзен банк» витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн.

В задоволенні решти вимог заяви відмовлено (том 4, а.с. 76-81).

Рішення Галицького районного суду міста Львова від 15 січня 2025 року та додаткове рішення Галицького районного суду міста Львова від 10 лютого 2025 року оскаржив позивач.

Апелянт просить вищезгадані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги, покликаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та на порушення норм процесуального і неправильне застосування норм матеріального права.

Звертає увагу на те, що Верховний Суд, досліджуючи спірні правовідносини, у постанові від 12.04.2023 року у справі № 461/4066/21 прийшов до висновку про те, що AT «Артем-Банк» діяв на виконання Договору комісії та сплатив передані йому ОСОБА_1 грошові кошти за Договором факторингу AT «Райффайзен Банк Аваль», не набувши на них права, а тому прийшов до висновку про те, що лише у разі визнання недійсними договорів комісії та факторингу у ОСОБА_1 може виникнути право вимагати повернення безпідставно набутого майна (грошей) AT «Райффайзен Банк Аваль» на підставі частини 1 ст. 1212 ЦК України.

Вважає, що суд першої інстанції, всупереч наведеному вище висновку Верховного Суду, зробив повністю протилежний висновок стосовного того ж питання, зазначивши, що Договір факторингу є дійсним та виконаний сторонами в повному обсязі, а тому AT «Райффайзен Банк» правомірно (законно) відступив право вимоги за кредитним договором на користь AT «Артем-Банк» та отримав фінансування в розмірі 2 050000 грн., нормативно його не обґрунтувавши.

Вважає помилковим висновок суду про те, що сторони оскаржуваного Договору факторингу від 24.06.2016 року мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та досягнули згоди з усіх істотних умов, оскільки AT «Артем-Банк» діяв виключно на підставі Договору комісії № 2306/16 від 23.06.2016 року на вчинення правочинів щодо придбання права вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення (за дорученням ОСОБА_1 , від свого імені, але за рахунок комітента), який укладений між ОСОБА_1 (комітент) та AT «Артем-Банк» (комісіонер), а Договір факторингу був укладеним у зв`язку з тим, що попередньо (23.06.2016 року) з AT «Артем-Банк» був укладений Договір комісії.

Відтак, апелянт вважає, що з урахуванням положень ч. 1 ст. 1011, ч. 1 ст. 1018 ЦК України, правових висновків, які викладені Верховним Судом у постанові від 12.04.2023 року у справі № 461/4066/21, AT «Артем-Банк», діючи як комісіонер, не міг набути права вимоги за договором факторингу від 24.02.2016 pоку. Відповідно AT, «Райффайзен Банк Аваль» не міг відступити права вимоги на користь AT «Артем-Банк», права та повноваження якого були визначені договором комісії. Відтак, вважає помилковим висновок суду першої інстанції стосовно того, що позивачем у позові не наводяться фактичні обставини, з якими закон пов`язує недійсність договору, та норми закону, яким суперечать оспорювані договори.

Звертає увагу на те, що метою укладення та виконання Договору комісії та Договору факторингу сторони визначили відступлення на користь фізичної особи ОСОБА_1 права вимоги за договором кредиту та договорами забезпечення, проте ця мета досягнутою не була і щодо цієї обставини Верховний Суд у постанові від 09.12.2020 року у справі №461/7538Д4 зробив висновок про те, що оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, сторони задіяли спосіб і переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін, а відтак між ОСОБА_1 та ПАТ «Райффайзен банк Аваль» не укладені правочини, які б свідчили про перехід до ОСОБА_1 прав банку, як кредитодавця, а тому стороною договору відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором) ОСОБА_1 не може бути. Отже, наступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов`язків вибулої сторони, в цих правовідносинах відсутнє. Таким чином, Договір комісії та Договір факторингу суперечать ч. 1 ст. 1011, ч. 1 ст. 1018, ч. 1 ст. 1077 ЦК України і такі не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, що є порушенням частин 1 і 5 ст. 203 ЦК України.

Вважає помилковим висновок суду про те, що позивач позбавлений можливості висувати прямі вимоги до AT «Райффайзен Банк» у разі неналежного виконання останнім своїх обов`язків за укладеним договором факторингу, оскільки такий висновок суперечить ч. 3 ст. 215 ЦК України, відповідно до якої недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин), а також висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 12.04.2023 року у справі № 461/4066/21, про те, що ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 є пред`явлення позову про визнання договору комісії та договору факторингу недійсними на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Вважає, що оскаржуване рішення також не відповідає принципу справедливості, який є одним із засад в зобов`язальних правовідносинах, оскільки за наслідками ухвалення цього рішення між сторонами склалось правовідношення за яким ОСОБА_1 не набув права вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення і, сплативши AT «Райффайзен Банк» кошти, позбавлений можливості реалізувати право на повернення цих коштів. Натомість, AT «Райффайзен Банк» володіє, і невідступленим правом вимоги, і грошовими коштами ОСОБА_1 , тобто - позивач знаходиться у стані правової невизначеності (том 4, а.с. 93-104).

Щодо додаткового рішення від 10 лютого 2025 року, то позивач вважає, що це рішення судом ухвалено з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, а правова допомога, описана у заяві представниці Банку, «не відповідала критерію необхідності, складності справи, у матеріалах справи відсутні докази її надання».

Зокрема, звертає увагу на те, що ст. 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи (частина 1), та встановлено, що у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору (частина 2), а у Відзиві AT «Райффайзен банк» на позовну заяву не зазначено попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які згаданий відповідач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Такого розрахунку витрат на правову допомогу цим відповідачем не наведено у жодній заяві під час розгляду справи (том 4, а.с. 120-127).

Додаткове рішеннясуду від10лютого 2025року також оскаржила і представниця AT «Райффайзен Банк», яка просить додаткове рішення скасувати та ухвалити нове, яким стягнути з ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 240000 грн., покликаючись на «сума судових витрат на правничу допомогу, заявлена Відповідачем-1 (AT «Райффайзен банк»)до розподілуміж сторонами,є повністюдоведеною таобґрунтованою,а такожцілком співмірноюз обставинамисправи» (том 4, а.с. 134-147).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників апелянта на підтримання доводів апеляційної скарги та заперечення цих доводів зі сторони представників AT «Райффайзен Банк», перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

ЦПК України встановлено, що:

- цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (статті 12 і 81);

- суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13);

- доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76);

- належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (стаття 77);

- обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82);

- обставини, встановленні рішенням суду у (зокрема) цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82);

- при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263).

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнавався судом недійсним.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними міститься роз`яснення про те, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Верховний Суд у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 461/4066/21 за позовом ОСОБА_1 до АТ Райффайзен Банк» і ПАТ «Артем-Банк» (тобто за участі тих самих осіб, що і в даній справі) про (зокрема) розірвання Договору комісії, який було укладено 23 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Артем-Банк» (визнання недійсним якого є предметом позовних вимог у даній справі), прийшов до висновку про те, що «ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 є пред`явлення позову про визнання договору комісії та договору факторингу недійсними на підставі частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України» (том 1, а.с. 10-22).

Як вбачається зі змісту позовної заяви, саме з посиланням на вищезгадану постанову Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 461/4066/21 позивач правовою підставою визнання недійсними Договору комісії та Договору факторингу зазначає частину першу статті 203 та частину першу статті 215 ЦК України.

У пункті 8 вище згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 міститься роз`яснення про те, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) на момент вчинення правочину вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, частиною 1 якої встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Стаття 203 ЦК України належить до загальних положень про правочини, а стаття 215 до загальних положень про правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону.

Як стверджується матеріалами справи, питання відповідності чинному законодавству Договору факторингу, який був укладеним 24 червня 2016 року між ПАТ «Артем-Банк» і АТ Райффайзен Банк», вже досліджувалося судом в ході розгляду справи № 466/1947/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участі третіх осіб: ПАТ «Артем-Банк» і АТ Райффайзен Банк» (тобто за участі тих самих осіб, що і в даній справі), про (зокрема) визнання недійсним цього Договору факторингу з підстав, що передбачені частиною першою статті 203 та частиною першої статті 215 ЦК України, і рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 03 травня 2019 року у задоволенні цього позову було відмовлено, оскільки (як зазначено у його мотивувальній частині) суд прийшов до висновку про відповідність цього договору «вимогам законодавства» та про відсутність підстав, визначених Цивільним кодексом України, для визнання цього договору недійсним (том 1, а.с. 292-296). Дане рішення суду набрало законної сили і залишається в законній силі, а тому встановлені ним обставини (у відповідності до частини 4 статті 82 ЦПК України) не доказуються при розгляді даної справи, у якій беруть участь ті самі особи, що і в цій справі: вже за позовом самого ОСОБА_1 до ПАТ «Артем-Банк» і АТ Райффайзен Банк».

Крім цього, позивач ОСОБА_1 не є стороною Договору факторингу, а особа, яка не є стороною договору, може вимагати визнання його недійсним лише в тому разі, якщо її порушене право може бути відновлене шляхом повернення сторін договору до первісного стану.

В той же час, повернення ПАТ «Артем-Банк» і АТ Райффайзен Банк», як сторін Договору факторингу (умови якого його сторонами було виконано), до первісного стану в результаті визнання цього договору недійсним, прав позивача ОСОБА_1 жодним чином не відновлює, оскільки позовна вимога про визнання виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише у разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача (постанова Верховного Суду від 26.05.2023 року по справі № 905/77/21).

Ні позовна заява, ні апеляційна скарга не містять доводів стосовно того, яке саме суб`єктивне цивільне право позивача було порушено укладенням Договору факторингу на момент його укладення між ПАТ «Артем-Банк» і АТ Райффайзен Банк», а також доводів стосовно того, як у разі задоволення заявлених позовних вимог відбудеться відновлення прав та інтересів позивача.

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та 15 січня 2025 року ухвалив рішення по суті спору з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому приходить до висновку про те, що підстави для його скасування (та, відповідно, для задоволення позовних вимог) відсутні і апеляційну скаргу на нього, доводи якої не спростовують висновків рішення суду, слід залишити без задоволення.

ЦПК України також встановлено, що:

- витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідноз умовамидоговору пронадання правничоїдопомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягаєсплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору пронадання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частини 1-3 статті 137);

- розмір витрат на оплату послуг адвоката має бутиспівмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 137);

- суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 137);

- обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 137).

Системний аналіз наведених вище норм законодавства дозволяє зробити наступні висновки:

(1) Договір про надання правової допомоги є підставою для надання адвокатських послуг та, зазвичай, укладається в письмовій формі;

(2) За своєю правовою природою договір про надання правової допомоги є договором про надання послуг, крім цього, на такий договір поширюються загальні норми та принципи договірного права, включаючи, але не обмежуючись главою 52 Цивільного кодексу України;

(3) Ціна в договорі про надання правової допомоги встановлюється сторонами шляхом зазначення розміру та порядку обчислення адвокатського гонорару;

(4) адвокатський гонорар може існувати в двох формах фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв;

(5) адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Вказане передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Тобто, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність".

У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Вище наведена правова позиція знайшла своє відображення у додатковій постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 922/1163/18.

Статтею 134 ЦПК України встановлено, що разом з першою заявою по суті спору сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи (частина 1), і що у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору (частина 2).

Вищенаведена правовапозиція знайшласвоє відображенняу постановіВеликої ПалатиВерховного Судувід 12листопада 2019року усправі №904/4494/18 (том 2, а.с. 38) і в силу положень частини 4 статті 263 ЦПК України є обов`язковою для судів першої та апеляційної інстанцій.

Перша заява по суті спору АТ «Райффайзен Банк» до суду була поданою 09.05.2023 року і у ній (як і у подальшому) відсутній попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які згаданий відповідач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи, в тому числі і на професійну правничу допомогу (том 1, а.с. 100-106).

Як стверджується матеріалами справи, Договір про надання правової (правничої) допомоги між АТ «Райффайзен Банк» та Адвокатським об`єднанням «Новіков і Партнери» було укладено ще 05 липня 2022 року, однак такий не містить умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються цим адвокатським об`єднанням.

Протокол № 3 погодження договірної ціни за надані послуги між вищезгаданими сторонами Договору було підписано ще 29 червня 2023 року.

Однак, як вищезгадані Договір про надання правової (правничої) допомоги та Протокол № 3 (як додаток до цього Договору), так і всі інші докази понесення витрат на професійну правничу допомогу представником АТ «Райффайзен Банк» були поданими до суду лише 20.01.2025 року, тобто вже після ухвалення судом оскаржуваного рішення: без жодних пояснень з приводу того, чому згадані Договір та Протокол № 3 (зокрема) було подано до суду лише після завершення розгляду справи судом першої інстанції.

Тобто, як вбачається з вищенаведеного, на стадії розгляду справи судом першої інстанції позивач був позбавлений можливості подати до суду аргументоване клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, або навести свої доводи щодо неспівмірності цих витрат (частини 5 та 6 статті 137 ЦПК України).

В той же час матеріалами справи безспірно стверджується, що представники вищезгаданого Адвокатського об`єднання приймали безпосередню участь у розгляді судом даної справи та надавати професійну правничу допомогу АТ «Райффайзен Банк», як відповідачу по справі.

У рішенніЄвропейського судуз правлюдини усправі "Лавентспроти Латвії"зазначено,що відшкодовуютьсялише витрати,які маютьрозумний розмір.

З урахуванням всіх вищенаведених обставин в їх сукупності колегія суддів приходить до висновку про те, що розмір витрат на професійну правничу допомогу, присуджений до стягнення з позивача на користь АТ «Райффайзен Банк» в сумі 20000 грн., відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, а відтак апеляційні скарги, як згаданого відповідача, так і позивача в частині оскарження додаткового рішення Галицького районного суду міста Львова від 10 лютого 2025 року, задоволенню також не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

У Х В А Л И В:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та апеляційну скаргу Кардашевської Ганни Миколаївни, представника Акціонерного товариства «Райффайзен Банк», залишити без задоволення, а рішення Галицького районного суду міста Львова від 15 січня 2025 року та додаткове рішення Галицького районного суду міста Львова від 10 лютого 2025 року - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повну постанову складено 04 липня 2025 року.

Головуючий: Цяцяк Р.П.

Судді: Ванівський О.М.

Шеремета Н.О.