Постанова від 01.07.2025 по справі 523/17922/23

Номер провадження: 22-ц/813/3994/25

Справа № 523/17922/23

Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.07.2025 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Громіка Р.Д.,

Драгомерецького М.М.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

представників позивача ОСОБА_1 - адвоката Бриленка К.Б ,

адвоката Болдіна М.Я.,

представників ОНМУ Каплун І.О. і Косцова В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бриленка Костянтина Борисовича на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2024 року, повний текст якого складено 24 грудня 2024 року та ухваленого під головуванням судді Малиновського О.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Одеського національного медичного університету про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

встановив:

06.01.2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Одеського національного медичного університету про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, в якому просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ Одеського національного медичного університету від 06.09.2018р. №606-л «Про звільнення ОСОБА_1 з посади проректора з науково-педагогічної роботи (лікувальної роботи та післядипломної освіти), про звільнення ОСОБА_1 з посади професора кафедри хірургії №4 з курсом онкології з погодинною оплатою праці»;

- поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді проректора з науково-педагогічної роботи (лікувальної роботи та післядипломної освіти) та на посаді професора кафедри хірургії №4 з курсом онкології з погодинною оплатою праці;

- стягнути з Одеського національного медичного університету середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги були мотивовані тим, що ОСОБА_1 26.10.2011 року, за конкурсом, згідно контракту від 18.10.2011р., на сім років була прийнята на посаду проректора з науково-педагогічної роботи (лікувальної роботи та післядипломної освіти).

Одночасно, з 01.09.2016 року ОСОБА_1 перебувала на посаді професора кафедри онкології, з курсом променевої діагностики, терапії та радіаційної медицини ОНМедУ, яку згодом було реорганізовано й перейменовано у кафедру хірургії №4 з курсом онкології, з погодинною оплатою.

Згідно контракту №40 від 24.07.2018 року, укладеного між ОНМедУ та ОСОБА_1 , остання була прийнята на посаду проректора з науково-педагогічної роботи ОНМедУ, а 20.08.2018 року було укладено додаткову угоду до вказаного вище контракту, згідно якого строк дії контракту №40 було продовжено до 18.10.2023 року.

Наказом ОНМедУ №606-л від 06.09.2018р. ОСОБА_2 було звільнено:

-з посади проректора з науково-педагогічної роботи (лікувальної роботи та післядипломної освіти) за вчинення аморальних поступків, не сумісних з продовженням даної роботи, згідно пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП України з 06.09.2018 року;

-з посади професора кафедри хірургії №4 з курсом онкології з погодинною оплатою праці за вчинення аморальних поступків, не сумісних з продовженням даної роботи, згідно пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП України з 03.07.2019 року, після закінчення відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до шести років.

Позивачка вважала, що її звільнення було проведено незаконно, без погодження із Міністерством освіти України, зазначені у наказі підстави її звільнення не мали місця та не були підтверджені документально, наказ про її звільнення був виданий неуповноваженою на те особою, її було звільнено з посади, яку вона не займала.

В частині пропуску строків звернення до суду, ОСОБА_2 мотивувала тим, що копію наказу про її звільнення вона отримала 21.07.2023 року, а відтак саме з вказаної дати слід відраховувати строк на звернення до суду з даним позовом.

Наведені обставини стали підставою для звернення до суду.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 19.12.2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено через пропуск строку звернення з позовом до суду (т.1, а.с.102-108).

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Бриленко К.Б. ставить питання про скасування рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19.12.2024 року, ухвалення нового судового рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.110-118).

Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, за участю представників позивача ОСОБА_1 - адвоката Бриленка К.Б. і адвоката Болдіна М.Я., представників Одеського національного медичного університету (далі - ОНМУ) Каплун І.О. і ОСОБА_3 , у відсутність інших учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (т.2, а.с.168-169).

Крім того, колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

На підставі викладеного, а також враховуючи, що всвоїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, колегія суддів вирішила слухати справу за участю з`явившихся учасників справи та на підставі наявних у справі доказів.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що вона пропустила строк для звернення до суду з позовом для захисту своїх прав, з чим повністю погоджується колегія суддів, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом ОНМУ №606-л від 06.09.2018р. позивача ОСОБА_2 було звільнено:

з посади проректора з науково-педагогічної роботи (лікувальної роботи та післядипломної освіти) за вчинення аморальних поступків, не сумісних з продовженням даної роботи, згідно пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП України з 06.09.2018р.;

з посади професора кафедри хірургії №4 з курсом онкології з погодинною оплатою праці за вчинення аморальних поступків, не сумісних з продовженням даної роботи, згідно пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП України з 03.07.2019р., після закінчення відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до шести років.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивачка ОСОБА_2 вважала, що її звільнення було проведено незаконно, без погодження із Міністерством освіти України, зазначені у наказі підстави її звільнення не мали місця та не підтверджені документально, наказ про її звільнення був виданий неуповноваженою на те особою, її було звільнено з посади, яку вона не займала.

В частині строків звернення до суду, ОСОБА_2 мотивує тим, що копію наказу про її звільнення вона отримала 21.07.2023р., а відтак саме з вказаної дати слід відраховувати строк на звернення до суду з даним позовом.

У відповідності до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим, за змістом ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в ч. 1 ст. 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Таким чином, оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, то у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Вирішуючи даний спір, суд правильно зазначив, що згідно постанови Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц установлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений ст. 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку.

Суд першої інстанції також правильно вказав, що за змістом ст. 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

При вирішенні питання про поновлення строку суд дає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв`язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду із позовом до дати подання такого позову.

У разі, якщо строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи, права і обов`язки сторін, що і було здійснено судом першої інстанції в даному випадку.

Суд правильно зазначив, що підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця стосовно звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин. Поважність причин означає, що працівник неставився зневажливодо питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали такі причини, які зобов`язують оточуючих, органи державної влади та інших суб`єктів, з урахуванням норм моралі, виявити повагу та поблажливість до працівника.

Під час вирішення питання про поновлення строку суд дає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв`язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого спеціальним законом строку звернення до суду із позовом до дати подання такого позову.

Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення рівного процесуального становища сторін, які беруть участь у справі. Поновлення строку на оскарження рішення роботодавця про звільнення без доведеності поважності причин не забезпечило б рівноваги між інтересами сторін та правової визначеності у цивільних відносинах, які є складовими принципу верховенства права, проголошеного статтею 8 Конституції України.

Отже, правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права, а забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду. Від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

ЄСПЛ виходить із того, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року та від 29 січня 2013 року).

З огляду на викладене, суд дійшов правильного висновку про те, з урахуванням встановлених обставин у цій справі, в аспекті, що регламентовано ст. 233 КЗпП України, в даному випадку відсутні підстави для поновлення позивачці строків звернення до суду.

Колегія суддів ще раз зазначає, що наказ про звільнення з роботи ОСОБА_1 був виданий 06.09.2018р. Позивачку було ознайомлено з текстом наказу в приймальній проректора ОНМУ, проте, остання відмовилась від отримання наказу, про що був складений акт від 11.09.2018р. (т.1, а.с.33).

Факт ознайомлення ОСОБА_1 з наказом про її звільнення підтвердили допитані у судовому засіданні суду першої інстанції свідки: ОСОБА_4 - завідувач кафедри неврології та нейрохірургії ОНМУ, ОСОБА_5 - проректор з науково-педагогічної роботи ОНМУ (т.2., а.с.31, 42).

Посилання заявника апеляційної скарги ОСОБА_2 , а також її представників про неотримання наказу та про необізнаність про його існування спростовується вищевикладеним.

Крім того, факт ознайомлення ОСОБА_1 з наказом про її звільнення від 06.09.2018р. №606-л, підтверджується наказом ОНМУ від 18.09.2018р. №446-о, за яким ОСОБА_1 діючи, як в.о. ректора, самостійно скасувала оспорюваний наказ (т.1, а.с.107). Вказаний факт ОСОБА_1 також підтвердила в судовому засіданні суду першої інстанції, під час розгляду справи по суті спору. Тобто, ОСОБА_1 не лише знала про наявність наказу про її звільнення, а достеменно була ознайомлена з його змістом.

Разом з тим, приймаючи до уваги винесення наказів по ОНМУ, а так само і наказів по ОНМУ про скасування наказів, особами, які одночасно вважали себе в.о. ректора у 2018р., суд вважає, що реалізація самого наказу від 06.09.2018р. №606-л відбулась у грудні 2018р. після того, як Наказом ОНМУ від 10.12.2018р. №657-о, підписаного в.о. ректора ОСОБА_6 була скасована низка наказів ОНМУ, у тому числі і вищевказаний наказ ОНМУ №446-о від 18.09.2018р. «Про скасування наказу ОНМУ від 06.09.2018р. №606-л «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Таким чином, оскільки позов про поновлення на роботі ОСОБА_1 подала до Суворовського районного суду м. Одеси 06.10.2023р., про що свідчить відмітка суду на позовній заяві, тобто майже через п`ять років після її звільнення, та за відсутності поважних причин для його поновлення, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду, суд дійшов правильного висновку про необхідність відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389 - 391 ЦПК України, апеляційний суд,

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Бриленка Костянтина Борисовича залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 19 грудня 2024 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 11.07.2025 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Р.Д. Громік

М.М. Драгомерецький